1   2   3   4   5   6
Ім'я файлу: kazedu_179282.docx
Розширення: docx
Розмір: 101кб.
Дата: 07.12.2021
скачати
Пов'язані файли:
ТЗ_Гель-лаки..docx
Teaching Phonics in Elementary Schools.docx
РЕФЕРАТ СЕРГЕЯ 2.docx
1 змістовий модуль по екології.Реферат..docx
Відповідальність дорослого за дитячу гру.docx
№ЦЛ-0038 - інструкція для провідників..doc
Педагогічна_діагностика.docx
Конструювання-та-моделювання-одягу_Михайлова-2019.docx
811.doc
я под рево.docx
Практика_ Бондаренко.docx
Медична деонтологія в роботі лікаря-анестезіолога (Шинкарь).docx
реферат Емпірична школа управління (П. Друкер, Р. Девіс, Л. Ньюм
Система керування кольором Засоби контролю якостi кольоропередач
matios-mariia-vasylivna-solodka-darusia15283.pdf
Конфліктологія.doc
Дипломна робота Кубрякова Вікторія ХЧ-4-14ск.pdf
Основи методології.docx
НЕ 1.4 машинобуд.doc
694_метод_указ_диплом_ук.doc



ДИПЛОМНА РОБОТА

НА ТЕМУ:

«Особливості організації фізичної підготовки учнів молодшого шкільного віку»
Зміст

Вступ
Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми фізичної підготовки зі школярами молодших класів
    1. Теоретичні положення теорії адаптації організму до фізичних навантажень
    2. Різновиди прояву фізичних якостей
    3. Керівні положення побудови тренувального процесу у фізичному вихованні дітей
    4. Формування перспективної програми тренувальних завдань
    5. Вікові особливості фізичного розвитку школярів
    6. Дозування фізичних навантажень
    7. Організація тренувального процесу з молодшими школярами на уроках фізичного виховання
Висновки до 1-го розділу
Розділ 2. Методи та організація дослідження
2.1 Методи дослідження
2.2 Організація дослідження
Розділ 3. Формування експериментальної програми фізичної підготовки молодших школярів
    1. Формування системи тренувальних завдань для комплексного розвитку фізичних якостей
    2. Добір фізичних вправ
    3. Дозування фізичних навантажень
    4. Організація тренувального процесу

Висновки до 3-го розділу

Розділ 4. Вплив експериментальної методики на рівень фізичної підготовленості молодших школярів
    1. Характеристика рівня фізичної підготовленості учнів 3-іх класів до педагогічного експерименту
    2. Характеристика рівня фізичної підготовленості досліджуваних учнів після експерименту

Висновки

Список використаних джерел

Додатки
Вступ


Актуальність. У державній системі виховання підростаючого покоління чинне місце посідають нові підходи до створення більш ефективної системи фізичного виховання. Це відзначено в низці програмно-нормативних документів, передусім у цільовій комплексній програмі “Фізичне виховання – здоров’я нації” (1998).

Проблема зміцнення здоров’я дітей є одним з головних завдань нашого суспільства. Наскільки успішно вирішується питання фізичної підготовленості в ранньому шкільному віці, настільки залежить стан здоров’я, фізичний розвиток, працездатність, успіхи у навчанні та спорті дітей більш старшого шкільного віку (А.А. Гужаловський, 1988; В.І. Завацький, 1994; О.С. Куц, 1997; Е.С. Вільчковський, 1998; Т.Ю. Круцевич, 1999 та ін.)

Поряд з цим, заходи, що вживаються на державному рівні з метою покращення фізичного стану школярів не забезпечать позитивних зрушень без пошуку шляхів оптимізації фізичного виховання в загальноосвітній школі. При цьому побудова тренувального процесу повинна опиратись на закономірності розгортання пристосувальних реакцій організму дітей до фізичних навантажень (Аршавский И.А., 1982; Зимкин Н.В., 1984; Матвеев Л.П., Меерсон Ф.З., 1984; Мосійчук Л.В., 2004).

Проблемами адаптації організму дітей до фізичних навантажень займались А.А. Гужаловский (1984), В.Н. Платонов (1985), Б.А. Ашмарин (1990), Л.П. Матвеев (1991), Л.В.Волков (1999). Ними доведено необхідність диференційованого фізичного виховання (З.И. Кузнецова, 1967), обґрунтовано теорію сенситивних періодів у розвитку фізичних якостей (А.А. Гужаловский, 1984; Л.В. Волков, 1999), визначено оптимальну форму поступового підвищення величини фізичного навантаження (В.Н. Платонов, 1985; Б.А. Ашмарин 1990; Л.П. Матвеев, 1991).

Організація повноцінної фізичної підготовки вимагає адекватної всебічності фізичних навантажень для розвитку усіх рухових функцій організму. Поряд з цим у теорії фізичного виховання (Л.П. Матвеев, 1991; М.М. Линець, 1997; Платонов, 1997) немає належного обґрутування методики одночасного розвитку всього комплексу рухових функцій, зокрема, швидкісно-силових якостей, анаеробної та аеробної витривалості, гнучкості у різних суглобах (В.А. Романенко, 1997). Фахівці зосереджені, головним чином, на вдосконаленні кожної рухової функції зокрема, а не на одночасному розвитку цілого їх комплексу. Аналіз науково-методичної літератури (А.А. Гужаловский, 1978; В.Ф. Ломейко, 1980; Л.В. Волков, 1988;) також показав, що в авторських тренувальних програмах немає чіткої тенденції до розвитку різних фізичних якостей у кожній головній м’язовій групі. Це обмежує повноцінну фізичну підготовку.

Рушійною силою розвитку тренованності є поступове нашарування позитивних зрушень в організмі від заняття до заняття (Л.П. Матвеев, Ф.З. Меерсон, 1984). Для цього фізичну підготовку потрібно організувати так, щоб наступне заняття припадало на фазу надвідновлення від попереднього (через 24-48 год). Тому два уроки фізичного виховання на тиждень не є достатніми для фізичного вдосконалення. Це вимагає запровадження додаткових форм занять фізичною культурою в школі.

Надзвичайно важливим чинником формування довгострокової адаптації є ”безперервний” тренувальний вплив на весь організм. У процесі теоретичних пошуків ми виявили, що фізична підготовленість у більшості випадків забезпечується випереджаючим та одночасним розвитком тих фізичних якостей, які необхідні для успішного засвоєння техніки вправи. Такий підхід не забезпечує безперервну стимуляцію адаптаційних процесів у конкретних структурах організму і, таким чином, може не тільки негативно позначитись на загальній фізичній підготовленості школярів, а й на кількісному показнику засвоєних вправ.

Недоліком також є і те, що фізинча підготовленість дітей 8-9 років здійснюється у процесі нерегламентованої рухової активності. Це не забезпечує необхідного тренуючого ефекту, особливо у розвитку сили і витривалості (С.І. Присяжнюк, 2001).

Все це зумовлює актуальність і доцільність наукового пошуку раціональної організації фізичної підговки з молодшими школярами.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами: дипломну роботу виконано згідно Зведеного плану науково-дослідної роботи у сфері фізичної культури і спорту на 2005 – 2009 рр. в рамках теми 2.1.6. “Комплексний підхід до вирішення завдань фізичного виховання учнівської молоді” Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України. № Державної реєстрації 0102U005721.

Об’єкт дослідження – тренувальний процес у фізичному вихованні дітей молодшого шкільного віку.

Предмет дослідження – керівні положення формування програми комплексного розвитку фізиних якостей учнів 8-9 років.

Мета дослідження – розробити науково обґрунтовану методику комплексного розвитку фізичних якостей у процесі фізичного виховання дітей 8-9 років загальноосвітньої середньої школи.

У відповідності з предметом та метою в роботі висунуті такі завдання:

  1. Здійснити теоретичний аналіз виявленої проблеми;

  2. Теоретично обґрунтувати методику організації фізичної підготовки з учнями початкових класів загальноосвітньої школи;

  3. Сформувати експериментальну програму комплексного розвитку фізичних якостей учнів 8-9 років; експериментально перевірити її ефективність.

Для вирішення поставлених завдань були використані наступні методи дослідження: теоретичний аналіз і узагальнення; педагогічне тестування фізичної підготовленості; педагогічний експеримент; методи математичної статистики.

Наукова новизна одержаних результатів:

1. Отримані результати доповнюють наукові дані про розвиток фізичних якостей в умовах урочних форм занять.

2. Вперше теоретично обґрунтовано методику організації тренувального процесу з молодшими школярами на уроках фізичного виховання та експериментально доведено її ефективність.

3. Підтверджено дані про те, що вік 8-9 років для хлопців є сенситивним періодом для розвитку таких різновидів прояву фізичних якостей, як швидкість, швидкісна сила, силова та загальна витривалість.

Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості їх використання при побудові навчально-тренувального процесу у фізичному вихованні школярів загальноосвітьої школи.

Результати дослідження впроваджено у практику фізичного виховання школярів початкових класів ЗОСШ № 1 СМТ Підволочиськ.

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми організації фізичної підготовки зі школярами молодших класів у процесі фізичного виховання
З метою адекватного визначення методики побудови тренувального процесу у фізичному вихованні учнів загальноосвітньої школи, доцільно зупинитись на аналізі біологічних закономірностей, що лежать в основі розгортання адаптаційних процесів до фізичних навантажень.


    1. Теоретичні положення теорії адаптації організму до фізичних навантажень


Згідно сучасних положень теорії адаптації організму до фізичних навантажень в основі стимуляції механізмів довгострокової адаптації лежить багатократне сумування ефектів оперативної адаптації [3, 18, 24]. Тому спочатку розкриємо основні закономірності останньої.

Виконання будь-якої фізичної вправи неможливе без переходу енергозабезпечення життєдіяльності організму людини на більш високий, ніж в стані спокою, рівень. Різниця в енерговитратах між станом фізичної активності та станом спокою характеризує величину фізичного навантаження, яке отримує організм під час виконання фізичних вправ [38, 41]. При цьому, на основі вроджених чи набутих фізіологічних механізмів виникає термінова реакція організму на дане навантаження – розгортаються процеси оперативної адаптації. В результаті спостерігаються два явища. По-перше, мобілізується функціональна система, що специфічно відповідає за адаптацію до даного фізичного навантаження. За П.К. Анохіним [3], під функціональною системоюрозуміється така динамічна організація структур і процесів організму, яка залучає ці компоненти незалежно від їх анатомічної, тканинної і фізіологічної визначеності. Єдиним критерієм залучення тих чи інших компонентів у систему є їх спроможність сприяти отриманню кінцевого пристосувального результату, характерного для даної функціональної системи. Функціональна система, що формується у відповідь на будь-яке фізичне навантаження, включає в себе три ланки: аферентну (доцентрову), центральну та еферентну (виконавчу).

За даними М.Е. Маршака (1973), С.А. Косілова (1983), М.Г. Пшеннікової (1986), початковий ефект дії незвичного подразника полягає в об’єднанні певних центрів мозку в управляючу систему, функція якої – мобілізація необхідних виконавчих та вегетативних органів, що в сукупності утворюють єдину функціональну систему, яка специфічно відповідає за адаптацію до даного подразника. Тому спочатку ефективність такої функціональної системи незначна.

Мобілізація функціональної системи відображається на посиленні різних структурно-метаболічних процесів, які змінюють морфо-функціональний стан працюючих структур організму. Ці зміни не можуть не позначитись на гомеостазі організму і є основним стимулом відновлюючих процесів [18].

По-друге, порушення гомеостазу організму викликає неспецифічну стрес-реакцію, яка була означена Г. Сельє (1960) як “загальний адаптаційний синдром”. Його суть полягає в активації нейроендокринного апарату, і в першу чергу гіпофіза, який збільшує секрецію адренокортикотропного гормону. Цей гормон стимулює, перш за все, діяльність кори наднирників, гормони яких активізують оперативні пристосувальні механізми шляхом мобілізації енергетичних та структурних ресурсів організму. Завдяки ним в організмі під час фізичного навантаження протікають відновні процеси, що спрямовані на підтримку гомеостазу. Але в силу того, що адаптаційна енергія лімітована, подальша дія стрес-навантаження призводить до поступового виснаження структурних та енергетичних ресурсів організму. Розвивається втома, яка спочатку носить скритий, а потім і явний характер.

Після припинення дії стресового фізичного навантаження за катаболітичною фазою наступає анаболітична з активізацією синтезу структурних та енергетичних ресурсів у клітинах структур, що виконували гіперфункцію. В основі виникнення цієї фази лежить зв’язок між функцією і генетичним апаратом та стимулюючий вплив вищих нейро-ендокринних механізмів [18, 24, 26]. По ходу анаболітичної фази спостерігається відновлення структурних та енергетичних субстратів до робочого рівня, а потім і їх надвідновлення – суперкомпенсація. Її величина прямо пропорційна катаболітичним зрушенням у працюючих органах і залежить від величини виконаної роботи. Після фази надвідновлення потенціалу функцій працездатність повертається до вихідного рівня.

Швидкість відновлення різних функцій організму не однакова, або, по-іншому, відновлення проходить гетерохронно. Завдяки цьому при аналізі післяробочого періоду умовно виділяють два періоди [18, 26]: 1) період зміни соматичних і вегетативних функцій, в основі якого лежить відновлення гомеостазу організму (ранній відновний період). Тривалість цього періоду від декількох хвилин до декількох годин і навіть діб; 2) конструктивний період, в процесі якого відбувається формування структурних змін в органах і тканинах.

Тепер визначимо закономірності формування довгострокової адаптації організму до впливу рухової активності.

Повторне виконання рухової дії на початкових етапах сприяє, перш за все, розширенню міжцентральних зв’язків всіх моторних рівнів мозку, формуванню динамічного стереотипу, як узгодженої врівноваженої системи нервових процесів, що формується по механізму умовних рефлексів. При цьому формування стереотипу розповсюджується і на виконавчі органи. Лише тоді метаболічні процеси в структурах функціональної системи досягають рівня, що закономірно веде за собою активізацію синтезу нуклеїнових кислот і білків в клітинах, що утворюють дану систему [24, 26].

Формування стереотипу в процесі адаптації центральної управляючої системи поширюється на виконавчі органи. Інтенсивність та тривалість роботи функціональної системи значно зростає. Це відображається на посиленні різних структурно-метаболічних процесів, які змінюють морфо-функціональний стан працюючих структур організму.

Повторна дія фізичних навантажень у фазі суперкомпенсації призводить до нашарування структурних змін, викликаних попереднім навантаженням. Сукупність означених структурних змін в межах функціональної системи, яка несе відповідальність за адаптацію, була означена як “системний структурний слід” [24]. Це явище закономірно реалізовується у всіх органах функціональної системи. На рівні нервової регуляції це проявляється в гіпертрофії нейронів моторних центрів, на рівні нейрогуморальної системи – в гіпертрофії, головним чином, тканин наднирників, на рівні периферичних органів – в гіпертрофії м’язів та органів вегетативного забезпечення. Одночасно гальмуються функції інших систем, що веде за собою зниження в їх клітинах синтезу нуклеїнових кислот і білків.

Тому гіперрозвиток функціональних систем можливий лише при односторонній адаптації за рахунок енергетичного і функціонального резерву інших систем. А при комплексному впливі різноманітних подразників формується комбінована адаптація, яка носить менш глибокий, але більш широкий характер [26, 32].

Таким чином, формування системного структурного сліду лежить в основі довгострокової адаптації до фізичних навантажень, кінцевий результат якої усуває початкове порушення гомеостазу і, в наслідку, робить зайвою стрес-реакцію. В результаті тренованість організму зростає [24].

Слід вказати, що розвиток адаптаційних біохімічних змін носить не лінійний характер, а уподібнюється кривій, яка поступово намагається стати паралельною до осі абсцис. Тому прямолінійно-висхідне підвищення фізичних навантажень обмежує адаптаційні можливості організму. Щоб не допустити цього, потрібні хвилеподібні перепади в динаміці навантажень, які служать своєрідною формою відпочинку і дозволяють виключити надмірне відставання більш повільних адаптаційних перебудов від швидкоплинних [22, 26].

Припинення мобілізації функціональної системи веде до стирання системного структурного сліду. Тобто спостерігається явище деадаптації [18, 26]. Завдяки цьому можливе використання вивільнених структурних ресурсів іншими системами організму. Поряд з тим, часте чергування процесів адаптації і деадаптації веде до надмірної експлуатації генетично обумовленої здібності формувати ефективні пристосувальні зміни в організмі. Багатократна активація біосинтезу, що необхідна для відновлення втраченого рівня адаптації, може призвести до локального зношення органів системи, що специфічно відповідає за адаптацію. Ця закономірність вимагає безперервного тренувального впливу на конкретні структури організму.

З цієї позиції важливим є те, що процес деадаптації протікає досить інтенсивно при повному припиненні тренувальних чинників. В той же час продовження занять навіть при різко зниженому об’ємі (25-30%) спроможне зберегти досягнутий рівень тренованості [20, 39, 40].
1.2 Різновиди прояву фізичних якостей
Реалізація вимоги відповідності спрямованості фізичних навантажень очікуваному напрямку адаптації, з позиції всебічного розвитку фізичних якостей, вимагає адекватної всебічності тренувальних впливів для розвитку усіх якісно відмінних функцій організму. Проблема реалізації цього фактору полягає в прогалинах сучасної теорії і методики фізичного виховання молодших школярів.

Із теорії фізичного виховання [10, 11, 13, 20, 24] відомо, що такі якості як сила, швидкість, витривалість, гнучкість та спритність є головними факторами рухових можливостей людини: вони якісно визначають усю різноманітність окремих видів прояву фізичних якостей, під якими розуміють комплексні форми прояву фізичних якостей.

Про якість можна судити лише по усій сукупності видів її прояву. Тому окремо взятий вид прояву фізичної якості не може виразити у повному обсязі відповідну фізичну якість. З цієї позиції “фізичні якості” – поняття, що відображає якісну визначеність різновидів її прояву, тобто те, що відрізняє або об’єднує їх в якісному відношенні [22].

Отже, в основі розвитку тої чи іншої фізичної якості лежить розвиток усіх видів її прояву, що необхідно враховувати при всебічному розвитку фізичних якостей.

Проте теоретичний аналіз показав, що немає єдиної позиції щодо визначення кількості наявних в людини відносно самостійних видів прояву фізичних якостей. Це стоїть на перешкоді чіткій конкретизації тренувальної спрямованості занять з фізичного виховання.

За дослідженнями Л.В. Мосійчука (2004). розрізняють 16 (разом із гнучкістю) відносно самостійних видів прояву фізичних якостей. Серед них: абсолютна сила, силова витривалість (в зоні максимальної і субмаксимальної інтенсивності, яка буває статичною та динамічною), швидкість поодинокого руху, частота рухів, швидкісна витривалість (в зоні максимальної і субмаксимальної інтенсивності), швидкісна сила, частота швидкісно-силових рухів, швидкісно-силова витривалість, аеробна витривалість (в зоні великої та малої інтенсивності) [25]. Лише за умови їх спільного вдосконалення можна забезпечити повноцінний всебічний розвиток фізичних якостей.

Для детального аналізу існуючих недоліків у сучасній теорії та методиці побудови тренувального процесу у фізичному вихованні школярів слід, на нашу думку, першочергово визначити фундаментальні керівні положення, яких слід дотримуватись у відповідності із адаптаційними процесами в організмі.
  1   2   3   4   5   6

скачати

© Усі права захищені
написати до нас