Становище Франції у міжвоєнний період: економічне і соціально-політичне.
Результати війни, в цілому, не виправдали головних надій Франції. Поразка Німеччини все-таки не привела до її розчленування і підкорення. Перемога у війні посилила у Франції шовіністичні настрої. Гасло: "Німці за усе заплатять!" охопили усі прошарки суспільства. Втрати Франції у війні були найзначнішими із усіх держав-учасників війни. Людські втрати становили 1,400 тис. чол. (кожний 6-й мобілізований на фронт). Кількість покалічених досягла 740 тис. чол., загальні матеріальні збитки від війни становила приблизно 200 млрд. франків. Було зруйновано близько 10 тис. промислових підприємств. Франція втратила 50% торгового флоту. Видобуток вугілля скоротився на 50%, виплавка сталі і чавуну – ще більше.
Великої шкоди війна завдала і сільському господарству. Близько 2млн. га. землі, поритих траншеями, мінами, снарядами, стали тимчасово непридатними для обробітку. Різко скоротилась кількість худоби. Виробництво продукції сільського господарства скоротилось на 1/3.
Не кращим було і фінансове становище. Зовнішній борг, в основному США та Англії, складав 40 млрд. золотих франків. Курс франка падав, а ціни росли і перевищували в 1918 р. у 2,5 рази довоєнні.
Були проблеми і в соціальній сфері. Жителі багатьох міст і сіл позбулися житла. Безробіття стало великою бідою для багатьох категорій промислових робітників. Ця проблема ще більше загострилася після війни, оскільки з сіл в міста із-за розорення фермерів на постійне місце проживання переїхали 900 тис. селян. Складними були і земельні відносини. 55% власників володіли лише 10% всієї оброблюваної землі. Кількість безземельних, тобто сільських робітників складала 2,5 млн. чол.
Чого досягли французи у війні? Відбулася концентрація промислового виробництва. Кількість підприємств, на яких працювало понад 500 чол., зросла на 17%. З поверненням Франції Ельзасу і Лотарингії її населення збільшилось на 5 млн. чол., запаси руди стали удвічі більшими, а вугілля на 40%.
Франція перетворилась із аграрно-промислової у промислово-аграрну країну. Питома вага важкої промисловості суттєво зросла, хоча технічний рівень виробництва у Франції був нижчий, ніж у США. Проблемою для французької економіки залишалася нестача нафти, коксівного вугілля, ряду кольорових металів.
Обслуговування французькими промисловцями і фінансистами потреб війни привело до посилення фінансово-промислових груп Ротшильда, де Ванделя, Шнейдера, ряду банків. Ще потужнішим став Французький банк. Уряд, який не виконував його вимоги, не міг існувати. А його акціонери – "двісті сімейств" – стали справжніми господарями в країні.
В політичному житті Франції після війни особливих змін не відбулося. В ній функціонувала багатопартійна політична система, в якій буржуазні партії займали домінуючі позиції.
Ліве крило політичного представництва займали Радикали, Радикал-соціалісти і Соціалістична партія Франції. Найвпливовішою із них була партія радикалів. Вона відстоювала інтереси дрібних і середніх власників, вимагала націоналізації окремих підприємств, запровадження прибуткового податку. Лідерами партії радикалів були Ерріо, Даладьє, Шотан.
Найбільш лівою була Соціалістична партія. Політичний курс її визначався реформами існуючого політико-економічного устрою. Її лідерами були Л. Блюм, П. Фор.
Закінчення війни та її економічні наслідки спонукали французів до посилення боротьби за свої права і інтереси. Особливо сильними були антивоєнні настрої тієї частини армії, яка побувала на Україні і в Криму. Вона демонструвала свою солідарність з радянською владою, висловлювала протест проти інтервенції. Повстання французьких солдатів і матросів мали місце в 1919 р. у Тирасполі, Херсоні, Одесі, Севастополі. Революційні заворушення охопили і ряд французьких військових кораблів біля берегів Франції, на Балтиці, під Владивостоком, а також на базах у Тулоні, Бресті.
Французький уряд був змушений віддати наказ про евакуацію своїх збройних сил з Криму та України і про повернення флоту у Францію. Репресії проти непокірних солдатів і матросів не дали бажаного результату. Їх підтримали значні верстви французького суспільства. Гасло "Руки геть від Росії!" стало гаслом чисельних мітингів і демонстрацій на всій території Франції.
У 1919 р. уряд Франції очолював Ж. Клемансо. Під натиском революційних виступів населення він був змушений піти на деякі поступки. 23 квітня 1919 р. був прийнятий закон про запровадження 8-годинного робочого дня. 25 березня 1919 р. був прийнятий закон про право профспілок укладати з підприємцями колективні договори. Були також встановлені пенсії інвалідам, вдовицям, дітям-сиротам (в надії на одержання репарацій).
1 травня 1919 р., не дивлячись на заборону уряду, стало у Франції святом солідарності трудящих, демонстрацією їх готовності до подальшої боротьби за свої права. Тільки в Парижі в демонстраціях взяло участь 500 тис. чол. Могутні демонстрації відбулися в Леоні, Марселі, Бордо, Гаврі і в інших містах. У ряді міст Франції мали місце зіткнення з поліцією, демонстранти будували барикади. Солдати не виконували наказів своїх командирів, браталися з робітниками.
У травні-червні 1919 р. у страйковому русі брало участь близько 1млн. 200 тис. чол. За таких умов уряд Клемансо 12 липня 1919 р. ухвалив новий виборчий закон, який відновлював систему виборів за департаментськими списками і запроваджував деякі елементи пропорційного представництва.
26 жовтня 1919 р. група з 71 чоловіка прогресивних письменників, юристів, художників Франції на чолі з А. Франсом та А. Барбюсом виступила з прилюдним протестом проти блокади та інтервенції у радянській Росії. У ході революційного піднесення відбулося кількісне зростання Соціалістичної партії Франції. На початку 1920 р. в її радах було 150 тис. чол. Одночасно в Соціалістичній партії почався процес формування лівого крила на чолі з М. Кашеном.
Відповіддю правлячих кіл Франції ось на такі події стало формування у 1919 р., напередодні парламентських виборів Національного блоку. Його очолили Пуанкаре і Мільєран. Мета блоку: придушити революційний рух, проводити "тверду політику" щодо Німеччини. Гасло блоку "Німці за усе заплатять!" стало дійсно популярним. У блок увійшли всі буржуазні партії, а також партія Радикалів і Радикал-соціалістів.
У листопаді 1919 р. відбулися вибори до парламенту. Перемогу здобули партії Національного блоку, вони одержали 2/3 мандатів у палаті депутатів. Головою уряду 3 січня 1920 р. став соціаліст О. Мільєран. Мета його уряду полягала у приборканні революційного руху, скасуванні 8-годинного робочого дна на виробництві. У відповідь робітничий клас посилив страйковий рух. Найвагомішим був страйк залізничників, який почався 25 лютого 1920 р. Залізничники вимагали додержання 8-годинного робочого дня, збільшення зарплати, націоналізації залізниць.
1 травня 1920 р. страйк залізничників поряд із масовими демонстраціями набув рис загального страйку. Страйк тривав три тижні і був припинений лише рішенням верхівки профспілок. Уряд вдався до репресій проти страйкарів. 25 тис. залізничників було звільнено з роботи без права вступу на роботу в системі залізниць.
На хвилі революційного піднесення із Соціалістичної партії виділилось ліве крило, яке у грудні 1920 р. утворило Французьку Комуністичну партію. Її лідерами були М. Кашен і П. Вайян-Кутюр’є.
Віднині розвиток революційного робітничого руху у Франції вступив у новий етап. На травень 1921 р. в рядах ФКП було уже 90 тис. членів. Друкованим органом партії стала газета "Юманіте".
Національний блок перебував при владі до червня 1924 р. і робив все для того, щоб придушити робітничий рух. Уряд Бріана (січень 1921 – січень 1922 р.) продовжував той же курс. Його прихід до влади в 1922 р. означав поворот до ще більш жорсткого внутрішнього курсу, було здійснено спробу урізати права профспілок, було скасовано 8-годинний робочий день для моряків. Тоді ж на багатьох підприємствах робочий день був збільшений до 10-12 годин. Почались судові процеси проти депутатів-комуністів та ін.
Гонка озброєнь стала суттєвою ознакою в діяльності уряду Р. Пуанкаре. Франція утримувала 700 тисячну армію, найбільшим в Європі був і повітряний флот. Все це вимагало збільшення податків з населення і дійсно за 1920-1922 рр. вони зросли на 2/3.
Такі "здобутки" Національного блоку викликали протест широких верств населення. Відволікаючим маневром з боку Національного блоку мала стати окупація французькими і бельгійськими військами Рурської області, що і сталося 11 січня 1923 р. Приводом для окупації було невиконання в повному обсязі Німеччиною її репараційних зобов’язань. Окрім того, французькі правлячі кола розраховували таким чином поліпшити економічні позиції, раз і назавжди підірвати економіку і воєнну могутність Німеччини і закласти матеріальну базу для досягнення воєнної та економічної гегемонії Франції в Європі.
Однак, у реальності все складалось дещо по іншому. Антивоєнні настрої французів зростали з кожним днем. Власне, увесь 1923 р. пройшов під знаком вимог про виведення французьких військ з Рурської області. Уряд Пуанкаре жорстоко розправлявся з протестуючими французами. По звинуваченню у змові проти держави були кинуті в тюрму М. Кашен та інші діячі Компартії.
Тиск внутрішній і зовнішній з боку Англії і США змусив Пуанкаре вивести в кінці 1923 р. війська з Рурської області. Це означало крах політики "лобової атаки". Франція відтепер переходить від наступальної тактики до оборони. Це і стало причиною падіння уряду Пуанкаре, краху Національного блоку. З цих пір Франція бере курс на лівий блок.
Період 1924-1929 рр. характеризується для Франції, як і для багатьох інших країн Європи, стабілізацією в економіці і спадом революційної хвилі. Це були роки піднесення таких галузей важкої промисловості, як металургійна, машинобудівна, автомобільна, авіаційна і хімічна. У 1928 р. Франція виплавляла сталі і чавуну у 2 рази більше, ніж у 1913 р. Загальний приріст промислового виробництва зріс на 40%. Це у свою чергу сприяло зміцненню франка.
Партії лівого спрямування, а саме: радикалів, соціалістів, республіканських радикалів та помірковані анти-клерикали напередодні виборів до парламенту утворили Лівий блок. Компартія Франції до Лівого блоку на увійшла. Його програмні вимоги були такими: загальна політична амністія, поновлення на роботі залізничників, дотримання закону про 8-годинний робочий день, запровадження податку на капітал і т. д. Передбачалося і встановлення дипломатичних відносин з СРСР.
У травні 1924 р. відбулися вибори до парламенту. Лівий блок домігся перемоги, отримавши 315 місць проти 258, здобутих Національним блоком. Президентом став правий радикал Г. Думерг. Уряд Лівого блоку, що перебував при владі з червня 1924 р. по липень 1926 р., послідовно очолювали Е. Ерріо, Пенлеве, Бріан. Соціалісти до уряду Лівого блоку не входили.
Що було виконано із передвиборчої програми Лівого блоку? 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо визнав СРСР, провів часткову амністію робітникам і матросам за революційні виступи у 1919 р., прийняв закон про надбавку зарплати державним чиновникам та ін. Жінки отримали право участі у виборах до місцевих і кантональних органів влади, була обмежена у правах католицька церква. Однак сенат (там більшість мав Національний блок) значно урізував реформи Е. Ерріо. При спробі Ерріо ввести податок на капітал, сенат звинуватив уряд у незадовільному фінансовому проекті і відправив його у відставку.
Наступні уряди Лівого блоку, на чолі яких були Пенлеві і Бріан, до подібних Ерріо дій не вдавалися.
Французьку буржуазію не задовольняв уряд Лівого блоку, вона хотіла поновити при владі уряд "сильної руки". Саме в цей період у Франції з’явилась фашистська організація "Нове століття". 11 листопада 1925 р. вона провела в Парижі свою першу демонстрацію.
Фінансове становище Франції на початок 1926 р. значно погіршилось. Уряд Лівого блоку в липні 1926 р. пішов у відставку. Посаду прем’єра зайняв Пуанкаре. Його уряд увійшов в історію Франції як уряд "національної єдності", який врятував країну від фінансового краху і навів порядок. В уряді працювали представники Лівого блоку Бріан, Пенлеве, Ерріо.
Першим ділом для уряду Пуанкаре було оздоровлення фінансової системи Франції. Цю проблему він вирішив за рахунок трудящих, ввів податок на предмети першої необхідності, збільшив тарифи на залізницях і водних шляхах, скоротив пенсії і зарплати службовцям. Спроби комуністів організувати акції протесту проти наступу на життєвий рівень трудящих особливих результатів не дали.
На виборах до парламенту у квітні 1928 р., які відбулися за мажоритарною системою, праві партії здобули більшість місць у палаті депутатів. За соціалістів голосували 1,7 млн. чол., за комуністів – 1 млн. чол. Новий уряд очолив Пуанкаре, який запросив на міністерські посади Ерріо, Бріана. Однак з’їзд партії радикальних соціалістів змусив їх вийти з уряду Пуанкаре. 27 липня 1929 р. Пуанкаре пішов у відставку. Уряд знову очолив Бріан. Наступ Пуанкаре проти антиурядових протестів посилився, інколи, як це було 1 серпня 1929 р., проти демонстрантів використовувались великі сили поліції, здійснювалися в масовому порядку арешти демонстрантів.
3 листопада після тривалої урядової кризи новий уряд очолив Тардьє. Він дотримувався відверто фашистських поглядів. Це одразу ж привело до активізації фашистських сил. Сам Тардьє виступив за обмеження прав пролетаріату, створення виконавчої влади, якій буде надано диктаторських прав. У різкій опозиції до уряду Тардьє були комуністи Франції, особливо після обрання на посаду генерального секретаря М. Тореза.
З 1930 р. у Франції почалася економічна криза, яка тривала до 1936 р. За цей час обсяг промислового виробництва скоротився майже на 1/3. Але в окремих галузях, як це мало місце в текстильній, шовковій, шкіряній промисловості, обсяг виробництва скоротився наполовину. Майже наполовину зменшилась продукція сільського господарства. Зовнішня торгівля знизилась у 2 рази. Франція втрачала ринок збуту своєї продукції. Стався крах банку Устріка та інших банків. Дрібні власники втратили 3 млрд. франків.
Кількість безробітних досягла в 1935 р. 500 тис. чол. Зарплата працюючих робітників скоротилась на 24%. У селі посилилося масове розорення селян, що виштовхувало їх у міста. Вони і там поповнювали ряди безробітних. Кількість збанкрутілих дрібних підприємств досягла 100 тисяч.
Все це привело до посилення класової боротьби. Зміна урядів йшла одна за одною. Однак прем’єрами були, в основному, Тардьє і Лаваль, якi відверто проводили політику в інтересах олігархів.
Президент Г. Думерг пішов у відставку. Новим президентом став П. Думер. 6 травня 1932 р. російський білогвардієць вбив президента Франції П. Думера.
У травні 1932 р. відбулися вибори до парламенту. Перемогу на виборах здобули радикали і соціалісти. Вони отримали 336 місць, праві партії – 262. У липні 1932 р. Ерріо сформував новий уряд, який протримався лише кілька місяців. У січні 1933 р. уряд очолив прихильник франко-німецького зближення Е. Даладьє.
Прихід у 1933 р. до влади фашистів у Німеччині сприяв активізації фашистських організацій і у Франції. На цей час там діяли такі фашистські організації, як "Бойові хрести", "Французька дія", "Патріотична молодь" та ін. Фашистський рух таємно підтримували Лаваль, Тардьє та ін. Фашизм у Франції мав сильні позиції в армії. Їм симпатизували такі відомі генерали, як Петен, Вейган. Чисельність фашистських організацій зростала досить швидкими темпами. Тільки одна організація "Бойові хрести" нараховувала приблизно 200 тис. чол., вона мала свої збройні сили. Мета фашистів у Франції полягала в тому, щоб здійснити державний переворот і захопити владу. 6 лютого 1934 р. вони свої наміри спробували реалізувати, почавши заколот у Парижі. Вони здійснили штурм парламенту, який мали намір розігнати.
Комуністи Франції виступили організаторами боротьби з фашистською загрозою. У Парижі комуністи організували 25-тисячну демонстрацію робітників. Путч зазнав поразки. 9 лютого на площі Республіки комуністи, соціалісти і радикали організували антифашистську демонстрацію. Спроба уряду її зірвати результату не дала. Антифашисти в цій демонстрації втратили 6 чоловік, було арештовано понад 1200. Дії уряду показали, що він боявся не фашистів, а народу.
9 лютого 1934 р., в день похорону антифашистів у Парижі відбулася нова демонстрація. У ній взяли участь 150 тис. чол. На цей раз антифашистський рух охопив всю Францію. За таких умов став реальним єдиний фронт боротьби проти фашизму.
Стало очевидним, що надалі протистояти фашизму у Франції можна лише об’єднаними зусиллями лівих партій – комуністів і соціалістів. 27 липня 1934 р. лідери Соцпартії і Компартії Л. Блюм і М. Торез підписали Пакт про єдність дій у боротьбі проти фашизму і війни, що незаперечно стимулювало зростання антифашистського руху у Франції.
У червні 1935 р. прем’єром уряду став П. Лаваль. Першими рішеннями цього уряду були декрети про скорочення зарплати робітникам і пенсій інвалідам війни, про збільшення поліції. Цими заходами Лаваль хотів придушити і зруйнувати Народний фронт. Але вийшло навпаки. До Народного фронту долучилася ще радикальна партія.
14 липня 1935 р. в Парижі відбулася 500-тисячна демонстрація Народного фронту, в якій взяли участь комуністи, соціалісти, радикали, представники багатьох інших організацій. На чолі демонстрантів йшли М. Торез (комуніст), Л. Блюм (соціаліст), Е. Даладьє (радикал). Того ж дня 10 тисяч делегатів від 69 партій, груп і організацій прийняли від імені французького народу урочисту клятву вірності Народному фронту, підтвердили свою волю "дати хліб трудящим, роботу молоді, роззброїти і розпустити фашистські ліги, захищати і розвивати демократичні свободи і забезпечити загальний мир усьому людству". Текст цієї клятви зачитав комуніст П. Вайян-Кутюр’є.
У цьому ж руслі слід розглядати відновлення в 1936 р. єдності профспілок. Чисельність Всезагальної конфедерації праці збільшилась з 1 млн. 91 тис. чол. до 5 млн. членів. Це було результатом перемоги ідеї Народного фронту.
В січні 1936 р. була опублікована Програма Народного фронту, яка передбачала ліквідацію фашистських організацій, обмеження влади фінансового капіталу, націоналізацію Французького банку, запровадження реформи оподаткування на користь трудящих, забезпечення у країні демократичних свобод, проведення комплексу соціально-економічних реформ, у тому числі встановлення 40-годинного робочого тижня, визнання прав профспілок. У галузі зовнішньої політики програма передбачала проведення політики колективної безпеки в Європі.
Реалізація програми Народного фронту розпочалась одразу ж. Страйковий рух набрав нових обертів. У травні 1936 р. відбулися вибори до парламенту. Три основні політичні партії Народного фронту – Соціалістична, Радикальна і Комуністична – здобули перемогу, отримавши 54% усіх депутатських місць. 4 червня 1936 р. Л. Блюм сформував уряд із соціалістів і радикалів. Комуністи до уряду не увійшли, але обіцяли йому підтримку.
У 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони на реалізацію програми Народного фронту. Перш за все, були заборонені фашистські організації, підвищувались пенсії і допомога по безробіттю, встановлювався контроль держави за національним банком і залізницями. Робітники почали захоплювати підприємства, на багатьох із них і навіть на Луврському палаці майоріли червоні прапори. Робітники добились згідно Матіньйонської угоди з підприємцями від 7 червня підвищення зарплати на 7-15%, встановлення 40-годинного робочого тижня, оплачуваних двотижневих відпусток, обов’язкового укладання колективних договорів, визнання підприємцями інституту уповноважених профорганізацій і т. д.
Таким чином, Народний фронт у Франції відіграв велику роль у вирішенні соціально-економічних проблем трудящих. Він заступив дорогу фашизму і домігся від фінансово-промислової буржуазії таких поступок, яких ще ніколи французи не добивалися.
Після таких здобутків страйковий рух пішов на спад. Саме за цих умов уряд Блюма почав саботувати програму Народного фронту. Перед політичними лідерами Народного фронту постало питання: "А що далі?" Тут і почалися суперечки. Комуністи виступали за повне викорінення фашизму.
Соціалісти виступали за дотримання конституції і в цьому питанні. Комуністи – за поглиблення реформ, Л. Блюм у лютому 1937 р. оголосив "паузу" в реформах. Буржуазія зрозуміла це як сигнал до наступу на робітничий клас з метою ліквідації його економічних і політичних завоювань. Одночасно, буржуазія будучи невпевненою в подальшому розвитку політичної ситуації, почала переводити свої капітали за кордон. Це вело до зниження темпів виробництва. Не забуваймо, що прибутки населення зросли. За таких умов інфляція стала неминучою. Населення перестає довіряти Народному фронту. Л. Блюм пішов у відставку.
3 січня 1937 р. у Франції почали з’являтися перші ознаки нової економічної кризи. З червня 1937 р. уряд очолював правий радикал К. Шотан, який взяв курс на "припинення безпорядків" (маючи на увазі захоплення робітниками підприємств). Тим часом фашистські організації об’єдналися в Народну партію і готували збройний заколот з метою встановлення своєї директорії на чолі з Петеном. У листопаді їх змову було розкрито. Однак уряд К. Шотана не бажав їх карати. У відповідь комуністи організували масові страйки протесту. 13 січня 1938 р. Шотан погрожував з парламентської трибуни комуністам репресіями.
Тоді ж у 1938 р. на зміну уряду Шотана до керівництва новим урядом прийшов Даладьє (Шотан став його заступником) Даладьє відкрито почав наступ на соціальні програми Народного фронту. Фашисти з свого боку закликали у своїх листівках до походу проти Народного фронту. У Франції наростала політична криза.
15 листопада Даладьє домігся від парламенту особливих повноважень і в той же день опублікував надзвичайні декрети про скасування 40-годинного робочого тижня і запровадження додаткових 50-ти робочих годин на місяць, про збільшення податків з зарплати. Це був прямий розрив з програмою Народного фронту.
У відповідь ФКП 26 листопада 1938 р. організувала "національний день протесту" проти декретів уряду Даладьє. 30 листопада відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 4 млн. трудящих.
Уряд Даладьє зі свого боку перевів на воєнний стан транспорт, державні і комунальні підприємства, приватні воєнні заводи та ін. 30 листопада почалась розправа з робітниками заводу Рено. Сотні тисяч робітників по всій Франції були звільнені з роботи, почалась чистка персоналу заводів від демократичних елементів.
Даладьє, будучи одним із політичних лідерів Народного фронту, свідомо вів справу до його розвалу. Першими із Народного фронту вийшли радикали. Мюнхенська угода була останнім кроком на шляху розвалу Народного фронту у Франції.
Історична заслуга Народного фронту полягає в тому, що він виконав роль противаги фашизму, зробив спробу вийти з економічної кризи. Все це було схоже на Новий курс Ф. Рузвельта. Відмінності полягали в тому, що в конкретних історичних умовах Франції в цих процесах активну участь брали ліві сили і перш за все комуністи, які сподівалися на можливість переростання Народного фронту у диктатуру пролетаріату.