Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Філософський факультет
Кафедра політології
ЕСЕ
з історії України на тему:
«Петро Дорошенко та його реформи»
Виконав :
студент 1 курсу; 2 групи
філософського факультету
спеціальність «Політологія»
Грицаєнко Владислав Олександрович
e-mail: vlad04greets@gmail.com
Київ 2022
Петро Дорофійович Дорошенко народився 1627 році в м. Чигирин у родині козацького роду. Завдяки своєму походженню Петро Дорофійович отримав прекрасну освіту – знав латинську та польську мови, письмову грамоту та багато читав. Ледь не досягши 30 років він стає полковником Прилуцького, а пізніше Черкаського і Чигиринського полків, що входили до війська Б. Хмельницького. Займав високе положення серед оточення гетьмана та вів переговори з польським та шведським урядами. Ще будучи на посаді прилуцького полковника Петро Дорошенко прояв себе як активний учасник російсько-української війни (1658-1659р.).
Дорошенко був активним противником союзу з Московською державою та в якості чигиринського полковника їздив до Москви для того, щоб домогтися скасування деяких пунктів Переяславських статей в 1660 році. В 1663-1664 роках Дорошенко стає генеральним осавулом при гетьмані П. Тетері.
Петро Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу. Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна втратила щонайменше 65–70% всього населення.
Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції С. Опари, В. Дрозденка було зламано), П. Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава, Корсуня й Могилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, – пише літописець С. Величко, – при якім монарху залишитись, чи при польськім, чи при московськім”.
Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П. Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:
− розпочинає систематичне скликання військових рад;
− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;
− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;
− активно заселяє спустошені землі Правобережжя.
Тим часом П. Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як свідчить польський історик Т. Корзон, погром війська Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.
У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між Польщею і Росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Адже відповідно до його умов територія України поділилася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя – за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх спільним управлінням.
Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею штовхали П. Дорошенка на союз з Османською імперією. Тепер П. Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого тріумфу П. Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. Польський наступ на Правобережжя, проголошення запорожцями гетьманом П. Суховія, якого підтримали кримські татари, а згодом М. Ханенка, якого підтримувала Польща, врешті, наступ російських військ на Лівобережжі і визнання лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним зверхності царя – все це вкрай ускладнило становище П. Дорошенка; зрештою, це позбавило його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію. Корсунська Рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Туреччина разом з П. Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від перемоги Туреччини П. Дорошенко майже нічого не виграв. Здобувши перемогу у 1672 році було укладено Бучацький мирний договір, який Москва розцінила як можливість захопити Правобережжя. Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво Туреччини, а П. Дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують Україну. У середині 1675 р. через його союз з Османською імперією, авторитет Петра Дорошенка серед населення почав стрімко падати і розчарувавшись у політиці свого союзника, ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, він вирішує зректися булави на користь Івана Сірка.
(вересень 1676 р.). Після зречення з гетьманства Дорошенко оселився в м. Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679-1682 роках Дорошенко був призначеним вятським воєводою та мешкав безпосередньо у Вятці. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова. Помер 19 листопада 1698 року на 71-му році.
Корсунська угода 1669 — договір, підписаний у м. Корсуні між гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком і турецьким урядом. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз був затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 року в Корсуні. 1669 року Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда ІV титул бея українського санджаку. На думку історика Наталії Яковенко основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 18 років тому (у 1651) між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном. За цим старим договором:
територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;
українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни;
на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;
султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.