МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО − МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
КАФЕДРА БІОЛОГІЇ
Есе
з курсу «Історія України»
на тему
«Питання про «радянську модернізацію» та українську історію»
Виконала
Студентка 3 р. н.
Біологія та біотехнологія
ФПрН
Авраменко Вікторія Володимирівна
Викладач: Маслійчук В.Л.
Київ-2021
Поняття "модернізація" означає оновлення, зміну у відповідності з новітніми, сучасними вимогами.
Очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу після повоєнної кризи стабілізували свою економіку. Це ускладнювало ситуацію для більшовиків, значна частина яких не вважала за можливе будувати нове суспільство без революції. Але Сталін думав інакше, тому вся країна почала втілювати в життя теорію будівництва соціалізму в одній державі – великомасштабний багаторічний соціальний експеримент. Вирішальною ланкою при цьому повинна була стати індустріалізація: створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Сама по собі ідея індустріалізації була правильною, більш того – необхідною[1].
Радянська модернізація складалася з трьох реформ[2]:
індустріалізації (створення передової промисловості);
колективізації (створення колгоспів, радгоспів);
культурної революції (підвищення культурного рівня, освіченості населення; поширення соціалістичної ідеології).
Модернізація передбачала швидке зростання промислового виробництва і пов’язане з ним кількісне збільшення робітничого класу, масове створення кадрів спеціалістів народного господарства, поширення загальної письменності населення, прискорений розвиток культури. Все це здійснювалося переважно насильницькими методами і супроводжувалася колосальними соціальними катастрофами.[1]
Індустріалізація
Під час сталінської індустріалізації ставилися завдання[5]:
перетворити аграрну країну на могутню індустріальну державу;
здобути техніко-економічну незалежність СРСР;
забезпечити всебічну обороноздатність Радянського Союзу, перетворити його на наймогутнішу державу світу.
На кінець 1920-х років СРСР, включаючи Україну, залишався аграрною, селянською країною. ВКП (б) проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, тобто з аграрної країни в промислову[1].
Оскільки Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну трансформацію планувалося здійснити в стислі строки, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни[1].
В 1926/1927 господарському році в Україні розпочалося будівництво 374 нових промислових підприємств. У 1926 р. стала до ладу перша черга Штерівської електростанції, розпочалася реконструкція Харківського і Луганського паровозобудівних заводів, дали першу продукцію нові шахти Донбасу[1].
У листопаді 1927 р. в районі Дніпровських порогів біля Запоріжжя була закладена Дніпровська ГЕС, почалося будівництво Харківської, Київської, Криворізької та інших районних, а також великої кількості міських і заводських електростанцій. Потужність електростанцій зросла порівняно з 1913 р. у 2,3рази В Україні зосереджувалось понад 60 % союзного видобутку марганцевої руди,
75 % залізної руди, 70 % вугілля і 70 % чавуну. На кінець 1927 р. промисловість
УСРР випускала продукції на 11 % більше, ніж у 1913 р., і на 18 більше, ніж у 1926 р[1].
Проект великих перетворень, ухвалений ВКП (б) у 1928 р. називався першим п’ятирічним планом (1928/29-1932/33 господарські роки). Перший рік першої п’ятирічки передбачав напружені, але більш-менш реальні темпи росту промислової продукції. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.
Середньорічний темп приросту промислової продукції мав становити 20-22%. Інша важлива частина п’ятирічного плану передбачала колективізацію – створення великих колективних господарств на основі 20% селянських дворів, а в Україні – до 30%. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувати приватну власність[1].
Перешкодою для реалізації індустріалізації була нестача в той час коштів. СРСР міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування. Найважливішим джерелом нагромаджень були прибутки від державних підприємств. У 1926-1928 рр. майже вдвічі збільшився роздрібний товарообіг державної і кооперативної торгівлі республіки, частина одержаних додатково прибутків була спрямована на будівництво і реконструкцію підприємств важкої промисловості. Але їх було недостатньо для виконання всього запланованого. У 1928-1929 господарському році внутрішньопромислові нагромадження в Україні становили 610,6 млн. крб.[5].
Значну кількість грошей держава забирала у населення через підписку на державні позики, які фактично реалізовувалися примусово. Тільки реалізація перших трьох позик індустріалізації (1927-1929 рр.) дала в Україні понад 325 млн. крб. Держава стала на шлях збільшення випуску паперових грошей, які не були забезпечені золотовалютним запасом. За чотири роки – з 1 січня 1929 р. до 1 січня 1933 р. – грошова маса в обігу зросла у чотири рази. Реальна вартість карбованця швидко падала; за першу п’ятирічку вона знизилась більш як на 60%[1].
У 1931 р. взятий курс на значне підвищення цін на всі споживчі товари для населення. За роки першої п’ятирічки державні роздрібні ціни на хліб зросли в 11 разів, на вершкове масло – у 7 разів, на цукор – у 6, на мило – у 5, на сукно – у 13 разів. Ринкові ціни були ще вищі. Реальна заробітна плата робітників і службовців на кінець першої п’ятирічки зменшилась на 20%[1].
Держава отримувала великі фінансові надходження від розширення продажу горілки. У 1930 р. Й. Сталін у листі до В. Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо і відкрито йти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет СРСР одержав понад 500 млн., у 1930 р. – 2,6 млрд., а в 1934 р. – 6,8 млрд. крб. У зв’язку з цим сучасний історик С. Кульчицький слушно зауважує, що «якщо промисловість стала залежати від бюджету, то сам бюджет попав у залежність від горілки» [1].
На кінець першої п’ятирічки радянський карбованець перестав бути конвертованим. Відбувалася безупинна емісія паперових грошей, які не були забезпечені товарами. На карбованці держава вже не могла за кордоном закупляти обладнання, одержувати кредити. Залишалася лише сировина – золото, хліб, ліс, частково льон. Але цих товарів, особливо хліба, не вистачало. У 1930 і 1931 рр. СРСР експортував 10 млн. тонн зерна – приблизно 5 млн. тонн щорічно. Для порівняння, в 1928 р. він продав за кордон лише 99 тис. тонн хліба. Прибутки від зовнішньої торгівлі зменшувалися. Багато іноземних спеціалістів залишили країну[1].
Великою проблемою для промислових підприємств був дефіцит кваліфікованих кадрів і промислового обладнання. Існував надлишок некваліфікованої робочої сили, зростали черги безробітних на біржах праці. Старі міста розросталися, виникали нові мікрорайони. Їх мешканцями, зазвичай, ставала та частина сільського населення, яка не бажала вступати в колгоспи[1].
27 грудня 1932 р. з метою кращого обліку населення міст, робітничих селищ і новобудов, а також очищення їх від «куркульських» і кримінальних осіб запроваджено паспортну систему та обов’язкову прописку паспортів. 31 грудня 1932 р. ВУЦВК і РНК УСРР теж схвалили постанову про введення єдиної паспортної системи в УСРР. Згідно з «Положенням про паспорт», обов’язок мати паспорт розповсюджувався на громадян СРСР, які досягли 16 років і постійно проживали у містах і робітничих селищах, що працювали на транспорті, у радгоспах і на новобудовах. Для селян видача паспортів не передбачалась. В Україні паспортна система вводилась спочатку у Харкові, Києві, Одесі[1].
У 1929 р. ліквідоване Центральне статистичне управління (ЦСУ). В країні було заборонено публікувати підсумки першої п’ятирічки. На січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б) Й. Сталін стверджував, що за випуском валової продукції (в карбованцях) промисловість виконала план достроково – за 4 роки і 3 місяці, причому продукція важкої промисловості зросла на 108 %. Щодо натуральних показників (не в карбованцях, а в кілограмах, тоннах, метрах, одиницях), то про це він нічого не сказав[1].
Фальсифікації Й. Сталіна про підсумки першої п’ятирічки одні історики розглядають як намагання підтримати моральний дух трудівників, стимулювати ударну працю. Інші твердять, що обман народу був спрямований на зміцнення його віри у прозорливість і непогрішимість Й. Сталіна, був спробою заховати великі прорахунки, допущені партійно-радянським керівництвом і його лідером особисто на хвилі трудового піднесення. Й. Сталін нехтував визначеним щорічним приростом 18 %, а вимагав його зростання до 45-47 %, що призвело до руйнування всієї системи планування в країні[1].
Не виконала плану хімічна промисловість, передусім це стосувалося виробництва мінеральних добрив (замість запланованих 8 млн. їх виготовлено менше 1 млн. тонн). Не були виконані п’ятирічні завдання з виробництва тракторів. Також не був виконаний перший п’ятирічний план і в сировинних галузях. Разом із тим було би помилкою розглядати першу п’ятирічку в Україні як суцільну невдачу. В цьому напруженому і хаотичному русі вперед все-таки були закладені основи індустріалізації країни. Понад 400 великих підприємств побудовано або реконструйовано настільки, що вони практично стали новими. Багато інших залишалися у незавершеному вигляді; вони будуть добудовані в наступні роки[1].
Не зважаючи на неймовірні труднощі, в 1932 р. будівництво гідроелектростанції на Дніпрі було завершено. На 1932 р. виробництво електроенергії суттєво зросло. Значних успіхів досягнуто в машинобудуванні. В промисловості з’явились цілі галузі, яких до того часу не було в Україні: літакобудування, тракторобудування, автомобілебудування,
верстатобудування. Верстатний парк у промисловості був оновлений більше, ніж на половину[1].
Тоді відповідно до закону існувала п’ятиденка: чотири дні робочі, п’ятий – вихідний; на змінне завдання відводилося шість-сім годин. Але на деяких великих будовах п’ятирічки рідко хто користувався вихідними, мало хто йшов з роботи відразу після зміни. Багато людей вірили, що екстремальні умови життя, неймовірні труднощі в перетворенні країни селянської в країну індустріальну мають тимчасовий характер[1].
У результаті всіх можливих заходів на початку 1930-х років вдалося нагромадити золотовалютні фінанси, які дали змогу Радянському Союзу в 1931 р. закупити 30 % світового експорту машин та обладнання, а в 1932 р. – майже 50 %. В країні введений посилений режим економії. Для цього у 1927 р. при РНК УСРР створена комісія з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення у 1927 р. адміністративно-управлінських витрат зекономила близько 70 млн. крб. Суттєвою була економія грошей від недооплат праці робітників, селян та інших верств населення. В процесі будівництва багатьох об’єктів індустріалізації, насамперед, (Біломорсько-Балтійський канал) широко використовувалася фактично дармова робоча праця мільйонів в’язнів ГУЛАГу (з російської Главное управление лагерей) НКВС СРСР[1].
У другій та третій п’ятирічках частка капіталовкладень для України зменшилась. З 4 500 підприємств, що будувалися в другій п’ятирічці, в Україні було розміщено близько тисячі, а в третій п’ятирічці 1938 – 1942 рр., завершення якої обірвала війна, – 600 з трьох тисяч. Це було пов’язано з планами створення нової промислової зони на Уралі, де на випадок війни заводи перебували б у більшій безпеці[1].
Значну роль у виконанні другої п’ятирічки відіграло соціалістичне змагання за підвищення технічних знань, максимальне використання виробничих потужностей. «Кадри вирішують все!» – під таким гаслом на підприємствах йшло змагання за опанування нової техніки[1].
На заводах і фабриках створювались курси і школи, гуртки технічної освіти, де робітники вивчали машини, механізми, технологічні процеси, підвищували свою кваліфікацію. В роки другої п’ятирічки тільки у важкій промисловості пройшли технічне навчання 620 тис. осіб, або 60 % всіх працюючих. Загалом у республіці підвищили свою кваліфікацію без відриву від виробництва понад 2 млн. осіб[1].
Для заохочення ентузіазму робітників на роботі партії потрібні були герої трудового фронту. Одним із таких героїв і став шахтар О. Стаханов – вибійник шахти «Центральна-Ірміне» в м. Кадіївці. В середині 1935 р. шахта різко зменшила видобуток вугілля. Причина полягала в тому, що шахтарі не хотіли для видобутку вугілля користуватися відбійними молотками, а працювали, як раніше, «обушком». Небажання пояснюється тим, що стиснуте повітря, витікаючи під тиском з молотка, піднімало щільну хмару вугільного пилу, а респіраторами тоді на шахтах не користувалися. Тому робітники псували молотки, не хотіли ними працювати, хоча застосування відбійного молотка у декілька разів підвищувало продуктивність праці[1].
О. Стаханов, заохочуваний місцевою партійною організацією, провів у своїй шахті експеримент. У ніч на 31 серпня 1935 р. він за зміну (5 год. 45 хв.) пневматичним відбійним молотком вирубав 102 тонни вугілля, що в 14,5рази перевищувало тодішню змінну норму. Секрет успіху полягав у наступному: як правило, шахтар рубав вугілля, а потім кріпив лаву в забої. О. Стаханов зайнявся лише першою операцією, а кріпили лаву його два помічники. Такий метод показав, наскільки продуктивнішим може бути відбійний молоток, якщо використовувати його практично без перерви[1].
Нові методи роботи широко розповсюдилися: на 1 січня 1938 р. чверть всіх робітників вважалася стахановцями. Стахановський рух, як і інші форми змагання, відіграв винятково важливу роль у боротьбі за дострокове виконання завдань другої п’ятирічки. Згідно з офіційною статистикою, другий п’ятирічний план економічного розвитку України виконаний за 4 роки і 3 місяці. Було освоєно 2,5 млрд. крб. капіталовкладень, з яких майже 50 % використано для розвитку промисловості[1].
Наприкінці 1930-х років модернізація промисловості України стала реальністю. У період другої п’ятирічки в Україні стали до ладу такі гіганти металургії та машинобудування, як «Азовсталь», «Запоріжсталь», Криворізький металургійний, Дніпровський алюмінієвий, Нікопольсько-Південний заводи, Запорізький завод феросплавів, Краматорський машинобудівний завод, Київський завод верстатів-автоматів, Харківський та Одеський верстатобудівні заводи та ін. Було завершено докорінну реконструкцію Луганського паровозобудівного, Горлівського машинобудівного та багатьох інших заводів. У таких галузях промисловості, як енергетична, вугільна, залізорудна та хімічна, майже повністю, а в чорній металургії – повністю оновлене обладнання. На кінець другої п’ятирічки нові і реконструйовані підприємства виробляли 87,8 % всієї промислової продукції республіки[1].
Згідно промислового перепису після завершення другої п’ятирічки в 1938 р. в Україні діяло 126338 підприємств, на яких працювало 2021 тис. осіб, вони виробили продукції майже на 19447 млн. крб., основні виробничі фонди складали понад 14104 млн. крб. Великі підприємства виробляли 92, 5 % продукції всієї промисловості[1].
Зросла на той час на 4 тис. кілометрів довжина залізничних сполучень, в т.
ч. потужна магістраль Москва – Донбас. На 1940 р. видобуток вугілля, чавуну, сталі, прокату, залізної руди і коксу зріс більше ніж удвічі. За ці роки в Україні були збудовані найбільша в Європі гідроелектростанція на Дніпрі (Дніпрогес), Північно-Донецька, Київська, Чугуївська, Криворізька, Харківська, Червонозаводська і цілий ряд інших[1].
Виробництво сільгоспмашин в Україні в передвоєнні роки знизилось. Так, тракторів у 1940 р. було вироблено 10,4 тис. проти 34,3 тис. в 1936 р., плугів тракторних 19,8 тис. проти 28,2 тис. у 1938 р. і сівалок відповідно 11,0 тис. проти 32,6 тис., комбайнів 7,3 тис. проти 13,1 тис. Мабуть, це сталося тому, що на ці роки в Україні припадає розширення виробництва зброї, але це знаходиться поза статистичним обліком[1].
Певні зміни за роки перших п’ятирічок відбулися в розвитку легкої промисловості України, розпочався перехід від ремісничого і кустарного та налагодження фабрично-заводського виробництва. В цей період відкриті три взуттєві фабрики в Києві, Харкові та Дніпропетровську, три трикотажні фабрики в Одесі, Києві й Харкові та одна швейна фабрика в Києві. На реконструкцію старих і будівництво нових підприємств харчової промисловості було витрачено за роки довоєнних п’ятирічок близько 2 млрд. крб. Побудовані великі м’ясокомбінати у Вінниці, Полтаві, Києві, Одесі, Мелітополі, хлібопекарні, маслозаводи, цільномолочні, маргаринові, цукрові, спиртові, тютюнові й інші заводи[1].
Економічне зростання в Україні внесло суттєві зміни у соціальний розвиток. Збільшувалася чисельність міського населення. Упродовж 1926– 1939 рр. воно зросло з 5,4 млн. до 11,2 млн. осіб. Приблизно 20 % приросту міського населення республіки відбулося внаслідок переведення сільських населених пунктів у категорію міст[1].
На Правобережжі процес урбанізації відбувався значно повільніше. У 1926 р. лише 16,1 % населення краю проживало у містах, у 1939 р. – 20,5 %.
Значною мірою цей приріст пояснюється перенесенням у 1934 р. столиці України з Харкова в Київ[1].
Колективізація
На кінець 1921 року в УСРР вже існувало 2119 комун, артілей і товариств, що об’єднували 20 тис. селянських дворів з 235 тис. га землі. На 1 жовтня 1923 р. їх уже налічувалося 3354, з них 3007 артілей. Основними формами сільськогосподарських колективів були комуни, сільськогосподарські артілі, товариства спільного обробітку землі[1].
Термін «колгосп» у 20-х роках не мав чітких параметрів. До колгоспів відносили три типи виробничих асоціацій. Першим типом були комуни, в яких колективним було все: земля, худоба, інвентар і навіть будівлі. В артілях у громадському користуванні перебували лише земля і частина інвентарю та відповідно, врожаю[1].
Радянська влада, застосовуючи по відношенню до селян примус, збільшувала кількість колективних господарств. У 1925-1926 рр. при проведенні загальноукраїнської перереєстрації колгоспів у республіці недорахувалися 1076 колгоспів. Протягом 1927 р. кількість зареєстрованих у земельних органах УСРР колгоспів досягла 6316. Вони об’єднували близько 70 тис. селянських дворів, у їх користуванні було 530 тис. га землі (4 % площ селянського землекористування) [1].
Однією з причин, яка спонукала радянську владу стати на шлях суцільної колективізації, було те, що сільське господарство за характером і темпами свого розвитку суттєво відставало від промисловості[1].
Шлях до підвищення рівня продуктивності сільського господарства, на думку партійно-радянського керівництва СРСР, лежав через великі господарства, широке застосування механізації. Але одноосібний селянин з недовірою ставився до таких проектів. Однак радянська влада і не намагалася враховували настрої та думку селян щодо подальшого розвитку сільського господарства, вдосконалення праці на селі. У 1927 р. був проголошений згори і почав здійснюватися загалом примусовий курс на дальше кооперування селянства, перехід одноосібних господарств до великого колективного виробництва[1].
У 1928 р. додалось і природне лихо: через весняні приморозки й посуху загинуло чимало посівів зернових культур. Всі названі фактори спричинили те, що в тому році було недобрано майже 5,2 млн. тонн хліба. Кількість заготовленого хліба різко зменшилась. Під загрозою була весняна посівна кампанія 1928 р[1].
У 1928 р. через недостачу хліба у містах знову ввели нормування хліба, потім – цукру, чаю, м’яса. На 1 жовтня 1929 р. ціни на сільськогосподарські продукти зросли на 25,9 %, ціни на зерно на вільному ринку – на 28,9 %. З 1 вересня були введені картки на хліб. В селах спостерігалося недоїдання, якого не було з середини 20-х років[1].
Вихід з хлібозаготівельної кризи влада вбачала у відновленні насильницької продрозкладки, згортанні нової економічної політики. Проти заможних господарів почались репресії. Були доведені обов’язкові планові завдання хлібоздачі з розкладкою плану кожному селу і за принципом самообкладання кожного господарства. Сільські ради накладали штрафи до п’ятиразового розміру від вартості незданого зерна, продавали господарства боржників, одноосібних господарств порушували проти них кримінальні справи. ЦК партії зобов’язував місцеві партійні і радянські органи складати списки заможних господарств з метою депортації або арешту їх власників[1].
Такі заходи влади спричинили ще більший опір селян, по селах почалися підпали. В Україні у 1929 р. було зареєстровано у чотири рази більше підпалів, «терористичних актів», тобто випадків спротиву, ніж у 1927 р. В селах почали відновлюватися повстанські загони і групи. За 1927/28 роки чекісти викрили 47 таких загонів. У 1928 р. в Україні зафіксовано близько 150 масових виступів селян. Влада у масових заворушеннях звинуватила «куркулів». 33 тис. селян були заарештовані[1].
Головним наслідком насильницьких методів на початковій стадії створення колгоспів стало масове невдоволення та відкриті протести селян аж до антирадянських збройних виступів. Багато приватних господарів, щоб не йти у колгосп, продавали будівлі, інвентар, вирізали худобу і залишали село, втікали на роботу у міста або на будови. У січні – листопаді 1929 р. зафіксовано 1120 вбивств представників влади і сільського активу[1].
Попри такий спротив у 1928 р., за даними Укрколгоспцентру, в республіці було 12042 колгоспи. Вони об’єднували 172,5 тис. колишніх приватних селянських господарств і мали 1,4 млн. га усуспільненої землі. У наступному році кількість колгоспів зросла до 16863, а об’єднаних у них селянських господарств – у 2,4 рази[1].
Незважаючи на явне небажання селян переходити від приватного до колективного господарювання, влітку 1929 р. проголошено гасло «суцільної колективізації» селянських господарств в окремих округах, почалось нищення одноосібних господарств на селі. Рівень ліквідації приватних господарств і насильницької колективізації швидко зростав. На початку січня наступного року в колгоспах нараховувалось уже понад 20 % колишніх приватних селянських господарств, на початку березня – понад 50 %[1].
Перешкодою на шляху колективізації, на думку Й. Сталіна, був заможний селянин. Тому одним із головних напрямків колективізації стала “ліквідація куркулів як класу”. “Куркулів” розстрілювали, ув’язнювали або ж виселяли з села, часто – у Сибір або ж Казахстан. До 1932 р. в Україні таким чином було ліквідовано 200 тис. селянських господарств. “Декуркулізація” мала на меті перш за все позбавити селянство його природнього керівництва, яке могло організувати спротив насильницькій колективізації. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, колективізація наштовхнулася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію і т.п. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чол. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна
Україна!”[3].
З метою прискорення темпів колективізації у 1930 р. був встановлений жорсткий контроль над збутом селянами продовольства. Держава заборонила приватну торгівлю, у травні 1932 р. були закриті ринки. Така політика щодо селянства зумовила з їхнього боку відчайдушний опір. Вони не віддавали в колгоспи своє майно. Селяни говорили: «В колгоспи, але з пустими руками». Починаючи з літа 1929 р. вони таємно вбивали худобу. В 1928 – 1932 рр. Україна втратила майже половину поголів’я худоби[1].
Однак на селі були і прихильники колективізації, «борці за колгоспи». Активним учасником колгоспного руху була насамперед селянська біднота. Вона за активної підтримки влади та деякої частини середняків повсюдно виступала за «ліквідацію куркульства як класу». Біднота була ініціатором «розкуркулення» і відбирання у «куркулів» землі, робочої і продуктивної худоби, машин та інших знарядь виробництва і передання їх майна колгоспникам. Злоба, заздрість, помста, зазіхання на чуже добро та інші ниці людські якості проявилися під час колективізації з боку української селянської бідноти[1].
14 березня ЦК ВКП (б) ухвалив постанову про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі. Після цього «приплив» селян у колгоспи змінювався «відпливом». В Україні за сто днів після публікації статті Й. Сталіна з колгоспів вийшли 1,594 млн. селянських господарств. «Відплив» селян з колгоспів тривав недовго. Вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП (б) розіслав у республіки директивного листа «Про колективізацію». Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. переважно закінчити суцільну колективізацію в основних сільськогосподарських районах. З вересня 1930 р. до липня 1931 р. в УСРР у колгоспи під примусом вступили 1,810 млн. селянських господарств[1].
На січневому 1933 р. об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП (б)
Й. Сталін проголосив відмову від політики прискорення темпів колективізації. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП (б) прийняли постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Згідно з нею колгоспникам та одноосібникам залишалася вся продукція, вироблена понад твердо зафіксовану норму державних поставок. Ціни на зерно і більшу частину інших сільськогосподарських продуктів були встановлені у 10-12 разів нижчими за ринкові. Надлишки продукції дозволялося реалізувати за цінами вільного ринку. Все це мало спонукати селян до розширення посівних площ[1].
Таким чином, в кінці 1920-х на початку 1930-х років в українському селі сталося велике лихо. Мільйони приватних господарств опинились в жорновах насильницької суцільної колективізації, втратили свої господарства. На початку 1930-х рр. фіксується падіння врожайності і зниження продуктивності праці в сільському господарстві. Рентабельність сільського господарства була підірвана. Попри опір з їх боку органи радянської влади знищення приватних господарств не перервали. Цей процес тривав і супроводжувався ще більшим лихом–Голодомором 1932-1933 рр.
«Культурна революція»
Перетворення в галузі культури, які мали здійснити більшовики, Ленін ототожнював з культурною революцією. На його думку, ця революція мала залучити народні маси до активної історичної творчості. Це були лише добрі побажання. Насправді тоталітарна держава вимагала від людини не активної життєвої позиції, а сліпої покори. Керівні діячі партії з великою підозрою ставилися до освіченого прошарку населення, який у Росії звикли називати інтелігенцією, хоча самі вони (за деякими винятками) належали до інтелектуальної еліти дореволюційного суспільства[4].
У культурній політиці державної партії чудові декларації не збігалися з суворою практикою. Декларувалося, наприклад, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак сама партія надто вибірково ставилася до використання цих багатств.
Ідеологізація культурного життя дійшла до крайніх меж і найвульгарніших форм. За межами дозволеного опинилися цілі культурні шари. Творче життя митців було настільки регламентованим, що інколи втрачало ознаки творчості. Методичному переслідуванню піддавалося релігійне життя людини. Йшов активний розпродаж культурної спадщини за кордон, оскільки уряд завжди потребував валюти. Під час реконструкції міст холоднокровно знищувалися унікальні храми, що стояли віками[4].
Разом з тим держава турбувалася про розвиток масової культури. В цій сфері було досягнуто безсумнівних успіхів. Йдеться, зокрема, про поліпшення елементарної грамотності народу. Перший перепис 1897 р. засвідчив, що в Україні, вміли читати й писати лише 27,9 % населення. На початку XX ст. становище майже не змінилося. Наслідуючи російський приклад, РНК УСРР у травні 1921 р. прийняла декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Поряд з наркомосом УСРР та підвідомчими йому школами й культосвітніми закладами до справи лікнепу залучалися комсомольські й профспілкові організації, комнезами, кооперація, червоноармійські частини. Всю роботу координувала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Активістів лікнепу називали культармійцями. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні вже 85,3 % письменних у віці від 9 до 50років[4].
Найважливішою проблемою загальноосвітньої школи вважалося переведення її на рідну мову учнів. Попри нестачу вчительських кадрів і підручників, будівництво національної школи просувалося досить успішно. 1925 р. в Києві діяло понад 90 шкіл: 49 російських, 35 українських, 7 єврейських, 2 польські, а також татарська, німецька, вірменська і навіть арабська[4].
Не менш важливою проблемою було залучення до навчання всіх дітей відповідного віку. Навіть у 1927/28 навчальному році близько 30 % дітей шкільного віку ще залишалося поза Школою. З 1932 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова (І — IV класи), неповна середня (І —VII) і середня (І — X). Стандартизація торкнулася і навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії з 1938 р. став сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)»[4].
У другій п'ятирічці (1933 — 1937) збільшилося будівництво шкіл, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80 % дітей навчалося в українських школах. З 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин[4].
Дореволюційна інтелігенція за своєю чисельністю не могла задовольнити потреб народного господарства і культури. До того ж значна її частина емігрувала, а ті, хто залишився, працювали у вкрай несприятливих умовах і поступово були майже повністю винищені за стандартними звинуваченнями у «шкідництві». їхнє місце зайняли «висуванці» з робітничого класу й селянства. Найчастіше вони не могли задовільно впоратися з покладеними на них функціями. З початку 30-х pp. зросли масштаби підготовки фахівців за скороченою програмою через робітфаки, вузи й технікуми. За першу і другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували майже таку саму кількість фахівців, яка була в усій дореволюційній Росії. Однак їм не вистачало загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду[4].
Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х pp. було утворено відповідні спілки (письменників, художників, композиторів тощо). За їх допомогою тоталітарна держава придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий «відстріл» інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народу, загальному рівні економіки й культури, функціонуванні народного господарства і, зрештою, на обороноздатності. При зовнішній повазі до національних форм культури тоталітаризм виявляв неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціалістичного реалізму» [4].
Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча,
Ю. Яновського та багатьох інших[6].
Першою жертвою цілеспрямованих атак стала стара інтеліґенція. У травнілипні 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які ніби-то займалися антирадянською, шкідницькою діяльністю. У липні 1929 р. Було проведено масові арешти серед української інтеліґенції. 45 чол. з числа арештованих у березні 1930 р. стали у Харкові перед судом, звинувачені у приналежності до підпільної Спілки визволення України (СВУ). Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидувалось членство в юначій організації СВУ – Спілці української молоді. Всі засуджені у справі СВУ-СУМ одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом більшість з них були ліквідовані[3].
Процес СВУ сфабрикований радянськими карними органами і послужив моделлю для розправи над іншими групами інтеліґенції. У цілому протягом 1930-х в Україні було засуджено аж 15 таких організацій, членство в яких становило нібито декілька тисяч чоловік. Репресії охопили всі верстви інтеліґенції, деякі з них (духовенство УАПЦ, вчені-філологи й історики, письменники, кобзарі, члени марксистських шкіл в суспільних науках) були винищені майже поголовно. В інших групах репресії проводилися вибірково, але ніде процент жертв не був низьким. За приблизними підрахунками в УРСР у 1930-і роки було ліквідовано бл. 80% творчої нтеліґенції. У знак протесту проти репресій 13 травня Микола Хвильовий, а 7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчили життя самогубством. Смерть Хвильового і Скрипника послужила трагічним символом кінця українізації[3].
Висновки
Таким чином, у роки перших п’ятирічок важка промисловість в Україні швидко розвивалась. На 1940 р. випуск промислової продукції зріс у 7,3рази порівняно з показниками 1913 р. Процес модернізації в Україні переважно співпав з загальносоюзними тенденціями, однак і він мав деякі особливості.
Вони зумовлювалися наявністю великих природних ресурсів, спеціалізацією промисловості, структурою розміщення продуктивних сил.
Позитивними наслідками індустріалізації є перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка досягла рівня економічно розвинених країн, посівши перше місце в Європі й друге місце у світі за обсягами виробництва у важкій промисловості, Україна стала основною металургійною, вугільною й машинобудівною базою СРСР, кількість підприємств важкої промисловості зросла майже в 11 разів, у тому числі було побудовано промислові гіганти "Криворіжсталь", "Запоріжсталь", "Азовсталь", Харківський тракторний завод (1931 р.), Дніпровська ГЕС (1932 р.).
Негативними наслідками індустріалізації є формування адміністративнокомандної економіки, уповільнення розвитку легкої, харчової промисловості та сільського господарства, зниження життєвого рівня населення (запровадження продовольчих карток, дефіцит товарів і послуг, ускладнення житлової проблеми внаслідок урбанізації).
Головним результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, утратою селянами відчуття господаря, тривалою деградацією та дезорганізацією сільського господарства.
На мою думку, ціна індустріалізації для українського народу була надто високою. Через помилки, волюнтаризм і політичне свавілля сталінського керівництва. Справжньою трагедією для українського народу стало проведення індустріалізації на 2/3 за рахунок селянства – це викачування різними засобами коштів і продуктів, використання селянської праці на будовах п’ятирічок, колективізація та Голодомор.
Культурна революція як частина ленінського плану будівництва соціалізму насправді мала змінити освіту, науку, літературу, мистецтво відповідно до певних ідейно-політичних настанов. Таким чином, створювалася політизована культура. Але, я вважаю, що так не повинно бути, культура має бути незалежною від політики, і митці самі в праві вирішувати про що їм писати.
Список використаних джерел:
Коріненко П.С., Бармак М.В., Фартушняк А.К., Терещенко В.Д., Старка В.В. Курс лекцій з історії України ХХ - початку ХХІ століття. У двох частинах. Частина І (поч. ХХ ст. - 1939 р.). Пробне видання. - Тернопіль, 2010. - 376 с.
https://uahistory.co/article1/2s8eg.html
Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. - 360 с.
https://infopedia.su/11x39d4.html
Новий довідник. Історія України [Текст] / [упоряд.: С.
Крупчан та ін.]. - Київ : КАЗКА, 2005. - 722.
Гісем О.В. Історія України. Довідник + тести [Текст]: повн. повторюв. курс., підгот. до ЗНО та ДПА: теорет.відомості, поняття і терміни, персоналії, перелік пам’яток архітектури та образотворч.мистецтва обов’язков. для розпізнавання абітурієнтами, портрети іст.персоналій для візуал.розпізнавання, хронол.табл., відповіді до тест.завдань/Гісем О.В. – Кам’янець-Подільський: Абетка:Сисин О.В., 2019.-635 с.