Ім'я файлу: ХОРОШИХ РЕФЕРАТ.doc
Розширення: doc
Розмір: 264кб.
Дата: 05.05.2021


РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
«Письменник, драматург Гоголь Микола Васильович»


ЗМІСТ.

1. Біографічні дані М. Гоголя.

2. Українська стихія у творчості М. Гоголя.

3. Образ України у творчості Миколи Гоголя.

4. Микола Гоголь: незбагненна душа.

5. Цікаві факти з життя Миколи Гоголя.

6. Висновки.

7. Список використаної літератури.

1.БІОГРАФІЧНІ ДАНІ М. ГОГОЛЯ.
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії.

Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область Україна), і від нього пішло прізвисько «Яновських». За іншою версією вони були Яновськими, оскільки жили в місцевості Янові. Отримавши дворянську грамоту в 1792 у, Панас Дем'янович змінив прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним «Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його, кажучи, що його поляки вигадали. Миколою його назвали на честь чудотворної ікони Святого Миколая. Згідно з сімейними переказами він походив із старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, що був наприкінці XVII століття гетьманом Правобережної України. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхти, і ще дід Гоголя, Панас Дем'янович Гоголь-Яновський (1738-1805), писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польської нації]», хоча більшість біографів схильні вважати, що він все ж був «малоросом».

Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777-1825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був чудовим оповідачем і писав п'єси для домашнього театру українською мовою, визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру.

Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791—1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім'ї було ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою.

З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ.

Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: "Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого..." "Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!.." "Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу".

Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою "милу Україну", М. Гоголь настроювався

на таку діяльність, "щоб бути по-справжньому корисним для людства". Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на "очищення серця", "розуміння серцем", щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. "Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага", — писав палко настроєний на самопожертву юнак.

У 1828 році М. Гоголь переїжджає до Петербургу. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам. Гоголя особливого колориту.

Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М. Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М. Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої... Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.). Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «...вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М. Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова у 1852 роцi.

М. В. Гоголь народився в дрібномаєтковій дворянській родині, що мала певні українські традиції (серед предків Гоголевих був Василь Танський, автор інтерлюдій, «славный стихотворец во вкусе площадном») і в щоденному побуті не цуралися української мови. Гоголь-батько, вживаючи російську мову в сентиментальних поезіях та листах, писав українською мовою комедії з народного побуту для вистав у домашньому театрі свого родича Д. П. Трощинського, багатого дідича і вельможі, що, нудьгуючи в своєму розкішному маєткові — Кибинцях, розважав себе веселими п'єсками з комічними ролями «простаків» так само, як і жартами спеціальних «шутодразнителей». Іноді, згадують сучасники, старий вельможа любив послухати славнозвісну пісню про «чайку-небогу» і міг навіть розчулитись до сліз... Гоголеві біографи один час ідеалізували Трощинського та його ставлення до Гоголів, називали Кибинці «Афинами времен Гоголя-отца», але новіші досліди зруйнували це уявлення. Не треба перебільшувати й українських симпатій Трощинського, хоч сучасники й розповідали, що його «любовь к родине» — «известна была не только дворянству, но и всему населению». Все ж таки Трощинський може бути прикладом того, як навіть серед великого панства українського, що жило в своїх маєтках, зберігався потяг до українського слова, характерний з побутового боку і зрозумілий у зв'язку з інтересом до народності в тогочасній російській і українській літературі.


2. УКРАЇНСЬКА СТИХІЯ У ТВОРЧОСТІ М.ГОГОЛЯ

М. Гоголь з дитинства глибоко вивчав не тільки історію та культуру України, а й всесвітню історію, національну етнографію та фольклористику.

Він уважно простудіював праці Геродота, Тіта Лівія, французьких філософів-просвітителів, здобутки сучасної йому європейської історіографії, скрупульозно опрацьовував джерела, зокрема й рукописні, склав бібліографію. Отже, він був істориком-ерудитом.

У статті "Сьогочасне літературне прямування" І. Нечуй-Левицький пише: "Гоголева муза таки добре нашкодила українській літературі: вона одвернула од України чимало української інтелігентної публіки та письменних українців, одвернула їх увагу од щиро української національної та народної літератури і ввігнала їм у голову ту ідею, що Україна й справді може жити однією загальною літературою з Великоросією. Великороси показують нам пальцем на Гоголя, як на взорець, коли тільки в нас заворушиться українська література на народній мові, показують пальцем, що українські письменники повинні йти слідком за Гоголем, що Шевченко то поет народний та й годі, що народна література інша річ, а література для вищої верстви — то знов інша річ і повинна писатись великоруською мовою; що Гоголь як високий талант міг знайти для себе широкий простір тільки на Великій Русі... неначе, бач, на Україні не знайшлось би ні Коробочок, ні Манілових, ні Собакевичів!".

Віддавши свій талант на розбудову російської літературної мови, Гоголь не тільки позбавив рідний край одного з найбільших його геніїв. Невільно він своєю діяльністю зміцнював "общерусский язык" — головне знаряддя русифікації власного народу, його духовного знекровлення. Якби шляхом Гоголя пішла вся творча еліта України, українську мову було б де-факто зведено на рівень діалекту, а нація, позбавлена головної консолідуючої сили — загальнонародної літературної мови, не змогла б протистояти загрозі тотального мовно-культурного поглинання імперським Молохом. І все ж на

суді історії той, хто був найбільшим у когорті "блудних синів України", має право на захист.

Нова доба на Русі настала після татаро-монгольської навали 1240 р., від якої найбільше була спустошена Україна та її “серце” — Київ. У статті “Погляд на утворення Малоросії” 1 Гоголь писав, що безпеку України після татаро-монгольської навали захищали могутні литовські князі, а Росія й далі терпіла татарське ярмо, приречена на “бездіяльність і заціпеніння” ще впродовж 240 років. Тоді остаточно розірвалися зв’язки України з Північною Руссю, і “вже зносин між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інша мета, інші подвиги…” Розкрити цей процес, показати, як це сталося, наголошував Гоголь, — головне завдання істориків. Північна Русь почала “змішуватися з народами фінськими”, які потрапляли під вплив східнослов’янської культури, міфології. Тим часом Україна залишалася країною “чистих слов’янських племен” — древніх полян, сіверян. Такою була наукова позиція української історіографії щодо Київської держави.

Причину відсутності української держави після розпаду Київської Русі М. Гоголь чи не вперше в історичній науці слідом за Шарлем-Луї Монтеск’є пояснював географічним фактором — відсутністю хоча б з одного боку природної границі. Були б пасма гір чи море, і народ український “вдержав би політичне буття своє, склав би окрему державу”. Однак беззахисна відкрита родюча земля з повноводними річками, достатком лісів, м’яким кліматом, багатою флорою і фауною стала тереном нападів і спустошень, а не хліборобським краєм, бо тут зіткнулися ворогуючі між собою три сусідні держави — Польща, Росія, Крим, внаслідок чого українська земля була залита кров’ю і густо зрошена слізьми. Це був, за Гоголем, край страху. І тому саме на цій землі зміг вирости мужній, войовничий, волелюбний, відчайдушний народ, “все життя якого було повите і випестоване війною”, тобто “нація козаків”. Цей народ, підкреслює М. Гоголь, — “одно з визначних явищ європейської історії, яке, може, одне тільки стримало це спустошливе розлиття двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу”.

Отже, М. Гоголь розглядав український народ як давній, великий і могутній, самобутній і волелюбний європейський народ. До Гоголя, онука знаменитого “стану козацьких канцеляристів”, що, за словами М. Грушевського, “залишилися об’єктом гордощів для пізніших поколінь українських патріотів” 3, подібно характеризували український народ козацькі літописці Самійло Величко, автор “Історії русів”, а потім і історики XІX ст.

За власним свідченням, Гоголь упродовж п’яти років збирав різноманітні друковані й рукописні матеріали, пов’язані з історією його Вітчизни. Він готував історію України “в шести малих або в чотирьох великих томах”. Але, на жаль, рукопис цієї праці, про яку широко повідомляла передплатникам преса, не зберігся. З цього приводу вчені, знаючи, що Гоголь чимало своїх творів знищував, здавна ведуть дискусії, висловлюючи свої думки й гіпотези.

До нас дійшли тільки різні статті, замітки, а також художні твори, написати які без глибокого вивчення історичних джерел Гоголь не зміг би. Це, передусім, “Вій”, “Втрачена грамота”, “Страшна помста”, “Страшний кабан” і особливо “Тарас Бульба”. Відомі також заголовки творів, які до нас не дійшли, — “Гетман”, “Выбритый ус”, “Пленник” та ін. Історичні сюжети знаходимо і в інших українських повістях Гоголя. Зокрема, повісті “Вій” і “Втрачена грамота” навіяні розповідями діда Панаса, вихованця Київської Академії, козацького канцеляриста.

У своєму найулюбленішому творі “Тарас Бульба” Гоголь через півстоліття після знищення Запорізької Січі відродив у художній літературі волелюбні козацькі традиції, героїчні сторінки боротьби розкрив на матеріалі історії свого козацько-старшинського родоводу. Письменник-патріот усвідомлював, що без козацької історії немає українського народу, а є кріпацька покірна маса, раби. За умов самодержавно-кріпосницької дійсності, шовіністичної політики царату Гоголь готував сприятливий грунт для національного відродження. Він створив привабливий поетичний образ рідного народу, з надзвичайною художньою силою розкрив його самобутній характер, моральну чистоту, прометеївський дух, героїчну історію, високу гармонію родинних взаємин, відчуття краси і гумору, любові до природи.

Ставлення Миколи Гоголя до столиці України — Києва і до двох столиць Російської імперії — Москви та Петербурга найяскравіше розкрито в його листуванні з друзями та знайомими. В листах (1833—1834 рр.) до українського професора Михайла Максимовича, який працював у Московському університеті, знаходимо чимало теплих рядків про Київ, що свідчать про гарячий український патріотизм Гоголя. В одному з листів читаємо: “Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! в Киев…” . Гоголь пише про своє давнє бажання переїхати до Києва, обійняти посаду професора всесвітньої історії в університеті, категорично відмовляючись викладати російську історію, яка, на його думку, нудна,

нецікава: “Я с ума сойду, если мне дадут русскую историю”, — застерігає він Максимовича.

Підкреслюючи, що стародавній Київ — місто українське, а не російське, Гоголь думками і помислами у ньому. “Туда, туда, в Киев! — писав він. — В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их — не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей… Да, это славно будет, если мы займем с тобою киевские кафедры; много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами”. В цьому уривку з листа і погляди Гоголя на історію прадавнього Києва, і його плани щодо наукової та педагогічної діяльності у столиці над Дніпром. Тоді ж він, намовляючи і Максимовича покинути Московський університет, писав із сарказмом про Москву: “Влюбился же в эту старую, толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь”.

Про невідступну мрію Гоголя покинути столицю Російської імперії і повернутися до Києва свідчить і його лист до Олександра Пушкіна: “Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украины и Юга России, напишу Всеобщую историю, которой в настоящем виде ее до сих пор, к сожалению, не только на Руси, но даже и в Европе нет. А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч.” Далі Гоголь повідомляв поета, що професор Максимович думає покинути Московський університет і переїхати до Київського. Він мріє перетворити “богоспасаемый наш город” на українські Афіни, мати в ньому свою друкарню. В іншому листі Гоголь підказує Максимовичу, що “Песни нам нужно издать непременно в Киеве” 5, а не в Росії.

Гоголь часто говорив Максимовичу про свою мрію купити хату із садо чком “где-нибудь на горе, чтобы оттуда был виден и кусочек Днепра” — мрія багатьох українських творчих діячів аж до О. Довженка та К. Білокур. А коли Максимовича було призначено першим ректором Київського університету, Гоголь у листі до друга сонячними, теплими фарбами, як і в своїх художніх творах про Україну, змальовує Київ: “Ты теперь в таком спокойном, уютном и святом месте, что труд и размышление к тебе притекут сами”.

Головною, але невидимою причиною, яка змушувала Гоголя і Максимовича, а пізніше Є. Гребінку, Т. Шевченка, С. Руданського, В. Вернадського та інших українців повертатися до рідних країв, був стан їхнього здоров’я. Рідна, цілюща, сонячна природа, її дари, повітря, вода складають біологічну основу патріотизму. Тарас Шевченко, мріючи перед смертю про зустріч з Україною, зауважив, що її повітря відновить його здоров’я: “От якби додому, там би я, може, одужав”.

Проживаючи в 30-х роках у Петербурзі, Гоголь, як і Шевченко, надзвичайно тужив за Україною, за Дніпром, за рідним краєм. Він часто скаржився в листах на те, що невлаштоване життя і клімат, природа столиці Росії наганяли на нього невимовну тугу за сонячною Україною: “Душа надто тужить за Україною”, “Наша єдина бідна Україна”, “Тепер я взявся за історію

нашої єдиної, бідної України” тощо.

3. ОБРАЗ УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ГОГОЛЯ

Микола Гоголь - геніальний російський письменник. Але витоки його творчості - в українській культурі. Українець за походженням, він з дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекрасні "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Миргород".

Образ України можна легко уявити собі, читаючи твори М. Гоголя. Як справжній дослідник, він знайомить читача з мовою, якою говорять "поблизу Диканьки", навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: "…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных обúятьях своих" ("Сорочинський ярмарок").

Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом з ними мовою, що схожа на пісню. І разом зі своїма героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла і страшної темряви.

Т. Шевченко був палким шанувальником "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Саме він відзначав, що фантастичні, майже казкові повісті розкривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей.

У повісті "Тарас Бульба" Гоголь зображує гордих, сміливих людей, для яких свобода і честь - найдорожчий скарб. Сама природа породжує такі характери: безкраї степи, широкі ріки, небесний простір.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло.

5. МИКОЛА ГОГОЛЬ: НЕЗБАГНЕННА ДУША

Мабуть, не безпідставно найдискусійнішою постаттю української літератури наших часів є її «блудний син» Микола Гоголь – великий прозаїк та драматург, представник російської літератури, праправнук полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя (якого згодом зобразив в образі Тараса Бульби в однойменній повісті).

Загалом уся творчість великого письменника була спрямована на «очищення серця», «розуміння серцем». «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», – писав самовіддано налаштований юнак.

У 1828 р. М. Гоголь переїжджає до Петербурга, де в 1829 р. публікує свій перший твір – поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечестинние записки» з’являється повість «Басаврюк, або вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Його твори, пройняті ліризмом та любов’ю автора до зображуваного, неминуче справляли враження на читача, захоплювали його уяву.

Туга за батьківщиною та бажання написати багатотомну історію Малоросії змушують М. Гоголя наприкінці 1933 р. клопотати про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. До того також спричинилася дружба з професором-земляком М. Максимовичем – етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «В Киев, в древний, прекрасний Киев! Он наш, но не их, -- не правда? Там или вокруг него деялись дела страни нашей… Много можно будет наделать добра», – ділився у листі сподіваннями М. Гоголь зі своїм земляком. Однак Миколі Васильовичу запропонували в Київському університеті лише посаду ад’юнкта, від якої він відмовився. У цей час він працює над книгами «Арабески» та «Миргород» (1835 р.).

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов’язаний з драматургією і ознаменувався в історії театру соціальною комедією «Ревізор» (1836 р.). Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь подорожує Німеччиною, Швейцарією, Францією, Італією. Повернувшись з Італії до Москви, він називає Рим батьківщиною своєї душі. А ще згодом письменник зізнається: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская…»

У 1842 р. з’являється на світ Гоголева знаменита поема-роман «Мертві душі» – твір, який одночасно наблизив і віддалив М. Гоголя від його російських шанувальників. У численних обурених голосах, які зринали в Росії після виходу «Мертвих душ», було чимало таких, які згадали Гоголеві його малоросійство. Контраст у зображенні України та Росії у творчості письменника не міг залишитися непоміченим. К. С. Аксаков у листі 1842 р. писав: «…кажуть: «Гоголь не любить Росію; подивіться, яка чудова Малоросія і яка Росія»; додають: «Зауважте, що сама природа Росії не помилувана і погода все мокра й брудна». Олександр Пушкін після знайомства з «Мертвими душами» з похмурим виразом обличчя вимовив: «Боже, якою сумною є наша Росія!».

Літературознавець В. Розанов, визнаючи за Гоголем талант надзвичайного масштабу, вважав письменника злим генієм Росії, котрий, зобразивши росіян і їхню батьківщину у кривому дзеркалі, зачарував їх, примусивши повірити в істинність зображення.

У підвищеній чутливості до критики «Мертвих душ», у постійних наріканнях на неправильне розуміння твору вбачається підсвідоме прагнення Гоголя виправдатися перед росіянами за «вади» свого художнього зору, який бачить лише темні сторони російської дійсності.

Привертає увагу і те, що в захоплених і критичних оцінках Гоголя в російському літературознавстві поширені такі визначення, як «незвичайний геній», «незрозумілий геній», «загадковий геній». Вищезгаданий опонент Гоголя В. Розанов писав: «Незрозумілий він весь, як людина, з його болісним блуканням з країни в країну; з прагненням тікати з рідної землі, молитвою, аскетизмом, поїздкою до Єрусалима, спаленням другого тому «Мертвих душ». Шанувальник Гоголя В. Набоков починає есе про нього словами «Микола Гоголь – найнезвичайніший поет і прозаїк, яких будь-коли народжувала Росія».

Слід зауважити, що велику роль у розвитку російської прози відіграло здійснене Гоголем блискуче пародіювання всіх елітарних стилів російської мови: мовлення панської верстви, канцелярсько-бюрократичної мови, мови російських сентиментальних романів – тих стилів російської мови, які були введені насильницьким шляхом у суспільне життя України, перервавши зв’язок української мови зі своєю питомою писемною основою, що, власне, й створило бар’єр для україномовної реалізації Гоголя.

Таким чином, питання мовного вибору, яке постало перед Гоголем на початку його діяльності, варто формулювати в дещо іншій площині, ніж це звикли робити. Вибір між російською і українською мовами означав для письменника вибір між повнотою і частковістю творчої реалізації в слові. Гоголів вибір породила історична окраденість української літературної мови, її пригнічений стан, що позбавляв письменника можливості ширшого розкриття його мистецького дару слова. Саме це змусило його звернутись до тієї мови, котра внаслідок вищого на той час рівня літературної опрацьованості давала йому необхідну для творчого самовияву повноту мовного матеріалу з уже сформованою стильовою диференціацією.

Вибір Гоголя зіграв подвійну роль у його житті та творчості. З одного боку, він сприяв повному розкриттю письменника як геніального майстра художнього слова. З іншого, – трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті, яка наступила внаслідок важкої недуги у 1852 році у Москві.

Микола Васильович Гоголь залишив помітний слід як в українській, так і в російській літературах, і дискусії щодо його літературної приналежності ще довго не вщухатимуть як серед літературознавців, так й поміж простих шанувальників слова. І не даремно. Адже не щодня народжуються генії, які здатні збагатити літературну спадщину не лише свого, але й сусіднього народу.





 

6. ЦІКАВІ ФАКТИ З ЖИТТЯ МИКОЛИ ГОГОЛЯ.

М


икола Васильович Гоголь належить до найбільш оригінальних письменників усіх часів. У найрізноманітніших експертних опитуваннях його ім’я ставиться поруч із іменами Шекспіра, Сервантеса, Данте. Довкола життя і творчості Гоголя і донині схрещуються списи і народжуються найрізноманітніші версії… Життя Миколи Васильовича оповите таємницями, парадоксами, суперечностями...

Гоголь уперше в українській історіографії заговорив про державну незалежність України. У статті "Роздуми мазепи" Микола Гоголь чи не вперше в українській історіографії нагадує нам про тисячолітню історію нашого народу. Через призму роздумів гетьмана Мазепи він підкреслив відмінність українського народу від російського, виклавши своє розуміння тогочасних подій в Україні і показав трагічне становище Гетьманської держави в умовах Російської колоніальної імперії. Гоголь заявив, що українська волелюбна нація може мати "самобутню державу" з демократичним ладом управління, але під протекторатом Росії.

Однією з найбільш ймовірних причин негативного ставлення російських письменників до Гоголя, як і до Т. Шевченка, було не тільки їхнє українське коріння, але й український дух волелюбства, дух вільного козацтва, яким були пронизані твори двох геніїв. Цей дух різко контрастував із поглядами імперських придворних письменників, які не уявляли свого життя поза імперською короною. Особливу заздрість серед недоброзичливців письменника викликав природний, глибинний зв'язок Гоголівських творів з народом - тим народом, під небом якого він виріс.

Загальновідомо, що талант, геніальність нерідко супроводжуються різноманітними неординарностями, відхиленнями від норми. Микола Гоголь не був винятком із цього правила. За сучасним розумінням він був неабияким диваком і містиком. Приміром, подейкують, що Гоголь полюбляв ходити на похорони, носити чорний одяг, гуляти на кладовищах. Працював письменник здебільшого вночі.

Ще за юнацьких років Гоголь почав проявляти зневагу до грошей, через що постійно бідував, існував на невелику чиновницьку платню. Як правило, мешкав у друзів і напрошувався до когось із заможних людей, що їхали за кордон, у компанію, і йому часто не відмовляли, адже Гоголь був гострословом, чудовим компаньйоном у мандрівці.

Як і чимало інших видатних постатей, Гоголь у дитинстві не демонстрував успіхів у навчанні. "Туп, слаб, резов”, - так характеризували Гоголя його вчителі з училища. Досить посередньо писав Гоголь й шкільні твори. Реалізовувався юнак здебільшого як актор у театрі ліцею. Але проявляв себе яскраво! До нас дійшли спогади глядачів вистав за його участі, в яких йдеться про те, що аудиторія «помирала» від сміху, спостерігаючи за гоголівськими персонажами на сцені. Акторські здібності молодого Гоголя дозволяли не помічати його негарних рис, невеликого зросту, сором’язливості Миколи Васильовича. Та, понад усе Гоголь мріяв стати великою, значною, видатною особистістю. Пошук своєї особливої місії в житті поступово приводить його в літературу.

Миколу Гоголя вирізняла феноменальна пам'ять. Жодна деталь, жодна, на перший погляд, неважлива дрібниця не проходила поза його увагою. Його пам'ять зберігала усе. Невипадково, що майже кожен літературний персонаж, створений Гоголем, ставав добре пізнаваним – випадок у російській літературі безпрецедентний.

М.Гоголь часто згадував три роки, які він пропрацював дрібним чиновником в Петербурзі. За його словами, рутинна робота принесла йому лише одну користь – зробила його почерк розбірливим і незвичайно гарним. Пам'ять і досвід, набутий на службі, Гоголь в подальшому втілить у своїх творах.

Життя Миколи Васильовича й донині оповите таємницями. Однією з найзагадковіших загадок Гоголя є історія його народження. Два сини його матері, Марії Іванівни, померли тільки-но народились. Жінці порадили відвідувати церкву святого Миколая, який вважається захисником жінок і дітей. Така церква розташовувалась неподалік – у селі Диканька; вона й стала місцем постійних молитов вагітної жінки, адресованих Миколаєві Чудотворцю. Коли ж дитина народилася живою, її було названо на честь цього святого.

Дитинство Миколи Гоголя пройшло в селі Василівці (тепер Гоголеве) у родовому маєтку батьків. Теперішню садибу відбудовано не так давно - після того, як племінник письменника Василь Головня, який успадкував садибу, знищив її, вирішивши, що будівля старомодна. Вона докучала нерозумному нащадку, котрий, очевидно, вирішив стати таким собі провінційним російським геростратом. Чтоб почитатели творчества моего гениального дядюшки не упрекали меня в негодном отношении к дому, в коем он вырос, я решил этот дом снесть, — так племінник пояснив в одному з листів свою недбалість до збереження історичної спадщини. Й дім з дерев’яними колонами та ґанками, і всі флігелі було знищено. Залишилися сад і став. А поодаль — могила батьків Гоголя. На якій щовесни розцвітають проліски.

Гоголь упродовж життя страждав на різні фобії, наслідком чого ставали часті депресії, нервові розлади. Чи не найбільшою фобією Гоголя була так звана тафефобія – страх бути похованим живцем. Із цієї причини Гоголь ще замолоду постійно складав заповіти, аби під час поховання було напевне засвідчено його смерть.

Крім цього психічного комплексу, письменником нерідко оволодівав острах захворіти, в зв’язку з чим він остерігався торкатися багатьох побутових речей. Гоголю був також притаманний сильний страх перед жінками, яких він здебільшого намагався уникати.

За спогадами сучасників Гоголя, до власної смерті письменник ставився спокійно, ніби був готовий до неї. Серед причин, які призвели до його передчасної кончини у віці майже 43 років, крім інших причин, називають добровільне позбавлення себе їжі.

Усе коротке життя Гоголя – це і драма, і містика, і гра. Й суцільна загадка, до якої будемо неодноразово повертатись у наших пошуках істини.
 




7. ВИСНОВКИ

Ставлення до Гоголя в українському культурному процесі майже ввесь час позначалося несталістю та недомовленістю, в оцінку його часто входили, порушуючи історичну перспективу, елементи суперечок принципових і загальних, привід для яких дав сам письменник, висловившись про себе: «...я сам не знаю, какова у меня душа — хохлацкая или русская».

Не спиняючись тут на спробах колишніх «общеросів» прикладом Гоголя підперти єзуїтську аргументацію проти розвитку українського художнього слова, не будемо стежити й за тим, якою критичною зброєю українські публіцисти та історики літератури обороняли Гоголя від цілковитої «анексії» з боку прихильників «єдиної» літератури. «Між двома душами» — назвав свою ювілейну статтю про Гоголя в «Раді» за 1909 р. С Єфремов, і ця формула дожила до наших днів (передмова Ф. Якубовського до «Тараса Бульби», вид. «Сяйва»).

Цього Гоголевого впливу, звичайно, треба шукати перш за все в творах українських письменників (Драгоманов, напр., запевняв В. Навроцького: «...ні М. Вовчок, ні Нечуй не мислимі без Гоголя»), а також треба взяти до уваги численні переробки та переклади Гоголевих творів на українську мову. Немає сумніву, що безперечно значний вплив Гоголів на розвиток української літератури пояснюється саме наявністю української стихії в художній спадщині автора «Тарас Бульба», що її сприймали наші письменники органічно, а не як плід, що зріс на чужому ґрунті.

Гоголь відомий перш за все як російськомовний письменник, що однак відмінно передавав дух української нації.

Але, "Мало кому відомо, що Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як "Гоголь-українець". Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою зображав він Україну, а тупою і дикою Московщину. "Киньмо Московщину... Для кого ми працюємо?... Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній.", - писав він у листі до другого українця - Михайла Максимовича, видатного нашого вченого. Зацькований, розкритикований російськими авторами Гоголь змушений був жити за кордоном. "Український історичний календар" за 1999 р. містить цікаві роздуми Гоголя про геополітичне становище України, зокрема, про відсутність природних бар’єрів від нападників. Шкода він спалив свою "Історія України".

Ось так пише про Гоголя Станіслав Біличенко у своїй статті "Це ми, невідомі..."

Дійсно, Микола Васильович працював над Історією України, хотів написати Всесвітню історію. Працював над драматичними творами, більшість, з яких нам невідома.

Але ось, досліджуючи невідомі та маловідомі сторінки життя і творчості Т. Г. Шевченка та М.В. Гоголя, наш сучасник, український письменник Мечислав Гаско виявив переконливі докази того, що — не Сошенко, а Гоголь, особисто знаючи Шевченка, ввів його в коло відомих художників та письменників. Не Сошенко, а Гоголь, ймовірно, є прототипом головного героя багато в чому автобіографічної повісті Шевченка "Художник".

Нажаль "Історія України", а можливо і інші твори цього незрівняного письменника не дійшли до нас, але ми відкриваємо раніше приховані сторінки його праці.

Отже Гоголева проблема для історика українського письменства складається з двох питань: 1) український елемент в творах Гоголя, 2) вплив Гоголя на розвиток українського письменства. Ми спинимось тут тільки на першому питанні, використавши в загальних рисах головні досягнення попередніх дослідників та додавши деякі власні міркування.

8. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Барабаш Ю. Гоголезнавство в Україні й поза нею //Слово і час. - 2005. - № 4. - C. 3-9.

  2. Гоголь: Добірка статей //Українська мова та література. - 1999. - 12 квітня. - C. 5-8

  3. Гурець М. Краєзнавчий аспект творчості Гоголя //Зарубіжна література в школах України. - 2007. - № 11. - C. 35-36

  4. Кучеренко О. Тема України в історичних творах М. В. Гоголя і П.О.Куліша //Історія в школі. - 2000. - № 7. - C. 7-10.

  5. Поліщук Я. Микола Гоголь і українська література //Дивослово. - 2005. - № 11. - C. 29-32

  6. Полторацький О.Повість про Гоголя: У Петербурзі Дальні мандри/ Олексій Полторацький,. - К.: Дніпро, 1984. - 487 с.


скачати

© Усі права захищені
написати до нас