Поняття та структура права

Ім'я файлу: реферат.docx
Розширення: docx
Розмір: 148кб.
Дата: 13.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
титулка.doc
ЄСЕ.docx

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ІВАНА ЧЕРНЯХОВСЬКОГО
ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ КАФЕДРА ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Навчальна дисципліна: “ Актуальні проблеми теорії держави та права”
РЕФЕРАТ

Тема : Поняття та структура права

.

Виконав: слухач навчальної групи №5110

підполковник ЗАТИНАЙКО Р.М.
Перевірив:

_________________________________

_________________________________

_________________________________

Оцінка:___________________________

Київ – 2019
ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3

1. Поняття, види та джерела права………………………………………..4

2. Структура системи права………………………………………………15

3. Військове право в системі права України…………………………….21

ВИСНОВОК…………………………………………………………….…27

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….28
ВСТУП
Право настільки суспільно необхідний, складний і унікальний феномен, що протягом всього часу його існування науковий інтерес до нього не лише не зникає, але й зростає. Питання праворозуміння належать до числа «вічних» уже тому, що на кожному з витків свого суспільного та індивідуального розвитку людина відкриває в праві нові аспекти, нові якості. нові співвідношення його з іншими сферами і явищами в життєдіяльності соціуму. У світі існує безліч наукових течій, ідей і точок зору з приводу того, чим є право.

Поняття права — це найголовніший компонент юриспруденції. Від розуміння права багато в чому залежить загальна орієнтація юридичної практики, а також постановка наукових досліджень. Завдання пізнання полягає в тому, щоб за різноманітними проявами права на поверхні суспільного життя спробувати віднайти його загальнолюдську цінність, соціальну природу та дійсну сутність.

Актуальність роботи полягає в розумінні змісту права як соціальної цінності, в означенні, що сучасне суспільство не може існувати без права, що це об'єктивно необхідний елемент світової цивілізації.

Метою роботи є комплексне вивчення проблеми визначення поняття , сутності та структури права.

Відповідно до мети роботи були сформульовані наступні завдання:

— проаналізувати поняття, та сутність права;

— виокремити види та ознаки права;

— розглянути функції, принципи та джерела права;

— проаналізувати структуру правової системи;

— дослідити місце військового права в системі права України.

Поняття, види та джерела права

У праві як складній категорії можна виділити соціальну та юридичну сторону.

Як соціальне явище право є регулятором суспільних відносин. Через формальне закріплення міри справедливості, рівності і свободи право виражає єдність групових і загально-соціальних інтересів.

В суто юридичному сенсі слова право — це система формально визначених, загальнообов'язкових, забезпечуваних і встановлених державою правил поведінки.

Право — це система формально-визначених, загальнообов'язкових, охоронюваних і встановлених державою правил поведінки, яка виражає міру справедливості і свободи, досягнуту суспільством, і служить для регулювання суспільних відносин.

Прихильники соціологічного напряму за аналогією з сутністю держави виділяють у сутності права два аспекти: загально-соціальний і класовий. Кожний з них переважав в певні періоди історичної еволюції. Загально-соціальна сутність права полягає в тому, що право виражає узгоджену волю населення, яка сформована в результаті взаємних поступок. Право створювалося людьми для задоволення потреби у передбачуваності і врегулюванні соціальних взаємодій в умовах нерівності. Люди не можуть існувати, не створюючи організацій і колективів, не взаємодіючи. Проте потреби та інтереси людей в більшості своїй не збігаються, оскільки всі люди мають різне соціальне та матеріальне становище, різні здібності.

Внаслідок цього їхня спільна діяльність передбачає наявність чітких правил, які визначають загальний і рівний масштаб поведінки. Обов'язковість дотримання цих правил додає керованість, передбачуваність діям людей, а всьому суспільству — впорядкованість і стабільність його життя.

Класова сутність права полягає й тому, що воно виражає волю панівної в соціумі спільноти (класу, стану, касти). Вперше право з волею правлячої групи пов'язав Т. Гоббс, кажучи, що «право є продуктом волі тих, які мали над іншими верховну владу». Надалі цю ідею сприйняли Ф. Енгельс і К. Маркс, уточнивши, що право «є воля економічно панівного класу зведена в закон, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя» [10, с. 26].

Розрізняють наступні різновиди права (рис.1.1).

Рисунок 1.1. Види права [5, с. 9]
Розглянемо їх більш детально.

Соціальне право не залежить від держави і випливає безпосередньо із життя суспільства. Воно існує у вигляді природних прав, традицій, звичаїв, моральних чи інших соціальних норм поведінки, відносин, свідомості. Наприклад, звичаєм (соціальною нормою) є право першості в черзі; соціальною і, отже моральною нормою, є право на подяку за допомогу.

Спеціально-соціальне (юридичне) право є втіленням державного волевиявлення, наслідком державної і суспільної діяльності. Юридичне право, на відміну від загально-соціального, є охоронюваним державою і формально визначеним. Так, правом у юридичному значенні є право вимагати повернення з незаконного володіння свого майна.

Поряд з правом в юридичному значенні (суб'єктивним і об'єктивним) існує право природне, яке охоплює такі права, як право на свободу, на життя, на справедливе ставлення та ін.

Природне право — це сукупність прав людей, правил, ідей, вимог, обумовлених природним порядком речей та природою людини.

На відміну від природного права, право в юридичному значенні (суб'єктивне і об'єктивне) постає як позитивне право. Позитивне право — це право, виражене в законах та інших джерелах права.

Для позитивного права характерні наступні риси:

— значною мірою створюється суспільними утвореннями, людьми — судами, законодавцями, самими суб'єктами права і т. п., є результатом їхньої вольової цілеспрямованої діяльності, творчості;

— існує у вигляді законів, інших джерел, тобто зовні вираженої, особливої реальності (а не просто у вигляді ідеї, думки, як це властиво для природного права) [8, с. 47].

Цінність і сутність права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки (рис.1.2):

— нормативність — право складається із правил загального характеру, які розраховані на неодноразове застосування. Право виступає як модель і рівний масштаб поведінки людей;

— загальнообов'язковість — правові приписи, на відміну від інших соціальних норм, є обов'язковими для всім учасників правових відносин і адресовані їм;

— системність — право є цілісною системою взаємопов'язаних норм;

— формальна визначеність — як правило, правові норми мають певну логічну структуру, вони фіксуються письмово. Право встановлює певні рамки поведінки суб'єкта, що чітко формулюють його обов'язки і права;

— регулятивність — право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає основна його соціальна цінність;

— зв'язок з державою — право перш за все пов'язане з державою тим, що правові норми офіційно визнаються або встановлюються державою. Право також охороняється державним примусом;

— вираз міри справедливості і свободи — нерідко право називають математикою свободи. Дійсно, право втілює головні свободи і права людини, надає людині легальну можливість реалізувати власні інтереси. Крім того, воно встановлює баланс між соціальним становищем людини та її поведінкою (справедливість);

— компромісний характер — за своєю природою право є інструментом своєрідного договору, соціального компромісу в масштабі суспільства;

— процедурність — процедура, тобто послідовність і встановлений порядок дій, передбачена як для реалізації, так і для видання юридичних норм [10, с. 39].

Рисунок 1.2. Ознаки права [6, с. 13]
Принципи права — це вихідні положення, головні ідеї, які закріплені в законі, мають вищу імперативність, загальну значущість і відображають визначальні положення права.

Принципи права впливають на весь процес видання нормативно-правових актів, їх підготовки, встановлення гарантій дотримання правових вимог. Вони є головним критерієм для правоохоронної, правозастосовної та правотворчої діяльності державних органів. Ефективність та стабільність правової системи залежить від рівня їх дотримання.

Принципи права об'єктивно зумовлені соціальною природою права і держави, політичним, соціальним, економічним ладом суспільства, які існують в певній країні, характером пануючого державного і політичного режиму, головними принципами функціонування і побудови політичної системи певного суспільства.

Принципи права відображають систему цінностей суспільства і повинні мати чи мають правову форму забезпечення і вираження.

До головних принципів права відносяться:

— рівності перед судом і законом;

— пріоритету норм права перед іншими соціальними нормами і загальнообов'язковості цих норм для всього населення країни;

— справедливості — юридична відповідальність адекватна допущеному правопорушенню;

— юридичної гарантованості та законності прав та свобод особи, зафіксованих у законі, охоплення нормами закону діяльності усіх державних органів і службових осіб;

— юридичної відповідальності за винну протиправну поведінку і визнання кожного невинним до тих пір, доки судом не буде встановлена вина — презумпція невинуватості;

— гуманності покарання, що сприяє виправленню засудженого, недопущення зворотної сили законів, які встановлюють більш тяжку або нову юридичну відповідальність [8, с. 55].

Функції права — це головні напрями впливу права на суспільство і людину (суспільні відносини). Категорія функцій права допомагає з'ясувати соціальне призначення права, характерного впливу на поведінку учасників суспільних відносин.

Розрізняють спеціально-юридичні і загально-соціальні функції права (рис.1.3).

Рисунок 1.3. Функції права [5, с. 11]
Якщо єдність поглядів учених-юристів спостерігається з приводу спеціально-юридичних функцій, то перелік загально-соціальних функцій права у кожного свій. Як правило, його складають наступні загально-соціальні функції:

— орієнтаційна — полягає в націлюванні індивідів на позитивні правові установки, на утримання від неправомірних і здійснення правомірних дій;

— інформаційна — полягає в інформуванні індивідів про їхні обов'язки та права;

— виховна — націлена на виховання поваги до права, полягає в загальноправовому впливі на духовну сферу;

— культурно-історична — виражається в нормативному втіленні кращих досягнень і духовних цінностей народу. Право є досягненням світової та національної культури;

— стабілізаційна — полягає в забезпеченні відтворення і стабільності соціальної системи, в якій право діє.

Окрім того, в окремих роботах виокремлюють наступні загально-соціальні функції:

— організаторська — полягає у припиненні, зміні та встановленні відносин між учасниками життя в суспільстві;

— функцію соціального контролю — полягає в тому, що поряд із релігією, мораллю та іншими соціальними регуляторами, право впливає на поведінку людей, направляючи її в бажаний для суспільства бік;

— управлінська — полягає в мобілізації учасників суспільного життя на вирішення певних соціальних проблем та виконання певних соціальних завдань.

Оскільки право впливає на багато сфер людської діяльності, також можна говорити про наявність ідеологічної, політичної, економічної функцій права. Але принципове значення для юриста мають власне юридичні функції права: охоронна та регулятивна.

Охоронна функція полягає в тому, що право захищає суспільні відносини, блага, соціальні цінності шляхом встановлення обмежень, заборон і покарань за порушення таких заборон. Головне призначення охоронної функції права полягає в запобіганні порушенням норм права. Ефективність охоронної функції є тим вищою, чим більше суб'єктів права підкоряються її розпорядженням. Охоронна функція носить похідний характер від регулятивної функції. Вона покликана забезпечити нормальну дію регулятивній функції права.

Регулятивна функція права виявляється в тому, що приписи правових норм вносять в суспільні відносини упорядкованість. Виконуючи функцію регулятора суспільних відносин, правова норма указує індивіду на лінію його поведінки в тому чи іншому випадку. Дія цієї функції виявляється у рекомендаціях, дозволах, заохоченнях і пільгах.

Регулятивна функція права має первинне значення. Вона найбільшою мірою відображає природу права: суб'єктам права надається правомочність, у межах якої вони на свій розсуд, вільно діють.

Розрізняють різновиди регулятивної функції: регулятивну динамічну і регулятивну статичну [4, с. 28].

Джерело права — це спосіб закріплення і зовнішнього вираження правових норм, чим засвідчується їх загальнообов'язковість, а також положень, які тлумачать, розкривають зміст права.

В юриспруденції склалися наступні підходи до розуміння терміна «джерела права»:

— джерела виникнення права як соціального явища, правоутворююча сила (сила, яка творить право);

— пам'ятки літератури, історії, звичаї та судові справи, що історично існували та мали значення для чинного на той час права;

— матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства;

— певний вид діяльності державної влади з утворення норм права;

— способи перетворення, існування та зовнішнього виразу права [12, с. 30].

Рисунок 1.4. Джерела права [5, с. 13]
В різних правових системах джерелами права в юридичному розумінні визнаються (рис.1.4):

— нормативно-правовий акт — письмовий офіційний документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення за процедурою, встановленою законодавством, та у формі, визначеній законодавством, спрямований на регулювання суспільних відносин, який містить норми права, розрахований на неодноразове застосування і має неперсоніфікований характер;

— правовий прецедент — джерело права, яке являє собою усне або письмове рішення адміністративного або судового органу, якому державою надається формальна обов'язковість, і воно стає зразком, еталоном, нормою при розгляді всіх у майбутньому подібних справ. Близьким, проте до певної міри відмінним, джерелом може розглядатися Судова практика;

— санкціонований (правовий) звичай — правило поведінки, санкціоноване державою, що історично склалося в результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті;

— нормативно-правовий договір (в т. ч. Міжнародний договір) — це багатостороння або двостороння угода, яка містить норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, шлюбного контракту, трудового контракту, договору купівлі-продажу) не мають разового, персоніфікованого характеру і завжди містять загальні правила поведінки;

— релігійні тексти (Біблія, Коран, Талмуд) — документи, що містять церковний канон чи іншу релігійну норму, яка переплетена з нормами права і моралі, забезпечена державою і санкціонована нею для надання їй загальнообов'язкового значення;

— правова доктрина — це джерела права, витоки його формування, опубліковані праці юристів, що отримали загальне визнання;

— принципи права — це вихідні положення, головні ідеї, які закріплені в законі, відображають суттєві положення права, мають вищу імперативність і загальну значущість [7, с. 47].

Даний перелік не є вичерпним, особливо з історичної точки зору.

В вітчизняній правовій науці спочатку сформувався матеріалістичний підхід до пояснення джерел права, під якими розуміли матеріальні умови життя суспільства, рушійні продуктивні сили, спосіб виробництва та ін.

Поступово матеріалістичний підхід трансформується у формально-матеріалістичний, а згодом — в суто формалістичний підхід до поняття «джерело права». Під останнім починають розуміти зовнішню форму виразу права, яка призводить до ототожнення понять «джерело права» та «форма права».

Вперше складний термін «форма (джерело) права» в науковий обіг було введено у середині 80-х років ХХ ст. При цьому в літературі застерігалося проти повного ототожнення даних категорій і вказувалося, що застосування поняття «джерело» розкриває не сутність питання, а є даниною юридичній традиції, яка зберігається в галузевих юридичних науках, що використовують цей термін для назви того, що сучасна теорія права виражає поняттям «форма». В рамках національної правової системи визнаними державою джерелами права можуть бути декілька або всі одразу при домінуванні однієї з цих форм. Переважання в державі тих чи інших джерел права залежить від історичних традицій, специфіки правової системи, рівня правової культури, національних особливостей суспільства тощо.

Серед джерел права залежно від комплексу критеріїв, що включають юридичну силу відповідного джерела права, його ступінь поширеності та соціальну значущість, розрізняють первинні та вторинні джерела права.

Первинні джерела права містять правові норми, які мають обов'язкову юридичну силу для судів та інших правозастосовних органів. В країнах романо-германського права до цих джерел зазвичай відносять нормативно-правові акти, правові звичаї та міжнародно-правові договори, причому зазвичай звичаї поступаються пріоритетністю. В деяких країнах до первинних джерел права також включають загальні принципи права. В країнах англо-саксонського права до них також належить судовий прецедент.

До вторинних джерел в країнах романо-германського права відносять правову доктрину, та ухвалені раніше судові рішення, яким надається прецедентний характер. Ці джерела грають допоміжну роль та не є достатньою юридичної базою для ухвалення судових рішень. Їх використання в процесі правозастосування віднесено на розсуд застосувача права та є факультативним [11, с. 123].

Структура системи права

Система права складається з елементів, які знаходяться в певному взаємозв'язку та розкривають структуру права на різних рівнях, що дозволяє вести мову про право як ієрархічну структуру.

Виокремлюють такі ознаки системи права:

— є інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані юридичні норми містяться в джерелах права, що надають йому інституціональної, чіткої побудови;

— є функціональною системою, бо її розвиток, існування і виникнення обумовлені загальнолюдськими усвідомленими потребами у впорядкованості та урегульованості суспільного життя;

— обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин;

— має водночас динамічний і стабільний характер, забезпечуючи таким чином суспільству стабілізацію, збереження його основних відносин;

— структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за обсягом і змістом структурних елементів, які логічно розташовують нормативний матеріал;

— пов'язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю органів держави [11, с. 141].

Предмет правового регулювання є умовним виділенням певної сукупності якісно однорідних суспільних відносин. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло суспільних відносин.

Структура системи права — це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави. Головні структурні елементи системи права (рис.2.1):

інститут права;
норма права;
галузь права;
підгалузь права [9, с. 132].

Рисунок 2.1. Структура системи права [6, с. 18]
Норма права — це первинний елемент системи права, який охороняє та визнає держава, які складають масив інститут, а із зростанням, галузь права. Кожна норма права входить що найменш, хоча б до однієї галузі права та інституту права [9, с. 134].

Усі норми за певними критеріями можна поділити на види (рис.2.2).

Рисунок 2.2. Види норм права [5, с. 20]
Інститут права — це відокремлена група правових норм, які регулюють суспільні однорідні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм.

Інститут права характеризується тим, що:

— є складовою частиною однієї чи кількох галузей права;

— регулює певний вид суспільних відносин;

— є відокремленою, логічно замкнутою сукупністю норм;

— функціонує відносно самостійно, автономно в межах галузі права, тобто регулює суспільні відносини незалежно від інших інститутів права.

Інститути права поділяються на:

— галузеві (регулюють певні відносини в межах однієї галузі права);

— міжгалузеві (регулюють відносини, які є предметом різних галузей права) [7, с. 50].

Підгалузь права — це система предметно пов'язаних, однорідних інститутів певної галузі права, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, підгалузі має цивільне право: зобов'язальне право, право власності, авторське право, спадкове право та ін. В конституційному праві виборче право є підгалуззю права [9, с. 136].

Галузь права — найбільший елемент, з яких складається система права. Всю існуючу множину норма права поділяють на кілька не пересічних їх множин, за ознакою галузі правової відповідальності, таких як: кримінальне, цивільне, адміністративне, трудове право тощо.

Виокремлюють наступні ознаки галузі права:

— систему права фактично складає об'єднання всіх галузей права;

— найбільша множина норм права;

— має власний предмет регулювання;

— виокремлює зі всієї множини норм права за єдністю методом та предмета правового регулювання — ознака класифікування;

— складається з інститутів права, побудованих в галузі права за методом і предметом правового регулювання;

— відносно самостійна від інших об'єднань правових норм у системі права.

Галузі права поділяють на такі види:

А) профілюючі (фундаментальні):

— цивільне;

— конституційне;

— кримінальне;

— адміністративне;

— кримінально-процесуальне;

— цивільно-процесуальне.

Б) спеціальні — в них головні правові режими пристосовано, модифіковано до особливих сфер життя суспільства:

— сімейне;

— земельне;

— трудове тощо.

В) комплексні — поєднують норми права різних видів галузей права, наприклад, інститутів спеціальних та профілюючих галузей:

— морське;

військове;

— господарське тощо [7, с. 52].

Найбільш популярним та важливим є поділ системи права на галузі, залежно від методу і предмету правового регулювання (рис.2.3).

Рисунок 2.3. Галузі права залежно від методу і предмету правового регулювання [6, с. 22]
Конституційне право — це система норм і принципів конституції, які закріплюють форму державного устрою і правління, основи державного і суспільного ладу, правове становище особи, механізм здійснення державної влади.

Цивільне право — система правових норм, що регулюють особисті немайнові і майнові відносини, які укладаються між юридичними та фізичними особами як рівноправними.

Адміністративне право — система правових норм, які регулюють управлінські відносини в сфері здійснення виконавчої влади, розпорядничої діяльності державного апарату, його взаємовідносин з іншими недержавними та державними громадянами і організаціями.

Фінансове право — це галузь публічного права, предметом якого є норми, які регулюють державні фінанси.

Трудове право — це сукупність правових норм, що регулюють відносини між працівниками і роботодавцем.

Сімейне право — це галузь, норми якої регулюють майнові і особисті відносини, які випливають із належності до сім'ї та шлюбу.

Земельне право — це галузь права, яка регулює земельні відносини з метою створення умов для підвищення ефективності земель, забезпечення раціонального їхньої використання, охорони прав громадян та організацій як землекористувачів землевласників і.

Екологічне право — це галузь права, яка регулює суспільні відносини в галузі забезпечення екологічної безпеки, використання природних ресурсів та охорони природного навколишнього середовища в інтересах прийдешніх і теперішнього поколінь.

Кримінальне право — це система правових норм, що охороняють від злочинних посягань на конституційний лад, свободи і права громадянина та людини, всі види власності тощо, установлюючи за їх вчинення міру кримінальної відповідальності.

Цивільно-процесуальне право — це система норм права, що регулює порядок вирішення і розгляду судом цивільних справ, а також порядок виконання судових рішень.

Кримінально-процесуальне право — це система норм права, яка регулює порядок діяльності судів і правоохоронних органів у зв'язку з розслідуванням кримінальних проваджень, розкриттям злочинів, їхнім розглядом в суді та винесенням вироку [12, с. 81].

Поділ системи права на галузі базується на певних критеріях. Такими критеріями є матеріальний критерій (предмет) і юридичний критерій (метод) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, які урегульовані правовими нормами (відповідає на запитання «що?»).

Зазвичай предмет правового регулювання розглядають як визначальний критерій системи права. Предмет правового регулювання вважається об'єктивним критерієм побудови системи права та вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права.

Метод правового регулювання — це сукупність засобів і прийомів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання «яким чином право регулює суспільні відносини?»). Він показує, як регулюються суспільні відносини, в які способи та якими прийомами. І є юридичним критерієм побудови системи права [4, с. 65].
3. Військове право в системі права України
Військове право в Україні — це галузь національного права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері життєдіяльності, розвитку, будівництва збройних сил та інших утворених відповідно до чинного законодавства військових формувань.

Військове право України є комплексною галуззю національного права, яке здійснює регулювання військово-публічних відносин, суб'єктами яких є не тільки військовослужбовці, але спеціально-визначені законом органи управління та державної влади, органи військового управління, військові установи та частини.

Військове право забезпечує вирішення питань:

проходження військової служби;

— устрою Збройних Сил України та інших військових формувань, порядку їх комплектування;

— відповідальності, обов'язків і прав військовослужбовців;

— охорони військового правопорядку, військового управління;

— господарської та економічної діяльності військових організацій та частин тощо [2, с. 14].

Право військової сфери використовує правові норми інших галузей права (рис.3.1).

Рисунок 3.1. Структура військового права [5, с. 101]
Військове право України засновується на положеннях Конституції України, де передбачено функції Збройних Сил та інших військових формувань України, обов'язки громадян України щодо захисту держави, компетенцію органів державної влади в галузі керівництва сектором оборони і безпеки та військового будівництва. Найважливішою у згаданому контексті є стаття 17 Конституції, відповідно до якої захист територіальної цілісності і суверенітету України, забезпечення її інформаційної та економічної безпеки є справою всього Українського народу, найважливішими функціями держави [1].

На Збройні Сили України покладаються оборона України, захист її недоторканності, територіальної цілісності та суверенітету.

Забезпечення захисту державного кордону і державної безпеки України покладаються на відповідні правоохоронні органи та військові формування держави, порядок і організація діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження свобод і прав громадян або з метою перешкоджання діяльності органів влади чи їх усунення, повалення конституційного ладу.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, котрі перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України заборонено функціонування і створення будь-яких збройних формувань, що не передбачені законом.

Водночас згідно зі статтею 65 Конституції України, обов'язком громадян України є захист територіальної цілісності та незалежності України, шанування її державних символів [1].

Структуру військового права становлять інститути, підгалузі, норми права, субінститути.

До підгалузей військового права відносяться:

— право військової служби;

— право військової безпеки і оборони;

— військово-соціальне право;

— військово-адміністративне право;

— військово-кримінальне право;

— військово-господарське право;

— міжнародне гуманітарне право.

Підгалузі військового права утворюють норми,
які мають ознаки спільної мети правового регулювання однорідних за своєю природою суспільних відносин. В одних випадках такі підгалузі належать виключно до військової сфери та не можуть містити норм будь-яких інших галузей права (право військової служби), в інших — норми військового права регулюють відносини громадян та держави у військовій сфері, однак безпосередньо до неї не належать (окремі інститути військово-соціального, військово-адміністративного і військово-господарського права) [2, с. 26].

Юридичними джерелами військового права є явища нормативно-правового характеру, що встановлюють конкретно визначені правила поведінки учасників публічних військових відносин.

Юридичні джерела військового права утворюють цілісну систему із чітко визначеними ієрархічними зв’язками. Конституція України є центром системи юридичних джерел військового права. На конституційних положеннях ґрунтуються звичайні та органічні закони, локальні нормативні акти, а також підзаконні нормативно-правові акти та засвідчують взаємозалежність відповідно до їх юридичної сили.

Маючи власну систему юридичних джерел, військове право, формується як комплексна галузь права за рахунок особливостей правового режиму і в цьому зазнає постійного впливу публічних галузей права.

До джерел військового права України відносяться (рис.3.2):

— Конституція України;

— Військова доктрина — декларація про політику країни (держави) в галузі військової безпеки. Система офіційних положень і поглядів країни (держави), яка встановлює напрямки дій і підготовки держави, військового будівництва у мирний та військовий час;

— Законодавство, норми якого регулюють військово-правові відносини (Закони України): «Про Збройні Сили України», «Про оборону України», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про національну безпеку України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про Державний Кордон України», «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про правовий режим воєнного стану», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України», «Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав», «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях», «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

— розпорядження і укази Президента України, постанови, розпорядження Уряду, директиви, розпорядження, накази Начальника Генерального штабу Збройних Сил, Міністра оборони, командувачів оперативних командувань, нормативні договори, правові звичаї, рішення суду в конкретних справах та ін.;

Військові статути ЗСУ [13, с. 51].

Рисунок 3.2. Джерела військового права України [5, с. 102]
Варто відзначити, що з прийняттям Конституції України у відповідність до конституційних положень приведено норми раніше прийнятих законів з питань військової діяльності.

Будь-який інститут військового права у своєму функціонуванні служить досягненню загальної мети — захисту держави, суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості та водночас забезпечує вирішення більш конкретних завдань на шляху досягнення цієї загальної мети. Натомість, мета військово-правового регулювання найбільш рельєфно виявляється в інститутах права військової безпеки й оборони.

У своєму поєднанні інститути права військової безпеки й оборони утворюють стійкий нормативно-правовий, системний комплекс, котрий необхідно розгляд ти як підгалузь військового права. Систему цієї підгалузі права складають інститути:

— оборони держави;

— бойової готовності та застосування військ (оперативне право);

— право мобілізації та мобілізаційної готовності;

— право спеціальних, бойових служб. Інститути права військової безпеки й оборони, маючи спеціальний внутрішньогалузевий правовий режим регулювання, містять чисельно менші утворення — субінститути.

Зокрема, до інституту бойової готовності та застосування військ належать субінститути:

— бойового чергування;

— бойової підготовки і навчання;

— бойового застосування військ.

Таким чином, право військової безпеки й оборони можна визначити як підгалузь військового права, яка утворює нормативну систему регулювання публічних відносин, пов’язаних з діяльністю Збройних Сил України, інших військових формувань щодо забезпечення військової безпеки держави [3, с. 175].

ВИСНОВОК
Таким чином, право — це система формально-визначених, загальнообов'язкових, охоронюваних і встановлених державою правил поведінки, яка виражає міру справедливості і свободи, досягнуту суспільством, і служить для регулювання суспільних відносин.

Розрізняють наступні різновиди права: природне, позитивне, соціальне та юридичне (суб’єктивне та об’єктивне). Цінність і сутність права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки, такі, як нормативність, загальнообов'язковість, системність, формальна визначеність, регулятивність, зв'язок з державою, вираз міри справедливості і свободи, компромісний характер та процедурність.

Розрізняють спеціально-юридичні (інформаційна, орієнтаційна, виховна, культурна, історична, стабілізаційна, соціального контролю, організаторська, управлінська) і загально-соцільні (регулятивна, охоронна) функції права.

В різних правових системах джерелами права в юридичному розумінні визнаються нормативно-правовий акт, правовий прецедент, санкціонований (правовий) звичай, нормативно-правовий (міжнародний) договір, релігійні тексти (Біблія, Коран, Талмуд), правова доктрина та принципи права.

До головних структурних елементів системи права належать інститут права, норма права, галузь права та підгалузь права.

Військове право в Україні — це галузь національного права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері життєдіяльності, розвитку, будівництва збройних сил та інших утворених відповідно до чинного законодавства військових формувань. До джерел військового права України відносяться Конституція України, Військова доктрина, Закони України, Укази ПУ, директиви Міністра оборони, начальника Генштабу ЗСУ, постанови Уряду, Військові статути ЗСУ та ін.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (редакція з 30.09.2016). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/Z960254K.html

2. Богуцький П. П. Основи військового права України: курс лекцій / П. П.Богуцький, С. М. Скуріхін. — 2-ге вид., перероб. та доп. — Одеса: Фенікс, 2011. — 343 с.

3. Богуцький П. П. Поняття та ознаки інститутів права військової безпеки й оборони / П. П. Богуцький // Актуальнi проблеми держави i права. — 2016. — № 36. — С. 173-176.

4. Віхров О. П. Теорія держави і права : курс лекцій : навч. посіб. / О. П. Віхров, І. О. Віхрова. — Чернігів: Десна Поліграф, 2015. — 303 с

5. Квасов В. В. Основи правознавства в схемах і таблицях. / В. В. Квасов, Л. В. Квасова, О. О. Івакін. — Х.: Вид. група «Основа», 2018. — 112 c.

6. Ратушняк С. П. Правознавство: схеми і таблиці: Навчальний посібник / C. П. Ратушняк — Тернопіль: Навчальна книга, 2012. — 76 с.

7. Саміло Г. О. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Запоріжжя: Просвіта, 2010. — 348 с.

8. Теорія держави та права: навч. посіб. / Є. В. Білозьоров, В. П. Власенко, О. Б. Горова, А. М. Завальний, Н. В. Заяць та ін.; за заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. — К.: НАВС, Освіта України, 2017. — 320 с.

9. Теорія держави та права: підруч. / Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.; за заг. ред. Є. О. Гіди. — К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2011. — 576 с.

10. Теорія держави і права : підруч. / Ю. А. Ведєрніков, І. А. Сердюк, О. М. Куракін та ін.; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, проф. Ю. А. Ведєрніков. — Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2015. — 468 с

11. Теорія держави і права: навч. посіб. / Ю. М. Оборотов, Н. М. Крестовська, А. Ф. Крижанівський та ін. – Х.: Одіссей, 2010. – 256 с.

12. Теорія держави і права: посіб. для підгот. до держ. іспитів / Д. В. Лук’янов, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.; за заг. ред. О. В. Петришина. — 4-те вид., допов. і змін. — X.: Право, 2015. — 204 с.

13. Полякова О. С. Джерела військового права України / О. С. Полякова // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Право». — 2014. — № 18. — С. 48-53.
скачати