ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ…………………………………………... 3
ВСТУП……………………………………………………………………………. 4
РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОЇ БЕЗПЕКИ ЗАСУДЖЕНИХ У ВИПРАВНИХ КОЛОНІЯХ УКРАЇНИ
Стан досліджень у науці проблем, пов’язаних із забезпеченням
особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України…………….... 7
1.2. Поняття та зміст права засуджених на особисту безпеку у виправних колоніях…………………………………………………………………………. 10
1.3. Вітчизняний та зарубіжний досвід впровадження прав засуджених на особисту безпеку……………………………………………………………….. 14
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЗАСУДЖЕНИХ ЯК СУБ’ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ ПРАВОВІДНОСИН
2.1. Загальна характеристика правового статусу засуджених………………. 17
2.2. Основні права засуджених………………………………………………… 21
2.3. Основні обов’язки засуджених…………………………………………… 26
2.4. Право засуджених на особисту безпеку…………………………………. 27
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………. 30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………… 32
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ВТК – Виправно-трудовий кодекс України
ДДУПВП – Державний департамент України з питань виконання покарань
ДІЗО – Дисциплінарний ізолятор
ДКВСУ – Державна кримінально-виконавча служба Украї
ДПтСУ – Державна пенітенціарна служба України
КВК – Кримінально-виконавчий кодекс
КВУ – Кримінально-правові установи
КК – Кримінальний кодекс
КПК – Кримінальний процесуальний кодекс
МВС – Міністерство внутрішніх справ
ОВС – Орган внутрішніх справ
УВП – Установи виконання покарань
ЄС – Європейський союз
ВСТУП
Вступ України в Асоційоване членство ЄС поставив перед нашою державою одне із ключових завдань – адаптувати вітчизняне законодавство до вимог нормативно-правових актів Європейського Союзу. Зазначений підхід має бути реалізований у тому числі й у сфері виконання покарань України. Такий напрямок передбачено, зокрема, в розділі «Мета і строки реалізації Концепції» Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, схваленої Указом Президента України від 8 листопада 2012 року № 631/2012 [1].
Особливо актуальним це завдання є з огляду вирішення завдань та забезпечення правопорядку у виправних колоніях, а також необхідності удосконалення практики застосування в Україні до засуджених у місцях позбавлення волі заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї, позаяк дана діяльність не в повній мірі співвідноситься як з нормами міжнародного права, так із вимогами ст. 3 Конституції України, відповідно до якої безпека людини визнається, поряд з її життям, здоров’ям, честю, гідністю і недоторканністю, однією з найвищих соціальних цінностей.
Право на особисту безпеку є одним з основних прав, гарантованих Конституцією України, Кримінально-виконавчим Кодексом України (далі – КВК України), іншими актами українського законодавства та міжнародними нормативно-правовими актами.
У ст. 7 КВК України зазначено, що держава поважає й охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їхню особисту безпеку.
У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [2]. Дане положення знайшло розширене відображення у ст. 10 КВК України, що закріпила право засудженої особи на особисту безпеку, яке небезпідставно деякі науковці (А.Х. Степанюк, І.Я. Яковець) відносять до основних прав осіб, які відбувають кримінальні покарання [3, с. 47].
Своєю чергою, стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених поширюється більшість прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України. Із цієї конституційної норми випливає й те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі й відомчими, нормативно-правовими актами.
Крім того, у кримінальному законодавстві є групи спеціальних норм, орієнтованих на регулювання питань безпеки осіб, що перебувають в установах виконання покарання. Наприклад, закріпивши в Кримінальному Кодексі України кримінальну відповідальність за такі діяння, як «Захоплення заручників» (ст. 147 КК України), «Масові заворушення» (ст. 294 КК України), законодавець тим самим сформулював правові основи не тільки для порядку та безпеки в установах виконання покарань, але й для безпеки самих засуджених. Одночасно він встановив кримінальну відповідальність за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України), службову недбалість (ст. 367 КК України) та інші посадові злочини. Таким чином, у межах компетенції кримінального права законодавець забезпечує безпеку засуджених від свавілля персоналу [4, с. 2].
Актуальність теми дослідження, проведеного в курсовій роботі, полягає в аналізі доктринальних визначень понять «безпека» та «особиста безпека засуджених», у визначенні правового становища засуджених як суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, у вивченні проблем, пов’язаних із забезпеченням особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України.
Об’єктом дослідження в курсовій роботі стали суспільні відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією на практиці кримінально-виконавчих засад забезпечення особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України.
Предмет дослідження – кримінально-виконавчі засади забезпечення особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України.
Мета даного дослідження – висвітлення фактичного стану правового регулювання особистої безпеки засудженого та визначення напрямків наукової та нормотворчої роботи при вдосконаленні інституту безпеки особистості під час відбування покарання як глобального і принципового положення кримінально-виконавчого права.
Таким чином, необхідно вирішити наступні завдання:
з’ясувати стан досліджень у науці проблем, пов’язаних із забезпеченням особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України;
розкрити та дослідити зміст поняття особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України;
зробити аналіз встановлених фактів, а потім – висновки по зробленому дослідженню.
Методологічну основу дисертації становить діалектичний метод наукового пізнання соціально-правових явищ забезпечення особистої безпеки засуджених у виховних колоніях України. За допомогою системно-структурного методу проаналізовано сутність поняття особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України; метод порівняльного аналізу застосовано при вивченні змісту вітчизняного та зарубіжного досвіду впровадження прав засуджених на особисту безпеку.
Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновку та списку використаних джерел.
Загальний обсяг курсової роботи становить ___ сторінок.
РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОЇ БЕЗПЕКИ ЗАСУДЖЕНИХ У ВИПРАВНИХ КОЛОНІЯХ УКРАЇНИ
1.1. Стан досліджень у науці проблем, пов’язаних із забезпеченням особистої безпеки засуджених у виправних колоніях України.
Кожен громадянин, у якій би сфері правовідносин він не діяв, має визначений Законом правовий статус.
У процесі виконання кримінального покарання між державою, у виді уповноважених нею органів, установ і посадових осіб, та засудженими, відносно яких обвинувальний вирок суду набрав законної сили, виникають відносини, які регулюються нормами кримінально-виконавчого законодавства України. Тому ретельна і всебічна законодавча регламентація прав, обов’язків і законних інтересів означених суб’єктів є підґрунтям забезпечення реалізації принципу законності у процесі виконання кримінальних покарань.
Перші дослідження правового статусу засуджених як сукупності прав, обов’язків і законних інтересів були здійснені у роботах Е. Г. Ширвіндта та Б.С. Утевського у середині 20-х – на початку 30-х рр. минулого століття . Водночас відомі системні порушення принципу законності за радянських часів та його підміну принципом революційної, політичної, класової доцільності слід розглядати як несумісні з будь-яким науковим чи правовим вивченням цієї проблеми. Розробка правового статусу засуджених як єдиного інституту кримінально-виконавчого права і законодавства почалась у 50–60-ті рр. ХХ ст.
У період кодифікації кримінально-виконавчого законодавства Радянського Союзу і УРСР 1969–1971 рр. у ст. 8 Виправно-трудового кодексу України загальне формулювання правового статусу засуджених було подане в наступній редакції: «Особи, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, виконують обов’язки і користуються правами, встановленими законодавством для громадян України з обмеженнями, передбаченими законодавством для засуджених, а також випливаючими з вироку суду і режиму, встановленого цим Кодексом для відбування покарання даного виду».
Прийняття у 1996 р. Конституції України, яка в ч. 3 ст. 63 закріпила норму про те, що «засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду», повинно було принципово змінити зміст правового статусу засуджених відносно джерел його правообмежень.
Деякі вчені також вказували, що реалізація цієї конституційної норми (яка, до речі, відповідає також Загальній декларації прав людини про те, що під час реалізації своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки тим обмеженням, які встановлені законом) у кримінально-виконавчому законодавстві України повинна спиратися тільки на закон як єдине джерело обмеження правового статусу засуджених.
Більше того, законодавець у ст. 50 Кримінального кодексу України встановив, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Правовий статус засуджених виникає шляхом відповідного збереження, конкретизації, доповнення і обмеження загальноправового статусу громадянина України. Наголос на тому, що засуджений продовжує бути громадянином держави, є дуже важливим, оскільки до 1958 р. серед кримінальних покарань було й покарання у виді оголошення ворогом трудящих із позбавленням громадянства і вигнанням за межі СРСР назавжди.
У подальшому цей захід державного примусу був виключений із системи кримінальних покарань, але продовжував застосовуватися до так званих «дисидентів» окремими Указами Президії Верховної Ради СРСР.
У сучасній редакції КВК України ст. 7 закріплює основи правового статусу засуджених у наступному вигляді:
1. Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
2. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду.
3. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначено законами України, а також міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.
4. Правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
Фахівці з кримінально-виконавчого права зверталися до питань особистої безпеки засуджених. Зокрема, О.В. Лисодєд, В.М. Чорний, Н.В. Мальцева, К.А. Автухов у своїх роботах підіймали питання забезпечення безпеки засудженого, але галузь кримінально-виконавчого права останнім часом зазнає суттєвих змін у бік забезпечення прав засудженого і тому подальші наукові дослідження питання особистої безпеки засудженого є вкрай актуальними та своєчасними.
Право на особисту безпеку є дуже важливим, оскільки, як слушно зауважує О.В. Лисодєд, забезпечення права на безпеку як стану захищеності життєво важливих інтересів особи від будь-якої зовнішньої загрози є досить актуальним для засуджених, які відбувають покарання, що пов’язані з реальним позбавленням або обмеженням волі особи, оскільки вони, знаходячись в умовах певної ізоляції від суспільства, не мають можливості самостійно використати всі засоби і механізми забезпечення своєї безпеки, які дозволені законодавством [5, с. 107]
Правовий статус засудженого складається із загальної сукупності наданих йому різними галузями законодавства прав, свобод, обов’язків і законних інтересів, які він має можливість реалізувати під час відбування кримінального покарання.
1.2. Поняття та зміст права засуджених на особисту безпеку у виправних колоніях.
Саме поняття «безпека» як важлива категорія має давню історію. Вперше її стали застосовувати у своїх працях мислителі епохи Відродження («Левіафан» Т. Гоббса та «Государ» Н. Макіавеллі). Подальший розвиток проблема безпеки отримала в працях Монтеск’є, Бентама, Берке та ін. [6, с. 14].
За загальним значенням безпека – це стан, коли кому-небудь чи чому-небудь ніщо не загрожує, а з юридичної точки зору безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особи. Безпека – це гарантія, необхідна умова життєдіяльності особи, що дає їй змогу зберігати та збільшувати духовні та матеріальні цінності; це відсутність небезпек та загроз. Суть безпеки полягає у постійному існуванні загрози та потреби в управлінні нею.
В.М. Чорний розглядає право засудженого на безпеку в широкому сенсі (воно створює можливість формування безпечних умов відбування покарання у вигляді позбавлення волі з перших днів перебування засудженого у виправній установі, в тому числі й у виховній колонії) і у вузькому значенні, пропонуючи закріпити в законі поняття «екстрена безпека»[7, с. 15]. У ст. 10 КВК України мова йде, на наш погляд, саме про цю, так звану «екстрену безпеку», тобто про права засуджених на особисту безпеку у більш вузькому розумінні. Не випадково в цій статті відповідній посадовій особі вказується вживати негайні заходи щодо забезпечення особистої безпеки засудженого, що звернувся до неї.
Вивчення праць науковців кримінально-виконавчого напряму в Україні показало, що доктринальна група вираження поняття «безпека» знайшла своє відображення і в їхніх наукових розробках. Зокрема, А. Х. Степанюк та І. С. Яковець у першому науково-практичному коментарі до КВК України у 2005 р. зазначали, що під безпекою слід розуміти гарантію, необхідну умову життєдіяльності особи, що дозволяє їй зберігати та збільшувати духовні й матеріальні цінності [3, с. 47].
Інші автори (А. П. Гель) у навчальному посібнику «Кримінально-виконавче право України» (2008 р.), не виводячи поняття «безпека», визначили сутність права засуджених на особисту безпеку, відтворивши при цьому вимоги ч. 2 ст. 10 КВК України [8, с. 114].
В свою чергу О. М. Джужа та О. І. Осауленко в підручнику «Кримінально-виконавче право України» (2010 р.) сформулювали поняття особистої безпеки засуджених, визначивши її як гарантовану міжнародним правом та українським законодавством захищеність життя, здоров’я, інших життєво важливих і соціально значимих інтересів цієї категорії громадян від завдання шкоди, а також запобігання небезпеці та загрозам, які виникають у процесі відбування (виконання) кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі [9, с. 212].
І.Г. Богатирьов під правом засуджених на особисту безпеку розглядає: врегульовану чинним законодавством України діяльність органів і установ виконання покарань щодо здійснення організаційно-управлінських, матеріально-технічних, силових та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров’я та майна засуджених від протиправних посягань, створення належних для них умов відбування покарання і досягнення його мети [4, с. 3].
О. В. Лисодєд у науково-практичному коментарі до КВК України (2008 р.) застосував у тлумаченні ст. 10 КВК загальний підхід щодо визначення поняття «безпека», вказавши, що це стан захищеності життєво важливих законних інтересів особи від будь-якої зовнішньої загрози, при цьому забезпечення безпеки особи є однією з основних функцій держави [10, с. 48].
Автори спеціальної літератури, зокрема підручника «Безпека життєдіяльності» (Є. П. Желібо, В. В. Зацарний), поняття «безпека» визначають як ступінь свободи від ризику або ж відсутність неприпустимого ризику, пов’язаного з можливістю завдати будь-якої шкоди життю та здоров’ю людини за будь-яких умов існування [11, с. 25].
«Міжнародна поліцейська енциклопедія» надає таке визначення поняття «безпека»:
1) стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх і зовнішніх загроз;
2) здатність предмета, явища або процесу зберігати свою сутність, основні ознаки, властивості за знищувального впливу з боку інших предметів, явищ або процесів [12, с.45].
Для більш повного розуміння поняття «безпека» одним із ключових є слово «небезпека», відчуття якої в кожної особи (зокрема, засудженого) має глибоко індивідуальний характер, що залежить найчастіше від:
1) рівня соціального й суспільного розвитку особи;
2) ситуації та суспільного устрою, що позитивно чи негативно впливають на світосприйняття особи (громадянина).
Узагальнивши, робимо висновок, що «небезпека» – це явища, процеси, об’єкти, інформація та люди, які можуть спричинити небажані наслідки та призводити до погіршення стану здоров’я чи смерті людини, завдавати шкоди навколишньому середовищу й об’єктам громадської діяльності [11, с. 26].
Таким чином, аналіз поняття «безпека» дає можливість узагальнити:
по-перше, наближеною за значенням до категорії «безпека» є категорія «безпечність». Проте, як слушно зазначають Є. П. Желібо і В. В. Зацарний, якщо безпека характеризує стан об’єктів або систем, то безпечність – це їх властивість [11, с. 25-26];
по-друге, безпека нерозривно пов’язана з небезпекою, а саме: кожна людина відчуває небезпеку й розуміє її значення по-своєму;
по-третє, як обґрунтовано довели окремі вчені (Ю. І. Римаренко, О. В. Копан), інститут юридичної безпеки має дві проблеми:
а) юридичного захисту життєво важливих інтересів особи;
б) захищеності життєво важливих інтересів особи від загроз, що виникають у сфері юридичних правовідносин [12, с. 45-46].
Вивчення практики виконання та відбування покарань в Україні свідчить, що здебільшого небезпека для засуджених має прихований характер і перетворюється в реальну небезпеку за наявності таких умов: а) небезпека реально існує; б) засуджений перебуває в зоні дії небезпеки; в) засуджений не має ефективних засобів захисту, не використовує їх, ці засоби є неефективними [13, с. 3-6].
Окрім цього, практика свідчить, що найбільш вразливими об’єктами в установах виконання покарань є неповнолітні або колишні неповнолітні, які відбували покарання у виховних колоніях (ст. 19) або щодо яких суд постановив рішення щодо заміни покарання з випробуванням (ст. 75 КК) на реальне позбавлення волі та направлення їх у виправні колонії в порядку ст. 147 КВК «Переведення засуджених із виховної колонії до виправної колонії». На законодавчому рівні закріплено відбування покарання у виді позбавлення волі неповнолітніми (глава 21); особливості відбування покарання в колоніях різних видів. З огляду на це, варто доповнити ст. 10 КВК чи ввести ст.10-1, зміст якої відображав би таке: «з урахуванням віку, статі, стану здоров’я та інших індивідуальних особливостей засуджених органи та установи виконання покарань мають створити відповідні умови відбування покарання, які повинні забезпечити право засуджених на особисту безпеку».
Таким чином, узагальнивши сформульовані в науці визначення понять «безпека» та «особиста безпека засуджених», можна стверджувати, що особисту безпеку засуджених до позбавлення волі слід розуміти як визначену та гарантовану на нормативно-правовому рівні, а також забезпечену правоохоронною діяльністю посадових осіб органів і установ виконання покарань та інших осіб захищеність їхніх прав і законних інтересів від різноманітних загроз, що посягають на їх життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність та інші законні інтереси.
1.3. Вітчизняний та зарубіжний досвід впровадження прав засуджених на особисту безпеку.
У діяльності пенітенціарних систем різних країн знайшла своє практичне втілення концептуальна ідея з Європейських пенітенціарних правил про те, що тюремне ув'язнення, позбавляючи людину свободи, вже саме по собі є покаранням. Тому умови тримання і режими в місцях позбавлення волі не повинні погіршувати заподіяні таким чином страждання, за винятком окремих випадків, коли це виправдано необхідністю ізоляції та підтримання дисципліни [14, с.16]. На даний час на Заході в’язниця – засіб цивілізації і демократизації пенітенціарної політики і практики, що забезпечує, з одного боку, безпеку суспільства, з іншого – безпеку засудженого.
У Швейцарії персонал тюрем та інших закладів системи виконання покарань не має засобів безпеки, які мають характер активного нападу, на відміну від України, зокрема, єдиний вид спеціальних засобів – наручники, а їх застосування можливе лише тоді, коли особа може спричинити шкоду собі; про кийки або вогнепальну чи газову зброю мова навіть не йдеться. Так звана оперативна робота по виявленню, профілактики і припиненню злочинів та інших правопорушень покладаються на поліцію, так само, як і припинення конфліктів між засудженими або масових непокор, тобто, при якихось надзвичайних подіях адміністрація тюрми повідомляє про це поліцію, але сама не втручається у ситуацію, що склалася і мотивують це тим, що подібні заходи не можуть бути властиві соціально орієнтованій системі виконання покарань [15, с 28].
Також цікавою є така практика, що фактично в усіх установах виконання покарань Швейцарії встановлені автомати для видачі безкоштовних одноразових шприців, на що працівники тюрем відкрито кажуть, що, незважаючи на всі вжиті заходи безпеки, продовжують траплятися випадки надходження в тюрму наркотичних засобів і щоб знизити ризик зараження засуджених через можливе використання одного шприца на декількох осіб і встановлені зазначені автомати.
У Норвезьких тюрмах застосовуються так звана динамічна безпека, що ґрунтується на адекватному спілкуванні засуджених та персоналу установ, встановленні між ними стабільного, заснованого на довірі контакту. Таке спілкування спрямоване на те, щоб сформувати у засуджених повагу до персоналу. Адміністрація тюрми прагне до того, щоб заходи безпеки не обмежували соціальну роботу і гуманне ставлення до ув’язнених. Досвід норвезьких працівників установ виконання покарань доводить, що посилення технічної безпеки приводить до більшого насильства і агресії, оскільки посилюється ізоляція засуджених. Тюрма не має бути такою, щоб з неї не можливо було б скоїти втечу, оскільки подібна тюрма буде надмірно закритою, що тільки посилить насильство і агресію [16, с 5-7].
Варто звернути увагу на основні положення, запропоновані досвідом країн, в яких функціонує система виконання покарань, якою безпека засуджених ставиться на перше місце та не обмежується плоскими поняттями. Із логіки законодавства України виходить, що умови відбування покарань не є безпечними, адже сама небезпека передбачена як умова щодо застосування заходів безпеки і тільки з її порушенням дані заходи можуть бути застосовані, а на наявність інших заходів забезпечення безпеки не вказано. Тож, законодавство саме вказує на те, що безпека засуджених залежить від певних умов та причин, а не є метою діяльності установ виконання покарань апріорі. На відміну від вищезгаданих країн, де безпека врегульована не тільки з правової сторони, а й з поглядів психології і моралі та дійсно вказує на гуманне ставлення та забезпечення особистої недоторканості засуджених.
Проаналізувавши положення ч.2 ст.10 Кримінально-виконавчого кодексу України, де вказано, що засуджені мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки, але не зазначено, що персонал установ виконання покарань має право самостійно, за своєю безпосередньою ініціативою приймати міри щодо забезпечення безпеки засуджених. Це вказує на те, що працівники установ виконання покарань не мають змоги самостійно спостерігати та реагувати на будь-які прояви, що можуть свідчити про обмеження права на особисту безпеку засуджених [17].
В системі виконання покарань України єдиним заходом забезпечення безпеки засудженого є можливість переведення засудженого в інше місце відбування покарання. Інші заходи забезпечення безпеки по суті відсутні. З одного боку, це дає певний простір адміністрації до дій із забезпечення безпеки засудженого, а з іншого, як показує практика, приводить до застосування лише одного заходу, що прямо вказаний в законодавстві.
Отже, звернувши увагу на зарубіжний досвід та проаналізувавши деякі положення вітчизняного законодавства у сфері забезпечення права засуджених на особисту безпеку, ми маємо загальне бачення питання забезпечення права на безпеку засуджених в Україні, а саме, зрозуміло, що законодавство в цій сфері не повною мірою регулює питання безпеки засуджених та мало звертається увага на всі важливі фактори порушення права на безпеку та запобігання цій проблемі, не врегульовано багато положень, які мають значення для того, щоб право на особисту безпеку мало провідне значення в системі прав засуджених.
Так як особиста безпека для кожної особи має особливу цінність та передбачає собою стан захищеності, з усієї системи прав засуджених дане право має бути провідним. Для того, щоб система виконання покарань мала гуманістичне спрямування та повною мірою дотримувались права засуджених, захищеність осіб, які відбувають покарання повинна ставитись законодавством та персоналом установ виконання покарань понад усе.
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЗАСУДЖЕНИХ ЯК СУБ’ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ ПРАВОВІДНОСИН
2.1. Загальна характеристика правового статусу засуджених.
Усі особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що виникають під час виконання покарань, мають певний правовий статус. Відповідно, можна говорити про правовий статус засудженого, персоналу органів та установ виконання та близьких родичів засудженого. Серед них на особливу увагу заслуговує правовий статус засуджених.
Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави володіють правами та свободами, які згідно зі статтею 3 Конституції України визнаються найвищою соціальною цінністю. Це зумовлює наявність особливих вимог до нормативно-правових актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально цивільних прав і свобод. Крім того, закріплення правового статусу засуджених визначає одночасно встановлення меж і форм діяльності персоналу органів та установ виконання покарань, тобто гарантію забезпечення законності в їхній діяльності.
Виконання засудженими покладених на них обов’язків і реалізація прав, що їм належать, і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей. Ретельна регламентація правового статусу засуджених являє собою важливий інструмент їх правового та морального виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.
Закріплення в Конституції України основ правового статусу засуджених має важливе не лише юридичне, а й політичне, практичне та виховне значення. У соціально-політичному аспекті визнання засудженого суб’єктом усіх прав, свобод та обов’язків характеризує сучасний підхід нашої держави до покарання, його мети й місця в системі соціального контролю.
Із метою конкретизації частини 3 ст. 63 Конституції України в Кримінально-виконавчому кодексі (КВК) України питанням правового становища засуджених присвячено самостійний розділ, і це дозволило чітко зафіксувати правові межі статусу засуджених. У зв’язку з цим за основу був узятий правовий статус громадянина України, а потім шляхом обмежень, установлених кримінальним, кримінально-виконавчим та іншими галузями законодавства нашої держави, визначено правовий статус засудженого.
1 2 3