Ім'я файлу: Земельне право КОНТРОЛЬНА РОБОТА.docx
Розширення: docx
Розмір: 47кб.
Дата: 14.10.2020
скачати
Пов'язані файли:

міністерство освіти і науки україни
Державний вищий навчальний заклад

придніпровська державна академія

будівництва та архітектури
Кафедра економічної теорії та права
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Тема: Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

Виконав:

ст. Москаленко М. Д.

Перевірив:

ас. Скачедуб С. А.

Дніпро

2019

Сучасне земельне законодавство України являє собою доволі складну, іноді суперечливу сукупність правових приписів. Земельно-правові норми знайшли своє закріплення як в спеціалізованих джерелах земельного права, так і розташовані в нормативних актах інших галузей законодавства.

З прийняттям 25 жовтня 2001 р. Верховною Радою України і введенням в дію з 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України всі інші закони і нормативно-правові акти, прийняті до вступу його в силу, діють в тій частині, яка не суперечить Земельному Кодексу.

Таким чином, Земельний кодекс є ядром вітчизняного земельного законодавства, своєрідною «земельною Конституцією держави». Він – основний нормативно-правовий акт у сфері регламентації сучасних земельних відносин. Його завдання полягає у регулюванні цих відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Кодекс розвиває основні концептуальні положення регулювання земельних відносин, закріплених Конституцією України.

Відповідно до Положення про Держгеокадастр, він забезпечує реалізацію державної політики та управління у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також міжгалузеву координацію та державне регулювання у сфері встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [1]. До земель України належать усі землі в межах її території, у тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за своїм цільовим призначенням поділені на дев’ять різних категорій. Відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України однією з категорій земель виступають землі сільськогосподарського призначення, основне цільове призначення яких – використання у сільськогосподарському виробництві.

У зв’язку з встановленням в Україні різних форм власності на землю і поділом земель за цільовим призначенням на категорії землі мають різний правовий режим. Земля як єдиний державний земельний фонд або ж землі відповідних категорій можуть розглядатися як об’єкт державного суверенітету, тобто як територія держави чи місцевого адміністративного формування. З метою забезпечення цільового і раціонального використання на землях природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на якісний стан земель.

Поняття «режим» означає сукуп­ність правил, заходів, норм для досягнення будь-якої мети. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об'єкта, припустимі межі та способи розпорядження ним. Правовий режим забезпечується відповідними заходами впли­ву (заохочення й відповідальності) з боку органів державної влади і місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що дати визначення поняттю «правовий режим» можна лише щодо земель, розташованих в межах території України, оскільки вона спроможна встановити єдиний правовий простір лише в межах своїх державних кордонів.

Правовий режим земель у вітчизняному законодавстві перебуває у прямій залежності із цільовим призначенням земель як особливим напрямком їх використання, функціями земель в суспільних відносинах як засобів виробництва, бази для розвитку промисловості, місць проживання людей і розміщення природних об'єктів.

Цільове призначення земельної ділянки являє собою встановлені законодавством та конкретизовані відповідними органами влади припустимі межі її використання громадянами та юридичними особами. Основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель.

Правовий режим земель має базуватися на конституційних засадах здійснення права власності на землю Українського народу, а також соціальної справедливості, забезпечення балансу державних, суспільних і приватних інтересів, ефективності, прозорості та відкритості.

«Правовий режим» земель сільськогосподарського призначення є теоретичним поняттям, яке узагальнює правову характеристику земель цієї категорії як об'єкта земельних відносин і містить вказів­ку на коло найважливіших правових відносин, що складаються з приводу земель сільськогосподарського призначення.

Отже, під правовим режимом земель сільськогосподарського приз­начення розуміється спеціальний порядок використання земель, вста­новлений законодавством для найбільш цінної категорії земельного фонду  України.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей [2].

Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, при­датних для потреб сільського господарства. Основне цільове призначення   цих   земель   —   бути   засобом   виробництва   продуктів   харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-ко­мунального господарства, залізничних і автомобільних шляхів, лі­ній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а та­кож для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогоспо­дарського виробництва надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гір­шої  якості.

Безпосереднім об'єктом правового режиму є конкретне земель­не угіддя — земельна ділянка, незалежно від її площі, яка надана й використовується за безпосереднім цільовим призначенням. Це — перший елемент правового режиму.

Відповідно до вимог Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. Це найважливіша із усіх категорій земель. Головною особливістю її є те, що земля тут виступає в якості основного засобу виробництва продуктів харчування і кормів для тваринництва, а також сировини для промисловості.

Придатність земель для використання у сільському господарстві встановлюється на підставі даних державного земельного кадастру (бонітування ґрунтів, облік кількості та якості земель тощо) органами, які погоджують, здійснюють експертизу та затверджують відповідну землевпорядну документацію (ст. 118, 123, 186 Земельного кодексу України) [10].

З огляду на те, що у сільському господарстві земля функціонує у двох якостях – територіального базису та засобу виробництва, до складу земель сільськогосподарського призначення належать як сільськогосподарські угіддя, які відповідно до природних властивостей, розташування та господарських потреб служать основним засобом виробництва в рослинництві, так і несільськогосподарські угіддя, які використовуються як територіальний базис і необхідні для організації сільськогосподарського виробництва.

До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо) [2]. До складу земель сільськогосподарського призначення входять також особливо цінні продуктивні землі з високородючими грунтами (чорноземи та інші грунти). Особливо цінні продуктивні землі підлягають особливій охороні, збереженню і відтворенню їх родючості у процесі сільськогосподарського використання. На жаль, в Україні в останній час спостерігається стійка тенденція скорочення площ продуктивних сільськогосподарських угідь. Одночасно збільшується кількість так званих порушених земель. Тому особливого значення набуває підвищення культури землеробства, дотримання правил господарського використання земель, проведення робіт щодо збереження і підвищення родючості ґрунтів, суворе дотримання земельного законодавства, що встановлює правовий режим земель сільськогосподарського призначення.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення також характеризується особливим суб’єктним складом у відносинах щодо їх використання. Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства;

б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства;

ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури [2].

Особливістю правового режиму сільськогосподарських земель також є істотне звуження земельної правосуб’єктності іноземних суб’єктів. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Виняток із цього правила встановлений ст. 81 та 82 Земельного кодексу України, згідно з якими іноземні суб’єкти можуть набувати права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у разі її спадкування. Проте згідно зі ст. 145 вони зобов’язані протягом одного року з моменту набуття права власності на таку ділянку здійснити її відчуження на користь фізичної чи юридичної особи України під загрозою примусового відчуження за рішенням суду. Дискусійним залишається питання щодо співвідношення обов’язку іноземних фізичних та юридичних осіб відчужити отримані у спадщину земельні ділянки сільськогосподарського призначення із встановленим мораторієм на їх продаж.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення у разі:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- безоплатної передачі із земель права державної і комунальної власності;

- приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

- одержання у спадщину;

- виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) внаслідок паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств.

Громадяни України можуть одержувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства без створення юридичних осіб.

За даними Держгеокадастру України, у складі земельного фонду нашої держави з 60,3 млн. га більше 70% (41,2 млн. га) займають саме сільськогосподарські землі. Структура сільськогосподарських угідь включає 77,8% ріллі, 13,2% пасовищ, 5,8% сіножатей, 2,2% багаторічних насаджень та 1% перелогів [10]. Такий розподіл свідчить про величезне антропогенне навантаження на земельні ресурси й на довкілля взагалі.

Оскільки землі сільськогосподарського призначення посідають особливе місце у структурі земельного фонду України, то правовий режим цих земель має низку особливостей. Так, відповідно до ст. 23 та інших положень Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетний режим використання.

Пріоритетність земель сільськогосподарського призначення полягає в наступному:

землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання [6];

визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру [4] ;

для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості;

лінії електропередачі і зв'язку та інші комунікації проводяться головним чином вздовж шляхів, трас тощо [2].

На думку класиків земельного права, пріоритет сільськогосподарського землекористування не є абсолютним. Сільськогосподарські угіддя можуть бути надані й для несільськогосподарських потреб, але лише у разі, коли суспільна вигода від цього перевищуватиме завдану шкоду, а альтернативний варіант задоволення несільськогосподарських потреб, для яких надається земельна ділянка, відсутній.

Авторитетні вчені підтримують необхідність принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення. Проте у правовій доктрині також цілком обґрунтовано відзначається, що положення ст. 23 Земельного кодексу України мають застосовуватися у комплексі з положеннями ст. 5 кодексу, яка закріплює принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання й охорони земель. Інші вчені підтримують думку, що земельні ділянки насамперед мають використовуватися у спосіб, що забезпечить їх максимальне наближення до природного стану, і тільки потім – використання для сільськогосподарських потреб за умови забезпечення нормативів оптимального співвідношення земельних угідь [10].

Окрім законодавчого закріплення принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення у ст. 23 Земельного кодексу України, його реалізації сприяє й низка інших правових приписів:

особливий порядок охорони таких земель (ст. 164 ЗК України);

встановлення ускладненого порядку вилучення особливо цінних сільськогосподарських земель для інших потреб (ст. 150 ЗК України);

встановлення обов’язку рекультивації земель (ст. 166 ЗК України);

встановлення обов’язку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (ст. 156, 157 ЗК України) тощо.

Правовий режим різних ділянок земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Така неоднорідність зумовлена: вида­ми земель сільськогосподарського призначення, їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які використовують ці землі; іншими об'єктивними обставинами. То­му зазвичай розрізняють загальний, особливий і спеціальний пра­вові режими земель сільськогосподарського призначення.

Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, при­датних для потреб сільського господарства. Основне цільове приз­начення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості.

Особливий правовий режимустановлюється законодавством для сільськогосподарських угідь із кадастровою оцінкою вище середньорайонного рівня. До сільськогосподарських угідь у такому пра­вовому значенні належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища й перелоги (ст. 22 Земельного кодексу України). Правовий режим цих земель по­лягає в пріоритетному використанні їх для сільськогосподарських цілей.

Спеціальний правовий режимвстановлюється для особливо цін­них сільськогосподарських угідь. До таких земель, відповідно до ст. 150 Земельного кодексу України, належать землі дослідних полів науково-дослідних ус­танов і навчальних закладів, землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення та ін. [5].

Одним із елементів правового режиму земель учені вважають на­явність ефективного правового механізму, який забезпечує належ­ний правовий режим використання земель. До елементів такого механізму належать:

— наявність правових норм, виконання яких запобігає пору­шенню правового режиму земель і забезпечує пріоритет земель сільськогосподарського призначення перед землями несільськогосподарського призначення, а також норм, що не дозволяють вилучення цінних сільськогосподарських земель;

— наявність правових норм, застосування яких усуває умови, що спричинюють порушення правового режиму земель. Наприклад, заборона фінансування проектно-дослідницьких робіт до прийняття місцевою адміністрацією рішення про попереднє узгодження місця розміщення об'єкта або рішення суду в разі виникнення спору;

— наявність покарань за порушення правового режиму земель. Так, відповідальність у вигляді штрафів передбачена за знищення межових знаків земельних ділянок, за самовільне зайняття землі, за псування і знищення родючого шару землі тощо;

— наявність правових норм, виконання яких дозволить відновити порушення режиму використання земель. Наприклад, самовільно зайняті земельні ділянки мають бути повернуті за належністю без відшкодування витрат, які виникли за час незаконного користування.

Наступним елементом правового режиму земель сільськогосподарського призначення є наявність прав і обов'язків суб'єктів пра­вовідносин. Слід зауважити, що права та обов'язки суб'єктів правовідносин із використання земель залежать як від правового статусу цих суб'єктів, так і від особливостей конкретної земельної ділянки.

Набуваючи права власності на земельну ділянку, громадянин водночас набуває комплексу земельних прав та обов'язків, що ста­новить зміст його права власності [12].

Землі сільськогосподарського призначення надаються як грома­дянам, так і юридичним особам. Громадяни одержують їх для задо­волення своїх особистих потреб у виробництві продуктів харчуван­ня, для відпочинку, дозвілля, задоволення інших соціальних, куль­турних, оздоровчих потреб (для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, здійснення товарного сільськогосподарського виробниц­тва). Щоб досягти названих цілей, громадяни можуть об'єднуватися в садівничі чи городницькі некомерційні об'єднання, які можуть бути створені у формі товариства, споживчого кооперативу.

З метою товарного сільськогосподарського виробництва земель­ні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юри­дичним особам): фермерським господарствам, приватним (приват­но-орендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товариствам, державним сільсько­господарським підприємствам. Зазначені суб'єкти здійснюють то­варне виробництво з метою реалізації продукції та одержання при­бутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового дос­віду землі сільськогосподарського призначення надаються сіль­ськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам і загальноос­вітнім школам. Певні ділянки одержують і деякі несільськогосподарські підприємства й організації, промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію в основному для своїх працівників. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації, не маю­чи прав юридичної особи, або самостійним суб'єктом (юридичною особою). У другому випадку земельні ділянки надаються безпосе­редньо цим господарствам із врахуванням їхніх організаційно-пра­вових форм.

Певну кількість земель сільськогосподарського призначення мають релігійні організації та об'єднання, які також провадять під­собне сільське господарство.

Отже, землі сільськогосподарського призначення можуть бути надані для сільськогосподарського виробництва і тим юридичним особам, для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.

Але основну площу земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо провадять сільськогосподарське виробництво — сільськогосподарські товаро­виробники.

Права і обов'язки власників і користувачів земель сільськогосподарського призначення регулюються багатьма спеціальними законодавчими та нормативними актами, такими як Земельний кодекс України, законами Ураїни «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про сільськогосподарську кооперацію» та інше.

Серед загальних прав, установлених законодавством для всіх власників, землекористувачів, орендарів, право самостійно господарювати на землі має найбільше значення якраз для земель сільськогосподарського призначення, так як, по-перше, лише в аграрній сфері економіки господарювання пов'язане з використанням землі як засобу виробництва і, по-друге, тому, що в період панування командно-адміністративної системи втручання в діяльність сільськогосподарських товаровиробників з боку державних, господарських та інших органів було звичайним явищем і сковувало ініціативу та підприємництво в сучасних ринкових відносинах.

Крім того, власники, землекористувачі, орендарі на сільськогосподарських землях мають право використовувати в установленому порядку наявні на земельній ділянці загально розповсюджені корисні копалини, торф, водні об'єкти і споруджувати будівлі. їм належать посіви і насадження на земельній ділянці. У випадку обмеження їх прав щодо користування ділянкою погіршується якість земель унаслідок промислової та іншої діяльності, тимчасового вилучення земель для державних потреб, порушення земельного законодавства, і вони мають право на відшкодування завданих збитків.

Права власника, орендаря, землекористувача щодо використання земель сільськогосподарського призначення можуть бути обмежені в установленому законом порядку з метою створення необхідних умов для розвитку окремих галузей народного господарства, охорони навколишнього природного середовища, об'єктів історії та культури.

Особливий, обмежуючий режим землекористування вводиться на земельних ділянках уподовж транспортних магістралей, трубопроводів, ліній зв'язку і електропередач, навколо промислових об'єктів; в межах охоронних зон заповідників, національних природних парків, зон санітарної охорони джерел водопостачання, водоохоронних зон річок, озер, водосховищ. Наприклад, сільськогосподарські підприємства, розташовані в водоохоронних зонах, не мають права застосовувати отрутохімікати для боротьби з шкідниками сільськогосподарських культур, розміщувати в межах зони тваринницькі комплекси, ферми, склади мінеральних добрив тощо.

Власники, орендарі та землекористувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають відповідні обов'язки. Основним їхнім обов'язком є використання землі за призначенням із застосуванням природоохоронних технологій виробництва сільськогосподарської продукції, відновлення і підвищення родючості ґрунтів та інших корисних властивостей землі. Відповідно, вони повинні здійснювати раціональну організацію території, відновлювати і підвищувати родючість ґрунтів, здійснювати охорону земель від вітрової і водної ерозії, підтоплення, заболочування, засолення, висушування, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними речовинами, охорону від зараження сільськогосподарських угідь карантинними шкідниками і хворобами рослин, заростання бур'янами, чагарниками тощо.

Підприємства, установи і організації, що ведуть сільське господарство, зобов'язані виконувати комплекс заходів щодо охорони ґрунтів, водойм, лісів, тваринного світу від шкідливого впливу стихійних сил природи, побічних наслідків застосування складної сільськогосподарської техніки, хімічних речовин, меліоративних робіт та інших факторів, що погіршують стан навколишнього природного середовища.

Тваринницькі ферми і комплекси, підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію, повинні мати необхідні санітарно-охоронні зони та очисні споруди, що виключають забруднення ґрунтів, поверхневих і підземних вод, а також атмосферного повітря. Порушення зазначених вимог, спричинення шкоди навколишньому природному середовищу та здоров'ю людини тягне за собою обмеження, зупинення екологічно шкідливої діяльності сільськогосподарських та інших об'єктів за приписом спеціально уповноважених на те органів державної влади. Власники та землекористувачі зобов'язані виконувати й інші обов'язки, загальні для всіх суб'єктів, що мають землю. Ці обов'язки зафіксовані в Земельному кодексі України. До них підноситься обов'язок своєчасно вносити земельний податок чи орендну плату, не порушувати прав інших власників земельних ділянок, а також порядок користування лісовими угіддями, водними та іншими природними об'єктами, своєчасно надавати у відповідні органи відомості про стан і використання земель, здійснювати будівництво на земельній ділянці, керуючись діючими нормами і правилами.

Всі вищевказані обов'язки громадян-власників та інших осіб щодо використання сільськогосподарських угідь можна систематизувати наступним чином [8] :

а) забезпечення оптимального водного режиму грунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі повинні здійснювати захист земель від підтоплення, заболочування, висушування; мають право в установленому порядку провадити зрошувальні й осушувальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливу води, засолення й заболочування земель, створюючи найбільш сприятливий режим ґрунтової вологи. Наприклад, використання земель затоплення в сільськогосподарському виробництві здійснюється відповідно до проектів землевпорядження, розроблених, у визначеному законодавством порядку з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки (чи окремих її ділянок) по нахилу дна й частоті можливого затоплення;

б) забезпечення належного сольового режиму грунтів, для чого необхідно здійснювати захист земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські угіддя, зобов'язана боротися з підвищеною кислотністю грунтів, здійснюючи вапнування й інші землеробські заходи;

в) забезпечення такого живильного режиму ґрунтів, за якого родючість не тільки не зменшувалася б, незважаючи на винесення живильних речовин із врожаєм, а збільшувалася б. Підвищення ро­дючості ґрунтів є одним із головних обов'язків кожного власника та землекористувача, який стимулюється державою;

г) забезпечення належного культурно-технічного стану ґрунтів, ведення боротьби із заростанням земель чагарником, дрібноліссям, бур'янистою рослинністю, для чого кожен землекористувач наділений правами провадити у встановленому порядку культурно-технічні роботи на своїй ділянці;

д) забезпечення належної екологічної обстановки на земельній ділянці, не допускаючи її погіршення.

 Що стосується прав та обов’язків підприємств у сфері земель сільськогосподарських земель, то таким установам та організаціям можуть надаватися земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи і організації можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб [2].

При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю) [2]. Землі у приватну власність у таких випадках передаються безоплатно.

Сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, крім державних і комунальних, землі сільськогосподарського призначення можуть належати і на праві власності. Реалізація права власності на землю зазначеними сільськогосподарськими підприємствами здійснюється відповідно до чинного законодавста [7]. Право власності на землю цих підприємств може набуватися шляхом:

внесення до статутного капіталу земельних ділянок їх засновників;

придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.

У разі ліквідації сільськогосподарського підприємства, переважне право отримання земельних ділянок поруч з населеними пунктами мають власники земельних часток (паїв), які проживають у цих населених пунктах.

Місце розташування земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування відповідно до землевпорядних проектів, які затверджуються зборами власників земельних часток (паїв) [2].

Земельні ділянки державної і комунальної власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування [2].

До складу земель сільськогосподарського призначення входять земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища [2]. Органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції можуть надавати в оренду земельні ділянки для випасання худоби, заготівлі сіна жителям сіл, селищ і міст за рахунок земель права державної і комунальної власності. У разі необхідності за бажанням територіальних громад сіл, селищ, міст у порядку землеустрою може здійснюватися перерозподіл земельних ділянок сіножатей і пасовищ з метою максимального наближення громадських сіножатей і пасовищ до населених пунктів.

Земельні ділянки для ведення садівництва та городництва також відносяться до складу земель сільськогосподарського призначення [7]. Використання земельних ділянок садівничими чи городницькими об'єднаннями громадян здійснюється відповідно до вимог Земельного кодексу України. Громадянам із земель права державної і комунальної власності передаються у власність або надаються в оренду земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва. Іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи, можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди. Використання земельних ділянок садівничих товариств здійснюється відповідно до закону та статутів цих товариств.

Об'єднанням громадян та окремим громадянам за їх бажанням надаються в оренду земельні ділянки для городництва із земель державної та комунальної власності. Закладання багаторічних плодових насаджень на земельних ділянках, наданих для городництва, а також спорудження капітальних будівель і споруд не допускається. У разі необхідності на даних земельних ділянках можуть будуватися тимчасові споруди для зберігання інвентарю та захисту від негоди. Після закінчення строку оренди земельної ділянки, наданої для городництва, побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їх рахунок.

Приватні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати у власність або оренду землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства. Державні та комунальні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати в оренду землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства [2]. Підприємства харчової і переробної галузі та фізичні особи, які займаються переробленням сільськогосподарської сировини, можуть отримувати у власність землі сільськогосподарського призначення з метою створення власної сировинної бази.

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення, мета призначення яких є ведення особистого селянського господарства, фермерського господарства, можуть використовуватися для ведення товарного сільськогосподарського виробництва без зміни їх цільового призначення. Власники земельних ділянок усіх форм власності, які підпадають під категорію земель сільськогосподарського призначення, можуть обмінюватися такими земельними ділянками.

Обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків [2].

Власники та орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, під час дії договору оренди можуть обмінюватися належними їм правами користування земельними ділянками.

Право оренди землі відбувається в порядку, встановленому Законом України «Про оренду землі». Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства [3].

Установлений Земельним кодексом України правовий режим земель сільськогосподарського призначення має на меті недопущення виведення із сільськогосподарського обігу цих земель; забезпечення збереження і підвищення їх родючості у поєднанні з найбільш ефективним господарським використанням. Земельним законодавством закріплений важливий принцип: землі сільськогосподарського призначення надаються перш за все для сільськогосподарських цілей.

До складу правового режиму земель сільськогосподарського призначення входить:

- надання земель у власність та користування;

- вилучення сільськогосподарських земель із користування;

- надання прав громадянам та юридичним особам щодо користування земельними ділянками;

- визначення обов'язків сільськогосподарських землекористувачів.

Вилучення земель сільськогосподарського призначення для державних і місцевих потреб перебуває під особливим контролем держави. Хоча такі випадки повинні бути зведені до мінімуму, все ж необхідність у цьому інколи виникає: треба розширити, наприклад, територію міст і селищ, і не завжди для цього знаходяться інші несільськогосподарські землі [4].

Вилучення сільськогосподарських земель з кадастровою оцінкою вище середньо-районного рівня з метою їх надання для несільськогосподарських потреб допускається лише у виключних випадках, пов'язаних з виконанням міжнародних зобов'язань, розробкою цінних корисних копалин, будівництва об'єктів культури та історії, охорони здоров'я, освіти, доріг, магістральних трубопроводів, ліній зв'язку, електропередач та інших лінійних споруд при відсутності інших варіантів можливого розміщення цих об'єктів.

Окремі ділянки продуктивних земель можуть бути визнані особливо цінними для певного регіону. Це, в першу чергу, дослідні поля і ділянки науково-дослідних установ та учбових закладів, землі природно-заповідного фонду, історико-культурного призначення, інші землі. Перелік таких земель встановлюється органами державної влади.

Законодавством встановлений особливий порядок вилучен­ня та викупу земель сільськогосподарського призначення для дер­жавних і громадських потреб.

У кожному випадку в ході вилучення земель сільськогосподарського призначення здійснюється не лише компенсація збитків, завданих внаслідок такого вилучення власникам чи користувачам землі, а й витрат сільськогосподарського виробництва в розмірі вартості освоєння рівновеликої площі нових земель.

Складовою частиною правового режиму земель сільськогосподарського призначення є їх правова охорона, тобто комплекс ґрунтозахисних, організаційних, економічних, науково-технічних та державно-правових засобів, спрямованих на поліпшення якості, продуктивності зе­мель, підвищення родючості грунтів, забезпечення дотримання ви­мог їх збереження відповідно до земельного законодавства та зо­бов'язань за земельно-правовими договорами [9].

Ґрунтозахисні засоби охорони земель сільськогосподарського призначення передбачають:

а) захист земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, висушення, забруднення, ущільнення та інших не­гативних процесів;

б) захист від заростання сільськогосподарських угідь чагарника­ми і дрібноліссям, інших процесів погіршення культуртехнічного стану земель;

в) збереження і підвищення родючості грунтів, поліпшення інших властивостей цих земель.

Організаційно-технічні засоби охорони земель сільськогоспо­дарського призначення включають:

а) знімання, використання і збереження родючого шару грунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель;

б) рекультивацію порушених земель;

в) тимчасову консервацію деградованих сільськогосподарських угідь;

г) раціональну організацію території.

Економічні засоби щодо охорони земель сільськогосподарсь­кого призначення передбачають:

а) фінансування заходів щодо відновлення якості порушених зе­мель;

б) здійснення консервації земель за рахунок коштів Державно­го бюджету;

в) відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва та спрямування відповідних коштів на підвищення родючості грунтів, поліпшення сільськогосподарських угідь та їх охорону;

г) звільнення від сплати земельного податку на період освоєння невикористовуваних земель та поліпшення їх якості.

До нормативно-технічних засобів охорони земель сільсько­господарського призначення належать:

а) дотримання встановлених норм відведення земельних діля­нок;

б) дотримання стандартів та нормативно-технічних документів щодо охорони земель;

в) нормування відведення земельних ділянок, що передаються у власність та надаються у користування громадян і юридичних осіб;

г) дотримання нормативно-технічних вимог проектів відведен­ня земельних ділянок та проектно-кошторисних показників розміщення на цих землях виробничих, комунальних та інших об'єктів.

Юридичні засоби охорони земель сільськогосподарського призначення включають:

а) наявність нормативно-правових норм регулюючого характеру;

б) здійснення моніторингу за станом охорони сільськогоспо­дарських угідь;

в) проведення агрохімічної паспортизації земель;

г) здійснення контролю за дотриманням чинного земельного законодавства в цій сфері;

д) застосування юридичної відповідальності за порушення ви­мог охорони земель сільськогосподарського призначення.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зауважити, що правовий режим земель сільськогосподарського призначення має низку особливостей, які дозволяють стверджувати, що дана категорія земель займає особливе місце у структурі земельного фонду України.

Отже, правовий режим земель сільсько­господарського призначення спрямований на виконання двох го­ловних завдань: забезпечення ґрунтової родючості земель, тобто охорони якості сільськогосподарських угідь (якісний аслект), і збе­реження кількості цих земель, запобігання зменшенню площ сіль­ськогосподарських угідь (кількісний аспект) [11].

Перше завдання вирішується здійсненням заходів щодо збере­ження і підвищення родючості ґрунтів: щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторин­ного засолення, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до деградації земель (меліорація); щодо захисту від за­раження сільськогосподарських угідь бактеріально-паразитичними та карантинними шкідниками й хворобами рослин, заростання бур'янистими рослинами, чагарником і дрібноліссям, від інших видів погіршення стану земель; щодо рекультивації порушених зе­мель, відновлення їх родючості, своєчасного залучення до госпо­дарського обігу; щодо збереження і використання ро­дючого шару ґрунту та консервації земель.

Розв'язання другого завдання забезпечується регулюванням на­дання й вилучення земель, встановленням обмежень для їх переве­дення в несільськогосподарські. Забезпеченню виконання цього завдання сприяють основні принципи, закріплені в ЗК: пріоритет використання земель сільськогосподарського призначення, планування використання земель і відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва. Безперечно, виконання зазначених завдань здійснюється в основному держа­вою, яка встановлює стандарти, норми, нормативи, правила, рег­ламенти в галузі забезпечення родючості земель.

Проблема збереження й підвищення родючості земель вирішу­ється здебільшого на рівні управління використанням і охороною зе­мель. Це управління здійснюється спеціально уповноваженими дер­жавними органами, основними функціями яких є: облік; плануван­ня; розподіл і перерозподіл земель; регулювання порядку експлуата­ції земель; контроль і правове забезпечення правового режиму вико­ристання земель; охорона земель.

Однак усе це не зменшує значущості таких обов'язків грома­дян — власників земельних ділянок сільськогосподарського приз­начення, як використання цих ділянок за цільовим призначенням, підвищення родючості ґрунтів і збереження інших корисних влас­тивостей землі.

Література:

  1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України. 1996 р. – № 30. – С. 141;

  2. Земельний кодекс України / Відомості Верховної Ради України. 2002 р. – № 3-4. – С. 27;

  3. Закон України «Про оренду землі» / Відомості Верховної Ради України. 1998 р. – № 46-47. – С. 280;

  4. Закон України «Про Державний земельний кадастр» / Відомості Верховної Ради України. 2012 р. - № 8. - С.61;

  5. Закон України «Про землеустрій» / Відомості Верховної Ради України. 2003 р. - № 36. - С.282;

  6. Наказ Державного комітету України із земельних ресурсів «Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель» / 23.07.2010 рік.-  № 548;

  7. Мірошниченко А.М. Земельний кодекс України: Науково – практичний коментар. / 2011. – К. - 624с;

  8. Чабаненко М. М. Сільськогосподарський товаровиробник як аграрно-правова категорія. Проблеми інтеграції та диференціації в екологічному праві. / Матеріали Всеукр. наук.-практ. круглого столу (м. Дніпропетровськ, 25 верес. 2014 р.). - Дніпропетровськ, 2014. - С. 137–145;

  9. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії / В. І. Андрейцев. – К.: Знання, 2005. – 445 с;

  10. Олена Літошенко. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення / Підприємництво, господарство і право. 2016 р. – № 8 – С. 83-87;

  11. Земельне право України: підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2008. – 600 с.;

  12. Аграрне право України : Підручник / За ред. О. О. Погрібного. — К.: Істина, 2007. — 448 с.




скачати

© Усі права захищені
написати до нас