Ім'я файлу: семинар.docx
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 24.03.2020
скачати
Пов'язані файли:
Організація комп’ютерних експериментів.pptx
Планування бюджету.pptx

Особливістю сучасних граматичних досліджень стало виникнення граматик різного типу – генеративної, комунікативної, функціональної. Важливого практичного застосування як для глибшого вивчення будови мови, так і для її прикладних аспектів, зокрема лінгводидактики, набули граматики останнього типу. У європейському мовознавстві відомі функціонально-граматичні теорії С. Діка, М. Хеллідея, Е. Мартіне, О. Бондарка.

Укладені граматики української мови, перші з яких з’явились ще у XVI–XVII ст., відповідають принципам формальної граматики, побудованої на узагальненнях, якими є граматичні одиниці, граматичні значення, граматичні категорії та форми. Необхідною умовою подальшого розвитку граматичних досліджень в українському мовознавстві є створення функціональної граматики української мови. У напрямку функціональних досліджень в українських лінгвістів є певні здобутки – «Нариси з функціонального синтаксису української мови» І. Вихованця, «Основи функціональної морфології української мови» А. Загнітка, «Нариси функціональної лексикології» Ф. Бацевича та Т. Космеди, окремі дослідження функціонально-семантичних полів української мови. Однак ці підходи досі не систематизовано у межах одної цілісної концепції функціональної граматики (ФГ) української мови, що є актуальним на сучасному етапі розвитку лінгвістики.

У лінгвістичній літературі функціональну граматику визначають як «різновид граматики, об’єкт вивчення якої – функції одиниць мови і закономірності їх функціонування»[5, с. 565]. Це формулювання передбачає два напрямки аналізу – встановлення усіх потенційно можливих вживань мовних одиниць, тобто їхніх функцій, та визначення контекстуальних умов, за яких вживається мовна одиниця в усіх цих функціях. У зв’язку з цим, доцільним є зауваження Л. Костич, яка формулює призначення ФГ як «створення узагальненої лінгвістичної моделі правил використання одиниць мови» [2, с. 11]. Якщо у формальній граматиці мовні одиниці структурують за лексико-граматичними класами, граматичними категоріями та граматичними значеннями, то особливістю ФГ є спільність семантичних функцій, комунікативно-прагматичних реалізацій у мовленні. Об’єднання мовних одиниць за семантикою фактично дає змогу систематизувати способи та засоби реалізації комунікативних завдань, які виникають під час спілкування.

Вказане визначення ФГ – узагальнена на основі різних функціональних підходів модель граматики цього типу. Конкретизація цієї моделі, тобто те, якого типу функції розглядають та мовні одиниці яких рівнів є об’єктом аналізу, залежить від кожного конкретного функціонального підходу. Функціональна теорія, релевантна для створення ФГ повинна передбачати 1) максимально повне визначення семантичних функцій, які реалізовує мовець у процесі спілкування; 2) систематизацію мовних засобів, які виконують визначені семантичні функції; 3) визначення способів взаємодії мовних засобів для виконання визначених семантичних функцій.

У системі лінгвістичних течій функціоналізм представлений у дослідженнях американських та європейських науковців – Р. Д. Ван-Валіна, Дж. Ніколс, Дж. Байбі, І. Мана, С. Томпсон, Т. Гівона, У. Чейфа, Р. Томліна, Б. Фокс, С. Форд, М. Драєра, Е. Мартіне, С. Діка, А. Мустайокі, Г. Золотової, М. Всеволодової, Н. Слюсаревої, О. Бондарко, І. Вихованця, А. Загнітка, Ф. Бацевича і Т. Космеди.

Американський функціоналізм в основному зорієнтований на пояснення граматичних явищ дискурсом. А. Кібрик пояснює пріоритетність дискурсивного аналізу у функціональній лінгвістиці наступним чином: «Функціоналізм шукає пояснення спостережуваної мовної форми. Функціоналісти виходять із припущення, що форма значною мірою формується і пояснюється функціонуванням у реальному часі. Функціонування мови у реальному часі – це і є дискурс» [4, с. 308].

Розглядаючи окремі теорії американського функціоналізму, варто звернути увагу на Референційно-рольову граматику (РРГ) Р. Д. Ван-Валіна, яка представляє морфо-синтаксичний напрям. У межах речення, за його термінологією клаузи, дослідник визначає семантичні ролі, які реально відображають виконувані складовими елементами речення функції, на відміну від формальних синтаксичних позицій підмета, присудка та ін. Ще однією перевагою РРГ є класифікація дієслів із одночасним визначенням логічної структури – набору аргументів, тобто залежних слів. Остання складова РРГ має практичне застосування під час встановлення правил поєднання лексичних одиниць.

Американський функціоналізм, переосмисливши категорії традиційної граматики, спрямованої на дескрипцію, поставив за мету пояснення мовних явищ у дискурсі. Окрім цього, американські функціоналісти орієнтуються на дослідження окремих мовних явищ у різних мовах, які в цілому не утворюють системи. Натомість ФГ як лінгвістична модель правил використання одиниць мови потребує системної теорії, у межах якої мовні явища були б охоплені максимально повно.

З цілеспрямованою проекцією на створення теоретичних основ ФГ будують свої дослідження європейські функціоналісти. Одним з перших у цьому напрямку є С. Дік, функціонально-граматична теорія якого «відображає базові предикації в конкретних мовних висловлюваннях, використовуючи систему правил вираження (маніфестації), яка визначає форму і порядок компонентів (конституентів)» [2, с. 59]. С. Дік досліджує функції мовних одиниць (семантичні, синтаксичні, прагматичні) у межах речень та їхні потенційні можливості, зумовлені семантичними та синтаксичними властивостями для творення нових конструкцій. Таким чином, дослідник формулює закономірності творення мовних одиниць синтаксичного рівня, що входить у компетенцію ФГ. Але, подібно до РРГ Р. Ван-Валіна, функціонально-граматичній теорії С. Діка бракує визначення функцій синтаксичних конструкцій та правил їхнього вживання у комунікації.

У європейському функціоналізмі виокремився як окремий напрям функціональний синтаксис (ФС), представниками якого є А. Мустайокі, Г. Золотова, М. Всеволодова, І. Вихованець.

В основі ФС, за А. Мустайокі, лежить принцип аналізу «від значення до форми», або по-іншому – «від семантичних структур до мовних засобів». Завдання цього функціонального напряму дослідник формулює так: «1) встановити семантичні категорії, які становлять основу опису; 2) описати ті мовні структури, які можуть бути вжиті у мові x під час вираження встановлених семантичних категорій; 3) визначити можливі обмеження у вживанні цих мовних структур» [3, с. 230]. За загальною ідеєю та завданнями, ФС відповідає потребам теоретичного підґрунтя ФГ, оскільки упорядковує мовні засоби за значеннями, які безпосередньо реалізовуються в мовленні, а не за граматичними класами та категоріями, які лише відображають парадигматичні відношення у системі мови, маючи опосередкований стосунок до вживання їх у процесі комунікації. Семантичні структури, які досліджує ФС, відображають функції мовних одиниць, порядок їхнього розташування, що дає можливість встановити правила побудови конструкції. До того ж ФС, визначаючи обмеження у вживанні тих чи інших конструкцій, встановлює тим самим закономірності функціонування їх у дискурсі, які повинна систематизувати ФГ. Однак, теорія ФС не передбачає дослідження потенційних можливостей сполучуваності предикатів чи інших складових семантичних структур, а також випускає з поля зору дослідження діалогічного мовлення і побудову текстів.

У зв’язку з цим оптимальною теоретичною основою створення функціональної граматики української мови є функціонально-граматична теорія О. Бондарка, основним принципом побудови якої є опис функціонально-семантичних полів (ФСП) аналізованої мови, тобто «двосторонніх (змістовно-формальних) угрупувань, сформованих граматичними (морфологічними і синтаксичними) засобами аналізованої мови разом із взаємопов’язаними з ними лексичними, лексико-граматичними і словотвірними елементами, які належать до однієї семантичної категорії» [1, с. 40]. Фактично опис ФСП виконує визначені вище 1-е та 2-ге завдання ФГ, встановлюючи семантичні функції (тут семантичні категорії), які реалізовують мовці у процесі комунікації  та систематизуючи мовні засоби, які виконують певну семантичну функцію, у межах ФСП. Щодо 3-го завдання, то О. Бондарко зазначає, що «у межах ФСП здійснюється й опис функціонування граматичних форм і конструкцій» [1, с. 40]. Окрім встановлення системи семантичних категорій, які формують відповідні ФСП, систематизації та структурування різнорівневих мовних засобів у межах кожної категорії, «важливо показати, як представлені елементи цього поля у висловлюванні, як вони реалізуються, взаємодіючи один з одним і з елементами інших полів, входячи у зміст висловлювання» [1, с. 45].

Таким чином, відповідною теорією для створення функціональної граматики української мови може слугувати функціонально-граматична теорія О. Бондарка, яка містить теоретичні принципи, спрямовані на розв’язання концептуальних завдань ФГ. У зв’язку з цим створення ФГ української моіви залежить від досліджень системи ФСП. На сучасному етапі українського мовознавства, зважаючи на актуальність цього питання, дослідження такого типу вже мають певні напрацювання, але, очевидно, ще не становлять цілісної системи і потребують доповнень.

Основні типи висловлень, засоби внутрішньовисловленнєвої актуалізації, тема і рема як основні одиниці висловлювання.

Актуальне членування не безмежне у своїй різноманітності. Для кожного типу речень із певною формальною організацією, семантич­ною структурою та лексичним наповненням існує обмежена кількість завдань. За членами речення не закріплені якісь певні функції в акту­альному членуванні речення. Утворювати тему і рему можуть різні члени речення — самостійно чи в різних комплексах (показник поділу висловлення на тему і рему — /). Так, підмет може бути темою (1), ремою (2) і може входити в комплексну тему (3) або комплексну рему (4), пор.: 1. Вершник/зник. Діалог/відбувся. Мій брат/учитель. Ніч/ була темна; 2. Ще двічі сяяло для Ригорика/весняне сонце (Є. Гуцало); Лягла на всьому /вечірня втома (В. Сосюра); 3. Весна в цьому ро­ці /рання. Говорив він/багато і швидко; 4. Це десь за тиждень/вже й жита почнуть, мов справжні, зорювать (О. Кобилянська); Цього лис­та / Черниш одержав на Мораві (О. Гончар).

Так само присудок може бути темою (1), ремою (2) і може входити в комплексну тему (3) або комплексну рему (4), пор.: 1. Почувся/сміх, жарти, брязкіт казанків (О. Гончар); Світив / місяць: 2. Ліс/шумів. Од ні/говорили, інші/слухали; Його надія/не здійснилася; Сніг /був гли­бокий; 3. Була вона/невеличка, висохла й тонка, наче горстка коно­пель, витіпана на терниці (Є. Гуцало); Я відірвавсь/від коренів своїх (В. Герасим’юк); 4. УКлави/блищали очі (Є. Гуцало); Мати/ напоїла дітей теплим молоком. Нерозчленовані висловлення із нульовою те­мою утворюють речення зі специфічним значенням предика­та — семантикою наявності: Почулися кроки —Жрокували. Пролунав дзвінок —>Дзвонили. Такі речення не членуються в актуальному плані, оскільки вони становлять цілісний семантичний комплекс — преди­кат. Частотність реалізації цих можливостей у підмета й присудка різна. Для підмета типовою виступає позиція теми, для присудка ти­повою є позиція реми.

Значно тісніше, ніж із формально-граматичною будовою речення, актуальне членування пов’язане з семантичною структурою речення. Для семантичного суб’єкта переважно характерна функція теми, для предиката — функція реми. Зв’язок актуального членування із семан­тичною структурою речення виявляється також у тому, що в речен­нях, де семантичний суб’єкт — непрямий відмінок іменника, а підмет утворює з предикатом єдиний семантичний комплекс, темою є фор­ма непрямого відмінка іменника на позначення суб’єкта дії/стану: Його/охопив жах; У мене/з’явилися сумніви.

Комунікативні завдання можна звести до типових питань. Для кла­сифікації речень за.комунікативними завданнями необхідна класифі­кація типових питань. ПІ. Баллі обґрунтував розмежування чотирьох

 

різновидів-типів питань:
1) повні диктальні: Що трапилося? У чому справа? Цей тип питання спрямований до всього змісту відповідного висловлення;
2) часткові диктальні: Хто вийшов? Хто прийшов? Хто написав? У цьому типі питань передбачається незнання частко­вого аспекту проблеми або події, і тому воно (питання) спрямоване до частини певного типу висловлення;
3) повне модальне питання: Хло­пець тут?Дівчина прийшла? Цей тип питання передбачає, що подія загалом відома, але невідомо, чи відповідає вона дійсності. Питання виражає сумнів у реальності події;
4) часткове модальне питання: Чи до школи пішов хлопець? Цей тип питання передбачає сумнів у част­ковому аспекті дії.

Розвиваючи погляди Ш. Баллі, П. Адамец запропонував розрізня­ти чотири типи висловлень як основні вияви відповідей на типові пи­тання:

1) загальноінформативні — цетакі висловлення, що передають інфор­мацію загалом, не виділяючи й не акцентуючи певного аспекту. Цей тип висловлень мало залежить від контексту, легко піддається ізо­ляції. Особливістю їх будови виступає входження присудка до складу реми: Ти/Ій не потрібен (В. Герасим’юк); У цей час/пролунав теле­фонний дзвінок;

2) частково-інформативні — це речення, у яких уміщено частково актуальну інформацію. Присудок завжди входить до складу теми, оскільки передбачається, що подія загалом відома: Ридав/сухими очи­ма, кричав/німими словами (О. Гончар); Дощ пішов/надвечір; Мороз вдарив/раптово ;

3)загальноверифікативні — це такі речення, у яких актуальна інфор­мація є не новим повідомленням, а реакцією на думку співрозмовни­ка, верифікацією або корекцією цієї думки. Ремою є один присудок у стверджувальній або заперечній формі: Далі вже/не можна було мов­чати (Є. Гуцало); Син/все ж таки приїде;

4)частково-верифікативні — це речення, у яких встановлюється не факт загалом, а певний його аспект: Не одні злі люди/вночі ходять. У чомусь вони схожі на частково-інформативні конструкції, хоча в та­ких випадках простежується входження присудка до складу реми й актуалізація семантики, уміщеної в ньому.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас