Ім'я файлу: Документ (24).docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 07.10.2020
скачати
Пов'язані файли:
Документ (22).docx
Владка.docx

Передумови формування та ідейні джерела християнства

Християнство — одна з найпоширеніших світових релігій, яка має три головні напрями — православ'я, като­лицизм та протестантизм.

Зародилося воно в середині І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Головною соціально-політичною причиною його виникнення було безсилля пригноблених, які безуспішно боролися за своє визволен­ня. Жорстокі розправи над ними посилювали апатію та відчай. Щоб жити в таких умовах, потрібно було мати хоч якусь надію. Та частина рабів і пригноблених, яка відмо­вилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні християнства відіграли помітну роль й інші соціальні обставини. Централізація державної влади сприяла виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Активізація економічного, політичного та ідейного спілку­вання між народами внаслідок утворення Римської імперії живила у свідомості людей уявлення про наднаціонально­го Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності. Розпад рабовласницького ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і зумо­вив їхню підтримку християнської релігії.

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії. Християнство тісно пов'язане з іу­даїзмом, від якого воно успадкувало визнання Старого Завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої час­тини Біблії. З нього взято багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа, який заснував нову

релігію. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна "месія" (букв, "помазаник", у перекладі — посла­нець божий, рятівник людей). Дослідження не заперечують існування засновника християнства, оповіді про якого (Євангелія) створювалися після його смерті. З іудаїзму хри­стиянство запозичило вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до н.е. — прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріховність лю­дини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос, яке розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали і свого месію Богом. У Се­неки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до во­рогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія за своєю природою є людиною. Його перше прише­стя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тепер потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'яза­ний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великим. У міфах про східних богів простежується разючий збіг подій з подіями, викладеними в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, вони були одним з найважливіших джерел життєпису Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), раннє християнство (середина II ст. — початок IV ст.) та пізнє християнство (початок IVст. — кінець V ст.). 

До общин первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.

На етапі раннього християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. Християнські общини, які почали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.

Період пізнього античного християнства характерний тим, що до християнської релігії в основному приєднали­ся рабовласники. За імператора Костянтина християнсь­ка релігія спершу була урівняна з усіма іншими релігіями, а в 324 р. стала державною, користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Поча­лася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася константино­польська, у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор (зібрання духовенства) у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Він був названий Вселенським то­му, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви, в особі вселенських соборів духовенство отримало свій вищий керівний центр. Тоді ж було закріплено союз держави і церкви. Хоча вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. всього 7), вони об'єдну­вали зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалася свя­щенна книга Біблія

Формування доктрини християнства


Протягом IV—VIII ст. доктрина, культ і правові засади християнства оформлювались на «Вселенських соборах», серед яких — Перший Нікейський, Перший Константинопольський (381), Ефеський (431), Халкедонський (451), Другий Константинопольський (553), Третій Константинопольський (680—681) і Другий Нікейський (787).

Складний процес формування доктрини супроводжувався розколами церкви та виокремленнями доктринальних течій, що оголошувалися на Вселенських соборах єресями і засуджувалися. Становлення християнської доктрини проходило у полеміці з іншими релігійними течіями: юдаїзмом, гностицизмом, докетизмом, маніхейством та іншими. Було визнано хибними неортодоксальні погляди на Святу Трійцю такі як аріанство, несторіанство, монофізитство, монофелітство тощо.

Нажаль, християни не завжди були миролюбними, багатьох воєн можна було уникнути, деякі мали б бути не такими кровопролитними. Але все пізнається в порівнянні: війни язичників і війни християн – це різні за цінностями та методами явища. Для язичників, як для цивілізованих греків і римлян, так і для варварів, війна була спортом. Заради справедливості, зауважимо, що в античності теж існувало уявлення про справедливу війну, але воно було нерозривно пов’язане з язичницьким світосприйняттям, наприклад, цілком прийнятним мотивом для застосування сили вважалася помста і захист честі. Натомість, християнство проголошує, що виправданою є та війна, яка має на меті захист слабших, а не власної гордині.

Сьогодні ідеї християнської доктрини справедливої війни зайняли гідне місце в міжнародному праві та лягли в основу наукової теорії. Американський політолог Майкл Волцер у книзі «Справедливі і несправедливі війни» систематизував принципи справедливої війни. Розподіливши їх на дві групи:jus ad bellum (умови за яких війна може бути розпочата) і jus in bellum (прийнятні способи ведення війни).

Справедлива війна – це проміжна позиція поміж крайнощами пацифізму і мілітаризму. Перший – утопічний; другий – антихристиянський. Християнство не ховається в ілюзорному світі, а приймає виклики складної реальності, намагаючись мінімалізувати зло. При цьому не полишає надію на світ без гріха і насилля, обіцяний у Священному Писанні, який настане після другого пришестя Ісуса Христа.
Особливості культу Християнсва

Одночасно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу - сукупності таїнств, ритуалів, свят, звичаїв, обрядів. Релігійні свята і обряди походять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпечити собі успішне полювання або рибальство, приплід тварин або врожай, розраховували вплинути колективними обрядами, діями на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію - зміцнюють віру в надприродне, безсмертя душі, загробне життя. Вони с важливим елементом релігійного культу.

Християнські таїнства

Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами.

Таїнства - обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають віруючим невидиму благодать Божу. Вважається, що встановлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. Тому передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими - прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими - прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлеопомазання); обов'язковими для кожного християнина (хрещення, миропомазання, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не відразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протестантських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі - ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплення водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти відлюдний "нечисту силу", тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти - окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "первородний гріх", успадкований дитиною від "прабатьків людства", і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого в Таємній Вечері Господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають "співтілесниками Ісуса Христа". У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення - розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання. Означає воно передавання віруючому "благодаті Святого Духа" змащуванням його ароматичною речовиною - миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців.

Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, християнство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху.

Таїнство миропомазання у православних і старообрядців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків - над 7-12-літніми дітьми (конфірмація).

Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних" гріхах перед священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства сповіді (покаяння, спокути, примирення) - в первісних віруваннях у зло, гріх, "бісівські сили", що переслідують людину i яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи інші їм людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоч у православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством його не вважає.

Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей.

Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли люди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше - в XVI ст.

Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення таїнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан диякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії - священновладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон - священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ - священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособорування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою - єлеєм. Згідно з ученням православної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби (відчай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів переходу людини у вічне життя.

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змащували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

Богослужіння. Це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.

Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскравість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює панахиди, читання псалмів над небіжчиком тощо

Організаційна структура християнства

В Ісуса не було стрункої системи догматів, не створив він і особливої релігійної організації — вони йому не були потрібні. Він постійно відчував у собі Бога. У нього не було якихось видінь, як у пророків, Господь не з’являвся йому як основоположнику іудаїзму Мойсею; але все, що він говорив про свого Отця, просто витягав зі свого серця, із глибин своєї душі.

Але чим більше часу проходило від мученицької смерті Ісуса, чим далі відкладалося його Друге Пришестя, тим необхіднішою ставала для нової о вчення потреба в поширенні й організаційному оформленні. Основний напрямок становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І.С. Свенцицька влучно охарактеризувала так: "Від громади до Церкви". У цьому процесі виділяється кілька етапів.

Основний напрям становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І. С. Свенцицька влучно схарактеризувала таким чином: «Від общини до церкви». У цьому процесі виділяється декілька етапів.

I – етап заснування Церкви Ісусом – охоплює час євангель­ської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття I ст. н. е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської общини в Палестині, видними діячами якої були Іоанн Хреститель (Передвісник) та Ісус, початок активної проповіді нового релігійного віровчення.

II (30-324 рр. н. е.) – це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим розповсюдженням християнства по всій території Римської імперії, об’єднанням розрізнених християнських общин у централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Перша подія. Масове розповсюдження християнства на всій території Римської імперії, що містила велику частину Європи, Азії та Північної Африки. У власне християнській традиції цей етап пов’язується з місіонерською діяльністю 12 учнів – апостолів (грец. посланець) Ісуса і 70 його найближчих послідовників. Тут відбувається трансформація. Місіонери пояснили віруючим, що настання Царства Божого слід чекати впродовж життя не одного, а багатьох поколінь, тим самим налаштовуючи їх на створення власної релігії, а також дав елементарні культові розпорядження, якими мали керуватися адепти нової віри.

Друга подія. Об’єднання розрізнених християнських общин у централізовані церковні організації. Перші християни об’єднувалися в культові співтовариства, що називалися «еклессії» (грец. збори).

Сліди церковної організації простежуються з II ст. н. е. (перша культова будівля датується 165 р. (Мемфіс, Єгипет)). Це пов’язано з кількісним зростанням християнства, розширенням географічних меж його впливу. Зі збільшенням числа общин між ними посилюються суперечки і розбіжності за аспектами віровчення, а збільшення числа віруючих вимагало впорядкування богослужіння, невпинного контролю над громадською касою, постійної організації добродійної діяльності.

Спочатку серед братів і сестер во Христі виділяються керівники, «старійшини» общин – пресвітериа також люди, що допомагали пресвітерам у виконанні богослужебних ритуалів,  диякони (грец. прислужники).Поступово з числа старійшин виділяється і вищий посадовець – єпископ (наглядач), можливо, скарбник громадської каси, або інша назва пресвітера. 

Всі разом – єпископи, пресвітери і диякони склали клір – відокремлену від простих віруючих – мирян групу священнослужителів.

Останній крок у вдосконаленні організаційної структури християнської церкви полягав у появі в III ст. н. е. митрополитів (грец. людина з головногоміста) – єпископів головних міст провінцій, за якими закріпилося право призначати інших єпископів. Основних митрополій до IV ст. утворилося п’ять: єрусалимська, антиохійська, александрійська, римська і константинопольська. Ця система була закріплена рішеннями Вселенських соборів і стала основою сучасної організаційної структури християнства, в першу чергу східного.

Третя подія. Початок перетворення християнства в офіційну релігію Римської імперії був покладений у низці едиктів римського імператора Костянтина. Найвідомішим з них був так званий «Міланський едикт» 313 р., який зрівняв християнство в правах з іншими релігіями.

У 324 році імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією, а в 325 році скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз держави і церкви.

III етап в організаційному розповсюдженні християнства – етап семи Вселенських соборів (325-1054), тобто зборів представників від усіх християнських церков. Головний зміст цього етапу – уніфікація, додання єдності християнському віровченню та обряду. Християнська церква, що досягла достатнього ступеня централізації, потребувала єдиного вчення. Після вироблення єдиних положень християнського віровчення, інші учення і течії, які відхилялися від офіційної точки зору, стали вважатися єрессю. 

Найбільш значимими віхами процесу уніфікації стали:

а) прийняття Нікео-Константинопольського «Символу віри», що складався з 12 пунктів (відбулося на соборах в Нікеї в 325 р. і в Константинополі в 381 р.), і подальшого прийняття семи основних християнських таїнств;

б) затвердження канонічного Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затягнулося до VII ст. 

У IV ст. н. е. обидва Заповіти переклав на латинь блаженний Ієронім. Цей переклад, що став основою для подальшої роботи, одержав назву «Вульгати». Переклад Біблії на слов’янські мови відбувся у IX ст., на живу українську – у середині XVI ст. Офіційний – Синодний (тобто схвалений Синодом, найвищим органом управління Російської Православної Церкви) – переклад на російську мову був зроблений тільки в кінці XIX ст. На сьогодні Біблія вже перекладена практично всіма відомими мовами народів земної кулі (більше 2100) і з моменту винаходу книгодрукування в XV ст. вийшла рекордним тиражем – більше 4 млрд екземплярів.

Основні причини масового та швидкого розповсюдження християнства:

1) ідея християнського універсалізму. Це була ідея рівності всіх людей перед Богом як підлягаючих порятунку грішників, яка означала, що етичне самовдосконалення відкрите для всіх людей – різних національностей, різного кольору шкіри, різного майнового і соціального положення, й не має часових меж, доступне для будь-якої людини впродовж всього її життя;

2) розповсюдженню християнства сприяла відсутність детально розробленого догматизму віровчення та єдиної організації, бо це привертало до нової релігії людей, що до того сповідали найрізноманітніші вірування.

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/relsoc_2013_3-4_15.pdf
скачати

© Усі права захищені
написати до нас