Ім'я файлу: реферат соціалізація .doc
Розширення: doc
Розмір: 91кб.
Дата: 12.09.2020
скачати
Пов'язані файли:
Занаття про зимуючих птахів.doc
казка.doc
Розширення: doc
Розмір: 91кб.
Дата: 12.09.2020
скачати
Пов'язані файли:
Занаття про зимуючих птахів.doc
казка.doc
РЕФЕРАТ
На тему: «Особливості соціалізації в старшому дошкільному віці»
План
Вступ.
Особливості соціалізації дітей старшого дошкільного віку.
Висновок.
Список літератури.
Вступ
Старший дошкільний вік є періодом найбільш інтенсивного соціального розвитку дитини, який повинен розглядатися на чотирьох рівнях: соціальному, інституціональному, міжособистісному, індивідуальному. Саме тому проблема соціалізації дітей, зокрема, старшого дошкільного віку, набуває особливої актуальності. Заклад дошкільної освіти як потужна соціально-педагогічна система входить до складу соціального інституту неперервної освіти і, виступаючи його важливою ланкою, покликаний ефективно вирішувати проблему соціалізації дітей старшого дошкільного віку, а саме, надання дитині допомоги в процесі засвоєння соціального досвіду і входження в систему соціальних стосунків. Таким чином, у сучасній соціокультурній ситуації головною домінантою є соціалізація особистості дитини як результат її соціального розвитку та виховання, досягнення оптимальної форми соціальної активності та компетентності, що дає змогу дитині бути активним перетворювачем власного життя та довкілля, мати право свободи вибору і ставати суб’єктом власної життєдіяльності. Соціалізація старших дошкільників у різних видах діяльності, яка може бути зреалізована в дошкільному навчальному закладі, потребує пошуку інноваційного змісту, форм і методів роботи з дітьми старшого дошкільного віку, налагодження міцної партнерської взаємодії ЗДО і родини старшого дошкільника, виконання вихователем фасилітаційної функції у збагаченні соціального досвіду, розкриття і розвитку здібностей, моральних якостей вихованця, реалізації ним свого особистісного потенціалу.
Важливою умовою забезпечення ефективності соціалізаційних процесів є змінна позиція дорослих (батьків і педагогів), пов’язана з поступовим розширенням, збагаченням соціального досвіду старших дошкільників для формування в них готовності самостійно діяти, приймати рішення і нести відповідальність за наслідки своїх дій в межах вікових можливостей. Таким чином, цілеспрямоване соціальне виховання дітей старшого дошкільного віку в дошкільному закладі як системний процес зв’язків, взаємодій і взаємовпливів способів та засобів регуляції життєдіяльності сприяє актуалізації їхнього особистісного ресурсу.
Особливості соціалізації дітей старшого дошкільного віку
За слушним висловом одного з фахівців теорії соціалізації, питання про те, яким чином людина стає компетентним членом суспільства, є старим, як біблія (Г. Тард) [6, с. 12]. У кожному суспільстві соціалізація має свої особливості на різних етапах становлення та його розвитку. Узагальнено етапи соціалізації українські дослідники Н. Лисенко, Н. Кирста пропонують співвіднести з віковою періодизацією життя людини, в якій особливе місце посідають дошкільний та молодший шкільний період [9, с. 128]. Дитинство на всіх етапах характеризується постійною орієнтацією на дорослий світ, потребою прилучення до соціуму, взаємодії з ним. Соціальний розвиток, що утворює контекст онтогенезу, об’єктивно спрямовує його та визначає загальний зміст, який Д. Фельдштейн розглядає як взаємозв’язок соціалізації та індивідуалізації, що відбувається у процесі діяльності [12, с. 31]. Такої ж думки дотримується і О. Кононко, яка визначає соціалізацію на ранніх етапах онтогенезу як «набуття дошкільником соціального досвіду, що здійснюється через діяльність, спрямовану на орієнтування в ситуації, пристосування до навколишнього, перетворення живої і неживої природи, власного «Я» [13, с. 8]. У результаті соціального розвитку засвоюється певний обсяг соціальної інформації, система ціннісних орієнтацій, формується досвід соціальної діяльності у формуванні навичок, здатність до спілкування з оточуючими. Дослідження Д. Фельдштейна дають змогу уточнити термін «соціалізація» з боку суб’єкт-об’єктної позиції індивіда у процесі залучення його до соціально-історичного досвіду. По-перше, соціалізація може бути представлена як процес освоєння та реалізації зростаючою людиною соціального змісту (і в цьому значенні вона певною мірою протистоїть процесу індивідуалізації); по-друге, вона розглядається як реальний зміст дорослішання дитини, в якому відбувається становлення значущої для індивідуальності суб’єкта активної творчої соціальної дії. У першому випадку дитина більшою мірою виступає об’єктом засвоєння та набуття соціального досвіду, у другому – суб’єктом власної творчої діяльності. Процес соціалізації як активно творчої адаптації до культурного середовища відбувається практично все життя людини, однак, за даними науковців, пік його функціонально припадає на період старшого дошкільного віку.
Дитина поступово входить у реальність людського буття, яку утворюють простори предметного світу, образно-знакових систем, природи та соціальний простір безпосередніх стосунків людей (В. Мухіна) [10]. Взаємодія дитини із «зовнішнім» світом відбувається через діяльність, оволодіння способами та засобами дій, які відбиті в сукупному людському досвіді, культурі. Засвоєння дитиною соціального досвіду, що трансформується із зовнішнього у внутрішній план психічної діяльності, визначає її розвиток як суб’єкта предметної діяльності. Інтеріоризовані способи дій, включені в індивідуальну предметну діяльність, екстеріоризуються, а у подальшому відбувається накопичення індивідуального досвіду суб’єктом, вироблення нових способів та прийомів діяльності на ґрунті засвоєних. Численні наукові факти засвідчують, що, якщо інтелектуальні чи емоційні якості особистості за різних причин не здобувають необхідного розвитку в дошкільному дитинстві, то пізніше подалання такого роду недоліків утруднюється, а в інших випадках й унеможливлюється. Дошкільний вік виступає початковим етапом формування суб’єкта діяльності, спілкування та пізнання (А. Богуш, Р. Буре, Н. Гавриш, О. Кононко, В. Кузьменко, С. Кулачківська, Г. Люблінська, Т. Піроженко та ін.). Значення періоду від народження до вступу до школи полягає в набутті вихідних людських знань і умінь, психічних якостей і властивостей, необхідних людині для життя в суспільстві. У цей період зростає пізнавальна активність дитини, чому сприяють становлення смислової пам’яті, довільної уваги. Значно підвищується роль мовлення як у пізнанні довкілля, так і в розвитку спілкування і різних видів дитячої діяльності. Відбувається інтенсивний розвиток особистості дитини, її волі, становлення моральних уявлень та форм суспільної поведінки, формування ієрархії мотивів та потреб, загальна й диференційована самооцінка, елементи вольової регуляції поведінки. Все це створює передумови для переходу до шкільного життя. За умов цілеспрямованого виховання для старшого дошкільного віку стає актуальним поняття «соціальна активність», яку науковці визначають, як здатність дитини включатися до специфічної для даного віку діяльності з розв’язання суспільних завдань, виявляти такий рівень психічної активності, який би сприяв отриманню результатів, значимих для інших і для себе (у плані становлення соціально значущих рис особистості). Змістовно соціальна активність виявляється також у готовності виконувати обов’язки, виявляти ініціативу, що супроводжується прийняттям на себе певної міри відповідальності, яка характеризується відповідним рівнем самостійності й усвідомленості (В. Маралов). Як засвідчують спеціальні дослідження, важливішими умовами поведінки й діяльності, що характеризуються соціальною активністю є організація самої діяльності, побудованої за принципом групової відповідальної залежності (К. Мудзібаєв); посилення значущості ситуації через актуалізацію соціальних емоцій та емоційної уяви (О. Запорожець, Я. Неверович); включення самосвідомості особистості (С. Якобсон) [14]. Отже, розширення смислового поля діяльності за рахунок уведення соціально забарвленої мотивації, формування позитивно і конструктивно критичного ставлення до себе, розвиток елементів відповідальної залежності, – все це виступає чинниками сприяння розвитку і прояву соціальної активності. Ці положення були враховані нами в розробці експериментальної методики. У вітчизняній психології межа, що розділяє дошкільне і шкільне дитинство означена кризою семи років (В. Абраменкова, Л. Божович, Л. Виготський, Д. Ельконін, О. Кононко, І. Кулагіна та ін.), коли втрачається безпосередність та спонтанність в активності, натомість набувається довільність та опосередкованість, поведінка стає багатоплановою: диференціюється план предметний та план взаємний, реальний та уявний, усвідомлюються почуття (В. Абраменкова, С. Литвиненко) [5]. За даними сучасних медико-психологічних досліджень, період переходу дитини від дошкільного до шкільного життя характеризується як особливо складний у плані його емоційно-особистісного розвитку. Особливого значення й гостроти набуває проблема «емоційного світосприймання та світовідчуття» дитини. Вона розглядається ученими в контексті концепцій, що розкривають сутність людського буття (Б. Ананьєв, А. Асмолов, В. Мясищев), у зв’язку з дослідженням переживань як внутрішнього механізму свідомості і самосвідомості дитини (О. Запорожець, О. Кононко, В. Лебединський, О. Нікольська), в руслі концепції смислової детермінації психічних процесів (В. Зінченко, О. Леонтьєв). Через взаємодію зі світом дитина реалізує внутрішній механізм переживань, відчуває свою сопричасність до світу як до цілісної системи. З початком шкільного навчання змінюється соціальна ситуація розвитку дитини (Л. Божович, Л. Виготський, Д. Ельконін, В. Давидов, О. Леонтьєв), яку утворюють єдині та неповторні специфічні для даного віку відношення між дитиною і середовищем, що визначають: об’єктивне місце дитини в системі соціальних відношень, та відповідні очікування і вимоги, що висуваються перед нею суспільством; особливості розуміння та ставлення дитини до власної соціальної позиції та своїх взаємин з оточуючими. Молодший школяр робить крок на шляху від сімейної залежності до індивідуальної самостійності, на якісно новому рівні реалізується потенціал розвитку як активного суб’єкта пізнання оточуючого світу та самого себе. Дитина починає переживати себе «соціальним індивідом» (Л. Божович), у неї з’являється усвідомлення свого соціального «Я» [15, с. 232]. Спочатку вона усвідомлює себе як суб’єкт дії, а пізніше, як соціальний суб’єкт (суб’єкт взаємин), хоча таке усвідомлення має не раціональний, а переважно суттєвий (інтуїтивний) характер. Істотною характеристикою нового соціального положення, на думку науковців, є те, що навчальна діяльність як цілеспрямована, обов’язкова, довільна, відрізняється від ігрової. Навчальна діяльність виступає предметом суспільної оцінки, а життя маленьких учнів підкоряється системі обов’язкових, однакових для всіх правил. У зв’язку з цим гра з однолітками для маленького школяра набуває смислу справжнього, вільного, повного та захищеного життя. Нова соціальна ситуація включає дитину, яка раніше була захищена сім’єю, в різнопланові міжособистісні стосунки та спілкування («дитина-дорослі», «дитина – діти», «дитина – вчитель»), в яких слід відстоювати власні думки, позиції, право на автономність. Нормований світ соціальних стосунків потребує довільності, організованості, відповідальності, сформованості контрольно-оцінних дій. Структуру самосвідомості особистості, згідно з В. Мухіною, формують ідентифікація з тілом, власним ім’ям (ціннісне ставлення до тіла й імені); самооцінка, виражена в контексті домагань на визнання; уявлення про себе як представника певної статі (статева ідентифікація); уявлення себе в аспекті психологічного часу (індивідуальне минуле, теперішнє, майбутнє); оцінка себе в межах соціального простору особистості (права, обов’язки в контексті конкретної культури) [10]. Я-концепція шести-семирічних дітей поступово стає більш реалістичною, забезпечує дітей «фільтром», крізь який вони оцінюють свою соціальну поведінку та соціальну поведінку оточуючих (С.Хартер). Специфіка процесу соціалізації дітей саме цього вікового періоду, який ми досліджували, пояснюється сензитивністю, підвищеною чутливістю дитини до змісту власної Я-концепції, що робить її вразливою до зовнішніх впливів. Отже, у створенні захисного оточення вчені вбачають істотний ресурс розвитку (В. Абраменкова, Т. Алієва, С. Литвиненко, М. Осоріна). Розширюючи та встановлюючи соціальні зв’язки, шести-семирічна дитина освоює власний психологічний простір та можливість життя в ньому (О. Кононко). Дитина починає усвідомлювати та переживати свою індивідуальність, унікальність, відмінність від інших, прагне утвердження себе серед ровесників та дорослих. Самопізнання особистості відбувається через порівняння себе з іншими, самооцінку. Науковці підкреслюють величезне значення формування й забезпечення емоційно-позитивного ставлення до себе, що лежить в основі структури самосвідомості кожної нормально розвиненої дитини, та підкреслюють необхідність педагогічної підтримки позитивної самореалізації та коригування соціально засуджуваних та небезпечних її напрямків (О. Кононко, Г. Кошелева, В. Кудрявцев). Усвідомлення цього факту орієнтує науковців на виокремлення як одного з ключових напрямків експериментальної виховної роботи з дітьми формування позитивного ставлення дітей до себе і до соціуму. Значущими для них є висновки учених про залежність самореалізації, тобто реалізації активності дитини у значимих для неї сферах життєдіяльності та взаємовідносин, від визнання та схвалення успішності цієї реалізації значимими для неї людьми. Отже, соціальний розвиток дитини постає як взаємозв’язок соціалізації, тобто оволодіння соціокультурним досвідом, його засвоєння і відтворення, та індивідуалізації – набуття самостійності, відносної автономності. Якщо при входженні дитини в соціум або спільноти різного порядку та рівня розвитку встановлюється рівновага між процесами соціалізації та індивідуалізації, з одного боку, дитина засвоює цінності та норми соціуму, а з іншого – має індивідуальний внесок у спільній життєдіяльності, то відбувається її інтеграція в соціум, трансформація особистості і середовища – той гармонійний та гуманний результат, до якого ми і прагнемо. Водночас в цілому ряді сучасних досліджень відзначається, що шестирічні діти, які не здобували суспільну дошкільну освіту в дошкільних закладах, а виховувалися в сім’ї, обмеженому соціальному оточенні, або відвідували гуртки у центрі розвитку дітей, на початку власного шкільного життя відчувають істотні труднощі, важко адаптуються в соціумі. Учені пояснюють цей факт відсутністю у цих дітей глибоких і різноманітних уявлень про соціальні ролі, закони взаємин людей, у них не сформовано досвід встановлення оптимальної дистанції з однолітками та дорослими, діти майже не володіють способами розв’язання проблемних ситуацій соціально ухваленими діями, і нарешті, важко переживають відчуття розлуки у неослабному зв’язку з матір’ю та рідними (І. Ільїна, В. Ніколаєва, Г. Кошелева). Зроблені дослідниками висновки підтверджують переконання про необхідність урахування своєрідності початкового рівня готовності до входження в соціум дітей, які виховувалися в різних умовах життєдіяльності в побудові стратегії соціально-виховної роботи. Основою соціалізації особистості є соціальний досвід, засвоючи який, дитина здійснює власний саморозвиток та самореалізацію, стає соціально компетентною. Соціальна компетентність – це складна полікомпонентна властивість особистості, її інтегральна якість, яка складається з цілого комплексу емоційних, мотиваційних, характерологічних особливостей і виявляється у соціальній активності та гуманістичній спрямованості особистості. У структурі соціальної компетентності слідом за науковцями (І. Бех, С. Литвиненко, О. Кононко, І. Печенко) виділяють емоційнопочуттєвий, мотиваційно-ціннісний та діяльнісно-поведінковий компоненти. Емоційно-почуттєвий компонент соціальної компетентності обумовлюється здатністю дітей адекватно оцінювати та реагувати на емоційно-почуттєві прояви інших, сприймати себе у контексті відносин з однолітками та дорослими. Мотиваційноціннісний компонент виявляється в сукупності соціальних потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій дітей за умови зміни соціальних інституцій. Діяльнісно-поведінковий компонент свідчить про здатність дитини відчувати свою належність до певної соціальної групи, вміння доброзичливо взаємодіяти, налагоджувати спільну діяльність, гармонійні стосунки з однолітками. Структурна та змістовна характеристика соціальної компетентності дошкільника буде неповною, якщо не враховувати такий її важливий компонент, як соціально-комунікативна компетентність, з огляду на роль мови й мовлення в людському житті. Разом з науковцями (А. Богуш, Т. Піроженко, Н. Шиліна), визначають соціально-комунікативну компетентність як готовність дитини ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми в системі міжособистісних стосунків. До її складу входять: уміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях, уміння правильно визначати особливості емоційного стану себе та інших людей, уміння вибирати адекватні способи спілкування з оточуючими і реалізувати їх у процесі взаємодії. Така структура соціальної компетентності дає змогу глибше зрозуміти не тільки сутність цього феномена, але і його динаміку в період переходу з дошкільного дитинства до нової соціальної ситуації – навчання в школі.
Процес соціального розвитку – це складне явище, в ході якого відбувається засвоєння дитиною об’єктивно заданих норм людської спільноти та постійне відкриття, затвердження себе як соціального суб’єкта. Можливості засвоєння соціальності розкриваються дитиною у збереженні тенденції до розширення міри свободи, у поглибленні свідомого у власній суб’єктній активності, у характері його заглиблення в соціальний світ. Зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукупністю соціальних впливів світового рівня культури, загальнолюдських цінностей, з іншої, – ставленням до цього самого індивіда, актуалізацією власного «Я», розкриттям творчих потенцій особистості. Відтак, головним критерієм соціального розвитку в цьому випадку виступає не ступінь засвоєння соціальних норм і правил поведінки (діти нерідко виявляють прекрасну інформованість про норми і правила поведінки, яка залишається при цьому лише на вербальному, а не на поведінковому рівні), не міра адаптованості до довкілля на рівні пристосування, конформізму, а ступінь самостійності, ініціативності, творчості особистості. Свідоме застосування відомих способів оптимального розв’язання соціальної проблеми, здатність до розсудливого пошуку шляхів виходу із важкого становища, – саме так ми усвідомлюємо завдання дорослого, який прагне допомогти дитині успішно соціалізуватися в різних умовах життєдіяльності. Вивчення соціального розвитку з боку його змістової сутності (співвідношення соціалізації-індивідуалізації) дає змогу визначити соціально-педагогічні та психологічні механізми становлення цього процесу в онтогенезі. Соціальний досвід, до якого залучається дитина з перших років свого життя, акумулюється та виявляється в соціальній культурі. Відтак, постає важливе питання про те, як відбувається становлення образу світу взагалі і соціуму, зокрема у свідомості дитини на ранніх етапах соціалізації. Головною складовою дитячої картини світу є соціальний простір дорослих і ровесників. Питання про ставлення дитини до кожного з них пов`язано з поняттям локуса орієнтації – динамічної якості групи дітей , які виступають суб`єктом впливу на розвиток особистості в різні періоди дитинства. Цей локус орієнтації пересувається у процесі його життєвого шляху у напрямку від соціальних груп дорослих до групи однолітків. І дуже важливо, щоб цей вплив на дитину відбувався у гармонійному сполученні [16, с. 9-10]. Дитяча субкультура, яка володіє невичерпним потенціалом варіантів становлення особистості, в сучасних умовах набуває значення пошукового механізму нових напрямків розвитку суспільства. “Суспільний дитячий погляд» – це погляд у завтрашній день, він демонструє необхідність звернення до аналізу картини світу, яка дуже швидко змінюється у дитячій свідомості для розуміння теперішнього і прогнозування майбутнього. На основі аналізу досліджень досить помітно наскільки погіршився показник якості життя сучасної дитини, особливо у морально-етичній сфері, критеріями якого є: ставлення до світу речей, інших людей, однолітків, самого себе, а також відсутність оптимістичної картини світу, радісного світовідчуття та віри в майбутнє. Основною причиною таких показників є ті зміни, які відбувалися в нашому суспільстві. Складність перехідного періоду, масштабність і гострота його соціальних, культурних і економічних проблем. Аналіз суспільних процесів свідчить, що наразі найменш захищеною категорією населення є діти. Знецінення моральних норм у стосунках між людьми призводить до зниження рівня виховання дітей, послаблення інтересу до навчання. Складні матеріальні умови у сім`ях зумовлюють залучення частини дітей до дрібних спекуляцій, жебракування. Особливо складним є матеріальне становище у багатодітних сім`ях. Недостатньо здійснюються заходи щодо соціального і правового захисту дітей. Нині нараховуються 51,1 тисячі дітей, які залишилися без піклування, та дітей-сиріт. Позбавлені постійної батьківської опіки діти все частіше потрапляють у сферу інтересів кримінальних осіб, стають безпритульними, бомжами. Зростаюча дегуманізація відносин у дитячому середовищі виявляється у крайніх формах: в збільшенні дитячої жорстокості і злочину, в загальній криміналізації дитячої субкультури – її мови, ігрових форм спілкування, загальних настанов [17, с. 4]. Не в останню чергу це пов`язано з кризою сім`ї, втратою традиційного авторитету батьків.
Крім цього, важливим чинником психологічного і духовного неблагополуччя дитини є великий вплив на нього телеінформаційного середовища. А це середовище нині дуже складне, суперечливе і плинне, хоча й має як позитивні, так і негативні наслідки і під впливом якого у сучасних дітлахів трапляються серйозні зміни в психіці. Процес соціалізації відбувається у взаємодії дитини з суспільними інститутами в процесі накопичення знань та досвіду соціально схвалюваної поведінки.
Висновок
Отже соціалізація є постійним, тривалим та безперервним процесом входження людини в соціум в той час, коли соціальна адаптація є процесом входження людини до конкретної соціальної спільноти через засвоєння соціального досвіду цієї спільноти та використання набутого раніше соціального досвіду Таким чином, в цьому контексті соціальну адаптацію слід розглядати як активно-розвивальний, а не активно-пристосувальний процес.
На останок, хочеться сказати про місце виховання в соціалізації:
Виховання відіграє важливу роль у процесі набуття особистістю соціальних уявлень, навичок, соціального досвіду, водночас воно є лише частиною процесу соціалізації.
Виховання передбачає систему цілеспрямованих, формуючих соціальних впливів, взаємодій і взаємовідносин, за допомогою яких у індивіда формуються соціально бажані риси та властивості.
Соціалізація ж виявляється процесом більш широким, який включає як організовані, так і спонтанні, випадкові впливи всієї сукупності факторів суспільного буття, завдяки яким індивід долучається до культури та стає повноцінним членом того або іншого суспільства.
Таким чином, соціалізація обіймає всю чисельність впливів соціального середовища на особистість, однак вона передбачає і реакції самої особистості на ці впливи.
Список використаної літератури
1. Абраменкова В. В. Детское сознание и проблемы демонизации // Вопр. психологии. – 2001. – № 10.
2. Абраменкова В. Об играх наших детей // Вопр. психологии. – 2000. – № 2.
3. Абраменкова В. В. Социальная психология детства: развитие отношений ребенка в детской субкультуре. – МОДЭК, 2000 (Воронеж: Воронеж, ИПФ).
4. Базовий компонент дошкільної освіти. – К.: Вихователь-методист, 2012.
5. Береснева О. Г., Марухина О. В. Применение факторного анализа в психолого-педагогических исследованиях // Психолого-педагогические исследования в системе: Матер. І Всерос. науч. – практ. конф. – Т. 3. – М. – Челябинск, 2003.
6. Бех І. Д. Виховання особистості: У 2 кн. – Кн. 1: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади. – К.: Либідь, 2003.
7. Богуш А. М. Дефініції «Дитинство», «Духовність» і «Довкілля» у педагогічній спадщині В. Сухомлинського // Педагогічні нотатки та роздуми. – Запоріжжя: ТОВ «ЛПС», 2001.
8. Богуш А. М. Парадигма «дитинство» в сучасній педагогіці // Пед. альманах «Наука і практика». – 2003. – № 1 – Бендеры.
9. Богуш А. М. Дитинство в сучасному освітньому просторі. – Збірник наук. праць: Адреса досвіду: НВК»Надія». – Одеса, ПНУ АПНУ,2003.
10. Богуш А. М. Комфортність особистості в аспекті безперервної освіти // Известия международной Славянской академии им. Я. А. Коменского. – Тирасполь,2003. – № 1.
11. Божович Л. И. Этапы формирования личности в онтогенезе / Психология личности в трудах отечественных психологов. Под ред. Л. В. Куликова. – Спб: Питер, 2000. – С. 227-271.