Предмет логопсихології як галузі психологічної науки
Логопсихологія – галузь спеціальної психології, що вивчає психологічні особливості осіб з різними мовленнєвими порушеннями. Предмет: Психічний розвиток у несприятливих умовах, тобто розвиток на фоні первинного мовленнєвого дефекту.
Співвідношення логопсихології з суміжними дисциплінами
Насамперед, логопсихологія тісно пов’язана з циклом психологічних наук, зокрема, зі спеціальною, загальною, віковою та педагогічною психологіями. Надбання цих наук є теоретичним підґрунтям для логопсихології, оскільки розвиток психіки в умовах сенсорних, мовленнєвих, рухових та інших порушень підпорядковується законам функціонування і ґенези свідомості. З іншого боку, загально психологічні уявлення значно збагачуються за допомогою клініко-психологічних досліджень, що проводяться в рамках спеціальної психології й логопсихології зокрема. Також тісним є зв’язок між логопсихологією та медичною психологією. Головна проблема медичної психології полягає у питанні про вплив захворювання на формування і функціонування психіки, а предметний зміст спеціальної психології пов’язаний з різними варіантами порушеного розвитку. Низка клініко-біологічних наук — нейрофізіологія, невропатологія, дитяча психіатрія, медична генетика, офтальмологія, стоматологія, отоларингологія та інші — значно збагачують сутність логопсихології, розширюють і поглиблюють її можливості. Наука логопсихологія перебуває на межі гуманітарних наук (філософія, соціологія, історія, право, теологія), природничих наук (біологія, фізіологія, анатомія, генетика, медицина), дієтології, екології тощо.
Наукові, практичні та методологічні передумови виділення логопсихології в самостійну галузь психологічного знання
Логопсихологія почала відокремлюватися як самостійна наукова галузь спеціальної психології недавно, незважаючи на те, що наукове вивчення дітей з мовленнєвими порушеннями було розпочато понад 100 років тому.
Історично склалося так, що мовленнєві порушення тривалий час становили предмет вивчення логопедії. З часом у логопедичній науці накопичився колосальний матеріал стосовно різних мовленнєвих порушень, онтогенезу нормальної мовленнєвої діяльності та при різних формах мовленнєвих вад, причин, механізмів і структури порушень мовленнєвої діяльності, досліджувалися лінгвістичні і клінічні характеристики кожної вади мовлення, створювалися різноманітні класифікації порушень мовлення та засоби їх діагностики, розроблялися методики логокорекційного впливу, ґрунтуючись на інтегрованих психолого-педагогічних і психолінгвістичних підходах в оцінюванні дефектів мовлення тощо.
Суб’єктом вивчення логопедії завжди була особа (індивідуум) із вадами мовлення, а об’єктом вивчення — стан мовленнєвої діяльності цих осіб. Тобто в центрі уваги логопедії завжди були порушення мовлення і шляхи його попередження або подолання. Особливості психічного розвитку дитини-логопата, процеси становлення її як особистості тривалий час не були об’єктом глибоких наукових досліджень, описувалися досить поверхово і загально з огляду на мовленнєву симптоматику.
До середини 90-х років XX століття психологічні дослідження в галузі вивчення дітей логопатів виконувалися в основному в контексті логопедичної науки, випереджаючи необхідність виділення самостійного інтегративного напрямку спеціальної психології та логопедії в окрему галузь. З введенням в навчальні плани педагогічних вузів нового навчального курсу «Логопсихологія», дана дисципліна починає розвиватися як самостійний науковий напрям.
Завдання логопсихології
вивчення закономірностей та особливостей психічного розвитку осіб з порушеннями мовлення різного ступеня тяжкості й різної етіології;
дослідження специфіки особистісного і соціального розвитку дітей з мовленнєвою патологією;
вивчення впливу мовленнєвих розладів на психічний розвиток дитини;
поглиблене дослідження механізмів порушень психічного розвитку в дітей з порушеннями мовленнєвої діяльності;
розробка психолого-педагогічних технологій ранньої профілактики, діагностики, виявлення й усунення порушень психічного розвитку в дітей з вадами мовлення;
виявлення шляхів і механізмів компенсації та корекції вторинних відхилень;
створення адекватних і ефективних корекцій-них програм психологічної роботи з дітьми, що мають порушення мовлення;
визначення перспектив розвитку дітей з порушеннями мовлення й ефективних засобів їх навчання і виховання;
аналіз досягнень у теорії та практиці вітчизняної та зарубіжної логопсихології.
Методи дослідження
У логопсихології на практиці використовуються дві групи методів:
загальнонаукові;
власне психологічні.
І група — експеримент (природний, лабораторний, констатувальний, формувальний), спостереження (за ступенем зануреності дослідника у події вирізняють включені та сторонні; за характером взаємодії з об’єктом — приховані й відкриті; в залежності від об’єкта — зовнішні та інтроспективні; щодо часу дослідження — одномоментні, періодичні та лонгітюдні; за характером сприймання — суцільні та вибіркові; за способом реєстрації даних — констатувальні й оцінювальні; за ступенем стандартизованості процедур — довільні (пошукові) та стандартизовані), бесіда, аналіз продуктів діяльності, опитування, самоспостереження та ін.
У логопсихології, як і в більшості наук, в основному цими методами і користуються. Але їх застосування є своєрідним, оскільки враховується якість психічних явищ (ідеальність, суб’єктивність, неможливість безпосереднього спостереження тощо), на відміну від хімічних аби фізичних явищ. Тому, розглядаючи методи логопсихології, ми обмежимося колом загальнонаукових.
Основні концепції логопсихології
Логопсихологія як галузь спеціальної психології спирається на загально-психологічну теорію, яку розробили О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, П.Я. Гальперін, O.P. Лурія та ін.
Не менш важливою складовою фундаменту логопсихології є концепція психічного розвитку Л.С. Виготського, Д.Б. Бльконіна, Л.І. Божович, В.В. Давидова та ін.
Теоретичні джерела логопсихології також ґрунтуються на дослідженнях Л.С. Виготського, в яких розкривається складна структура аномального розвитку дитини, згідно з якою «... дефект будь-якого аналізатора або інтелектуальний дефект не зумовлює ізольованого виключення якоїсь однієї функції, а призводить до низки відхилень...».
Історія розвитку логопсихології
Логопсихологія почала відокремлюватися як самостійна наукова галузь спеціальної психології недавно, незважаючи на те, що наукове вивчення дітей з мовленнєвими порушеннями було розпочато понад 100 років тому.
Історично склалося так, що мовленнєві порушення тривалий час становили предмет вивчення логопедії. З часом у логопедичній науці накопичився колосальний матеріал стосовно різних мовленнєвих порушень, онтогенезу нормальної мовленнєвої діяльності та при різних формах мовленнєвих вад, причин, механізмів і структури порушень мовленнєвої діяльності, досліджувалися лінгвістичні і клінічні характеристики кожної вади мовлення, створювалися різноманітні класифікації порушень мовлення та засоби їх діагностики, розроблялися методики логокорекційного впливу, ґрунтуючись на інтегрованих психолого-педагогічних і психолінгвістичних підходах в оцінюванні дефектів мовлення тощо.
Суб’єктом вивчення логопедії завжди була особа (індивідуум) із вадами мовлення, а об’єктом вивчення — стан мовленнєвої діяльності цих осіб. Тобто в центрі уваги логопедії завжди були порушення мовлення і шляхи його попередження або подолання. Особливості психічного розвитку дитини-логопата, процеси становлення її як особистості тривалий час не були об’єктом глибоких наукових досліджень, описувалися досить поверхово і загально з огляду на мовленнєву симптоматику.
До середини 90-х років XX століття психологічні дослідження в галузі вивчення дітей логопатів виконувалися в основному в контексті логопедичної науки, випереджаючи необхідність виділення самостійного інтегративного напрямку спеціальної психології та логопедії в окрему галузь. З введенням в навчальні плани педагогічних вузів нового навчального курсу «Логопсихологія», дана дисципліна починає розвиватися як самостійний науковий напрям.
Основні види мовленнєвих порушень первинного характеру
Порушення усного мовлення:
афонія, дистонія – брак або порушення фонації внаслідок патологічних змін голосового апарату;
ринофонія – фонаційне порушення, що характеризується носовим тембром голосу (гугнявістю);
брадилалія – патологічно уповільнений темп мовлення;
тахілалія – патологічно прискорений темп мовлення;
заїкання (логоневроз) характеризується розладом темпу, ритму і плавності експресивного мовлення з переважним ураженням комунікативної функції, зумовлене судомними скороченнями у м’язах артикуляції, фонації й дихання;
дислалія – порушення звуковимови за умови нормального слуху та збереженої іннервації мовленнєвого апарату;
ринолалія – порушення тембру голосу та звуковимови, зумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовного апарату;
алалія – брак або стійке недорозвинення мовлення внаслідок органічного ураження мовленнєвих зон кори головного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини;
афазія – повна або часткова втрата мовлення внаслідок локального ураження головного мозку різної етіології: судинної, травматичної, пухлинної.
Порушення писемного мовлення:
дислексія – часткова специфічна вада процесу читання;
дисграфія – часткове специфічне порушення процесу письма.
Розлади мовлення вторинного характеру
При сенсорних порушеннях (зору, слуху), порушеннях інтелектуального розвитку, соціальний депривації (госпіталізмі, педагогічній занедбаності).
Тривога, страхи та психологічний захист осіб із мовленнєвими порушеннями
О. Українець виділяє такі психологічні характеристики дітей з вадами мовлення:
тривожність: діти емоційно вразливі, плаксиві, бояться спілкуватися;
замкнутість: діти відсторонені від однолітків і дорослих внаслідок нерозуміння оточуючими їхнього мовлення;
невпевненість у власних силах: діти переживають свою неспроможність зрозуміти повноцінно інструкцію і впоратися з певним завданням внаслідок заниженої самооцінки;
негативізм, який проявляється неврівноваженістю, підвищеною дратівливістю, впертістю;
дитячі страхи, які виникають через психотравмуючу ситуацію. В деяких випадках сильні або тривалі переживання переходять у невроз страху.
В середньому рівень психологічних захистів людей з порушеннями мовлення помірно підвищений в порівнянні з тими, у кого немає мовленнєвої патології. При цьому у дорослих вираженість захистів більше, ніж у дітей, що відповідає загальній картині наростання психічних реакцій людей з мовленнєвими патологіями з віком. У хлопчиків найбільш виражені реактивні утворення, проекція і компенсація, у дівчаток – проекція і реактивні утворення. Серед чоловіків з порушеннями мовлення переважають проекція і витіснення, а серед жінок – проекція і реактивні утворення.
Самооцінка осіб із порушеннями мовлення
самооцінка дівчат з ТПМ вища, ніж у дівчат з НМР, однак не вважають себе здоровими;
хлопчики вважають себе менш щасливими і товариськими;
знижується критичність в учнів першого класу з ТПМ; об’єктивна оцінка не збігається з самооцінкою, не фіксується увага на негативних рисах, а позитивні перебільшуються.
Особливості самооцінки молодших школярів із ЗНМ (за Орешкіною):
низька рефлективність;
зниження регулюючої функції (неадекватне сприймання ситуації: що можу/не можу);
підвищення захисної функції, що проявляється в ігноруванні/викривленні.
+ залежність від оточення (дитина знаходиться в середовищі здорових дітей чи з порушеннями).
Ціннісна орієнтація осіб із порушеннями мовлення
Ціннісна орієнтація – ставлення людини до фактів, явищ навколишньої дійсності з огляду на їх важливість, значимість; ставлення людини до матеріальних та духовних цінностей, система її установок, переконань, переваг, що виражаються в її поведінці.
Рейтинг цінностей у дітей дошкільного віку (Валявко, Аверьянова):
| № | ЗНМ | ФФНМ | Заїкуваті | Норма |
| 1 | гедонізм | гедонізм | гедонізм | гедонізм |
| 2 | здоров’я | здоров’я | здоров’я | гра |
| 3 | спілкування | гра | гра | здоров’я |
| 4 | гра | пізнавальні | спілкування | спілкування |
| 5 | пізнавальні | спілкування | пізнавальні | пізнавальні |
| 6 | духовні | духовні | духовні | духовні |
Рівень домагань осіб із порушеннями мовлення
Рівень домагань – прагнення особистості посісти певне місце у шкалі цінностей. Рівень домагань свідчить про те, що особистість чекає від себе такого ступеня складності виконання завдань, який її задовольнить.
Особливості рівня домагань у дітей з порушеннями мовлення:
Рівень домагань учнів із ЗНМ є нестабільним, великою мірою залежить від успіху виконання попередніх завдань, а в більшості випадків це занижує рівень домагань;
Частина учнів з ТПМ після вдало виконаного завдання переходила до легших завдань (створення ситуації успіху).
Внутрішня картина людини з порушенням мовлення
Внутрішня картина мовленнєвого дефекту – механізм психічної адаптації, що виявляється усвідомлено або несвідомо, у відповідь на виникнення мовленнєвого дефекту.
Прийняття своєї хвороби (дефекту) людиною проходить через 4 рівня усвідомлення:
Чутливий рівень, в який входить весь комплекс хворобливих відчуттів, фізичний стан нездужання і стан дискомфорту;
Емоційний, коли людина починає переживати з приводу своїх фізичних відчуттів, думати про те, яке враження справляє він на оточуючих у своєму «хворобливому» вигляді, та інші думки, спровоковані ситуацією;
Інтелектуальний рівень, який включає потребу в реальній оцінці тяжкості свого дефекту, прогнозі лікування. Він здійснюється в читанні літератури з проблеми захворювання, консультаціях у фахівців і всілякому отриманні інформації про свою проблему;
Мотиваційний рівень, який визначає ставлення до захворювання і прийняття рішення певного типу поведінки з подолання свого дефекту і соціалізації у суспільстві.
До факторів, що визначає ВКД, відносять сам дефект, особистість людини, що його має і її навколишнє соціальне середовище. Під впливом цих факторів у людини формується ставлення до себе, до свого мовленнєвого дефекту, до оточуючих, змінюється самооцінка, з’являються різні комплекси, тривоги, психосоматичні порушення.
Загальна характеристика психолого-педагогічної діагностики у логопедії
Психолого-педагогічна діагностика – процедура, спрямована на вивчення індивідуальних особливостей учнів і соціально-психологічних характеристик дитячого колективу з метою оптимізації навчально-виховного процесу.
Психодіагностичні методи можуть розділятися на усні і письмові, бланкові, предметні, апаратурні, комп’ютерні, вербальні і невербальні. Вибір форми найчастіше визначається наявними технічними можливостями, а також завданнями дослідження.
Лише правильне розпізнання наявного розладу, розуміння його структури і динаміки дозволяє надати найбільш якісну допомогу людині з розладами мовлення.
Психолого-педагогічна діагностика особливо вагома для логопедії, оскільки мовлення тісно пов’язана з усіма психічними функціями, а в його корекції використовуються зазвичай педагогічні прийоми.