Ім'я файлу: Правові_реформи_Володимира_Великого_і_Ярослава_Мудрого.pptx
Розширення: pptx
Розмір: 149кб.
Дата: 16.04.2022
скачати

Правові реформи Володимира Великого і Ярослава Мудрого

Загальна інформація

Головним у період правління Володимира були його реформи, які змогли піднести Русь, зробити її високорозвиненою європейською державою. Це були реформи: Фінансова реформа. Володимир перший з українських князів почав карбувати золоті та срібні гроші: золоті монети - «златники»; срібні монети - «срібники». Цим він намагався зробити свою державу більш відомою. Роблені вони на зразок візантійських. На одному боці є образ Христа, на другому постать самого князя, що сидить на престолі, у царських відзнаках, з хрестом у руці. Написи є: «Володимир на столі», «Володимир, а це його золото» або «Володимир а це його срібло». На деяких монетах зображений герб київської держави, тризуб. Адміністративна реформа. Хоч держава Володимира була менша, як у його батька, проте вона була сильніше зорганізована. Володимир поставив намісниками у городах своїх синів. У Турові на Поліссі сидів Святополк, у Володимирі на Волині Всеволод, у далекій Тмуторокані над Азовським морем Мстислав, у Великому Новгороді - Ярослав, в Ростові - Борис, в Муромі - Гліб. В такий спосіб всі землі стали більше залежні від влади Київського князя і управа в них була одностайна. За володіння Володимира вже не було варягів на визначніших місцях, між воєводами згадується тільки один варяг, Вуєфаст чи Вовчий Хвіст. Вищі керівні посади були вже в руках таких людей, як Добриня і Путята, що були місцевого роду. Володимир також залучав місцеву верхівку до своєї ради і з нею вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни. Військова реформа. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності держави, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Її суть полягала в ліквідації «племінних» військових об''єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників, сформувати боєздатне, віддане князю військо. В результаті цих реформ значно зміцніла Київська держава. Вона стала нарівні з розвиненими європейськими країнами. Значно знизилася небезпека нападів східних кочових племен. Князь міг впевненіше проводити внутрішню політику, що безперечно позитивно позначилося на добробуті людей. Високого розвитку набула також освіта, культура. Руська держава була в очах європейців високорозвиненою державою з сильним князем. Відтак зв''язки Русі з іншими державами пожвавішали. Важливим було також і те, що зміцнілись зв''язки із Візантією. Це сприяло політичному, економічному та культурному розвиткові країни. За правління Володимира Великого Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Руського (Чорного) моря.

Церковні статути

Статути церковні — в історичній науці кілька груп пам'яток права 11—15 ст. Це князівські чи такі, що мають вказівки на видачу їх від імені князя, устави та уставні грамоти митрополичим та єпископським кафедрам. Вони визначають обсяг їх юрисдикції та джерела матеріального забезпечення. Головним завданням церковних статутів було початкове встановлення юридичних, адміністративних та фінансових прав руської церкви та розмежування їх із прерогативами світської (князівської) влади. Найважливіші церковні статути традиція пов'язує з іменами київських князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Хронологічно першим був, імовірно, т. зв. Устав князя Володимира про десятини, суди та людей церковних, який нині визнається за пам'ятку домонгольського часу. Він зберігся у величезній кількості списків 14—19 ст. та низці самостійних переробок. Виділяють 7 редакцій Уставу, створених упродовж 13—17 ст.: Оленінську, Синодальну, Варсонофієвську, Волинську, Печерську, Троїцьку та редакції Степенної (Статечної) книги (деякі редакції поділяють додатково на ряд ізводів). З українських пам'яток варто відзначити Волинську редакцію Уставу, що бере початок від тексту Кормчої, переписаної на замовлення волинського князя Володимира Васильковича 1286, а також Печерську редакцію, що міститься у складі Патерика Києво-Печерського, відредагованого архімандритом Йосифом Тризною (серед. 17 ст.). Устав князя Ярослава про церковні суди зберігся в численних списках 15—19 ст. Серед них виділяють 6 редакцій: Докладну, Коротку, Румянцевську, Тарновську, редакцію «Свитка Ярославля» та Устюзську.

Проблеми співвідношення світської та церковної влади

Проблема співвідношення духовної та світської влади на початку ХІІ ст. привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Творчість Кирила Туровського є одним з найбільших досяг­нень релігійно-філософської думки XII ст. Твори його користу­валися значною популярністю, тому багато з текстів, які хоч і не належали йому, за давньоруською рукописною традицією, підписувалися його іменем. Достеменно відомо, що він є авто­ром "Притчі про душу і тіло", "Повісті про білоризця і чорно­ризця", "Сказання про чин чорноризця",восьми Слів на церков­ні свята, тридцяти молитов, двох канонів, "Послання до архі­мандрита Києво-Печерського монастиря Василія",декількох "Послань АндріюБоголюбському" та ін. Йому приписують ще близько десяти творів. Його називали "другим Золотоустшм". аме за допомогою Святого Письма та християнської релігії, на переконання Кирила Туровського, можна поліпшити життя в державі - політичні, економічні та соціальні відносини. Від­хилення від християнської віри чи порушення її вимог призводить до соціального зла, котре може бути покаране відповідно до Божих законів. Рай, створений Богом, охороняється Його законом, а людина, наділена ним здатністю мислити та фізичними рисами, не повинна, з огляду на божественне призначення, порушувати усталені Богом норми, виявляти гордість - це веде, стверджував Кирило Туровський, до духовної та фізичної смерті. Мислитель поділяв індивідів та народи на зовнішні (язицькі, чужі, тілесні - приречені на смерть) та внутрішні (християнські, "свої", духовні - їм дароване життя). Відхилення від християнської віри, порушення її вимог призводять до соціального зла, яке може бути покаране відповідно до Божих законів. Теолог засуджував міжусобні війни між князями, ворожнечу між служителями церкви, зазіхання на владу. Намагаючись застерегти князів від їхніх претензій на великокнязівський престол, він вказував, що влада дана Богом. У працях: „Повість про сліпого і кульгавого", „Кирила-ченця притча про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про страшний суд, і про муки" Кирило Туровський відстоює ідеї:

» єдності церковної і світської влади, одного володаря, закликає до єд­ності Русі. Основою такої єдності вважає Святе Письмо, яке робить людей смиренними, добродійними та благородними

» покращення економічних і соціальних відносин як умови утвердження принципів християнської релігії

» усунення першопричин усякого зла покаранням за порушення вимог законів Божих і християнської віри,

» засудження війни та ворожнечі між світськими князями та служите­лями церкви, суперництво у боротьбі за владу, яка походить від Бога Кирило Туровський вимагає

- від представників світської влади - проявів розумності і доброти до людей, піклування про їх духовний і матеріальний стан;

- від служителі церкві - сприяння встановленню соціальної злагоди в суспільстві, справедливості, гармонії між світською і церковною вла­дою.

Характерні особливості канонічного права

Нерозривний зв'язок з релігією — християнством: християнство виникло в другій половині I ст. в Палестині, у IV ст. воно стає державною релігією Римської імперії; до XII ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окремої системи норм права, що регулюють питання віри, культу, а норми права й норми релігії були тісно переплетені; у християнстві завжди була присутня ідея про богоугодний характер права, тому порушення норм права розглядались як гріх;

Систематизований характер канонічного права — під час так званої Папської революції розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація;

Канонічне право в Європі розвивалося в умовах становлення особливого політико-правового статусу Римської церкви — у результаті Папської революції церква стала особливим політико-правовим утворенням у Європі; Наявність у канонічного права складної внутрішньої структури — на підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникли такі галузі канонічного права, як корпоративне, кримінальне, шлюбно-сімейне, процесуальне; Створення двох систем канонічного права після розколу християнської церкви — західна церква визнає вищу владу Папи Римського, а значить і його актів; східна церква — православні — визнають насамперед джерела, що утворилися в період всесвітніх соборів; Канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне — канонічне право змінювалося відповідно до потреб часу і цим воно відрізняється від, наприклад, системи мусульманського права, яка була настільки прив'язана до авторитету Корану, що місця для законотворчості просто не залишалося; у канонічному праві авторитет Біблії також ніколи не заперечувався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри.

Церковні Суди

Церковні (духовні) суди існували в єпископствах і підлягали єпископам та очолювалися ними. Юрисдикція церковного суду охоплювала духовенство та їхні родини, церковну прислугу (їхні правопорушення як проти релігії, так цивільні та карні), а також всіх християн-віруючих, справами яких опікувалася церква (віра, подружжя). Здійснювалися суди при монастирях і керувалися церковними установами та "Номоканоном" (візантійським канонічним правом). Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини, як найбільш давній судовий орган. Община судила відповідно до звичаєвого права. Вищою мірою покарання при цьому було вигнання із общини. Після запровадження християнства в якості обов’язкової релігії, в Київській Русі починає формуватись церковна організація, а разом з тим і церковний суд. Церковний суд у Київській Русі характеризувався такими особливостями. Із зовнішньої сторони церковний суд являв собою діяльність уповноважених осіб щодо розгляду як цивільних, так і кримінальних справ, з обов’язковим винесенням рішення по справі, що здійснювалось у чітко встановленому процесуальному порядку. Церковне судочинство відрізнялось від світського й за складом суддів, що були уповноважені для розгляду підсудних церкві справ. За загальним правилом правосуддя в церковному суді мали право здійснювати лише особи духовного сану. Участь або втручання світських чиновників суворо заборонялось церковними канонами і допускалось лише як виняток з правил.  Для з’ясування природи церковного суду необхідно звернути увагу на особливі специфічні риси, що відрізняли його від суду світського. Специфіка церковного суду виявлялась в наявності особливих джерел права. Основоположним було законодавство Східної християнської церкви – Правила святих апостолів, постанови вселенських і помісних соборів, правила святих отців. При розгляді і вирішенні справ церковні суди використовували, в першу чергу, норми канонічного права, що містились в релігійних джерелах, постановах вищих органів та посадових осіб церковної ієрархії. Церковний суд у Київській Русі був єдиним судом із власною чітко визначеною юрисдикцією, оскільки серед інших судових органів розмежування юрисдикції не відбувалось. Можна виділити юрисдикцію церковного суду персональну (за колом осіб), предметну (за колом справ) та територіальну. Систему церковного судоустрою складали: першою інстанцією для розгляду переважної більшості справ був суд місцевого єпархіального єпископа; другу інстанцію складав суд собору єпископів при митрополиті; і найвищою інстанцією, де розглядались особливо складні і важливі справи виступав суд Константинопольського патріарха. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. Церковний суд розглядав злочини проти християнства — осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів тощо. Він розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори через майно, побиття батька чи матері. Під церковне судочинство підпадали всі так звані церковні люди: ігумен, чернець, священик, попадя, дяк та інші, а також особи, що шукали церковного захисту — різні старці та каліки, прочани, сліпі, юродиві та інші. Здійснювалися суди при монастирях і керувалися церковними установами та «Номоканоном» (візантійським канонічним правом)[2]. Важливим моментом був факт двоякості церковного суду. З одного боку, він виступав як суто церковний орган, що мав за головну свою ціль виправлення винного та спасіння його душі, а з другої – виступав на рівні із судом світським, але лише в межах чітко окресленої компетенції. Як церковному органу, йому була притаманна наявність спеціальних форм судочинства та порядку розгляду справ, а також він мав у своєму розпорядженні низку спеціальних церковних покарань, які застосовувались виключно для осіб духовного сану. Як суд з кримінальною і цивільною юрисдикцією над усіма верствами населення – прирівнювався в діяльності до княжого суду, внаслідок цього практика церковного суду мала узгоджуватись зі світською практикою.  Особливість церковного суду проявилась і в специфіці санкцій. За своїм змістом це могли бути як загальні покарання для всіх – єпитимія, ув’язнення до монастиря для покаяння, відлучення від церкви, так і спеціальні покарання для духовних осіб – поряд з вищезазначеними були: тимчасове або остаточне позбавлення сану, посади, заборона богослужіння тощо. Джерела права, що використовувались церковними судами в Київській Русі, включали в себе дві групи: 1) канонічне законодавство Східної християнської церкви та світські джерела візантійського походження, які стосувались церкви; 2) спеціальні джерела, що виникли в Київській Русі. Таким чином, джерельна база церковного судочинства не була однорідною і охоплювала різні за походженням, змістом, органом видання як суто церковні, так і світські джерела, що були створені як на території Київської Русі, так і за її межами, і, у зв’язку з різними обставинами, застосовувались в якості джерел права в церковному суді на Русі. Церковне законодавство Київської Русі особливо детально окреслювало сферу юрисдикції церковних судів, визначаючи перелік справ та осіб, що були підсудні церкві.

В цілому ж, судова система Київської Русі, незважаючи на її нерозвиненість, задовольняла потреби тогочасного суспільства і відповідала його розвиткові.


скачати

© Усі права захищені
написати до нас