ОТРИМАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ У ЄВРОПЕЙСЬКИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ. РИЗИКИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.
Ессе
У сьогоденні виняткового значення набуває освітньо-наукова сфера і, зокрема, вища освіта, яка в умовах швидкого наростання глобальних загроз поступальному розвитку окремих країн та всього людства покликана стати основним засобом формування здатних до вирішення нових проблем фахівців, джерелом знань і методів для урівноваженого співіснування людини та її довкілля.
Першочергова увага з боку держави до розвитку національної освіти взагалі і вищої, зокрема – це вкрай назрілий відгук на виклик часу. Адже сьогодні життя вимагає вирішення нових завдань, що постають перед науково-освітньою галуззю України, яка декларує своє устремління бути серед розвинених, демократичних країн Європи. Тимчасом нашій державі загрожує й інший шлях у майбутнє – бути обабіч дороги прогресу через неспроможність захиститися від руйнівного впливу глобалізації та дати собі раду.
Безумовно, що прогресивний поступ України можливий у разі послідовної і відповідальної праці за науково-обґрунтованою програмою збалансованого, стійкого (сталого) соціально-економічного розвитку, яка б була сприйнята суспільством і не відмінялася кожним наступним Президентом країни чи Урядом. Такої програми в Україні за всі роки її незалежності не було створено. Програми під гаслами «Послідовність, ефективність, відповідальність» чи «Десять кроків назустріч людям» та їм подібні – це програми емоцій, передвиборного змісту, в яких яскраво простежується змагання в обіцянках українському народові щастя, не вкладаючи в голови народу і свої розуміння дії системних механізмів досягнення того щастя. І це не тому, що хтось цього не хоче, а тому що не знає і не переймається тим, звідкіля що взяти так, щоб не нашкодити справі вже сьогодні, а тим більше майбутнім поколінням українців. Інтелектуальний потенціал українських вчених – справжніх носіїв наукового прогресу, а не «адміністраторів від науки» – для вирішення завдань отримання українською молоддю якісної вищої освіти з подальшою працею на користь власної країни, а не вирішення економічних проблем європейських вищих навчальних закладів.
Мета переходу України до стійкого розвитку полягає у забезпеченні високої якості життя нинішньому і майбутнім поколінням українського народу на основі збалансованого розв’язання соціально-економічних проблем, збереження сприятливого екологічного середовища і раціонального використання та відтворення природних ресурсів. У контексті зазначеного не треба якихось доведень необхідності високоякісної освіти та ефективної науки, які, на жаль, не стали першочерговими державними пріоритетами (хоча, зі слів чільних осіб, у державі і в цьому випадку в освіті не все так погано). Це можливо за умови забезпечення відповідного розвитку та забезпечення якісної вищої освіти для студентів національних вищих навчальних закладів. Тимчасом усім відомо, що сьогодні українська наука взагалі, вузівська зокрема, як би ми себе не підбадьорювали, перебуває в критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави. За такого стану української науки не дивно, що вища освіта і наука, в тому числі й академічна, щорічно втрачають тисячі не гірших учених, докторів і кандидатів наук. Погано те, що, як засвідчує статистика, наша молодь не дуже охоче пов’язує своє життя з наукою та прагне працювати за кордоном [4, c. 10].
Непросто сьогодні виховувати в молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади все більше і більше деморалізує студентську спільноту, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між молодим поколінням та організацією вищої освіти у країні. Лише конкретні справи, чесно задумані і у зазначені терміни виконані, можуть об’єднати всі поверхи українського суспільства і пробудити в ньому джерела національного, соціального і історичного оптимізму. Тому українська молодь плине в Європу за якісною вищою освітою, працевлаштуванням, намагаючись реалізуватися у сучасному житті та професійній сфері.
Економічними втратами в освіті можуть стати вивільнення істотної частини висококваліфікованого персоналу; закриття навчальних закладів; втрата контингенту; скорочення або втрата фінансових ресурсів. Втрати в галузі вищої освіті можуть бути більш глобальними внаслідок її стратегічного значення для прогресу суспільства і привести до низької якості підготовки кваліфікованих кадрів; слабкості формування особистісних і ціннісних рис людських ресурсів; недостатності забезпечення інноваційного розвитку країни; займанню програшних позицій у європейській конкуренції та ін. Проблеми, що стоять сьогодні перед вітчизняною вищою освітою, є важливими і визначаються як загальносвітовими тенденціями, так і специфічними умовами життя українського суспільства [6, c. 10].
Традиційно вся сукупність ризиків в галузі вищої освіти поділяється на дві великі групи: 1) зовнішні (глобалізація, технологічні, політичні, правові, економічні (майнові, фінансові, фіскальні), демографічні); 2) внутрішні (кваліфікація персоналу, нестача коштів для розвитку, рівень підготовки абітурієнтів, система управління: орієнтація на новаторство, стиль керівництва, система комунікацій і відносин, слабкість і застарілість матеріально-технічної та науково-дослідницької бази, слабкість маркетингової політики) [7, c. 9].
Перед сучасною українською вищою освітою стоять ризики:
– соціальні втрати – посилення процесів соціальної селекції та послаблення функції соціальної мобільності, значні диспропорції на ринку праці – безробіття серед висококваліфікованих працівників і низький рівень оплати праці;
– педагогічні втрати, що полягають у неефективності навчальних технологій, недостатній рівень загальної освіченості або фахової компетентності випускників;
– політичні втрати, що полягають у відсутності престижу національної системи освіти через її неефективність або корумпованість, низькі показники цієї системи в рейтингах, її непривабливість для іноземних студентів [5, c. 199].
У сучасному світовому суспільстві формування єдиного світового освітнього простору відбувається через зближення підходів різних країн до організації освіти, а також через визнання документів про освіту інших країн.
Загальноєвропейський простір вищої освіти і науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів утворюють сучасний загальноєвропейське суспільство знань – це сприяє зростанню мобільності студентів та професорсько-викладацького складу, а з іншого боку – академічна мобільність є необхідною умовою формування самого спільного освітнього простору. В кожній країні існує зовнішня академічна мобільність і внутрішня. Організована академічна мобільність здійснюється у межах економічного, політичного або міжуніверситетського академічного партнерства; індивідуальна академічна мобільність передбачає з власну ініціативу студента. Академічна мобільність збільшує шанси людини на професійну самореалізацію, а також підвищує якість трудових ресурсів національної економіки і стає відповіддю національних систем освіти на виклики глобального освітнього простору, жорстку конкуренцію на ринку освітніх послуг [9, c. 116].
На думку керівництва Європейської Комісії, навчання студентів за кордоном повинне стати стандартним елементом університетської освіти –з метою академічного обміну між державами Євросоюзу та іншими країнами у межах цього проекту працює програма «Еразм-Світ». Проте, незважаючи на фахову підтримку з боку ЄС, нею скористалися вищі навчальні заклади України, які мають реальні партнерські зв’язки з європейськими закладами вищої освіти. Сьогодні спостерігається посилення тенденцій до невизначеності під впливом дії нових зовнішніх викликів: глобалізації, поширення ІКТ і змін, пов’язаних з їх поширенням на всі сфери життєдіяльності. Такого впливу зазнає й система вищої освіти як важлива сфера національної економіки зокрема та українського суспільства – у цілому. Вищі навчальні заклади України ведуть свою діяльність в умовах зростання кількості внутрішніх і зовнішніх ризиків – цілком зрозуміло, що адекватна реакція на сучасні виклики повинна будуватися на розумінні та грунтовному осмисленні всіх можливих ризиків [3, c. 33].
Особливістю освітніх ризиків можна назвати те, що вони можуть не означати прямих фінансових втрат, а більше проявляються як загрози таких втрат у довгостроковому періоді. Тим часом актуальним є формування напряму освітнього ризик-менеджменту, мета якого полягає у налагодженні процесу прийняття управлінських рішень на різних рівнях (навчального закладу, регіону, підгалузі, галузі освіти в цілому), спрямованих на зниження ймовірності несприятливих процесів і на мінімізацію можливих втрат [5, c. 212].
В основі глобалізації вищої освіти лежать демографічні проблеми європейських розвинутих країн, що пов’язані з падінням народжуваності та відповідним скороченням в Європі населення юнацького віку – така ситуація змушує європейські країни, де створено потужну базу для вищої освіти з розвинутою інфраструктурою активно залучати українську молодь до отримання вищої освіти саме в європейських навчальних закладах. Глобалізація як провідна тенденція сучасного розвитку докорінно змінює зовнішнє середовище діяльності освітніх закладів, для якого властивими стають висока невизначеність, загальна взаємозв’язаність і гостра конкуренція. Глобалізація національної вищої освіти знімає бар’єри для відтоку потенціальних студентів на європейський ринок освітніх послуг і загострення конкуренції у різних його сферах [10, c. 97].
Сьогодні вітчизняна вища освіта відчуває на собі вплив надзвичайно активної цілеспрямованої освітньої політики Польщі, Чехії, Угорщини та інших європейських країн щодо створення якнайсприятливіших умов для залучення українських студентів, а саме: кращих порівняно з вітчизняними умов проживання, працевлаштування, оплати за навчання, можливості навчання російською та українською мовами, прискореного оволодіння польською мовою тощо. Результатом такої політики стало безпрецедентне зростання чисельності українських студентів, яке складає, наприклад, понад третину всього іноземного студентського контингенту Польщі [11, c. 411].
Фактором посилення відтоку української інтелектуальної еліти і студентства в Європу стають різноманітні рейтинги університетів, які, здійснюючи процес ранжирування, спрямовують вищі навчальні заклади на певні цілі при досягненні вищих щаблів. Характерно, що саме сфера діяльності з реалізації таких цілей стає бізнесом, продукуючи нові фінансові потоки та отримання надприбутків. Власне такою сферою слід вважати появу так званих «науковометричних баз даних» [13, c. 278].
До наполегливих прагнень ототожнення реальних наукових здобутків із зростанням публікацій у так званих «цитованих виданнях» включаються як окремі науковці, так і університети, наукові установи та цілі країни. Зрозуміло, що власники відповідних товарних марок стають отримувачами монопольної ренти – надвисоких доходів від реалізації своїх прав на ці видання, на бази даних тощо. Але розуміння сутності цих процесів не залишає вибору, адже утриматись і займати гідні позиції в сучасному висококонкурентному середовищі можливо тільки за умови здійснення колосальних витрат на рівні окремих науковців, закладів, регіонів і країни в цілому [4, с. 11].
Не менш серйозною проблемою сучасності системи вищої освіти є новітні технології: національна система вищої освіти, якщо вона хоче мати реальні конкурентні переваги в сучасному глобальному середовищі, повинна будуватися на адекватному використанні новітніх технологій у зв’язку з появою дистанційного навчання. Адже нові технології якісно змінюють навчальний процес, який здійснюється без особистого спілкування викладача і студента. І саме на ІКТ покладається функція передачі знань і контролю за їх засвоєнням. Сучасним студентам більше до вподоби працювати у віртуальному просторі, а не з друкованими матеріалами [11, c. 414].
Група політичних ризиків українського суспільства істотно розширилась у контексті подій, які пов’язані з нестабільністю політичної ситуації у країні, корупцією тощо. Реальним наслідком останніх подій стали надзвичайно стресові умови функціонування для більшості вищих навчальних закладів Донбасу, що втратили приміщення, лабораторну базу і студенти змушені шукати нові місця для продовження навчання.
Не менш серйозними для майбутнього розвитку вітчизняної системи вищої освіти є корупційні ризики. У новому законі, начебто, вже передбачено кроки для створення нового органу з контролю за якістю освіти, не залежного від МОН України. Водночас очевидно, що протидіяти корупції шляхом створення нових органів – не найбільш ефективний спосіб, адже це може сприяти підвищенню «ціни питання» [7, c. 8].
Новий закон «Про Освіту» має знизити правові ризики національної вищої освіти: контроль за якістю освіти; демократизація виборів ректорів; умови вступу до ВНЗ; визначення місць державного замовлення залежно від кількості заяв вступників; «перехресний вступ» у магістратуру для бакалаврів та ін., що наближує організацію української вищої освіти до звичайної європейської практики, але й розширить міграцію студентів до європейських університетів [12, c. 38].
Прийнятим у новій редакції законом «Про освіту» створюється справжнє конкурентне середовище, адже тепер усі вітчизняні ВНЗ повинні забезпечувати високу якість освіти, чим довести власну унікальність і важливість для українського суспільства або поступово припинити свою діяльність. Проте, досить багато питань організації освітньої діяльності ще залишають великий простір для доопрацювання: не всі освітні стандарти розроблено і прийнято, необхідно вдосконалювати організацію навчального процесу і облік робочого часу викладачів. ВНЗ у своїй діяльності повинні керуватися тими самими документами, де далеко не все враховано, не кажучи вже про необхідність реагувати на виклики європейської інтеграції [12, c. 39].
Розвиток творчих здібностей людини як основна мета освіти набуває особливої актуальності, потребує якісно нового підходу до вищої освіти на основі інтеграції зусиль науковців, педагогів, громадськості України. Доля українського суспільства залежить від того, наскільки ефективно будуть задіяні інтелектуальні, творчі можливості її народу, кожного її громадянина. Немає сумніву, що освіта і наука є найефективнішою сферою інвестування, адже освіті відводиться пріоритетне місце у вихованні і формуванні у студентів світогляду громадянина, патріота, висококваліфікованого фахівця.
З огляду на неминучість активізації інноваційного фактора у всіх сферах суспільства, зростання провідної ролі освітянського простору у формуванні інноваційно налаштованих професіоналів з високим рівнем компетенції та креативного мислення, подальші дослідження доцільно продовжувати у напрямі зміщення акцентів з теоретичних розмірковувань у бік прикладних аспектів. Зокрема, необхідно розробити ефективний механізм стимулювання, фінансування інноваційної діяльності вищого навчального закладу, розширити повноваження та збільшити академічні свободи вищої школи у вихованні інтелектуальної особистості, здатної легко адаптовуватися до проблемного світу нашого століття та змінювати його якісно.
Для багатьох дітей і батьків освіта за кордоном – це мрія, продиктована більшою мірою емоціями, ніж логікою. Кожен з популярних серед українців варіантів продовження освіти має як позитивні, так і негативні аспекти. Важливо також розуміти, де молода людина воліє жити у майбутньому, чи збирається вона повертатися в Україну. Кидатися в погоню за європейським дипломом варто тільки після того, коли бажання студента вчитися за кордоном є виваженим, логічним, морально і емоційно комфортним для особистості студента.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Афтаназів І. Економічні аспекти реформування регіональної системи підготовки кадрів вищою школою : монографія / І. Афтаназів.– Коломия : Вік, 2017. – 224 с.
2. Бенсік А. Критерії успіху діяльності організації, яка базується на знаннях, або необхідність зміни стилю управління / А. Бенсік, К. Богнар // Проблеми та перспективи управління в економіці. – 2011. – № 2. – С. 50-59.
3. Болюбаш Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти : [навч. посібник для слухачів закладів підвищення кваліфікації системи вищої освіти]. – К. : ВВП «КОМПАС», 1997. – 64 c.
4. Вакарчук І. Вища освіта України – європейський вимір: стан, проблеми, перспективи / І. Вакарчук // Вища школа. – 2008. – № 3. – C. 3-18.
5. Вітлінський В. Ризик у менеджменті / В. Вітлінський, С. Наконечний. – Львів : Світ, 2010. – 336 с.
6. Вовканич С. Теоретико-методологічні основи дослідження людського та інтелектуального капіталу в знаннєво-місткій економіці: концептуалізація понять / С. Вовканич, Л. Семів // Регіональна економіка. – 2012. – № 4. – С. 7-19.
7. Геєць В. Соціогуманітарні складові перспектив переходу до соціально-орієнтованої економіки в Україні / В. Геєць // Економіка України. –2010. – № 2. – С. 4-12.
8. Захарчин Р. Проблеми і перспективи розвитку вищої освіти на інноваційній основі / Р. Захарчин // Проблеми економіки. – 2011. – №1. – С. 12-15.
9. Кузнецова Н. Кадри інноваційного типу: сутність, значення та особливості формування в умовах розвитку інноваційної економіки / Н. Кузнецова // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – № 6 (96). – С. 115-121.
10. Лопушняк Г. Вища освіта України: проблеми та перспективи розвитку / Г. Лопушняк, Х. Рибчанська // Ефективність державного управління. – 2014. – Вип. 40. – С. 97-99. – [Збірник наукових праць].
11. Пасінович І. Досвід реформування вищої освіти в зарубіжних країнах та його використання в Україні / І. Пасінович // Вісник Львівського університету : [Серія економічна. / Відп. ред. С.М. Панчишин]. – 2008. – Вип. 39(1). – С. 410-415.
12. Про освіту : Закон України № 2145-VIII // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2017. – № 38-39.
13. Римар Ю. Стан та перспективи розвитку вищої школи в Україні / Ю. Римар // Вища освіта України. – 2008. – № 2 (29). – С. 277-279.
14. Степко М. Вища школа зорієнтована на фундаментальну підготовку і ми зробимо все, щоб її зберегти / М. Степко // Вища освіта України. –№ 2(29). – 2008. – С. 18-19.