Ім'я файлу: методологія.docx
Розширення: docx
Розмір: 269кб.
Дата: 06.04.2021



Поняття "система права" дає змогу розкрити питання про структурні елементи права та їхні взаємозв'язки, що утворюють нову інтегративну якість, дозволяють забезпечити цілісність права, продемонструвати, що його зміст є належним чином організованим і внутрішньо узгодженим.

Поширеним є розуміння системи права як такої його внутрішньої структури, яка виражає узгодженість і єдність юридичних норм та їх об'єднання у галузі, підгалузі та інститути відповідно до предмета і методу правового регулювання. До чинників побудови системи права, які втілюють вияви його сутності, слід додати:

принципи права, які є основою, вихідними засадами правового регулювання, визначають зміст норм, їх узгодженість і логіку побудови права;

інтереси окремих осіб і загальнозначущі потреби в раціональній правовій організації життєдіяльності суспільства. Вони визначають у структурі права приватноправові і публічно-правові компоненти.

Таким чином, предмет і метод, принципи та інтереси є універсальними чинниками структурування системи права.

Система права – це інтегрована принципами права, зумовлена сполученням приватних і публічних інтересів сукупність правових норм, внутрішня організація якої характеризується їх єдністю, узгодженістю, диференціацією та групуванням у відносно самостійні структурні утворення.

Головні властивості системи права відбиті у таких засадах її побудови:

Єдність, яка зумовлена тим, що право грунтується на основоположних принципах свободи, рівності, справедливості та гуманізму. Норми, що суперечать цим принципам, не мають правового змісту й визнаються нечинними в установленому порядку. Єдність принципів і норм права забезпечує баланс соціальних інтересів, зумовлює однакове ставлення до них з боку громадянського суспільства і держави.

Узгодженість, що полягає, зокрема, у наявності субординаційних і координаційних зв'язків між її структурними утвореннями (нормами, інститутами, галузями права, підсистемами права), неможливості їх дії ізольовано одне від одного, доповненні і конкретизації загальних норм спеціальними. Узгодженість забезпечується функціонуванням механізмів моніторингу, експертиз, попередження, подолання та усунення колізій і прогалин у праві.

Диференціація та інтеграція. Диференціація – це поділ права на відносно самостійні структурні елементи, що зумовлений виконанням правом функції регулювання різноманітних за змістом суспільних відносин. Такий поділ є логічним підґрунтям подальшої інтеграції елементів системи права за схемою норми права (регулюють типові суспільні відносини) → правові інститути (об'єднують норми, які регулюють відносини певного виду) → підгалузі права (об'єднують норми, які регулюють відносини декількох видів) → галузі права (об'єднують норми, які регулюють відносини певного роду) → підсистеми права (приватноправова і публічно-правова, матеріально- правова і процесуально-правова, регулятивно-правова та охоронно- правова).

Об'єктивність і суб'єктивність. Об'єктивність означає, що система права утворюється не внаслідок довільного розсуду суб'єкта законотворення, а є юридичним відображенням системи суспільних відносин. Водночас система права формується під впливом суб'єктивного чинника – волі законодавця, правових доктрин, усвідомлених і сприйнятих суспільством ідей щодо справедливого регулювання відносин тощо.

Стабільність і динамізм. Стабільність виявляється в збереженні системою права її здатності ефективно регулювати суспільні відносини в умовах соціального розвитку. Разом з тим система права не є завершеною: під впливом численних зовнішніх і внутрішніх чинників суспільного розвитку вона постійно змінюється через дію соціального механізму її оновлення, зберігаючи при цьому власну структуру.

Лише суттєві зміни в суспільстві можуть істотно вплинути на структурну будову права. Зміна співвідношення пріоритетів і цінностей у суспільстві, поява нових моделей соціально значущих відносин (ринкових, інформаційних, екологічних та ін.) зумовлюють перебудову системи права на основі оновлених принципів і стимулюють появу структурованих утворень (космічне, медичне, екологічне, комерційне, соціальне, інформаційне право та ін.).

Стабільність у праві підтримується його принципами і структурою, а динамізм – своєчасними якісними і кількісними змінами його змісту, оновленням правових норм, які уможливлюють дієздатність права, його гнучкість. Стабільність і динамізм системи права у взаємодії забезпечують її стійкість.

Система права потребує визначення її структури, виокремлення критеріїв, за якими вона будується, пояснення, з яких структурних елементів вона складається. Поділ системи права на структурні елементи традиційно розглядається з урахуванням таких головних критеріїв, як предмет і метод правового регулювання суспільних відносин.

Структура права є відображенням внутрішньої будови права і зв'язків між його елементами. Вона передбачає визначення її первинного елемента – правової норми, врахування предмета правового регулювання, що в сукупності з методом, а також принципами та інтересами об'єднує ці норми в основні групи – інститути права, підгалузі права, галузі права, підсистеми права.

Отже, систему права складають такі елементи.

  • 1. Норма права – первинний структурний елемент системи права, спрямований на регулювання типових суспільних відносин. Узгодженість, взаємопов'язаність, поділ і групування правових норм у системі права зумовлені, з одного боку, структурою предмета регулювання (суспільними відносинами), а з другого – прагненням суб'єкта (законодавця) ефективно врегулювати ці відносини правовими засобами.

  • 2. Інститут права – відокремлена група норм права, які регулюють суспільні відносини певного виду (наприклад, інститут реєстрації кандидатів у народні депутати у виборчому праві, інститут заповіту в спадковому праві).

  • 3. Підгалузь права – об'єднання взаємопов'язаних інститутів, що формується в межах однієї галузі права (виборче право в межах конституційного права, спадкове право в межах цивільного права).

  • 4. Галузь права – відокремлена сукупність норм права, спрямована на регулювання сфери однорідних суспільних відносин відповідними методами (наприклад, конституційне право, цивільне право).

  • 5. Підсистема права – інтегрована принципами, завданнями і функціями, зумовлена характером інтересів сукупність інститутів і галузей права, які регулюють комплекс суспільних відносин за допомогою подібних методів правового регулювання. Такими підсистемами права є приватне і публічне право, процесуальне і матеріальне право, регулятивне та охоронне право.



Співвідношення системи права та системи законодавства

Система права — це внутрішня система права, яка включає в себе норми права, інститути права, галузі права та забезпечує їх повну взаємодію. За допомогою цих правових засобів держава здійснює регулювання суспільних відносин.

Система законодавства — це упорядкований і погоджений комплекс нормативно-правових приписів, які містяться в законах і розподілені залежно від предмета і методу правового регулювання по інститутах та галузях законодавства.



Схема

Ці дві окремі категорії є проявом права, його внутрішнього та зовнішнього існування, саме тому з'ясування їх співвідношення має важливе теоретичне та практичне значення. Звичайно, варто зазначити, що система законодавства та система права є різними за своєю природою категоріями. Право - це інформаційно-керівна система, а законодавство - система, призначенням якої є збереження правової інформації та оптимізація її використання.

Відмінність системи права та системи законодавства полягає в наступному:

Система права

Система законодавства

Відображає внутрішню побудову права

Відображає зовнішню побудову права

Сукупність норм права

Нормативно-правові акти об'єднані по галузях законодавства, які безпосередньо поділяються на інститути законодавства

Динамічна система

Статична система

Формується відповідно до існуючих суспільних відносин

Виникає в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів (Парламент, народ тощо)

Має виключно горизонтальну (галузеву) побудову

Має горизонтальну та вертикальну побудову

Первинним елементом є норма права, що завжди має чітку структуру (диспозиція, гіпотеза, санкція)

Первинним елементом є стаття нормативно-правового акта, котра не має чіткої структури

Структурні елементи (норми права) не мають назв статей, глав, розділів тощо.

Структурні елементи (нормативно-правові акти) завжди мають назви розділів,глав, статей тощо.

Складається з галузей права, що мають свій предмет і метод правового регулювання

Складається з галузей законодавства, відсутній метод правового регулювання, а предмет правового регулювання не завжди чіткий

Включає в себе не тільки закони, але й правові звичаї, юридичні прецеденти, нормативні договори

Включає норми права, виражені в нормативних приписах законодавчих актів, що укладені в статті нормативного акта

Слід зазначити, що формами права є не лише законодавчі акти і ратифіковані міжнародні договори, але й інші нормативно-правові акти держави (підзаконні акти): президента, уряду, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ. Звичайно є ще й інші форми вираження права, а саме правовий (судовий і адміністративний) прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий договір (поза законодавчим правом). Поза формами права знаходяться такі категорії як природні права людини, правовідносини, правосвідомість, що не може залишитись без уваги. Система права є більш широкою та гнучкою до суспільних обставин ніж система законодавства. Система права дозволяє використання декількох методів правового регулювання одночасно, якщо того потребує суспільство. Система законодавства відображає властивість специфіки форми права, на відміну від системи права, що характеризує зміст права.

Отже, система права має більш широку форму вираження, що дозволяє швидко реагувати на проблеми соціуму.

Система джерел права

Класифікація джерел права здійснена на підставі вимог системного підходу, який орієнтує на вивчення та пізнання всієї сукупності складних та ієрархічних зв’язків між ними. Такий методологічний підхід до класифікації джерел права дає змогу виявити шляхи їх систематизації і побудови цілісної, логічно завершеної системи джерел права, а також дійти висновку, що юридичне обґрунтування цієї проблеми надає його складовим елементам нормативно-регулюючого характеру, оскільки має безпосередній вплив на практику правотворення.

Без відповідного упорядкування джерел права неможливо забезпечити правопорядок у державі, оскільки це є необхідною передумовою для виконання її функцій. Регулятивна та стабілізуюча роль права можлива тільки за умови існування чіткої системи джерел права. Не розрізнена сукупність актів різних органів і суб’єктів, а системно організований «нормативний масив» має перебувати в полі зору і вчених, і практиків [327].

Категорія «система джерел права» у формально-юридичному розумінні виражає цілісність певних структурних елементів, що розгортається в певному ряду понять: нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент тощо, між якими існують певні спільні риси й водночас відмінності. Цілісність (тобто не можливість зведення властивостей системи до суми властивостей утворюючих її елементів) – передбачає розгляд всієї сукупності джерел права як єдиного цілого, що володіє власними якісними властивостями, що не є сукупністю властивостей окремих джерел права, але одночасно існуючих у взаємозв’язку з ними.

Як складноорганізована система, система юридичних джерел права має певні властивості, а саме:

1) складається з багатьох різнорідних частин – підсистем джерел права – системи нормативно-правових актів, системи нормативно-правових договорів, системи правових прецедентів тощо, які взаємодіють завдяки системним зв’язкам;

2) здатність до змін унаслідок впливу, як з боку інших підсистем правової системи, так і з боку новоутворених джерел права;

3) у процесі розвитку переходить з рівня на рівень – від звичаєвого неписаного права – до писаного права, від фрагментарних нормативних сукупностей через кодифікацію – до складної динамічної системи;

4) у процесі функціонування, завдяки системним зв’язкам, виявляються нові принципи, правоположення, приписи, існування яких не передбачалося у процесі її формування, які прямо не закріплені в юридичних джерелах права;

5) включає в себе національну; ієрархічну та горизонтальну (галузеву) структуру[328].

Крім того, на нашу думку, система джерел права має такі властивості: внутрішня узгодженість; суб’єктивно-об’єктивний та активний характер; динамічність. Саме динамізм виявляє внутрішню організацію системи джерел права, їх функціональність, упорядкованість взаємодії та можливість зміни її елементів.


1.

Структурно-функціональний метод

Структурно-функціональний метод — це підхід в описі і поясненні систем, при якому досліджуються їхні елементи і залежності між ними в рамках єдиного цілого; окремі соціальні явища виконують визначену функцію в підтримці і зміні соціальної системи.

Кожен елемент цієї структури виконує визначені функції, що задовольняють потреби системи. Діяльність елементів системи програмується загальною структурною організацією, займаними ними позиціями і виконуваними ролями.

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування цього методу в дослідженні управлінських явищ і процесів. Сутність його полягає у розділенні складного об'єкта на складові частини, вивченні зв'язків між ними та у визначенні притаманних їм специфічних функцій (ролей), спрямованих на задоволення відповідних потреб системи управління персоналом з урахуванням цілісності останньої та її взаємодії із зовнішнім середовищем. В науці управління персоналом розроблені різноманітні концепції структурно-функціонального управління великими економічними системами.

Загальним для них є кібернетичний підхід до управління економічною системою, в якої розрізняються такі структурні компоненти, як вхідні параметри, орган управління, об'єкт управління, вихідні дані. На вході системи в кожний момент часу потрібна велика кількість матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Вихід системи складає певну множину споживацьких властивостей і послуг, які знаходяться у функціональній залежності від вхідних параметрів. Оптимальне управління досягається при умові співпадіння максимуму і мінімуму цільової функції, коли економічна система знаходиться в стійкому стані гомеостатичної рівноваги. В такому стані система досягає максимуму своєї ефективності, найбільш продуктивного режиму економічного зростання. Тому головна задача управління великими системами заключається в пошуку і реалізації управлінських впливів, які в умовах зовнішніх і внутрішніх обурювань зможуть забезпечити гомеостатичний стан функціонування і розвитку системи.

Системні дослідження показують, що визначальною умовою поведінки складних поведінських систем є їх нерівномірна самоорганізація, функціональна стійкість в неврівноважсних станах. Неврівноваженість є такою ж фундаментальною властивістю управлінських систем, як і рівновага, яка дозволяє детермінувати вільний вибір оптимізаційного синтезу із цілого спектру можливих напрямків. Якщо стан рівноваги є необхідною умовою стаціонарного існування управлінських систем, то неврівноважений стан являє собою істотний момент переходу в новий стан, в якому управлінська система набуває більш високого рівня організації і продуктивності. Тільки тоді, коли управлінська система втрачає функціональну стійкість, виникають самоорганізовані процеси формування нових ефективних структур. Набуваючи в нових умовах функціонування стабілізуючого стану, управлінська система проходить свої врівноважені стани як проміжні етапи на траєкторіях не-врівноваженої самоорганізації.

Т. Парсонс розвиває теорію структурного функціоналізму, вважає, що існує чотири основних функції соціальної системи:

  • 1. Адаптація.

  • 2. Досягнення мети.

  • 3. Інтеграція.

  • 4. Відтворення структури, що забезпечується різними підсистемами суспільства. Так, усередині соціальної системи функцію адаптації забезпечує економічна

підсистема; функцію досягнення мети — політична підсистема; функцію інтеграції — правові інститути і звичаї; функцію відтворення структури — система вірування, мораль, інститути утворення і виховання.

Цілісність суспільства досягається шляхом інтеграції загальноприйнятих соціальних цінностей і норм. Т. Парсонс визначає суспільство як систему відносин між людьми, з'єднуючим початком якої є норми і цінності. Б. Дюркгейм розглядає суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективних уявленнях.

У структурно-функціональному аналізі за одиницю дослідження приймається "дія", а суспільство представляється як сукупність складних соціальних систем дії (концепція Т. Парсонса, Р. Мертона). Кожен індивід у своїй поведінці орієнтований на "загальноприйняті" образи поведінки. Норми об'єднані в інститути, що мають структуру і володіють функціями, спрямованими на досягнення стабільності суспільства. Ціль структурно-функціонального аналізу складається в кількісній оцінці тих змін, до яких дана система може пристосуватися не на шкоду своїм основним функціональним обов'язкам.

Цей метод доцільний для аналізу способів збереження і регулювання системи, максимальний же його ефект виявляється в порівняльному дослідженні політичної системи.

Структурно-функціональний аналіз включає вивчення функціональних залежностей елементів системи, єдності інститутів влади, відповідності їхньої дії (функціонування) потребам суб'єктів, виявлення того, як реалізується потреба в пристосуванні системи до середовища, що змінюється. В управлінні персоналом важливо виявити функціональну модель системи управління персоналом, що включає:

* функціональну роль співробітників;

* функціонально-необхідні затрати;

* функціональний розподіл праці;

* функціонально-вартісну діаграму;

* функціонально-вартісний аналіз системи управління персоналом;

* функціональні зв'язки управління.

Функціональний метод в управлінні персоналом припускає вивчення залежності між типом організаційної культури та режимом влади взаємозв'язку рівней економічного розвитку і політичного ладу, ступеня урбанізації населення і його політичної активності. Одним з перших функціональний метод у політології застосував Н. Макіавеллі, що проголосив відмовлення від релігійних догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність аналізу реального життя у його суперечливості, орієнтуючись на вивчення взаємозв'язку і взаємозумовленості різних явищ.

Специфічним проявом функціонального методу є біхевіористський підхід. Його суть полягає у вивченні організації через дослідження поведінки окремих особистостей і груп. Своє обґрунтування стосовно до управління персоналом біхевіоризм одержав наприкінці XIX ст. в США і з тих пір зайняв провідне місце в американській науці, як один з компонентів системного підходу, що полягає у виявленні функції окремих елементів певного соціального утворення.

Сутність методологічного принципу функціонального підходу (Г. Сленсер, Б. Маліновський, А. Г. Радкліфф — Браун, Е. Дюркгейм, Р. Мертон, Т. Парсонс складається в абсолютизації елементів соціальної взаємодії, що підлягає дослідженню, визначенню їхнього статусу і функцій.

Відповідно до функціонального підходу, організація — це єдиний організм, що складається з частини, елементів, що виконують певні функції. Останні спрямовані на виконання суспільних потреб і забезпечують цілісність суспільства. Суспільні процеси і явища можна пояснити, аналізуючи їх функції у суспільній системі. Організація зберігає стійкість, оскільки реалізуються всі необхідні для соціального організму функції, у т. ч. функція соціального контролю. Р. Мертон вводить поняття "дисфункції", тобто функції, що руйнує, і визначення латентних функцій. Згідно Мертона, ті самі елементи можуть бути функціональними стосовно одних систем і дисфункціональними стосовно інших. Дисфункції переборюються в процесі поступових змін.

Функціональний підхід вимагає вивчення залежності між різними явищами і навколишнім середовищем. Наприклад, між рівнем соціально — економічного розвитку і ступенем демократизації суспільства, між економічним і політичним плюралізмом, між культурою, традиціями і політичною активністю населення.

Функціональний метод включає в свою макромодель практичну діяльність, передбачаючи з'ясування сутності і ролі управлінських явищ, їх оцінку з позиції системи цінностей (блага, справедливості, поваги людської гідності).


2.

Систе́мний підхі́д (англ. Systemsthinking — системне мислення) — напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як модель системи. В англомовній літературі близьке поняття холізму.

Остання домінуюча модель системного підходу мала назву експертного методу, який в рамках системного підходу вичерпно використовував метод аналога чи прототипу. Ефективність системного підходу залежить від характеру застосовуваних загальносистемних закономірностей, що встановлюють зв'язок між системними параметрами. На сучасному етапі на основі узагальнення різних варіантів системного підходу створюються умови для побудови загальної теорії про системи — системології. Виникнення і поширення системного підходу зумовлено кризою елементаризму і механіцизму у зв'язку з ускладненням завдань науки і практики. Системний підхід розвиває і конкретизує такі категорії діалектики, як зв'язок (філософія), відношення, зміст і форма, частина і ціле та ін.

Основний засіб системного підходу — це системний аналіз.
Об'єкти, як системи, досліджують за допомогою особливих властивостей — системних параметрів, таких як:

  • простота,

  • складеність,

  • надійність,

  • гомогенність тощо.

Основні принципи щодо інформації[ред. | ред. код]

  • неповнота

  • невизначеність

  • неоднозначність

  • і ін. НЕ-…

Основні принципи системного підходу[ред. | ред. код]

  • Цілісність, яка дозволяє розглядати систему одночасно і як єдине ціле, і як підсистему вищестоячих рівнів.

  • Ієрархічність побудови, тобто наявність множини (принаймні двох) елементів, які розташовані на основі підпорядкування елементів нижчого рівня елементам вищого рівня. Реалізація цього принципу добре видна на прикладі будь-якої конкретної організації, яка являє собою взаємодію двох підсистем: керуючої і керованої. Одна підпорядковується іншій.

  • Структуризація, яка дозволяє аналізувати елементи системи і їх взаємозв'язки в рамках конкретної організаційної структури. Як правило, процес функціонування системи обумовлений не стільки властивостями її окремих елементів, скільки властивостями самої структури.

  • Множинність, яка дозволяє використовувати множину кібернетичних, економічних і математичних моделей для опису окремих елементів і системи в цілому.

  • Системність — властивість об'єкта володіти всіма ознаками системи.

Основні визначення системного підходу[ред. | ред. код]

Основоположниками системного підходу є: Л. фон Берталанфі, О. О. Богданов, Г.Саймон, П.Друкер, А.Чандлер.

  • Система — сукупність елементів і зв'язків між ними.

  • Структура — спосіб взаємодії елементів системи за допомогою певних зв'язків (картина зв'язків і їх стабільностей).

  • Процес — динамічна зміна системи в часі.

  • Функція — робота елементу в системі.

  • Стан — положення системи щодо інших її положень.

  • Системний ефект — такий результат спеціальної переорганізації елементів системи, коли ціле стає більше простою суми частин.

  • Структурна оптимізація — цілеспрямований ітераційний процес отримання серії системних ефектів з метою оптимізації прикладної мети в рамках заданих обмежень. Структурна оптимізація практично досягається за допомогою спеціального алгоритму структурної переорганізації елементів системи. Розроблена серія імітаційних моделей для демонстрації феномену структурної оптимізації і для навчання.

Основні припущення системного підходу[ред. | ред. код]

  1. У світі існують системи.

  2. Системний опис істинний.

  3. Системи взаємодіють одна з одною, і, отже, все в цьому світі взаємопов'язано.

  4. Отже, світ — це також система.

Аспекти системного підходу[ред. | ред. код]

Розгорнуте визначення системного підходу полягає в тому, що це підхід, при якому будь-яка система (об'єкт) розглядається як сукупність взаємозв'язаних елементів (компонентів), що має вихід (ціль), вхід (ресурси), зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок. Це найскладніший підхід. Системний підхід є формою накладення теорії пізнання і діалектики з дослідженням процесів, що відбуваються в природі, суспільстві, мисленні. Його суть полягає в реалізації вимог загальної теорії систем, згідно з якою кожен об'єкт у процесі його дослідження повинен розглядатися як велика і складна система і, одночасно, як елемент загальнішої системи.

Це визначення системного підходу включає також обов'язковість вивчення і практичного використання таких восьми його аспектів:

  1. системно-елементного або системно-комплексного, який полягає у виявленні елементів-складових даної системи. У всіх соціальних системах можна виявити речові компоненти (засоби виробництва і предмети споживання), процеси (економічні, соціальні, політичні, духовні, управлінські і т. д.) і ідеї, науково-усвідомлені інтереси людей і їх спільнот;

  2. системно-структурного, який полягає у з'ясуванні компонентів і елементів, внутрішніх зв'язків і залежностей між елементами даної системи, що дозволяє отримати уявлення про внутрішню організацію (будову) досліджуваної системи;

  3. системно-функціонального, який потребує виявлення функцій, для виконання яких створені і існують відповідні системи;

  4. системно-цільового, який означає необхідність наукового визначення завдань і підзавдань системи, їхніх взаємних зв'язків між собою;

  5. системно-ресурсного, який полягає в ретельному виявленні ресурсів, потрібних для функціонування системи, для вирішення системою тієї або іншої проблеми;

  6. системно-інтеграційного, який полягає у визначенні сукупності якісних властивостей системи, що забезпечують її цілісність і особливість;

  7. системно-комунікаційного, який означає необхідність виявлення зовнішніх зв'язків даної системи з іншими, тобто, її зв'язків з навколишнім середовищем;

  8. системно-історичного, який дозволяє з'ясувати умови в часі, які вплинули на виникнення досліджуваної системи, пройдені нею етапи, сучасний стан, а також можливі перспективи розвитку.

Елементи системи[ред. | ред. код]

Елементом називається технічний об'єкт, що входить до складу системи або підсистеми, і який при вирішенні конкретної сукупності задач недоцільно далі розбивати на частини. Наприклад, в складі підсистем приводу виконавчих органів в багатьох випадках доцільно виділити такі основні елементи: електродвигуни, зубчаті колеса, вали, осі, підшипники,, виконавчий орган. Під зовнішнім середовищем розуміють сукупність об'єктів технічного або природного характеру, що не входять до складу системи і володіють певними властивостями і параметрами, взаємодія з якими повинна враховуватися при вирішенні поставлених задач. Наприклад, для очисного вузькозахопного комбайна як зовнішнє середовище виступає людина-оператор, що безпосередньо керує вийманням вугільного пласта, шар породи, який вміщає вугільний пласт, вибійний конвеєр і мережа електропостачання.

При зміні масштабу задач, що ставляться, система, що вивчається може розглядатися як підсистема або елемент більш складної системи, а підсистема або навіть елемент — як система. Відповідно змінюється і сукупність об'єктів зовнішнього середовища.

Застосування[ред. | ред. код]

Практично всі сучасні науки побудовані за системним принципом. Важливим аспектом системного підходу є вироблення нового принципу його використання — створення нового, єдиного і більш оптимального підходу (загальної методології) до пізнання, для застосування його до будь-якого пізнаваного матеріалу, з гарантованою метою отримати найбільш повне і цілісне уявлення про цей матеріал.

В економіці використовується світо-системний підхід для опису економічної історії.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас