Ім'я файлу: Аналіз.docx
Розширення: docx
Розмір: 22кб.
Дата: 30.10.2020
скачати

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»
Навчально-науковий інститут «Юридичний інститут

ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

Індивідуальна робота з екологічного права

Аналіз наукових статей на тему:

«Правова охорона тваринного світу: сучасний стан та перспективи»

Виконав:

cтудент 2 курсу 201 групи

юридичного інституту

денної форми навчання

Волотовський Даниїл Станіславович

Науковий керівник:

Мачуська Ірина Борисівна

Київ – 2020
Огляд наукових статей доцільно розпочати із статті В. І. Книш «Щодо поняття правової охорони об’єктів тваринного світу», в якій визначено, що тваринний світ виступає елементом системи національної безпеки України, від рівня охорони якого залежить стабільність економічної та соціальної ситуації в країні.

Держава здійснює планомірні кроки, спрямовані на розбудову таких, що відповідають потребам сучасності, заходів охорони тваринного світу. Сьогодні, відповідно до ст.36 Закону України «Про тваринний світ», охорона тваринного світу включає систему правових, організаційних, економічних, матеріально-технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення i використання об’єктів тваринного світу. Разом із цим автор зауважує, що серед усіх названих заходів охорони тваринного світу найбільш принципове місце, на нашу думку, має відводитися заходам правової охорони, оскільки саме правові норми визначають зміст та спрямованість усіх інших заходів, визначають процес взаємодії людини і природи.

Аналіз наукової літератури, присвяченої даному питанню, показує, що сьогодні існує чимало визначень згаданого вище терміна, що, з одного боку, свідчить про актуальність сформульованого завдання, а з іншого – про відсутність єдності щодо його тлумачення

Аналізуючи наведені вище визначення терміна «правова охорона тваринного світу», ми дійшли висновку, що кожному з них, так чи інакше, властиві як позитивні так і негативні моменти. Заслуговує всілякої підтримки намагання авторів чітко сформулювати напрямки охорони тваринного світу (збереження, використання, відтворення), способи такої охорони (через видання правових актів), визначити учасників цього процесу (державні та громадські утворення), а також види об’єктів тваринного світу, які підлягають охороні (дика фауна, місця існування тварин тощо). Водночас зазначимо що погляди вчених на зміст правової охорони тваринного світу не дають відповіді на питання про співвідношення таких термінів, як «правова охорона» та «правовий захист» об’єктів тваринного світу, що є суттєвою хибою всіх визначень.

Отже, під правовою охороною тваринного світу автор пропонує розуміти систему правових норм, спрямованих на регулювання діяльності державних та недержавних суб’єктів, пов’язану зі збереженням, раціональним використанням і відтворенням об’єктів тваринного світу, а також застосуванням санкцій до осіб, які не виконують вимог цих норм та заохочення осіб, що плідно здійснюють охорону фауни. Подібний підхід, на нашу думку, відрізняється від названих вище рядом цікавих новацій, а саме тим, що у ньому: поперше, чітко сформульовано зміст саме правової охорони тваринного світу; по-друге, наголошено на участі у процесі охорони тваринного світу як держави в особі її уповноважених представників, так і громадськості; по-третє, показано, що правова охорона розповсюджується не тільки на тварин, але й на інші об’єкти тваринного світу; по-четверте, досягнуто співвідношення категорій «охорона тваринного світу» і «захист тваринного світу». Принагідно відзначимо, що останній аспект є доволі актуальним, оскільки встановлення співвідношення «захисту» й «охорони» дозволяє довести різнорідність охоронної діяльності, її спрямованість на досягнення різних цілей та наявність у її арсеналі різноманітних форм і методів роботи.

Правова охорона тваринного світу, розповсюджуючи свою дію на диких тварин, не ставиться у залежність від їх промислового значення або тих функцій, які ними виконуються. Сучасне законодавство про тваринний світ відмовилося від поділу тварин на корисних і шкідливих (окрім, зрозуміло, тварин-паразитів), вважаючи, що у екологічному відношенні усі тварини є корисними, оскільки вони виступають ланками у природному ланцюгу обміну речовин та енергії. З цієї точки зору, лось може виявитися шкідливим для навколишньої природи, якщо його чисельність перевищує допустимі розміри, а вовк, навпаки, корисним у межах оптимальної кількості, бо він сприяє покращенню природного відбору тварин та санітарного стану лісу.

Подальший аналіз норм цього законодавчого акта показує, що правова охорона розповсюджується не тільки на самих тварин, але й на інші об’єкти тваринного світу – частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск, тощо); залишки викопних тварин; нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло i споруди тварин. Крім цього, об’єктами тваринного світу визнаються також і місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є середовищем перебування об’єктів тваринного світу. Отже, як бачимо, поняття «тваринний світ» є родовим і охоплює ряд самостійних об’єктів, серед яких, безумовно, центральне місце займають дикі тварини. Інакше кажучи, за законодавством України дикі тварини є головним, але не єдиним об’єктом тваринного світу.

Виходячи з цього, автор робить висновок, що правова охорона тваринного світу здійснюється у декількох напрямках, а саме: - збереження генетичного фонду тваринних спільнот; - охорони середовища, де мешкають тварини; - організації раціонального користування об’єктами тваринного світу, регулювання чисельності тварин і їх відтворення. Поряд із цим (а у даному випадку мова йшла не про що інше, як про внутрішнє групування заходів правової охорони залежно від спрямованості їх дії) можна вести мову і про наявність інших підстав для класифікації останніх.

Наступною варто розглянути статтю Л. В. Лейба «Проблеми й особливості правового забезпечення охорони тваринного світу», метою якої є на підставі аналізу системи джерел права, що регулюють відносини у сфері охорони тваринного світу, з’ясувати особливості правового забезпечення цієї охорони.

Тваринний світ України, як об’єкт правової охорони й використання, є надзвичайно різноманітним, характеризується багатством видів, збереження й відтворення яких є одним з найважливіших завдань у царині охорони довкілля. Виконання цього завдання певною мірою забезпечується створенням системи органів нагляду й контролю за дотриманням законодавства про тваринний світ. Особливо важливе значення для подальшого розвитку правового забезпечення охорони й використання фауни мають положення, що визначають зміст компетенції органів законодавчої влади, місцевих рад та їх виконавчих комітетів, органів виконавчої влади всіх рівнів, а також громадських об’єднань у сфері охорони довкілля, в тому числі тваринного світу.

Наявність складної структури чинного нормативно-правового масиву, який закріплює статус об’єктів тваринного світу, не дозволяє окреслити основні напрямки правової регламентації його охорони, особливості й межі нормативного забезпечення. Так, іноді структуру правових заходів охорони тваринного світу обмежують такими складовими елементами як (а) його об’єкти і (б) середовища їх перебування. Перша група — це заходи, спрямовані на охорону середовища існування тварин від забруднення, виснаження, руйнування екологічних зв’язків. Така спрямованість визначається загальним принципом, за яким будь-яка діяльність, що впливає на стан тварин внаслідок порушення середовища їх знаходження, умов розмноження і шляхів міграції, повинна здійснюватися з дотриманням вимог охорони тваринного світу. Удругу групу правової охорони тваринного світу, об’єднують заходи, спрямовані на збереження генетичного фонду тварин. Цей напрямок передбачає встановлення обмежень або заборон на використання окремих видів тварин на відповідній території або в певні строки, а також таких територій, на яких взагалі забороняється використання об’єктів фауни.

Правове забезпечення реалізації вказаних заходів за всіма зазначеними напрямками здійснюється сьогодні через розгалужену систему нормативних актів різної юридичної сили. Разом із тим науковцями ставиться наголос на тому, що наявність численного правового матеріалу в цій царині залишається не відповідаючим потребам екологічної, а значить, і національної безпеки.

Аналіз міжнародних договорів у досліджуваній сфері свідчить, що міжнародно-правова охорона тваринного світу розвивається за такими основними напрямками: (а) охорона природних комплексів; (б) охорона рідкісних і перебуваючих під загрозою зникнення об’єктів тваринного світу; (в) забезпечення раціонального використання й відтворення об’єктів біологічного різноманіття. Міжнародно-правове регулювання використання й охорони фауни не враховує території держави, на якій знаходиться та чи інша тварина або вид.

Підкреслимо, що Україна здебільшого керується міжнародними документами, більшість із яких була укладена ще за часів Радянського Союзу. З огляду на ту обставину, що стан довкілля (складовою частиною якого є й тваринний світ) під впливом різновекторних чинників постійно змінюється, законодавство (міжнародне й національне) потребує постійного вдосконалення. Також за сучасних умов все більшої уваги набуває питання адаптації національного законодавства України у сфері охорони фауни до законодавства Європейського Союзу, а також виконання міжнародних зобов’язань нашої держави.

Таким чином, автор робить висновок, що у сьогоднішніх умовах для досягнення оптимального результату у царині охорони, раціонального використання й відтворення тваринного світу правові заходи щодо розглянутої проблеми потрібно спрямувати на (а) ефективне забезпечення природних умов відтворення тваринного світу; (б) розширення і встановлення суворого режиму територій, на яких забороняється полювання; (в) встановлення більш суворих обмежувальних заходів з використання водних живих ресурсів; (г) посилення юридичної відповідальності за порушення законодавства щодо охорони фауни тощо.

З урахуванням перспектив розвитку України доцільно проаналізувати статтю М. І. Тарнавської «Правове регулювання охорони рослинного та тваринного світу крізь призму адаптації вітчизняного законодавства до права ЄС». Особливий інтерес автора становить сприйняття вітчизняними суб’єктами правозастосування тих правових інститутів, що становлять основу природоохоронних концепцій ЄС (зокрема, оселищної концепції). Хоча в законодавстві України вказані концепції присутні лише фрагментарно, однак особливості застосування норм, що їх містять, становлять інтерес з огляду на євроінтеграційні прагнення України

Згідно зі законом України “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, своєю чергою, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики. Згідно з Розділом XXX Угоди про асоціацію Україна зобов’язується поступово наблизити своє законодавство до законодавства ЄС у встановлені терміни. Зокрема, положення Директиви № 2009/147/ЄС про захист диких птахів (далі – Директива про птахів) повинні бути впроваджені в законодавство України протягом 2–4 років; положення Директиви № 92/43/ЄС про збереження природного середовища існування, дикої флори та фауни, зі змінами і доповненнями, внесеними Директивами № 97/62/ЄС, 2006/105/ЄС та Регламентом (ЄС) № 1882/2003 (далі – оселищна Директива) мають бути впроваджені протягом 2–4 років з дати набуття чинності цією угодою. Обидві Директиви ґрунтуються на так званій “оселищній концепції” і є основою права ЄС в галузі охорони природи. Оселищна Директива має на меті “збереження та покращення стану біорізноманіття, зважаючи на економічні, соціальні, культурні та регіональні вимоги часу”, тому ця Директива “стосується реалізації загальних засад сталого розвитку, оскільки збереження біорізноманіття у певних випадках може потребувати здійснення людиною певних заходів або спонукання до цього”. За цією Директивою оселища (habitats) – це суходільні або водні ділянки, природні або напівприродні, які визначаються за географічними, абіотичними та біотичними особливостями (ст. 1). На виконання, зокрема, оселищної Директиви була створена База даних екосистем EUNIS, де одиницею класифікації є саме habitats як місце існування популяції чи угруповання і яке характеризується, по-перше, абіотичними особливостями (клімат, рельєф, ґрунт) і, по-друге – видами рослин і тварин.

Оселищна Директива передбачає створення спеціальних природоохоронних територій з метою відновлення чи підтримання існування природних оселищ (habitats) і окремих видів тварин і рослин. На основі сукупності таких територій, а також територій, передбачених Директивою про птахів створюється і існує цілісна європейська екологічна мережа територій з особливим статусом збереження Natura 2000 (ст. 3 оселищної Директиви). Згідно з ч. 1 ст. 6 оселищної Директиви, для територій з особливим природоохоронним статусом держави-члени “повинні розробити спеціальні заходи, які передбачають, за необхідності, підготовку менеджмент-планів, які або будуть спеціально розроблені для конкретного об’єкта (території), або інтегровані в інші плани розвитку, а також належні законодавчі, адміністративні заходи або заходи конкретного характеру, що відповідають екологічним потребам стосовно природних типів оселищ та видів”. У цій Директиві також зазначено, що “будь-який план або проект, який безпосередньо не пов’язаний з управлінням об’єктом (територією) або не є необхідним у контексті такого управління, але може мати значний вплив на процес управління, сам по собі або в поєднанні з іншими планами або проектами, має бути відповідним чином оцінений на предмет наслідків його реалізації для об’єкту (території) з урахуванням завдань щодо її охорони” (ч. 3 ст. 6 Директиви). Відтак уповноважений державний орган може прийняти рішення щодо реалізації плану/проекту, лише на підставі “належного обґрунтування та доведення того, що він не матиме негативного впливу на цілісність об’єкта (території) та, в разі потреби, після вивчення громадської думки” (ч. 3 ст. 6 Директиви). Цікаво, що оселищна Директива допускає можливість впровадження навіть такого проекту, щодо якого є негативні результати оцінювання “якщо незважаючи на негативні результати оцінювання можливих наслідків … альтернативного рішення не знайдено і він має бути реалізований з вагомих причин, що становлять інтерес для громадськості, у тому числі соціально-економічного аспекту”, але лише за умови, що “держава-член повинна вжити всі можливі компенсаційні заходи, які є необхідними для забезпечення загальної цілісності Natura 2000” (ч. 4 ст. 6 Директиви). Однак, у разі наявності на відповідній території пріоритетних типів природних оселищ (habitats) та/чи пріоритетних видів, такими “вагомими причинами” можуть бути лише здоров’я людей, державна безпека, позитивні наслідки для довкілля, що мають першочергове значення, або, інші вагомі причини, що становлять інтерес для громадськості (ч. 4 ст. 6 Директиви).

Загалом, автором у висновках визначено, що основними завданнями в процесі імплементації оселищної Директиви є: 1) прийняття національного законодавства та визначення уповноваженого органу (органів); 2) підготовка реєстру місць, призначення цих місць та встановлення пріоритетів управління ними (враховуючи завершення реєстру потенційних територій Смарагдової мережі та впровадження захисних заходів та заходів управління ними); 3) запровадження заходів, необхідних для збереження таких місць; 4) встановлення системи моніторингу природоохоронного статусу оселищ та видів; 5) встановлення суворого режиму захисту видів, зазначених у Додатку IV Директиви, які стосуються України; 6) встановлення механізму стимулювання освіти та надання/розповсюдження загальної інформації серед населення. Підготовано план впровадження цієї Директиви.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас