1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Ім'я файлу: Фізіологія.docx
Розширення: docx
Розмір: 727кб.
Дата: 30.05.2020
скачати



Плазматична мембрана

Зовнішня оболонка клітини

Фосфоліпіди

Структури, що утворюють плазматичну мембрану

Екзоцитоз

Вихід речовин із клітини

Ендоцитоз

Надходження речовин в клітину

Дифузія

Перенесення речовин через клітину за градієнтом концентрації (пасивний транспорт)

Піноцитоз

Поглинання клітиною білків і рідини (активний транспорт)

Фагоцитоз

Поглинання клітиною великих часток, або мікроорганізмів

Збудження

Процес дії; реакція у відповідь на подразнення, що проявляється зміною діяльності клітини або тканини

Подразник

Фактор, що здатний викликати відповідну реакцію збудливих клітин

Подразнення

Процес дії зовнішньої сили

Порогова сила

Мінімальна сила подразника, яка здатна викликати критичний рівень деполяризації (збудження тканин).

Збудливість

Здатність живої клітини відповідати на дію подразника зміною фізіологічних властивостей і виникненням процесу збудження

Подразливість

Здатність клітини або тканини переходити із стану спокою в активний стан

Проводимість

Здатність живої клітини проводити збудження

Мембранний потенціал спокою (МПС)

Різниця електричних потенціалів між вмістом клітини і позаклітинною рідиною у стані фізіологічного спокою

Потенціал дії (ПД)

Швидке коливання (зміни) мембранного потенціалу клітини, яке виникає при збудженні клітини подразником порогової сили

Деполяризація

Зміна заряду мембрани клітини на протилежний

Реполяризація

Відновлення мембранного потенціалу

Рефрактерність

Це тимчасове зниження збудливості тканини, яке виникає після її збудження

Лабільність, (функціональна рухливість)

Здатність живої клітини збуджуватися за одиницю часу певну кількість разів

Реобаза (порогова сила)

Мінімальна сила подразнення, що зумовлює розвиток потенціалу дії

Хронаксія

Мінімальний час, протягом якого повинен діяти подразник силою у дві реобази, щоб зумовити ПД



Нейроцит (нейрон)

Клітина нервової тканини

Нейроглія

Міжклітинна тканинна речовина ЦНС, представлена клітинами

Олігодендроцит

Клітина нейроглії, яка формує оболонки відростків

Астроцит (зірчаста клітина)

Клітина нейроглії, яка забезпечує трофічну і опорну функцію нейрону

Дендрити

Короткі відростки нейрону (чутливі)

Аксон

Довгий відросток нейрону (руховий)

Нейрофібріли

Мікротрубочки клітини, по яким здійснюється транспорт речовин

Мієлінова оболонка

Зовнішнє «покриття» аксону, що забезпечує провідну та захисну функції

Перехват Ранв’є

Звужена частина мієлінової оболонки

Шванівські клітини

Розташовані в нервових волокнах, беруть участь у формуванні мієлінових оболонок

Синаптична бляшка

Розгалуження нервового закінчення аксона

Пресинаптична мембрана

Частина мембрани нервового закінчення

Постсинаптична мембрана

Частина мембрани клітини – ефектора (м’яза або залози)

Синаптична щілина

Відстань між двома контактуючими мембранами

Синапс

Функціональний контакт між клітинами

Нервовий центр (анатомічний)

Це сукупність нейронів, що розташовані в певному відділі ЦНС

Нервовий центр (фізіологічний)

Це складне динамічне функціональне об’єднання, яке складається з багатьох (простих) центрів, що відповідають за виконання найпростіших функцій

Мієлінові нервові волокна

Відростки нейрона, що вкриті мієліновою оболонкою

Безмієлінові нервові волокна

Відростки нейрона, поверхня яких покрита плазматичною мембраною

Сальсаторне проведення збудження

Проведення нервового імпульсу стрибками (по перехватах Ранв’є)

Бездекрементне проведення збудження

Незатухаюче проведення нервового імпульсу

Нейромедіатори

Посередники в синаптичній передачі ЦНС

ЗПСП

Збуджувальний постсинаптичний потенціал

ГПСП

Гальмівний постсинаптичний потенціал



Фізіологія

Наука про закономірність функціонування цілісного організму на різних рівнях його організації

Спостереження

Метод дослідження функцій без втручання в діяльність організму

Експеримент

Метод дослідження функцій організму та його структур з втручанням в їх діяльність

Моделювання

Метод дослідження функцій за допомогою програм (що описують) діяльність систем організму або пристроїв (що імітують) діяльність систем

Основні фізіологічні стани організму

Спокій , діяльність, відпочинок

Фізіологічна система

Сукупність органів, що виконують певну функцію та мають загальні механізми регуляції

Функція

Діяльність органа або системи органів

Регуляція

Сукупність дій, виконаних над органами чи системами, спрямовані на досягнення певної мети або позитивного результату (це зміна діяльності, що контролюється)

Механізми регуляції

Нервовий, гуморальний, метаболічний

Саморегуляція

Варіант управління, при якому відхилення фізіологічної функції (константи) від рівня, що забезпечує нормальну життєдіяльність, є причиною повернення цієї функції (або константи) до початкового рівня

Гомеостаз

Сталість складу внутрішнього середовища організму

Механізми, що забезпечують гомеостаз

Обмін речовин, компенсація, адаптація

Адаптація

Здатність організму пристосовуватися до впливу навколишнього середовища



Поодиноке м’язове скорочення

Виникає у відповідь на одно окреме подразнення

Тетанічні м’язові скорочення

Виникають у результаті дії ритмічного подразника

Ізотонічні

Скорочення, під час яких довжина м’яза зменшується, а напруга не змінюється

Ізометричні

Скорочення під час яких довжина м’яза не змінюється, а напруга зростає

Рухова одиниця

Мотонейрон і група м’язових волокон, які він інервує.

Міоцит

М’язова клітина

Міофібрила

Спеціалізована трубочка

Мікрофіламент

Скоротливий апарат м’яза

Актин, міозин

Скоротливі білки м’язового волокна

Саркомер

Відстань між двома сусідніми Z – мембранами

Тропонін, тропоміозин

Гальмівні білки м’язового волокна



Залози внутрішньої секреції, ендокринні залози

Такі залози, що не мають вивідних проток і свій секрет виділяють безпосередньо в кров або лімфу (гіпофіз, епіфіз, щитоподібна, прищитоподібні, загруднинна, надниркові)

Гормон, інкрет

Фізіологічно активні речовини, які синтезуються в спеціалізованих клітинах ендокринних залоз; проявляють свою дію на біологічні мембрани клітин або ферментні системи

Екзокринні залози

Залози, які мають вивідні протоки, і свій секрет виділяють в порожнину органа (травні) або назовні (потові)

Змішані залози

Які мають вивідні протоки, а також синтезують гормони (підшлункова, статеві)

Паракринні залози

Клітини, що розміщені в інших органах і синтезують тканинні гормони

Синергізм

Дія в одному напрямку, прояв принципу дублювання, наприклад, адреналін (надниркові залози) і глюкагон (підшлункова залоза) активують розпад глікогену печінки і викликають підвищений рівень цукру в крові

Антагонізм

Дія в протилежних напрямках, наприклад, інсулін (підшлункова залоза) знижує рівень цукру в крові, а адреналін (надниркові залози) його підвищує

Гіпофункція

Знижена, недостатня активність ендокринних залоз

Гіперфункція

Підвищена активність ендокринних залоз

Ліберини

БАР, що підвищують активність гормонів гіпофізу

Статини

БАР, що знижують активність гормонів гіпофізу

Гіпофіз

Найголовніша залоза внутрішньої секреції, вагою 0,6 г, розташована в порожнині черепа на дні гіпофізарної ямки турецького сідла клиноподібної кістки, складається з двох часток; анатомічно та функціонально з’єднаний з головним мозком (лійка гіпоталамуса). Займає особливе місце серед інших ендокринних залоз, тому що тропні гормони гіпофізу впливають на діяльність інших залоз внутрішньої секреції

Аденогіпофіз

Передня частка залози, складається із залозистих клітин, продукує тропні гормони, які регулюють активність ендокринних залоз

Нейрогіпофіз

Задня частка залози, складається із нейрогліальних клітин та нервових волокон, формує гіпоталамо-гіпофізарну систему

Епіфіз (шишкоподібне тіло)

Належить до проміжного мозку, зв’язаний з гіпоталамусом через ліквор ІІІ мозкового шлуночка, продукує гормони: мелатонін, серотонін; бере участь в адаптивно-пристосувальних функціях організму в ролі «біологічного годинника»

Акромегалія

Захворювання, пов’язане з надлишковою продукцією гормону росту гіпофіза (соматостатину)

Гіпофізарний нанізм (карликовість)

Захворювання, що характеризується карликовим ростом (до 120 см) у звязу з абсолютною або відносною недостатністю соматотропіну

Нецукровий діабет

Захворювання пов’язане з ураженням нейрогіпофізу (дефіцит або відсутність гормону вазопресину)

Хвороба Іценко-Кушинга

Нейро-ендокринне захворювання, в основі патогенезу якого лежить порушеннярегуляторних механізмів у гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи (надлишкова продукція АКТГ)

АКТГ

Адрено-кортико-тропний гормон, сприяє синтезу і секреції кортикостероїдів – гормонів надниркових залоз

APUD-система

Ендокринні клітини, які синтезують біологічно активні речовини (БАР), що регулюють синтез і секрецію шлункового соку, моторику та кровопостачання шлунка

Гастрин

Гормон, що виробляється клітинами слизової оболонки шлунка, всмоктується в кров і через неї діє (активація) на залозистий апарат шлунка

Гістамін

Тканинний гормон, що утворюється в стінках шлунка та кишечника, скелетних м’язах, шкірі

Вілікінін

Гормон слизової оболонки кишки

Зоб (струма)

Патологічне збільшення щитоподібної залози

Дифузний токсичний зоб (хвороба Базедова, Грейвса)

Захворювання, яке пов’язано з гіперфункцією щитоподібної залози; зміни в інших органах зумовлені впливом тиреоїдних гормонів

Гіпотиреоз

Патологічний стан, зумовлений зниженням функції щитоподібної залози і нестачею її гормонів в організмі

Ендемічний зоб

Збільшення щитоподібної залози, викликане нестачею йоду в ґрунті та воді

Залоза вилочкова (зобна, загруднинна; тимус)

Центральний орган імунної системи, в якій стовбурові клітини, що потрапляють сюди із током крові, перетворюються у Т-лімфоцити. Гормони тімуса (тимозин, тимопоетини) відіграють велику роль у розвитку захисних імунологічних функцій організму

ОСОБЛИВОСТІ БУДОВИ

ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Периферичний відділ вегетативної нервової системи є загалом еферентним і складається з двох, послідовно сполучених груп нейронів: прегангліонарних і постгангліонарних. Клітинне тіло прегангліонарних нейронів розташоване в ЦНС (на­приклад, у сірій речовині спинного мозку), а аксони спрямовані до винесених за межі ЦНС вегетативних гангліїв. Тут розташовані тіла кінцевих, постгангліонарних нейронів, аксони яких виходять із гангліїв і йдуть до виконавчих органів. У вегетатив­них гангліях відбувається перемикання прегангліонарних нейронів на тілах постгангліонарних.

Ця морфологічна особливість — наявність синаптичного розриву на периферії, тобто двонейрона будова периферичного відділу ве­гетативної нервової системи, - основною властивістю, яка дозво­ляє чітко розрізняти вегетативний еферентний шлях і соматичний.

Друга відмінність полягає у виході нервових волокон із ЦНС. Соматичні волокна залишають стовоур головного мозку, спинний мозок сегментарне і перекривають іннервовані ними ділянки мен­шою мірою трьох суміжних сегментів. Волокна веге­тативної нервової системи виходять із обмежених ділянок стовбу­ра головного мозку (середньомозкової, бульбарної) і спинного мозку (грудинопоперекової і крижової).

Третя із основних відмінностей стосується будови вегетативної і соматичної нервової системи, зокрема розподілу їхніх волокон на периферії. Вегетативні волокна іннервують усі тканини і орга­ни, соматичні ж — розподіляються суворо сегментарно.

Четверта відмінність закладенна у функції органів, які іннервуються вегетативною і соматичною нервовими системами. Перетин передніх корінців призводить до повного переродження соматичних волокон і не позначається істотно на вегетативних, позаяк ефе­рентний вегетативний нейрон винесений у один із периферичних гангліїв, і виконавчий орган у таких умовах керується активністю тільки даного нейрона (власне, автономно).

Існують також морфологічні відмінності вегетативних волокон. Більшість їх безмієлшові, тонкі. Діаметр таких волокон не пере­вищує 7 мкм (групи В, С). Ці відмінності зв'язані з функціональ­ними особливостями. Тонкими вегетативними волокнами збуджен­ня поширюється значно повільніше (1,0—15 м/с), ніж грубими міє­ліновими соматичними (70—120 м/с). Для виклику відповідної реакції вегетативних волокон треба застосувати подразнення знач­но більшої сили. Вегетативні нерви характеризуються великим рефрактерним періодом.

У організації аферентних шляхів вегетативної нервової системи можна визначити два типи. Чутливі волокна першого типу є спіль­ними для соматичної і вегетативної систем, їх клітинні тіла ле­жать у спинномозкових вузлах або аналогах (наприклад, вузол блукаючого нерва). До другого типу належать чутливі шляхи, клі­тинні тіла яких локалізуються в периферичних вегетативних (екст­ра- і інтрамуральних) гангліях. Волокна, які утворюють аферент­ний ланцюг вегетативної рефлекторної дуги, належать до груп А, В і С (за класифікацією J.Erlanger і Н. S. Cassег). У більшос­ті внутрішніх органів переважають закінчення аферентних воло­кон групи С, рідше зустрічаються групи В і А. Інформація від внутрішніх органів у ЦНС передається системами черевних нер­вів, які мають найповніший набір волокон, а також тазовими і блукаючими нервами (в них містяться головним чином волокна групи С). Міелінізованими волокнами (А) передається інформація про дію механічних чинників, тоншими мієлінізованими і немієлінізованими (В і С) — про хімічні і термічні подразнення внутріш­ніх органів.

ВІДДІЛИ ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Вегетативну нервову систему на підставі структурно-функціо­нальних властивостей прийнято ділити, за пропозицією J.Langley (1921), на симпатичну і парасимпатичну. Крім вказа­них частин, ще виділяють метасимпатичну (інтрамуральну, ентеральну) систему.

Симпатична система. Тіла прегангліонарних симпатичних ней­ронів розташовані у бокових рогах сірої речовини спинного мозку на відстані від І—II грудних до II—IV поперекових сегментів.

Аксони залишають спинний мозок у складі передніх корінців, відокремлюються від рухових соматичних волокон і у вигляді бі­лих сполучних гілок вступають у вузли парних біляхребетних сим­патичних ланцюгів (паравертебральні ганглії). Тут частина воло­кон утворює синаптичні контакти з клітинами гангліїв, частина проходить вузли транзитом і вступає у синаптичний контакт з клі­тинами інших гангліїв ланцюга (краніальний, зірчастий, шийний вузли) або превертебральних гангліїв (сонячне сплетіння, серцеве сплетіння, брижові вузли тощо). Більшість таких немієлінізованих постгангліонарних волокон від симпатичних стовбурів прямують до периферичних органів у складі сірих сполучних гілок або спе­ціальних нервів, які іннервують органи голови, грудної, черевної і тазової порожнин. Найбільшими гілками грудних вузлів і взага­лі симпатичної нервової системи є великий і малий черевні нерви, які іннервують органи черевної порожнини. Від брижових вузлів відходить підчеревний нерв, який іннервує органи таза.

Для симпатичної системи характерні досить короткі прегангліонарні волокна і довгі постгангліонарні.

До ефекторних структур, які іннервуються симпатичною систе­мою, належать гладкі м'язи всіх органів, судин, серце, а також за­лози (травні, потові), підшкірна основа. Крім того, симпатичні пост­гангліонарні волокна іннервують скелетні м'язи, органи чуття і ЦНС.

Парасимпатична система. Тіла прегангліонарних парасимпатич­них нейронів розташовані у середньому (ядро Якубовича—Вестфаля—Едінгера), довгастому (VII, IX, X пари черепних нервів) моз­ку, в сакральних сегментах спинного мозку. Прегангліонарні волокна (мієлінізовані і немієлінізовані) ідуть до постгангліонарних парасимпатичних нейронів, які локалізуються поблизу ефекторних органів або у їх товщі. Парасимпатичні ганглії розташовані тіль­ки у ділянці голови і поблизу органів таза. Всі інші ганглії роз­кидані по поверхні або містяться в товщі органів травлення, серця і легень, утворюючи так звані інтрамуральні ганглії.

Для парасимпатичної нервової системи характерні досить довгі прегангліонарні волокна і короткі постгангліонарні.

Парасимпатична система іннервує гладкі м'язи і залози орга­нів травлення, серце, легені, видільні і статеві органи, а також слізні залози та очні м'язи. Парасимпатичні нерви не іннервують гладкі м'язи великих судин, за винятком артерій статевих орга­нів і, можливо, артерій мозку.

Парасимпатична система має дещо обмеженіший вплив, ніж симпатична.

До органів грудної і черевної порожнин прегангліонарні пара­симпатичні волокна йдуть у складі блукаючого нерва (X черепний нерв), а до органів малого таза — у складі тазових нервів. Очні м'я­зи і залози, голова і органи травлення іннервуються черепними нер­вами: окоруховим (III пара), лицевим (VII) і язикоглотковим (IX).

Метасимпатична система. У стінках стравоходу, шлунка і ки­шечника залягають сполучені між собою сплетіння — підсерозні, міжм'язові і підслизові. Ці утворення складають систему, яка має певну автономію. Багато вчених розглядають її як окрему, само­стійну систему. Нервові клітини названих сплетінь відрізняються за величиною, кількістю синапсів, числом і довжиною відростків. Розрізняють три типи клітин: І — моторні; II — чутливі; III — асо­ціативні. Але не всі дослідники вважають ці положення безпе­речними.

ВПЛИВ ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ

СИСТЕМИ НА ЕФЕКТОРНІ ОРГАНИ

Багато внутрішніх органів іннервуються як симпатичними, так і парасимпатичними нервами. Вплив цих двох систем на ефекторні органи часто має антагоністичний характер.

У фізіологічних умовах діяльність усіх цих органів залежить від того, які переважають впливи — симпатичні чи парасимпатич­ні. При переважанні парасимпатичних регуляторних впливів, на­приклад блукаючого нерва, частота і сила скорочень серця змен­шується, моторика кишечника посилюється, сфінктери травного каналу ослаблюються, жовчний міхур і бронхи скорочуються тощо. Збільшення ж активності симпатичних нервів супроводжується протилежним ефектом. Разом із тим, у більшості випадків симпа­тична і парасимпатична системи діють співдружньо, синергічне. Так, підвищення артеріального тиску зумовлює рефлекторне (внаслідок збудження барорецепторів судин) зниження частоти і сили серцевих скорочень. Це є наслідком як збільшення активності па­расимпатичних нервів (серцеві волокна блукаючого нерва), так і зниження активності симпатичних нервів.

Деякі органи постачаються тільки симпатичними або парасимпатичними нервами. До перших належать майже всі кровоносні судини, капсула селезінки, гладкі м'язи волосяних цибулин, кліти­ни панкреатичних острівців, до других — артерії статевих органів (статевого члена, клітора, малих статевих губ), слізні залози, сфінктер зіниці та ін.

Описують два види вегетативної нервової системи — ерготропну і трофотропну. Ерготропна реакція харак­теризується вибірковою активізацією деяких внутрішніх органів під впливом симпатичної нервової системи і підвищенням актив­ності соматичної системи. Так, розширення кровоносних судин у м'язах, які працюють, і одночасне скорочення судин органів травлення сприяють поліпшенню м'язового кровотоку. Ерготропні ре­акції розвиваються і у відповідь на надмірні, екстремальні впливи (сильні емоції, холод, спека, гіпоксія, больові подразнення тощо). При трофотропних реакціях (станах) посилюються процеси тка­нинного анаболізму, підвищується функція деяких внутрішніх органів, які забезпечують процеси травлення, знижуються м'язо­вий тонус, артеріальний тиск і частота серцевих скорочень, сповільнюється дихання. Такий стан розвивається звичайно під час сну і травлення, реалізується він через парасимпатичну систему.

До біологічно активних речовин, які спричинюють і регулюють ерготропні (адренергічні) реакції в організмі, належать катехоламіни (адреналін, норадреналін, дофамін, ДОФА), до трофотропних,— ацетилхолін, серотонін, гістамін та ін.

В умовах фізіологічної норми збільшення активності речовин ерготропного ряду за принципом зворотного зв'язку врівноважує­ться відхиленням у вмісті речовин протилежного ряду. Тим самим регулюється динамічна сталість у крові цих біологічно активних речовин, що дуже важливо для підтримання гомеостазу.

У разі різних патологічних порушень гомеостатичних механіз­мів (наприклад, при ушкодженні проміжного мозку — діенцефальна патологія) під впливом холоду, тепла, емоцій, атмосферних явищ тощо можуть порушитись гомеостатичні реакції і виникнути так звані симпатикоадреналові і вагоінсулярні кризи.

Як свідчать дані численних експериментальних досліджень, симпатична нервова система регулює обмін речовин, трофіку (жив­лення) і збудливість усіх органів та тканин тіла, забезпечуючи тим самим пристосування (адаптацію) організму до наявних умов життєдіяльності (Л. А. Орбелі і співавт., 1932). Тому такі впливи було названо адаптаційно-трофічними. Зокрема, акти­візація симпатико-адреналової системи сприяє усуненню втоми скелетних м'язів (феномен Орбелі—Гінецинського). Можливо, цей ефект виникає у відповідь на вплив на пресинаптичні терміналі адреналіну, який виділяється закінченнями симпатичних нервів у м'язі під час їх збудження. Адреналін може впливати також на перебіг процесів у м'язових волокнах, змінюючи їхні функціональ­ні можливості. Доведено, що подразнення симпатичних волокон, які спрямовані до скелетних м'язів, призводить до збільшення ам­плітуди потенціалів кінцевої рухової пластинки.

У інтрамуральних гангліях замикаються місцеві рефлекторні дуги, утворені клітинами І і II типу Догеля.

У гангліях м'язового і підслизового сплетінь є особливі нервові клітини — водії ритму, які керують міогенними ритмами гладких м'язів органів травлення.

Метасимпатична (ентеральна) частина вегетативної нервової системи представлена підсерозним, міжм'язовим і підслизовим сплетіннями. Вона є функціонально єдиною системою, наділеною автономією високого ступеня, яка забезпечується місцевими реф­лекторними механізмами. Так, децентралізація шлунка і кишечни­ка шляхом їх денервації не припиняє моторики. При цьому зали­шаються практично незміненими просування хімусу вздовж трав­ного каналу, діяльність сфінктерів тощо. У цих умовах організація моторного і секреторного актів здійснюється і координується міжентеральними сплетіннями. Місцеві рефлекси, які виникають у ентеральних гангліях, зникають під впливом гангліоблокаторів. Порушення інтрамуральних зв'язків, яке досягається перерізуван­ням кишкової стінки, не тільки змінює характер їх рефлекторних впливів, але й зумовлює різноманітні зміни функції органа.

Метасимпатична система впливає (як збуджує, так і гальмує) на моторику травного каналу, його секреторну і інкреторну функ­ції, на скоротливу функцію міокарда (внутрішньосерцева нервова система) та ін.

Серед інтрамуральних еферентних нейронів є не тільки холін-і адренергічні, але й пурин-, серотонін-, дофамін- і, можливо, гіс­тамін-, пептид- та ГАМК-ергічні. Це створює можливість для здійснення різноманітних регуляторних впливів, внутрішньоорганної рефлекторної регуляції, потрібної для діяльності внутрішніх органів.

ФУНКЦІЇ ГАНГЛІЇВ

ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Вегетативні ганглії відіграютьважливу роль у проведенні, розподілі та переробці імпульсів, які проходять через них, а також у здійсненні так званих периферичних (місцевих) рефлексів. За структурою і функціями вегетативні ганглії можна вважати нерво­вими «центрами», винесеними на периферію, їм притаманні морфо-функціональні властивості нервових центрів: відсутність сполучної тканини, незначний позаклітинний простір, численні гліальні елементи, щільний синаптичний контакт, однобічне проведення збу­дження, дивергенція і конвергенція збуджень, сумація (часова і просторова), оклюзія, трансформація ритму нервових імпульсів тощо. Разом із тим вони мають і деякі особливості: довготривала синаптична затримка (1,5—ЗО мс) і ЗПСІІ, тривала слідова гіперполяризація. Внаслідок цих особливостей частота імпульсів, які можуть генерувати нейрони вегетативних гангліїв, порівняно неве­лика (не перевищує 10—15 імп/с).

Крім загальних з екстрамуральними гангліями властивостей, ентеральним (інтрамуральним) гангліям метасимпатичної системи притаманна високого ступеня автономія. У гангліях міжм'язового і підслизового сплетінь містяться особливі нервові клітини — водії ритму, які керують міогенними ритмами гладких м'язів органів травлення. У інтрамуральних гангліях, як і в деяких екстрамуральних, замикаються «місцеві» рефлекторні дуги, утворені клітинами Догеля І і II типу.

Вегетативні ганглії є відділом нервової системи, який не має безпоосереднього зв’язку з вищими центрами, внаслідок чого вони можуть регулювати діяльність внутрішніх органів автоматично.

У симпатичних гангліях кожне пресинаптичне волокно іннервує велику кількість (до ЗО) постгангліонарних нейронів. Тому збудження, яке надходить прегангліонарними волокнами із спинного мозку, після ганглію поширюється на перефирію (явище мултиплікації) і носить генералізований характер.

У парасимпатичних ст. 176.

Кров – основна транспортна система організму. Це в’язка червона непрозора рідина, яка складається з блідо-жовтої плазми та форменних елементів – еритроцитів, лейкоцитів і тромбоцитів.

У 1939 р. Г.Ф.Ланг запропонував об’єднати кров і органи, в яких відбувається утворення клітин крові та їх руйнування, – кістковий мозок, вилочкову (загрудинну) залозу, лімфатичні вузли, селезінку і печінку, регулюючий нейрогуморальний апарат – в загальне поняття система крові. Компоненти цієї системи здійснюють безпосередній контакт з кров’яним руслом. Таке взаємовідношення забезпечує не тільки транспорт клітин, але й потрапляння різноманітних гуморальних факторів з крові в кровотворні органи.

Головним місцем утворення клітин крові є кістковий мозок. У ньому ж здійснюється і руйнування еритроцитів, повторне використання заліза, синтез гемоглобіну, накопичення резервних ліпідів. З кістковим мозком пов’язано походження популяції В-лімфоцитів.

У загрудинній залозі проходить утворення Т-лімфоцитів, які приймають участь у клітинних реакціях імунітету. Крім загрудинної залози за вироблення імунітету відповідають селезінка та лімфатичні вузли. Селезінка приймає участь в процесі утворення лімфоцитів, руйнуванні еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, у депонуванні крові. Лімфатичні вузли продукують і депонують лімфоцити.

У регуляції діяльності системи крові важливу роль відіграють гуморальні фактори – еритропоетини, лейкопоетини, тромбопоетини. Крім них діють гормони (андрогени, катехоламіни, тиреоїдні гормони). Медіатори (ацетилхолін, адреналін) впливають на систему крові, викликають перерозподіл форменних елементів, та безпосередньо діють на холіно- і адренорецептори клітин. Певний вплив має також нервова система.

Функції крові

Основною функцією крові є перенесення різних речовин, за допомогою яких здійснюється захист від впливів зовнішнього середовища або регуляція діяльності окремих органів і систем. У залежності від характеру речовин, які переносяться та їх природи кров виконує наступні функції:

 дихальну;

 трофічну;

 екскреторну;

 гомеостатичну;

 регуляторну;

 терморегуляційну;

 захисну;

 креаторних зв’язків.

Дихальна функція. Ця функція крові забезпечує зв’язування і перенесення кисню від легень до тканин і вуглекислого газу від тканин до легень (в оберненому напрямку).

Трофічна функція. Суть її полягає в тому, що кров переносить речовини від травного тракту до клітин організму. Глюкоза, фруктоза, низькомолекулярні пептиди амінокислотні залишки, солі, вітаміни, вода всмоктуються в кров безпосередньо в капілярах ворсинок кишківника. Жир і продукти його розпаду всмоктуються в кров і лімфу. Всі речовини, які потрапили, по ворітній вені потрапляють у печінку і тільки потім розносяться по всьому організму. У печінці надлишок глюкози затримується і перетворюється в глікоген, решта – потрапляє до тканин. Амінокислотні залишки, які розносяться по всьому організму, використовуються як пластичний матеріал для білків тканин і енергетичних потреб. Жири, які всмокталися частково в лімфу, потрапляють з неї в кров’яне русло і перероблені в печінці до ліпопротеїнів низької щільності, знов потрапляють у кров. Надлишок жиру відкладається в підшкірній клітковині, сальнику та інших місцях. Звідси він може знов потрапляти в кров і переноситися нею до місця використання.

Екскреторна функція. Суть цієї функції полягає у виділенні непотрібних і навіть шкідливих для організму кінцевих продуктів обміну речовин, надлишку води, мінеральних і органічних речовин, які потрапили з їжею, чи утворилися в організмі в процесі метаболізму. До них відноситься один з продуктів дезамінування амінокислот – аміак. Він є токсичним для організму. Більша частина його знешкоджується, перетворюючись у кінцевий продукт азотистого обміну – сечовину. При розпаді пуринових основ утворюється сечова кислота, яку кров переносить до нирок. Жовчні пігменти, які утворюються при розпаді гемоглобіну, кров переносить до печінки і вони виділяються з жовчю. У крові також є отруйні для організму речовини (похідні фенолу, індол тощо), окремі з них є продуктами життєдіяльності гнилісних мікробів товстої кишки.

Гомеостатична функція. Кров бере участь у підтриманні постійності внутрішнього середовища організму: постійного рН, водно-електролітного балансу, рівня глюкози в крові тощо.

Регуляторна функція. У кров виділяються біологічно активні речовини, а кров здійснює зв’язок між різними органами. Завдяки цьому організм функціонує як єдина система, яка забезпечує пристосування до умов середовища, тобто гуморальну єдність і адаптивні реакції.

Терморегуляторна функція. Так як кров безперервно рухається і має велику теплоємкість, то вона сприяє не тільки перерозподілу тепла організмом, а й відповідно підтриманню температури тіла. Кров, яка циркулює, об’єднує органи, в яких виробляється тепло, з органами, які його віддають. Наприклад, під час інтенсивної м’язової роботи в м’язах зростає утворення тепла. Тепло поглинає кров і розносить по тілу, викликає збудження гіпоталамічних центрів регуляції тепла. Це веде до зміни співвідношення між продукцією та віддачею тепла. Як результат підтримання температури на постійному рівні.

Захисна функція. Її здійснюють різні складові частини крові, які забезпечують гуморальний (вироблення антитіл) і клітинний імунітет (фагоцитоз). До захисної функції відноситься також зсідання крові. При будь-якому, навіть найменшому, пошкодженні виникає тромб, який сприяє зупинці кровотечі.

Функція креаторних зв’язків. Вона полягає в перенесенні плазмою і форменними елементами макромолекул, які здійснюють в організмі інформаційні зв’язки. Завдяки цьому регулюються внутрішньоклітинні процеси синтезу білка, диференціювання клітин, підтримання постійності структури клітин.

Об’єм крові, поняття про депо

Загальна кількість крові залежить від статі, інтенсивності обміну речовин, маси тіла, фізичної тренованості. Чим вищий обмін, тим більша потреба в кисні, тим більше крові (так у новонароджених приблизно 10-15 % маси тіла). У жінок циркулює менше крові, ніж у чоловіків; у фізично тренованих осіб – більше середнього рівня. Кількість крові в дорослої людини становить 6-8 % маси тіла (4-6 л). Кількість крові в організмі є досить сталою величиною. З розранунку на кілограм маси тіла кількість циркулюючої крові в чоловіків становить – 52-83 мл/кг; у жінок – 50-75 мл/кг.

Кров, яка є в організмі циркулює не вся по судинах. Частина її знаходиться в так званих депо: печінці – 20 %, шкірі – 10 %, селезінці – 1,5-2 % від загальної кількості крові. Депонована кров циркулює в 10-20 разів повільніше, вона містить більше форменних елементів.

У здорової людини об’єм циркулюючої крові може збільшуватися (при підвищенні температури середовища, підйомі в гори, виконанні фізичної роботи без значного потовиділення) чи зменшуватися (при зниженні температури середовища, значному потовиділенні).

Склад крові, кількісна оцінка

Кров складається з плазми і клітинних (форменних елементів). Розрізняють червоні кров’яні тільця (еритроцити), білі кров’яні тільця (лейкоцити) і кров’яні пластинки (тромбоцити).

Плазма – рідка частина крові, яка залишається після видалення форменних елементів. У плазмі міститься 90-91 % води, 6,5-8 % білків, 1,1 % інших органічних речовин і 0,9 % неорганічних компонентів (іонів натрію, кальцію, калію тощо). Плазма містить близько 30 розчинних солей. Густина плазми дорівнює 1,025-1,029 г/см3, а її рН коливається в межах 7,35-7,45 і складає в середньому біля 7,4 (в артеріальній крові).

Гематокрит. Це співвідношення об’єму форменних елементів до загального об’єму крові. Визначається за допомогою гематокрита – капіляра, який поділений на 100 позначок. При центрифугуванні клітини крові осідають з одного боку капіляра, а далі йде плазма. За кількістю поділок читаємо величину гематокритного показника або гематокрита. У нормі виражається в процентах або в одиницях СІ – літр/літр і становить у жінок – 0,38-0,42 л/л (38-42 %), у чоловіків – 0,40-0,48 л/л (40-48 %).
Білки плазми крові

У плазмі крові людини в 1 літрі є 65-85 г/л білка. Білки плазми діляться на альбуміни (35-50 г/л), глобуліни (α1 – 1-4 г/л, α2 – 4-8 г/л, β – 6-12 г/л, γ – 8-16 г/л) і фібриноген (2-4 г/л).

Альбуміни на 80 % забезпечують онкотичний тиск крові (колоїдно-осмотичний). Це впливає на розподіл води між плазмою та міжклітинною рідиною.

Велика загальна площа поверхні багатьох дрібних молекул альбумінів дуже велика, тому вони добре виконують функцію переносників багатьох транспортованих кров’ю речовин, таких як білірубін, уробілін, жирні кислоти, солі жовчних кислот, солі важких металів, фармакологічні препарати (пеніцілін, сульфаніламіди, антибіотики тощо).

Утворюються альбуміни в печінці; за добу (за умов нормального харчування) виробляється їх майже 17 г; період піврозпаду альбумінів складає 10-15 днів.

Глобуліни – це група білків, яких електрофоретично розділяють на α1 (альфа1), α2 (альфа2), β (бета) і γ (гама).

До складу фракції α1-глобулінів входять білки, простетичною групою яких є вуглеводи. Ці білки називаються глікопротеїнами. В їх складі циркулює майже 60 % всієї глюкози плазми. До субфракції глікопротеїнів відноситься ще одна група вуглеводовмісних білків – мукопротеїни, які містять мукополісахариди.

Фракція α2-глобулінів включає гаптоглобіни, які за хімічним складом є мукопротеїнами, і мідьвмісний білок церулоплазмін. На кожну білкову молекулу останнього припадає вісім атомів міді, що зумовлює оксидантну активність цього білка. Церулоплазмін зв’язує майже 90 % міді, яка є в плазмі. До інших білків фракції α2-глобулінів належить тироксин-зв’язуючий білок, транскобаламін (вітамін В12-зв’язуючий глобулін), транскортин (кортизолзв’язуючий глобулін).

Бета-глобуліни приймають участь у транспорті фосфоліпідів, холестерину, стероїдних гормонів, катіонів металів. Майже 75 % усіх жирів і ліпоїдів плазми входять до складу ліпопротеїнів. Металовмісний білок трансферин переносить залізо. Саме він забезпечує транспорт цього елементу кров’ю (кожна молекула трансферину містить два атоми трьохвалентного заліза).

До фракції γ-глобулінів входять різні антитіла, багато з яких мають ферментативну активність. Так як потреба в них різна, то розміри і склад фракції гама-глобулінів значно коливається. До γ-глобулінів належать також аглютиніни крові (α- і β).

Утворюються глобуліни в печінці, кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах. За добу синтезується майже 5 г глобулінів. Період їх піврозпаду – 5 днів.

Фібриноген є розчинним попередником фібрину. З його переходом у фібрин відбувається зсідання крові і перетворення його в щільний згусток. Плазма крові, яка не містить фібриногену називається сироваткою. Утворюється фібриноген у печінці.

З плазмою крові переносяться речовини, які у фізіологічних концентраціях мало впливають на її властивості. До них належать:

а) живильні (поживні) речовини, вітаміни і мікроелементи;

б) продукти проміжного обміну;

в) гормони і ферменти;

г) продукти кінцевого обміну, які мають бути виведені з організму.

Найбільша фракція живильних речовин, які переносяться плазмою – ліпіди. Кількість їх у крові значно коливається і значно зростає після прийому жирної їжі. Тоді плазма крові набуває молочно-білого кольору (ліпемія). На відносно постійному рівні підтримується вміст глюкози і амінокислотних залишків. У плазмі крові постійно присутні всі вітаміни. Вони можуть переноситися або разом з білками, або самостійно. Вміст їх залежить від характеру (вмісту) їжі; синтезу кишківником; факторів, які полегшують їх всмоктування; речовин, які їх руйнують (антивітамінами).

Мікроелементи циркулюють у плазмі крові як металовмісні білки (кобальт – кобаламін, мідь – церулоплазмін, йод – тироксинзв’язуючий білок) або білкові комплекси (залізо – феритин).

Найбільшу кількість продуктів проміжного метаболізму становить молочна кислота. Кількість її зростає при нестачі кисню, інтенсивному фізичному навантаженні. До органічних речовин належить піровиноградна кислота. Вона утворюється при метаболізмі амінокислот і вуглеводів і відіграє провідну роль у енергетичному обміні.

На даний час відомо більше 50 різних гормонів і ферментів плазми крові. За будовою вони є білками, поліпептидами, амінами, амідами або стероїдами.

До найважливіших кінцевих продуктів обміну (шлаків) належать СО2, сечовина, сечова кислота, креатинін, білірубін, аміак. Всі ці речовини, крім СО2, містять азот і виводяться нирками.

Нормальна функція клітини залежить від постійності об’єму, складу і рН рідин організму. Регуляторні механізми, які контролюють нормальний об’єм, осмотичну концентрацію, іонний склад і вміст Н+ в рідинах організму взаємопов’язані. Система, яка підтримує рН, є системою динамічної рівноваги: Н+ постійно з’являється у внутрішньоклітинному середовищі як метаболіт і виділяється з нього. Кислотність або основність крові залежить від концентрації Н+. Позаклітинна рідина дещо лужна: рН артеріальної крові – 7,35-7,45, венозної – на 0,02 одиниці нижче.

З їжею поступає багато кислих і основних солей, вуглеводів, білків, жирів, електролітів і мікроелементів. Їх метаболізм тісно взаємозв’язаний і при цьому утворюються кислоти (вугільна), органічні молочна, піровиноградна, ацетооцтова, β-оксимасляна) і неорганічні (сірчана, хлористоводнева та ін). Різні зміни рН попереджуються хімічними буферами рідин організму, діяльністю легень, нирок і кишківника.

ФІЗИКО-ХІМІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ КРОВІ

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

скачати

© Усі права захищені
написати до нас