Курсова робота
на тему:
Правовий статус Кабінету Міністрів України
План
Вступ
Форма державного управління та проблеми формування урядової влади
1.1 Види форм державного управління. Форма державного управління в Україні
1.2 Проблеми формування урядової влади в Україні
Кабінет міністрів України – вищий орган виконавчої влади в Україні
2.1 Місце і роль Кабінету Міністрів в системі органів виконавчої та державної влади
2.2 Склад Кабінету Міністрів України, принципи формування
Форми та методи взаємодії гілок державної влади в Україні
Повноваження Кабінету Міністрів України
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Тема даної курсової роботи: “Правовий статус Кабінету Міністрів України”. Актуальність обраної теми пояснюється тим, що однією з найбільш гострих для України проблем політико-організаційного характеру є проблема виконавчої влади. А виконавчу владу в Україні здійснює згідно зі ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України. Держава реально сприймається через іманентну їй владу, владні волевиявлення. Виразниками таких волевиявлень згідно зі ст. 6 Конституції України є органи різних гілок державної влади. Ці органи об'єднує саме влада, а в державно-правовому плані їх об'єднують державно-владні повноваження. Останні досить різнорідні, саме тому вони здійснюються не одним, а багатьма різними за своїм функціональним призначенням органами.
Так, Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, гарантування відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя. Уряд здійснює виконавчу владу в межах, установлених Конституцією та законами України. Неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян у вирішення питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України, не допускається.
В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити, в першу чергу такі питання, як місце і роль Кабінету Міністрів в системі органів виконавчої та державної влади, склад Кабінету Міністрів та принципи його формування, окремим питання буде розглянуто повноваження Кабінету Міністрів України. Також планується дослідити такі важливі питання як проблеми формування урядової влади в Україні, форми та методи взаємодії гілок державної влади в Україні. Гадаємо, що розгляд саме цих питань дасть змогу якнайкраще розкрити загальну тему даної курсової роботи.
Під час написання роботи були використані адміністративно-правові акти, підручники, статті з періодичних видань, інша спеціалізована література. Слід зазначити, що в юридичній літературі багато місця відводиться проблемам формування урядової влади в наш час.
При дослідженні були застосовані такі науково-дослідницькі методи як: літературний метод, метод аналізу та синтезу, метод порівняння та узагальнення.
Написання даної роботи сприятиме не тільки поглибленому розумінню питання правового статусу Кабінету Міністрів України, але й набуття навичок науково-дослідної роботи, що для майбутньої професії є вкрай потрібним.
1. Форма державного управління та проблеми формування урядової влади
1.1 Види форм державного управління
Форма державного управління в Україні
Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.
| Форма державного правління | |
| Монархія | Республіка |
| –– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним) | — форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк |
Протягом історії виникали різні види монархій:
1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;
2) антична (рабовласницька);
3) феодальна:
4) конституційна.
В історії держав світу виникали різні види республік:
антична;
середньовічна (феодальна);
буржуазна; соціалістична.
Серед сучасних видів республіки виділяють парламентську, президентську та змішану форму. Україна відноситься до останньої. Її головними рисами є те, що глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом.
Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право законодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правових заходів).
Уряд України пов'язаний подвійною (біцефальною) залежністю:
— відповідальністю перед Президентом;
— підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою [11, c.98].
1.2 Проблеми формування урядової влади в Україні
Однією з найбільш гострих для України проблем політико-організаційного характеру є проблема виконавчої влади.
Широко відомий у світі термін "виконавча влада" протягом більш як 70-річної історії нашої держави був фактично вилучений з наукового, зокрема конституційно-правового, обігу. Тоді домінувала теорія про поєднання у радах законодавчої і виконавчої влади1. Здавалося, що всевладдя рад цілком поглинуло виконавчу владу як самостійну форму державновладних проявів,
Проте, як відомо, ради всіх ланок ніколи не були всевладними, про що свідчить багаторічна історія і практика радянського будівництва. Не були вони і органами влади і управління, як обґрунтовувалось у численній науковій літературі. Зокрема, про це свідчить те, що ради законодавчу роботу у повному обсязі ніколи не здійснювали. До того ж проекти рішень місцевих органів влади, як правило, готували виконавчі органи і цим фактично підміняли законодавчу владу. Звідси, з одного боку, практика підміни законодавчих актів підзаконними (виконавчими), а з іншого безпосереднє втручання, як правило, некваліфікованих законодавців у сферу виконавчо-розпорядчих органів та в їх діяльність, що призвело до того, що проблема державного будівництва в Україні — створення дієвого механізму реалізації законів — і досі не розв'язана.
За весь період панування радянської влади так і не було сформовано справжньої нормативно-правової бази, яка б організаційно-функціонально закріплювала статус виконавчого апарату рад (оскільки сутня характеристика цих органів взагалі не була з'ясована).
Держава реально сприймається через іманентну їй владу, владні волевиявлення. Виразниками таких волевиявлень згідно зі ст. 6 Конституції України є органи різних гілок державної влади [1, ст.6]. Ці органи об'єднує саме влада, а в державно-правовому плані їх об'єднують державно-владні повноваження. Останні досить різнорідні, саме тому вони здійснюються не одним, а багатьма різними за своїм функціональним призначенням органами. Можливі тут суперечності, що державна влада єдина, а виразники її різні (законодавча, виконавча та судова влада), знімаються закріпленням у Конституції принципу "розподілу влад".
Законодавча влада в нашій державі ще тільки проходить процес становлення. Не склалася до цього часу й стала система судової влади. А от виконавча влада досить розвинута. Це пояснюються тим, що організація і діяльність цієї влади базуються на єдиних для будь-якої країни принципах соціального управління (на жаль, впровадження у діяльність органів виконавчої влади УРСР засад наукової організації управлінської діяльності, ініційоване українськими вченими у 70-х pp., не було здійснено).
На сучасному етапі розбудови Української держави існують: державне управління, успадковане від колишнього СРСР, і виконавча влада, проголошена Конституцією України.
На жаль певні складності виникають з проблеми організації виконавчої влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України, і формуванням цього органу, які пояснюються існуючою формою правління, а також відображають, на жаль, існуючу боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.
Парламентський варіант розв'язання цього питання протягом майже шести років базувався на презумпції верховенства Верховної Ради України щодо органів виконавчої влади і перш за все до Кабінету Міністрів. Але така позиція фактично нічого не залишала від розподілу влад у його юридичному розумінні і перетворювала уряд не на виконавчий орган державної влади, а на виконавчий апарат Верховної Ради, позбавляючи його логічно потрібної самостійності і незалежності.
Президентський підхід виявлявся у тому, що Кабінет Міністрів України є вищий орган виконавчої влади, підзвітний Президентові України. У даному варіанті яскраво простежувалося прагнення закріпити незалежність виконавчої влади в межах буквального розуміння принципу розподілу влад. Така позиція, якщо доводити ідею незалежності виконавчої влади до логічного кінця, є обґрунтованою і має право на існування. Вона виявляє прагнення виконавчої влади захистити себе від постійного втручання законодавчої влади у її власну сферу діяльності, від прагнення парламенту перетворити Кабінет Міністрів України на власний робочий орган, позбавити його практично всіх атрибутів самостійної гілки єдиної державної влади [5, ст.102].
В період, коли Президент України згідно з Конституцією, мав статус глави держави і глави виконавчої влади, він здійснював організацію виконавчої влади. Проте і в цей час практична реалізація цього повноваження Президентом зіткнулася з цілою низкою складних проблем. По-перше, не було з'ясовано, що таке виконавча влада і в чому її відмінність від діяльності колишніх виконавчо-розпорядчих органів, хоч це питання могло бути розв'язане шляхом прийняття вже згадуваного Закону про виконавчу владу. По-друге, не було підготовлено і прийнято пакета законодавчих актів щодо закріплення правових засад цієї влади. Зокрема, це стосується проект Закону "Про Кабінет Міністрів України" починаючи з 1995 р. і по цей час.
Зі зміною статусу Президента України, коли він згідно з Конституцією України є главою держави, тобто не входить До жодної гілки влади, питання про сутність, правові засади виконавчої влади, як окремої гілки державної влади по суті залишалося не вирішеним до кінця.
Так, Конституція України не містить положення, які б визначали саме характер виконавчої влади, оскільки розділ VI Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" висвітлює лише питання щодо системи виконавчої влади. Про те, хто формує цю систему, у розділі нічого не сказано. державний управління кабінет міністр
У той же час, організацію і діяльність органів цієї гілки влади згідно з Конституцією визначає Верховна Рада України, а формує її Президент України [1, ст. 12 , ст. 92 і ч. 10 ст. 106].
У свій час досить логічно зазначалося, що "характер організації будь-якої установи природно і неминуче визначається змістом діяльності цієї установи". Це положення є принциповим і в сучасний період.
Дійсно, для з'ясування питання про правову природу виконавчої влади доцільно проаналізувати повноваження тих органів, які стосуються її організації та функціонування.
Стаття 116 Конституції України, яка закріплює компетенцію Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади, відповіді на нього не дає. Повноваження законодавчого органу при вирішенні цього питання не з'ясовано.
Що стосується ролі повноважень Президента України у визначенні правового статусу згаданої гілки державної влади, то очевидно доцільно виходити з того, що за формою правління Україна є, як уже зазначалося, напівпрезидентською республікою. Форма напівпрезидентського правління, яка притаманна Україні, безпосередньо впливає і на здійснення главою держави повноважень у сфері виконавчої влади, найважливішими з яких є участь у формуванні і діяльності уряду.
В Україні відповідно до частин 10 і 15 ст. 106 Конституції України Президент України одноособово призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій органів виконавчої влади [1, ст.106].
Такі повноваження підтверджуються міжнародною практикою багатьох держав. Наприклад, у Росії одним з таких актів є Указ Президента "Про структуру федеральних органів виконавчої влади" від 10 січня 1994 р. Майже у всіх країнах Латинської Америки право президента видавати акти стосовно організації і діяльності уряду ніякими іншими органами не обмежується.
Проте, слід врахувати й те, що, згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України виключно законодавча влада в особі Верховної Ради законами України визначає організацію і діяльність органів виконавчої влади. Тому виникає закономірне запитання, як може інший орган, який не знає специфіки діяльності виконавчої влади, вирішувати питання правового статусу всіх елементів системи цієї влади, зокрема Кабінету Міністрів [1, ч.12, ст.92].
У такому підході яскраво виявляється життєвість хибної практики радянської доби, сутність якої полягала у повному нехтуванні легітимністю створення відповідного державного органу, і практично здійснювалась шляхом вольового рішення заснування такого органу без розробки правової основи його організації та діяльності. Власне саме цим пояснюються непоодинокі приклади, коли протягом майже 50 років окремі міністерства існували без відповідних Положень про них (наприклад, міністерства фінансів в СРСР і союзних республіках).
Крім того, слід врахувати ту обставину, що практично проекти законодавчих актів про організацію відповідної ланки виконавчої влади (зокрема, про Кабінет Міністрів) кваліфіковано готують самі ці органи, оскільки будь-які комітети Верховної Ради України краще за них це не зроблять.
Якщо буквально розуміти положення згаданої частини ст. 92 Конституції, то на практиці законодавчий орган має прийняти близько 50-60 законів, зокрема про Кабінет Міністрів України, про міністерства, державні комітети, інші центральні відомства, а також про місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі. Таким чином, Верховна Рада України фактично не зможе вирішувати виключно законами інші питання власної компетенції. Крім того, про яку, хоч би відносну самостійність за своєю сутністю гілки державної влади — виконавчої — можна говорити. Це, безумовно, призведе до порушення балансу законодавчої і виконавчої влади [5, ст.108].
У той же час, про яку організацію і діяльність виконавчої влади з боку Верховної Ради може йтися, якщо цей законодавчий орган не має права призначати і звільняти з посади міністрів та інших керівників центральних органів виконавчої влада, оскільки це виключне право Президента.
Між тим згадані повноваження Президента України з організації і діяльності виконавчої влади безпосередньо випливають з форми правління в Україні.
Відомо, що глава держави в президентських республіках, виступаючи, як правило, як глава держави, водночас є єдиновладним носієм виконавчої влади і главою уряду. Тому він самостійно призначає та звільняє з посади членів кабінету, визначає його політику і структуру.
Інша справа напівпрезидентська республіка, якою є і Україна. У таких державах право глави держави призначати і звільняти міністрів, безпосередньо впливати на організацію і діяльність уряду має більш обмежений характер, оскільки уряд формується з урахуванням співвідношення партійних сил у парламенті, а його главою є прем'єр-міністр. Проте така модель не характерна для України, оскільки чітко визначеної президентської або парламентської більшості у Верховній Раді поки що немає.
Взагалі ж сутність напівпрезидентської моделі зводиться насамперед до міцної президентської влади, здійснюваної в умовах дещо меншої сутності розподілу влад, ніж у президентських республіках. Глава держави у напівпрезидентській республіці не обов'язково є єдиновладним носієм виконавчої влади, а часто-густо поділяє ці повноваження з прем'єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави і глави уряду тісно переплетені, при цьому глава держави відповідає за вирішення загальних, стратегічних питань, контролюючи певні ключові сфери діяльності уряду, в той час як прем'єр-міністр несе відповідальність за повсякденне, практичне управління.
Не досить чітке розмежування законодавчої і виконавчої гілок влади щодо їх організації і діяльності, як це спостерігається у Конституції України, може призвести до "порушення або зміни притаманної тій чи іншій формі правління єдності структури управління, причому одночасно можуть виникнути нові види відносин, колізії і непогодженості, яких не було у "відпрацьованих формах правління".
Мабуть, згаданих колізій могло б не бути, якби при формулюванні ч. 12 ст. 92 Конституції України був врахований позитивний, на наш погляд, досвід колишнього СРСР при вирішенні подібних питань. Як відомо, союзне законодавство вирішувало питання законотворчості в колишніх республіках за допомогою Основ відповідних галузей законодавства, на підставі яких республіки розробляли власне законодавство.
У цьому зв'язку було б правильним, щоб законодавчий орган з питань організації і діяльності виконавчої і судової влади приймав також лише Основи такої організації і діяльності. Такий підхід дав би змогу двом іншим гілкам влади на підставі таких Основ створювати і приймати конкретизовані нормативні акти щодо власної організації.
Тим більше це стосується виконавчої влади, формування якої — виключне право Президента. На підставі Основ організації і діяльності цієї влади, він міг би нормативними указами вирішувати, регулювати питання організації і діяльності всіх ланок системи виконавчої влади в Україні.
Між тим у діяльності інших країн світу цю проблему давно вирішено. Найтиповіший приклад — Конституція Франції І958 p., де міститься перелік питань, з яких парламент приймає закони, а також визначено питання, з яких нормативні акти видають органи виконавчої влади. Ці акти виконавчої влади не розглядаються як закони і не мають назви закону (хоч і є назви "декрети-закони", "законодавчі декрети"), але насправді вони регулюють питання, які належать до предмета закону (так звані акти регламентарної влади).
В іншому разі за уповноваженням парламенту виконавча влада має право приймати акти, які мають силу законів (делеговане законодавство). Таке право парламенту передбачено у Великій Британії, Італії та ін. До речі, у 1994-1995 pp. таке право було надано Верховною Радою України Кабінету Міністрів, який мав право приймати декрети-акти, що за своєю юридичною силою дорівнювали законам [4, ст.160].
1 2