Питання для підсумкового семестрового контролю (заліку) Мовознавство як частина філології. Мовознавство загальне, часткове

Питання для підсумкового семестрового контролю (заліку)
1. Мовознавство як частина філології. Мовознавство загальне, часткове
(конкретне) і прикладне.
Мовознавство, або лінгвістика – це наука про природну людську мову, її структуру,
функціонування та розвиток.
Розрізняють:

Загальне мовознавство – вивчає загальні особливості мови: суть та природа, походження та розвиток тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.
-
У межах загального мовознавства виділяють зіставне мовознавство– шляхом порівняння мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.

Часткове або конкретне мовознавство – вивчає окремі мови (наприклад: українську,
англійську, російську) або групу споріднених мов (германські, романські)

Прикладне мовознавство – вивчає застосування теорії на практиці (наприклад: у викладанні рідної та іноземної мов, у практиці перекладу тощо).
2. Розділи мовознавства. Зв’язок мовознавства з іншими науками.
Міждисциплінарні напрями мовознавства.
Розділи мовознавства:

Фонетика – вивчає звуковий склад мови.

Фонологія – вивчає структуру звукового складу мови.

Граматика – вивчає будову мови.

Морфологія – вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова.

Синтаксис – вивчає словосполучення та речення, їх об'єднання в надфразні одиниці.

Лексикологія – вивчає лексику.

Фразеологія – вивчає лексично неподільні поєднання слів.

Лексикографія – наука про укладання словників

Ономастика – наука про власні назви.

Етимологія – вивчає походження і історію слів.

Семантика – вивчає значення слів.
Зв'язок мовознавства з іншими науками:
- Історія
– мова є частиною історії та розвитку кожного народу.
- Археологія
– постачає мовознавству пам’ятки писемності.
- Етнографія
– через побут народів, мовознавство вивчає стародавні говірки древніх племен.
- Соціологія
– мова впливає на суспільство.
- Психологія
– мова відображає психічний склад.
- Фізіологія
– артикуляція звуків.
- Антропологія
– походження мови.
- Математика
– мовознавство використовує математичні методи.
- Філософія
– дає мовознавство методику, системний підхід до вивчення мов.

Міждисциплінарні напрями мовознавства:
- Психолінгвістика
– вивчає психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності
людини.
- Соціолінгвістика
– вивчає вплив соціальних явищ на розвиток, появу та зміну мов.
- Комунікативна лінгвістика
– вивчає живу природну мову, її зв'язок з знаковою системою мови.
3. Мова як об’єкт лінгвістичної теорії. Традиційні лінгвістичні парадигми.
Об'єкт мовознавства – це мова в усіх її проявах, властивостях та функцій, будові, функціонуванні
та в історичному розвитку.
Традиційні лінгвістичні парадигми (або три погляди на природу мови):

Натуралістичний – пов'язане з ім'ям дослідника Августа Шлейхера. Шлейхер вважав, що мова – природний організм, який народжується, розвивається, старіє і вмирає.
Помилковим в концепції є занадто прямолінійне перенесення на мову законів, властивим біологічним організмам.

Психічний – мова – це явище психічне. Гейман Штейнталь вважав, шо мова розвивається на основі законів психології. Він виключав роль мислення в становленні мови, надаючи значення психіці. Таким чином, Штейнталь категорично заперечував участь мислення у розвитку мови.

Мова – явище соціальне. Мова окремої людини залежить від навколишнього середовища і
перебуває під впливом мови колективу.
4. Мова і мозок людини. Обробка мовної інформації. Мова і мислення.
Знання мови і знання про мову.
Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка.
Проте ці поняття не є тотожними. Метою мислення є:

Отримання нових знань

Систематизація отриманих знань
Метою мови:

Виконувати пізнавальну діяльність

Оформлення думки

Закріплення знань
Варто зауважити, що елементи мислення
(поняття, судження) – це абстрактні поняття
Мова
– явище матеріальне
. Вона втілюється у матеріальних елементах – звуках.

5. Провідні і другорядні функції мови. Універсальні властивості мови.
Універсальні властивості мови:

В усіх мовах існують голосні і приголосні звуки.

В усіх мовах мінімальною комунікативною одиницею є речення (тобто усі люди говорять реченнями).

В усіх мовах є власні назви.

Якщо в мові існує відмінювання за граматичним родом, то обов’язково існує відмінювання за числом.
Провідні функції мови:

Комунікативна – спілкування.

Когнітивна – спогади, роздуми, творча діяльність та формування письмового тексту.

Мислеоформлювальна – оформлення думки.

Репрезентативна – позначення світу речей.

Емоційна – вираження почуттів та емоцій.

Експресивна – самовираження, створення образу мовця або автора.

Імпресивна – дія мовлення на адресата.
Другорядні функції мови:
o Магічна – обряди, пісні, ритуали o Констатуюча – тлумачення фактів o Питальна – питання o Фатична, - неінформативний обмін інформацією o Метамовна – опис іншої мови.
6. Семіотика і лінгвосеміотика. Специфіка мови як знакової системи.
Природні і штучні знакові системи. Типи знаків.
Семіотика – наука, що вивчає різні системи знаків.
Лінгвосеміотика – наука, що вивчає знаковий склад мови.
Мова є однією зі знакових систем, бо будь-який знак іншої системи можна передати словом чи якимось іншим мовним виразом.
Специфіка мови як знакової системи:

Мова виникає природним шляхом.

Мова є універсальним засобом спілкування.

Мова є поліфункціональною знаковою системою.

Мова багаторівнева і складна ієрархічна система.
Знакові системи
:

Природні – в яких є елементи природної мови: слова, вислови, жести, міміка, рухи тіла.
Мають високий ступінь варіативності та національну специфіку, динаміки розвитку, репрезентують різні рівні комунікації.

Штучні – використовують сконструйовані або взяті з різних галузей знань символи, формули, ноти, графи, знаки на позначення зв'язків між елементами. Вони створені на

забезпечення певної комунікації на міжнародному рівні, тому позбавлені національної специфіки.
Типи знаків
:

Знаки-індекси (або знаки-прикмети і знаки-симптоми) – пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами (наприклад: дим як знак вогню, низькі чорні хмари як знак дощу)

Знаки-ікони (або знаки-копії) – відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.

Знаки-символи – використовують для передачі абстрактного змісту. Вони характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами (наприклад: тризуб і синьо-жовтий прапор як символ України, голуб як символ миру, маска як символ театру).

Знаки-сигнали – потребують певних дій, реакцій. Вони завжди прив'язані до ситуації.
Таким знаком може бути: звук сирени як знак повітряної тривоги, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо.
З погляду фізичної природи знаки поділяють на 5 видів:
- Акустичні (слухові, вокально-інструментальні);
- Оптичні (зорові);
- Дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих);
- Нюхові;
- Cмакові;
7. Конститутивні риси мови. Відмінності природної мови від інших
знакових систем.
Відмінність природної мови від інших знакових систем за Фердинандом де Соссюром (в любой непонятной ситуации – Фердинанд де Соссюр. Фердинанд де Соссюр – залог вашего успеха на этом блядском зачете, удалите потом это, пожалуйста):

В знаку розрізняються дві сторони:

Позначуване – значення;

Позначувальне – вираження;
Конститутивні риси мови за Чaрльзом Хоккетом:

Довільність – передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв'язку між предметом і його позначенням.

Структурна подвійність (подвійне членування) – одиниці мови поділяться на незначущі
(фонеми) и значущі (слова, речення).

Відкритість (продуктивність) – мова постійно поповнюється новими знаками (наприклад,
словами), людина постійно будує нові речення, яких ніколи раніше не будувала.

Дискретність – здатність передавати інформацію, яка не має відношення до моменту і місця мовлення.

8. Мовні знаки. Підходи до їх вивчення. Риси знаків.
Підходи до вивчення мовних знаків або три основні аспекти семіотики (відповідно до концепції знакової ситуації Ч. Морріса):

Семантика – вивчає закономірності побудови знакових систем, тобто співвідношення знаків один з одним;

Синтактика – вивчає відношення між знаком та його смислом;

Прагматика – вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.
Риси знаків:
-
Матеріальність;
-
Позначає щось, що перебуває поза ним;
-
Умовність – не пов’язаний з позначеним предметом природним або причинним зв’язком;
-
Інформативність;
-
Системність – знак отримує своє значення лише за умови входження до певної знакової системи);
-
Знак складається з позначувального та плану змісту;
-
Асиметричність знаку – одиниця плану вираження – декілька одиниць плану змісту і навпаки.
9. Ієрархічна будова мови. Основні й проміжні рівні мови та їх емічні
одиниці. Системні відношення в мові: парадигматичні і синтагматичні
відношення.
Мова складається з мовних одиниць. Сукупність однотипних одиниць утворює мовний рівень, або рівень мови.
Ієрархічна будова мови.
Виділяють такі основні рівні мови:

Фонологічний – емічною одиницею якого є фонема, а наука, яка займається вивченням –
фонологія.

Морфологічний – емічна одиниця – морфема, наука, що вивчає – морфологія.

Лексико-семантичний – емічна одиниця – лексема, наука, що вивчає – лексикологія.

Синтаксичний – емічна одиниця – речення, наука, що вивчає – синтаксис.
Проміжними рівнями мови є:
o Морфонологічний – розділ мовознавства, що вивчає фонологічну структуру морфем:
(/б/→[б]баба,[б′]бійка,[б о
]була)
o Словотвірний
o Фразеологічний рівні
Особливістю проміжних рівнів є те, що їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують, як одиниці іншого рівня.

Одиниці мови пов’язані між собою різними типами відношень. Основні види:

Парадигматичні – об’єднують одиниці мови в групи, тобто парадигми (наприклад, синонімічний ряд; частини мови; тверді, м’які приголосні).
- Парадигма – це ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких визначається відношенням до інших; об’єднання мовних одиниць у певні класи (тверді, м’які приголосні; довгі та короткі голосні).

Синтагматичні відношення – виникають між послідовно розташованими одиницями мови в
їхньому сполученні одна з одною в мовленнєвому ланцюжку; це здатність мовних одиниць поєднуватись. Ці відношення називають ще лінійними або горизонтальними..
Якщо парадигматичні та синтагматичні відношення охоплюють одиниці одного рівня, то ієрархічні
відношення – різних рівнів.
10. Лінгвістичні антиномії. Мова і мовлення. Синхронія і діахронія.
Антиномія – є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними (однаково доказовими логічним шляхом).
o Антиномія мови і мислення
o Антиномія довільності знаку і вмотивованості елементів мови
o Антиномія об'єктивного і суб'єктивного в мові
o Антиномія мови як діяльності і як продукту діяльності
o Антиномія стійкості і руху в мові
o Антиномія цілого і одиничного в мові
o Антиномія індивідуального і колективного в мові
o Антиномія мови і мовлення
o Антиномія розуміння і нерозуміння
Відмінності між мовою та мовленням:
•
Мова – явище загальне, абстрактне;
•
Мовлення – конкретне.
- Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо.
•
Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте;
•
Мовлення – динамічне (рухливе), випадкове й унікальне.
- У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Унікальність же мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо.
•
Мова – явище психічне,
•
Мовлення – психофізичне.
- Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект,

пов'язаний із його породженням і сприйманням. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.
•
Мова – нелінійна.
•
Мовлення – лінійне.
- Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.
Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху або вивчення мови в цьому стані.
Діахронія– історичний розвиток мови або дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.
11. Фонетика як галузь мовознавства та її розділи. Акустика мовлення і
фізіологія мовлення.
Фонетика – галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови.
Фонетика поділяється на:

Описову або синхронічну – займається вивченням звукової системи певної мови на певному етапі її розвитку

Історичну або діахронічну – вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, вивчає процес становлення сучасної фонетичної системи певних мов.
Також розрізняють:
o Загальну – вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов.
o Конкретну – вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.
o Зіставну – виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах в двох чи більше мов.
o Експериментальну – вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів.
Три аспекти вивчення звуків:

Фізичний аспект звука – це його звучання, акустика.

Фізіологічний – творення його мовленнєвим апаратом.

Лінгвістичний – його функція в мові.
Акустика та фізіологія мовлення:

Тони і шуми – акустичні ознаки.

Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон.

Приголосні – звуки, в основі яких – шум.

З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за:

Силою – залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила звука.


Висотою – визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є
Герц (Гц), який дорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук.

Тривалістю – визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами.

Тембром – у звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові. Сукупність усіх тонів надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.
12. Структура мовленнєвого апарату. Активні та пасивні органи
мовлення. Фази артикуляції. Артикуляційна база мови.
Структура мовленнєвого апарату:

Нижній поверх – легені, бронхи, трахея та діафрагма,

Середній поверх – гортань.

Верхній поверх – порожнини глотки (фаринкс), рота і носа.
Активні – голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи.
Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.
Артикуляція – це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання звука.
В артикуляції розрізняють три етапи:

Екскурсія – полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.

Витримка – збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.

Рекурсія – закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою.
Артикуляційна база – сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови.
Так, для англійської мови характерне напружене положення губ і розслаблення передньої частини язика. В укр. мові більшість приголосних утворюється зближенням передніх частин органів мовлення (губи, передня частина язика, верхні зуби). Французьке [r] твориться вібрацією маленького язичка, тоді як українське [р] є передньоязиковим.