Ім'я файлу: Документ Microsoft Word (5).docx
Розширення: docx
Розмір: 36кб.
Дата: 09.06.2020
скачати
Пов'язані файли:
Лабораторна робота № 4.docx

Практичне заняття №4.

Українська народна іграшка. Колиска

План

1. Археологічні джерела іграшки.

2. Класифікація іграшок.

3. Особливості Східноподільської народної іграшки.

4. Ритуальні ляльки.

5. Роль народної іграшки у житті сучасної дитини.

6. Різновиди колисок.

7. Символіка колиски. Повір’я, звичаї та обряди, пов’язані з колискою.

8. Традиційні дитячі меблі.

1-2 Найдавнішими зображеннями, знайденими на території України, які можна віднести до прототипів іграшки, є узагальнені фігурки тварин-жінок (або птахів), вирізані із мамонтового бивня. Їх знайшли на місці палеолітичних стоянок на Десні (м. Мізин, Чернігівщина), в Карпатах, у Подністров’ї, на правобережжі Дніпра, на Північному Причорномор’ї. Ареал поширення палетологічної пластики (25 – 20 тисяч років до н.е.) був значним. Однак, сюжетну антропоморфну і зооморфну пластику давніх поселень, незважаючи на значні зовнішні відміності, поєднує спільна світоглядна та образна основа, яку становлять такі чинники, як обряди родючості, ініціації та організації мисливського промислу. Знайдені на території України (Мізин) антропоморфні й зооморфні статуетки становлять унікальне явище палеолітичної дрібної пластики. Маючи умовно-узагальнений вигляд, мезинські статуетки близькі до української народної іграшки, яку в XIX і XX ст. виробляли майстри з глини і дерева. Мізинські статуетки поділяються за морфологічними ознаками на чотири типи:

  • зображення чоловіків;

  • зображення жінок;

  • зображення дівчат;

  • неорнаментовані зображення.

В українській народній іграшці простежуються типи, форми та особливості дрібної пластики епохи неоліту. Особливо різноманітно вона представлена у пам’ятках трипільської культури (5-3 тис. до н.е.). Це антропопо- і зооморфні фігурки, тарахкальця, моделі знарядь праці, предметів побуту, транспортних засобів тощо. Домінуючими у трипільській пластиці є зображення жінки, що пов’язано з ідеєю плодючості, домінуючою у скотарсько-землеробських культур. Для таких фігур характерне акцентування уваги на нижній частині тіла: широкі стегна, які продовжують стрункі, з’єднані до купи і конусоподібно завершені ноги. Тулуб фігурок плескуватий, з позначеними грудьми. Голова найчастіше має вигляд високого стержня. Інколи на ній горизонтальними насічками або округлими ямками висічено очі, вуста та ніс. Властивою ознакою більшості трипільських фігурок є орнаментована поверхня. Як і самі фігурки, їхні орнаменти, очевидно, також пов’язувалися з культом плодючості. Коло, кілька концентричних кіл, хрест, коло з хрестом усередині утотожнювалися зі сонцем. Квадрат, ромб та інші його графічні трансформації, очевидно, втілювали уявлення про простір, зокрема про зоране, засіяне поле (ромб поділений на чотири частини з округлими виїмками в центрі та у кожній частині), як один з варіантів замкнутого простору. Краплеподібні фігури, можливо, символізували вологу або листя рослин. Овал, вірогідно, асоціювався з зерном. Окрім графічного зображення зерна на поверхні фігурок трапляються і його відтиски. Зерна злакових та борошно виявлені також у глиняній масі, що, очевидно, зумовлювалось не технологічними, а культовими потребами. Глибокий символічний зміст орнаментів, вдало знайдена асоціативна форма, що підносять їх до рівня знаків-символів, ймовірно, спричинили їхню стійкість та трансформації у наступних історичних періодах. Декотрі з цих елементів – коло, півовали, краплеподібні фігури мають аналогії, зокрема у декорі народної іграшки кінця XIX - початку XX ст. У ранньому періоді Трипілля з'являються статуетки на циліндричній основі, які стилістично урізноманітнюються. Насамперед видозмінюється їхня основа. Вона набуває конусо- та дзвоноподібних форм, властивих для глиняних "пань", "баришень" кінця XIX - початку XX ст. У трипільській антропоморфній пластиці трапляються сюжетні зображення жінки з притуленим до грудей немовлям, які, ймовірно, символізували продовження роду. Наприкінці XIX - у першій половині XX ст. тема материнства була однією з центральних в українській народній іграшці. Якщо трипільська культура (неоліт, енеоліт - У-ІІІ тисячоліття до н. е.) лишила багатий матеріал культової язичницької пластики, яка разом з виробами майстрів палеоліту щодо форми, обрядів, прийомів ліплення, моделювання, обробки матеріалу може бути зіставленою із сучасною українською народною іграшкою, то наступні епохи (кінець III - початок II тисячоліття) лишили значно менше матеріалу щодо народної іграшки . Звуження, збіднення асортименту культових виробів вказує або на значні етнічні зрушення, зміни у складі населення, або на зміни характеру господарської діяльності, на певну зміну обрядів, ритуалів, церемоній спостерігається певна моральна втома, яка триває аж до скіфського періоду та до часів Київської Русі. За свідченням археологів, які працювали на розкопках Більського городища на Ворсклі було знайдено близько 200 статуеток та їх частин, значна кількість яких належала до зооморфних, орнітоморфних та антропоморфних сюжетів. Основні сюжети глиняної пластики стосувалися культових ідей місцевого хліборобського населення. Це – кози, цапи, бики, барани, коні. Цапів особливо багато, деякі з натуралістичне поданими ознаками статі, що дає підставу асоціювати їх з культом родючості. Однак серед глиняних скульптурок зустрічаються і зображення орлиноголових грифонів із загнутим уперед рогом, вухами і крилами. Поява цього сюжету, як зазначають вчені, пов'язана із впливом мистецтва і міфології власне скіфів. На грифона у даному разі звертається увага тому, що серед українських народних керамічних іграшок орнітоморфного характеру, зокрема створюваних на Полтавщині та Чернігівщині зустрічаються скульптурки, досить схожі на цього міфічного птаха. Крім названих свійських тварин на городищі знайдені і зображення ведмедя, лося, рисі, а також статуетки жінок, в яких втілений образ жінки-матері або богині землі - заступниці землеробів. Ці знахідки є свідченням глибокого проникнення тих чи інших образів у релігійні уявлення мешканців лісостепової Скіфії. Після прийняття християнства у Київській державі почалася боротьба церкви з язичницькими звичаями і навичками, з ідолопоклонством тощо. Боротьба церкви з ідолопоклонством змусила на деякий час відмовитися від створення антропоморфної пластики з глини, дерева, каменю, металу. Однак, вочевидь, народне середовище не могло зовсім відмовитися від язичницьких богів, тотемів і зображень-замінників "живої" жертви. Воно створювало їх на честь аграрних і родинних свят, подій, пов'язаних із змінами природних циклів. Матеріалом були солома, трава, очерет, рогоза, тканини, гілки дерев тощо. Антропоморфні вироби з дерева стилізувалися таким чином, щоб у них важко було помітити людиноподібність та ідентифікувати як ідолів. І нині такі стилізовані обереги із прихованими антропоморфними рисами можна бачити у селах і провінційних містах на віконницях, , у формах стовпів, на які навішуються ворота і хвіртки, у віддаленій антропоморфності планок штахетника. Це, мабуть, сприяло виробленню особливого образного і стильового характеру української антропоморфної іграшки у подальші часи, зумовило деякі специфічні прийоми її виготовлення, її своєрідну іконографічну і статуарну умовність. В результаті багаторічних розкопок на київському Подолі було знайдено низку глиняних статуеток, які можна ідентифікувати як іграшки, але більш-менш впевнено визначити їх призначення важко. Серед виробів з дерева "цікаві знахідки дитячих іграшок – фігурок звірів і птахів (коників, качечок тощо); знайдені були й іграшки з кістки. Зооморфні та орнітоморфні фігурки належать до розряду оберегів та прикрас і начебто мало спільного мають з іграшками. Але це на перший погляд, їх сюжети, образні рішення, силуети, можна сказати, були "підхоплені" іграшками XIX—XX ст. Це фігурки качок, гусей, зайчиків, оленів, коників. Основна їх маса була знайдена на північних територіях Київської Русі, деякі – поблизу Чернігова. І думається, що розглядувати статуетки, ляльки, "кукли" глиняні фігурки є насправді, звичайнісінькими дитячими іграшками. Про це свідчить те, що від багатьох фігурок, які побували в "експлуатації" у дітей, зрештою залишалися відірвані або відламані частинки. Серед глиняної пластики, що зберігається у фондах Національного музею історії України, е чимало пам'яток ХУ-ХУШ ст., ігрове призначення яких не викликає сумніву. Це мініатюрні горщики, глечики, скарбнички, свищики – коні, барани, качки й інші птахи. Подібні або майже такі ж самі іграшки щодо умовності, ступеня ізоморфності, простоти і лаконічності ліплення робилися у XIX та XX століттях, аж до нинішніх часів. "Від українських іграшок ХІУ-ХУІІІ ст. майже нічого не збереглося, - стверджує М.Є.Станкевич. З цим твердженням можна солідаризуватися, а можна й заперечити його, зважуючи на відносність ваги слова "майже". "До нас дійшли переважно керамічні і дерев'яні зразки, датовані XIX ст., - пише далі вчений. - Найпоширеніші стереотипи, виявлені в музейних колекціях (ляльки, кінь, вершник, птах і под.) дають змогу стверджувати стійкість і безпосередність традиції дрібної пластики, починаючи з епохи Київської Русі. На нашу думку, виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI столітті. Інша справа, що їх масове виробництво на продаж, мабуть, розпочалося лише у другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку на Україні ярмаркової торгівлі. Всі народи мають музеї іграшки, численні видання з цієї тематики. Але перше серйозне дослідження, присвячене народній іграшці, з'явилося в Україні. Ще в 1904 році в "Киевской старине" була надрукована солідна праця священика з Суботова Марка Грушевського (родича відомого історика і громадського діяча Михайла Грушевського) "Дитячі забавки та гри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії". Ця праця є маловідомою і все ж вона відрізняється своєю унікальністю. Вона вкотре переконує, що в національній культурі немає нічого другорядного, такого, що можна оминути і не помітити. Все по-своєму головне і важливе. 3. Народна українська іграшка має на території нашої місцевості давні традиції. Ранні її пам'ятки відомі вже з Х-ХІ ст. Однак, з ряду причин, зумовлених нетривкістю матеріалу, доволі пізнім зацікавленням іграшкою як пам'яткою культури, зрештою ЇЇ функціональними особливостями (іграшки нищились або просто губились під час гри), основу зібраних іграшок складають твори кінця XIX – першої половини XX ст. Вони представлені багатством конструктивно-формальних, орнаментальних та колористичних вирішень, різноманітною тематикою, глибоким змістом, виявляють своєрідні мистецькі риси та вказують на різні джерела, з яких беруть початок генетичні корені народної іграшки. Поява та розвиток іграшки як явища культури значною мірою зумовлювалися притаманною людині потребою у передачі життєвого досвіду, духовними запитами дитини та матеріальними можливостями (наявністю сировини, поступовою еволюцією засобів виробництва тощо), залежними у свою чергу від природно-географічних умов, рівня соціально-економічного розвитку. Відповідно до особливостей функціонування її як предмету розваги і водночас засобу виховання, в іграшці впродовж усього періоду розвитку знаходили відображення явища історичного буття, соціальні, етнічні, естетичні уявлення людей нашого краю, різні прояви їхньої життєдіяльності.

Народна іграшка з дерева вже потрапляла у коло досліджень вітчизняних вчених – Н.Заглади, І.Гургули, С.Чехович, А.Будзана, Д.Фігова, О.Чугай, О.Тарновського, М.Станкевича. Завдяки їм ми маємо певні уявлення про історико-культурну роль іграшки, особливості побутування її у народному середовищі, художню природу, а також можливість її продовжувати. Дерево було одним з найуживаніших матеріалів виготовлення народної іграшки. Придатність та широке застосування його, очевидно, зумовлювалось доступністю, а також природними властивостями. Як матеріал міцний, легкий та досить приємний на дотик дерево задовольняло вимоги, які ставилися до доброякісної та безпечної іграшки. Разом з тим дерев'яна іграшка викликала почуття єдності з природою". Дерев'яна іграшка на Східному Поділлі відзначається різнотиповим складом. Залежно від тематики, особливостей та ознак її можна поділити на 8 типологічних груп:

  1. Знаряддя праці та господарський інвентар: плуг, борона, лопата, ярмо, мотовило, граблі, драбина, жолоб, молоток, топірець, ніж, дошка для прання білизни, праник, рубель тощо.

  2. Посуд та кухонне начиння: горнятко, глечик, миска, коновка, барильце, сільничка, масло бійка тощо.

  3. Меблі: лава, кріслечко, ліжеко, ліжко, диван-"бамбетель", скриня, стіл, колиска.

  4. Музичні інструменти: деркач, тарахкальце, свисток, дудка, сопілка, скрипочка.

  5. Засоби пересування: візочок, тачка, сани, човник.

  6. Іграшки, які зображують людей, тварин: лялька, коник, пташка. ,

  7. Іграшкова зброя: лук, рушниця "пштикало".

  8. Іграшки, які за образом чи формою не мають аналогів у природі та предметному світі і є засобами для логічних ігор (морка, складанка) та рухлива ("гуркалка"), "жухалка", дзиґа та ін).

4. Вивчення фольклорних, міфологічних, лінгвістичних і літературних джерел дає змогу зробити висновок, що ще у далекому минулому гра, іграшка, мистецтво належали до ритуально-магічної сфери людських діянь. У казках, легендах, переказах іграшки, музичні інструменти виявляють магічні властивості. Це - певні знаряддя магії, наділені можливостями вищих сил. Про ритуально-магічні та захисні функції іграшок свідчать і факти знайдення їх у місцях поселень та поховань. За багатьма міфологічними і казковими джерелами тотемний предок-заступник – це дитина, яка з "потойбічного" світу, з "іншого царства" приносить людям сакральний орнамент, пісню, гру, дім – як певну упорядкованість та регламентованість взаємовідносин у межах спільності, певний світоустрій. Родовід цієї дитини нерідко ведеться від рослини (гороху, перцю), риби, звіра, явища природи, богині землі й родючості. В античні часи іграшки присвячували богам. Найпоширеніші в давнину іграшки мали різні механічні та акустичні пристрої, що зв'язувало їх з ритуально-сакральною ідеєю оживлення, згідно із законами міфологічного і тотемістичного мислення. Сюди ж належить, звичайно, і одухотворення . Українська народна іграшка у своїй пластичній, подекуди й орнаментальній, основі й нині зберігає риси, характерні для давньої землеробської трипільської культури. Уся господарська та фольклорно-обрядова ідеологія селянина-хлібороба заснована на ідеї родючості – урожай, приплоду, – благала родючості руки достатку і добробуту. На купальські свята обов'язково мали бути дві обрядові "кукли" Купала і Марена. Виготовляли їх відповідно хлопчачі та дівчачі гурти. Дійство відбувається вночі, яка, очевидно, символізує темні сили. Тому, щоб продовжити життєдіяльність, учасники користувалися багаттям. Для цього хлопці заздалегідь заготовляли хмиз. У давніші часи парубки плели спеціального козубка з рогози й тягали селом. Кожен господар вважав за честь "дати Купалові" будь-яку стару дерев'яну річ - кошеля, лопату, граблі, що вийшли з ужитку. Разом з тим хлопці готували опудало в образі старого чоловіка. Здебільшого його робили із соломи, деінде голову виліплювали з глини, а за тулуб правив літній одяг. Таку ляльку, як правило, прив'язували до тички, це і був Купало, якого закопували на вигоні, або хтось мав тримати в руках. Марену, дівчата готували потайки. Переважно це були придбані стрічками й квітами галузки з дерева. Похорони Марени, як до речі й Купала, - урочисте дійство пошани богині весняної вологи, котра оплодотворяла землю живильною силою. Найбільш поширеною народною іграшкою на Поділлі був і залишається свищик з дерева і глини. Ритуальне свистіння під час свята на честь сонячного божества Ярила мало на меті пробудження сонця від сну, посилення тепла, яка земля дістає від нього. Протилежна роль свистіння полягає у тому, щоб відгонити від дитини злих духів.
5. Серьозною проблемою нашого часу є надзвичайно демонічний вплив на людину. Полем битви при цьому іноді стають і душі наших дітей. Сили зла надзвичайно активно діють на особистість, суспільство, сім’ю, державу. Тому надзвичайно важливого значення набуває збернення до духовних джерел минувщини. Ще на початку ХХ ст. іграшки з дерева, соломи, рогози, глини, лози, тканини та інших природних матеріалів були одними з перших та важливих засобів розвитку й виховання дитини. Ці іграшки втілювали образи людей, тварин, відтворювали моделі предметів господарського вжитку тощо. З ними дитина зростала духовно, міцніла фізично. Народні майстри прагнули створювати іграшки безпечними для здоров’я дитини, співмірними з її розумінням, естетично привабливими, доцільними та корисними у вихованні. Упродовж ХХ ст. іграшка, як культурний символ, породжений природним потягом дитини до забави – з одного боку, і потребою людини передати свій життєвий досвід наступним поколінням – з іншого, не змінила своїх функцій. Дещо іншим став її образний та предметний світ. Серед іграшок з’явилися машинки, літачки, кораблики та інші моделі атрибутів цивілізації. Вони виготовлені переважно зі штучних матеріалів, обладнані системами дистанційного управління, спеціальним звуковим супроводом, світловим ефектом тощо. Безперечно, такі іграшки викликають захоплення у дітей. Народна іграшка втратила ту визначну роль у вихованні, яку вона відігравала століття тому, однак зберегла свою актуальність. У типологічному розмаїтті іграшок початку ХХІ ст. домінуючими стали реліктова, розважальна, декоративна функції української народної іграшки. Народна іграшка належить до унікальних явищ культури. Вона є предметом дитячої гри, засобом виховання та розвитку дитини, об’єктом творчості, реліктом культу, декоративною оздобою, сувеніром. Це передусім витвір народного мистецтва, пам’ять етносу, що має складну архітектоніку і глибоке символічне значення. Іграшка відіграє одну з найважливіших ролей у процесі родинного виховання. Можемо стверджувати, що саме від іграшки залежить формування особистості спочатку дитини, а потім – дорослої людини. Скажімо, свищики та ляльки (іграшки, які ведуть свої початки з давніх часів) не мають негативної енергетики, вони сприймаються дитиною легко, невимушено, чого не можна сказати про деякі сучасні іграшки (наприклад, дитячі “військові атрибути”, іграшки-потвори, іграшки-маски жахів тощо). Дитяча гра у вихованні посідає особливе місце. Ця ніби марна витрата часу насправді несе в собі глибокий сенс, має стратегічне значення для майбутнього кожної дитини. Гра з лялькою - одна з початкових форми залучення дитини до практичного життя, пізнання світу. Ідея наслідування, закладена в ляльці, відкриває перед дитиною великий простір для розігрування ролей, створювання наслідувально-ігрових ситуацій близький до реального життя дорослих. В наш час потреба у дитячій грі проявляється ще сильніше, ніж у минулому. Дитина, наприклад, не оцінює народну іграшку як витвір мистецтва або як образ, зв'язаний з певними легендами, міфами та переказами. Однак граючись нею, здійснюючи зорове та сенсорне сприйняття форми (матеріально-пластичної, кольорової, орнаментально-знакової), іноді й смакове (іграшки з сиру, фігурне обрядове печиво), непомітно для себе приєднується до місцевої, а через неї і до етнонаціональної сфери образних уподобань, художніх особливостей, які водночас мовою свого змісту розповідають про виробничо-господарську та святково-обрядову діяльність населення тієї місцевості, того краю, який ця дитина згодом, коли стане дорослою людиною, усвідомить як рідний. У цьому усвідомленні, формування якого передусім пов'язане з почуттям та пам'яттю, або, навіть, з пам'яттю почуттів, роль іграшки, взагалі гри, досить значна, майже на рівні з мовою та іншими видами фольклору, які нерідко разом з грою становлять одне неподільне синкретичне ціле . Однак слід зазначити, що новим етапом еволюції іграшки (колишнього обрядового атрибуту), новою закономірністю є частковий перехід останньої із сфери дитячої гри до сфери колекціонування, музейних фондів та експозицій, створення сувенірів, прикрашення інтер'єрів міських квартир у вигляді селянської побутової або настільної скульптури. В цьому є певна переоцінка цінностей, яка повинна вплинути на сучасну педагогіку, зокрема на методи виховної роботи з дітьми, що передбачають використання народної іграшки. Сучасна дитина здебільшого відірвана від того середовища, яке створило народну іграшку, народну пісню, баладу, думу, вишивку, розпис на скрині, писанку тощо. Народний майстер, особливо талановитий, своєрідний, а також виконавець пісень, дум тощо, володіє традиційною образною мовою та багатьма мотивно-інтонаційними нюансами певного середовища, осередку, який становить складову частину етнонаціональної фольклорної культури. У такому разі посередником між народним майстром, як володарем цієї культури, і дитиною, як спадкоємцем її багатств, має бути педагог, вчитель. Він повинен (на нашу думку) привчати дитину не стільки гра­тися народною іграшкою, скільки вдивлятися в неї творчо, емоційно. Тобто сприймати її як твір мистецтва, намагатися власноруч зробити таку ж іграшку або створити свій власний її варіант. У цьому теж присутній елемент гри, проте такої гри, яка відповідає характеру сучасного міського та провінційно-сільського середовища. 6-7. В Україні колиску виготовляють тільки з чистих порід дерева — клен, калина, ясен, горіх, ліщина тощо. Розрізняють колиску опорну і підвісну. Колиску підвішують до стелі або розташовують біля ліжка батьків. У родині — колиска завжди одна (змінюються тільки покоління новонароджених, для яких вона є першим домом). По суті колиска в українських сім'ях сприймалася як один з оберегів дитини. Традиційна українська колиска мала вигляд коробки. Стінки (рама) називались бильцями[5][6]. По кутах підвісної колиски прив'язували чотири мотузки (верве́чки, рідко вірве́чки)[7][8], на яких вона підвішувалася до гака чи кільця, укріпленого на сволоку. До бильця прив'язували ще один мотузок — почіпку, петельку на вільному кінці якого мати надівала собі на ногу[9]. З колискою пов'язані багато народно-обрядових дій: насамперед, туди кладуть нагрудний хрестик дитини, який вона отримала при хрещенні; обрядові речі — освячене зілля, лозу, часник тощо. Забороняється колисати порожню колиску, щоб не накликати біди на дитину, а також не можна було гойдати її удвох, бо це могло спричинити сварку у сім'ї. Дорослим не можна в колиску сідати, повертатись до неї спиною чи залишати у дворі після заходу Сонця тощо — бо все це послаблювало оберегову силу колиски. 8. Поруч висіла дитяча колиска. Її кріпили до сволока на гаку чотирма мотузочками, які символізували 4 сторони світу, який чекає на дитину. Це маленьке ліжечко плели із священних дерев – верби, дуба, верболозу, явору. Вони були надійним оберегом немовляти від злих сил. Цінний експонат цієї експозиції лялька-пупс – 1957року. Хата-запічок – це місце за піччю, де зберігаються дрібні предмети народного вжитку: жердина (макет), рубель – 1940р., залізна праска – кінця 19 ст., чавун (банячок) – кінця 19 ст., чоловіча сорочка – 1958р., хустка тернова – 1954р., домоткана килимова серветка – 1898р.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас