Практичне заняття № 1
Завдання 1.
| Основні поняття | Зміст |
| Учні з особливими потребами | Визначення «особливі потреби». Воно стосується всіх дітей і молодих людей, чиї потреби залежать від різної фізичної чи розумової недостатності або труднощів, пов'язаних з навчанням. Чимало дітей мають труднощі в навчанні, відтак - спеціальні освітні потреби на певних етапах свого навчання в школі». В Україні немає єдиної офіційної термінології для характеристики дітей з особливими освітніми потребами. В основних законах України про освіту зустрічаються такі терміни, як «діти, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку» та «особи, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах» ,»молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями розвитку», «діти з обмеженими можливостями здоров'я» тощо. Усі ці терміни співвідносяться з медичною суспільно-соціальною моделлю. Проте нині значну роль в утвердженні соціальної моделі ставлення до осіб з порушеннями в українському суспільстві відіграють неурядові організації, насамперед організації батьків дітей з особливими освітніми потребами. Завдяки їхній діяльності поширюються терміни, які зміщують акцент з вад/відхилень розвитку (діти-інваліди, неповносправні, діти з вадами розвитку тощо) на терміни більш позитивні - діти з особливими освітніми потребами, діти з особливостями психофізичного розвитку тощо. Саме ця термінологія на сьогодні є найбільш вживана |
| Сегрегація | Політика примусового відділення якої-небудь групи населення. Зазвичай згадується як одна з форм релігійної і расової дискримінації (відділення групи за расовою або етнічною ознакою). |
| Інтеграція | Вперше термін «інтеграція» застосовано у 30‑х рр. ХХ ст. Інтеграція (від лат. integration – відновлення, поновлення та integer – цілий) – напрямок процесу розвитку, пов’язаний з об’єднанням в єдине ціле раніше різнорідних частин і елементів . Тлумачний словник Оксфордського університету розглядає інтеграцію як «акт чи процес поєднання двох чи більше частин таким чином, щоб вони функціонували разом». Інтеграційні процеси відбуваються як у межах вже створеної системи, що призводить до підвищення рівня її цілісності та організованості, так і під час виникнення нової системи з раніше не пов’язаних елементів. Окремі частини інтегрованого цілого можуть мати різний ступінь автономії. Під час інтеграції збільшується обсяг та інтенсивність взаємозв’язків між складовими її системи, зокрема, надбудовуються нові рівні управління. Результатом інтеграції є певний ступінь інтегрованості – стан упорядкованого функціонування частин цілого. |
| Інклюзія | Провідна модель сучасних суспільно- соціальних стосунків стосовно осіб з обмеженими можливостями, зокрема, неповносправних дітей, яка ґрунтується на визнанні та повазі індивідуальних людських відмінностей і передбачає збереження відносної автономії кожної суспільно-соціальної групи, а уявлення та стиль поведінки, притаманний традиційно домінуючій групі, мають модифікуватися на основі плюралізму звичаїв та думок. Основоположним в інклюзивних підходах є те, що не особистість має прилаштовуватися до суспільних, соціальних, економічних стосунків, а навпаки - суспільство має створити умови для задоволення особливих потреб кожної особистості. Водночас особливості не повинні сприйматися «як явище виняткове, приречене», наявність того чи іншого порушення не зумовлює маргінальність життєвого шляху людини. |
| Загальна Декларація ООН про Права людини | Загальну декларацію прав людини 1948 р. називають «видатним документом в історії людства», «Хартією вольностей для всього людства» [1]. Таких високих оцінок не отримував жодний міжнародний документ. Причину настільки безпрецедентного загального визнання варто шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно і зрозуміло викладає сучасну концепцію прав людини. Безсумнівна значимість Декларації полягає в тому, що вона не тільки містила основні права і свободи, обумовивши необхідність державної влади для їхньої гарантії, але і сформувала принципи її організації, дуже співзвучні з принципами сучасної правової держави. До них належать: а) верховенство закону (усе, що не заборонено законом, те дозволено; ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено законом (ст. 5); покарання і затримання особи, позбавлення власності можливо тільки на підставі закону) (ст. 7, 8, 17); б) представницька форма правління (усі громадяни мають право особисто або через своїх представників брати участь у створенні закону; усі громадяни мають рівний доступ до всіх посад відповідно до їх можливостей (ст. 6); с) підзвітність всіх органів і посадових осіб («суспільство може вимагати від будь-якої посадової особи звіт про її діяльність» (ст. 15). Питання про необхідність розробки Декларації прав людини був піднятий США в ході роботи над Статутом Організації Об'єднаних Націй у 1943-1945 р. Чому саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала настільки актуальної, і наскільки правомірно було пов'язувати її зі створенням нової міжнародної організації? Причини були згодом сформульовані в преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такому: 1. «Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства». 2. «Прагненням людей» є створення такого світу (суспільства), де люди «матимуть свободу слова і свободу переконань і будуть вільні від страху і злиднів» (інакше кажучи, для нормальної життєдіяльності людини потрібен вель комплекс прав, як цивільних і політичних, так і соціально-економічних). 3. Права людини повинні мати надійний правовий захист («забезпечуватися законом»), щоб «людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення». 4. Статут ООН зобов'язує держави «сприяти в співробітництві з ООН загальній повазі і дотриманню прав і свобод людини». «Величезне значення для виконання цього обов'язку» має «загальне розуміння характеру цих прав і свобод», що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі. 5. Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх «загального й ефективного визнання і здійснення» [11]. Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній декларації, складається з таких компонентів: а) основні принципи прав людини; б) класифікація прав і свобод людини; в) права людини і суспільство; г) співвідношення прав особистості і держави. А. Основоположні принципи прав людини. Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід'ємна властивість, тому що властива «усім членам людської сім'ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один одного в дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними «незалежно від» раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стана, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядуванням (ст. 2). Таким чином, Декларація виходить із розширеного тлумачення прав і свобод людини як у суб'єктній, так і в територіальній сфері. Б. Класификація прав і свобод людини. Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22 Декларації. У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов'язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави. В. Права людини і суспільство. Віддаючи пріоритет індивідуальним правам особистості, Декларація не розглядає їх изольовано від суспільства, у якому вона мешкає. Тому права особистості не носять абсолютного характеру, а обмежуються обов'язками перед суспільством. У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов'язок перед суспільством» (ст. 29, п. 1). Взаємозумовленість прав особистості і обов'язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов'язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення. Співвідношенння прав особистості і держави. Трактуючи права і свободи людини як невід'ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави. Вони виражаються в такому: 1) грунтуються на законі, 2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30). Аналіз змісту Загальної декларації прав людини свідчить про її історичне приємство із французькою Декларацією прав людини і громадянина 1789 р. Однак Загальна декларація прав людини, прийнята в нових умовах повоєнної перебудови світу, внесла до її складу новаціонні моменти як у концептуальному, так і в змістовному плані. Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонив будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдивши на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини. |
| Конвенція про права дитини | Конвенція ООН про права дитини прийнята одноголосно Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року (набула сили 2 вересня 1990 року). Слід зауважити, що вона прийнята лише через 10 років після Міжнародного року дитини (1979 р. – міжнародний рік захисту дітей) та лише через 30 років після прийняття декларації прав дитини. Україна ратифікувала Конвенцію в перший же рік своєї незалежності (27.02.1991, набула чинності 27.09.1991) Конвенцію ООН «Про права дитини» називають «Світовою конституцією прав дитини». З моменту ратифікації відповідною державою Конвенція стає складовою національного законодавства. Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий рівень життя. Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації, сексуальної та комерційної експлуатації та насильства, і особливо піклуватися про дітей-сиріт та біженців. Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому документі стоять права дитини.Частина перша Конвенції складається з 1-41 ст. По суті, це є основні статті які дають визначення поняттю дитини, визначають права дитини, зобов’язання держав-сторін які підписали дану Конвенцію. Згідно зі ст.1 Конвенції : “дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше”. Перша частина Конвенції про права дитини містить загальні принципи які зобов’язують держав-учасниць забезпечувати рівні права дітей незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я ;забезпечувати умовами для реалізації дітьми своїх інтересів;вживати всі необхідні заходи по попередженню дискримінації прав дітей. Відповідно, розділи II та III Конвенції ООН про права дитини містять статті, що визначають порядок діяльності Комітету з прав дитини, що створюється з метою розгляду прогресу, досягнутого державами-сторонами щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з Конвенцією про права дитини та формальні положення які регламентують порядок набуття чинності Конвенцією. Слід зазначити, що дуже важливим є закріплення у Конвенції положення про те, що Держави-сторони зобов'язані подавати Комітету через Генерального секретаря Організацій Об'єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав; держави-сторони зобов'язані, використовуючи належні та дійові засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей. Ці положення констатують той факт, що метою Конвенції є не лише виявлення порушень прав дитини, а й поширення знань про права дитини є найкращим захистом проти їх порушень. Згідно з традиційною класифікацією прав людини, права дитини, що задекларовані Конвенцією можна поділити на: Громадянські права (право на ім’я та національність, право на життя, право на самобутність, принцип недискримінації ) ; Політичні права (право на свободу думки, свобода вираження, свобода зібрань, свобода віросповідання, вільний доступ до інформації) ; Соціальні права ( право на освіту, право на охорону здоров’я, право на соціальне забезпечення) ; Культурні права ( право на відпочинок та дозвілля, право на залучення до гри та участь у культурному та мистецькому житті); Економічні права (держави мають забезпечити реалізацію економічних прав). Як бачимо, права задекларовані Конвенцією співпадають з традиційною класифікацією прав людини. Конвенція ООН про права дитини має вищу юридичну силу порівняно з іншими міжнародними та національними правовими актами. Держави – учасниці Конвенції зобов’язані запровадити Конвенцію на своїй території, привівши національне законодавство відповідно до положень даного документу. На сьогоднішній день, Конвенцію ратифікували 192 держави які зобов’язались неухильно дотримуватись положень Конвенції щодо захисту прав дітей але й до тепер, в усьому світі, дитина залишається найменш захищеною ланкою суспільства чиї права дуже часто порушуються або не визнаються взагалі. |
| Саламанкська декларація | Саламанська декларація містить Заклик до урядів усіх країн затвердити на законодавчому рівні інклюзивну модель освітита приймати до загальноосвітніх шкіл усіх дітей, якщо немає виняткових випадків, які унеможливлюють це. Таким чином, було запропоновано, щоб інклюзія стала загальною формою освіти, а спецшколи або спецкласи існували для виняткових ситуацій. Положення Декларації спонукають уряди до розвитку інклюзивної освіти, а саме: до докладання більших зусиль для розвитку дошкільних стратегій та професійної освіти, забезпечення організації та реалізації програм підготовки педагогів і підвищення їхньої кваліфікації з огляду на принципи інклюзивної освіти. |
| Принципи інклюзивної освіти | Інклюзивна освіта базується на таких принципах: • цінність людини не залежить від її здібностей і досягнень; • кожна людина здатна відчувати і думати; • кожна людина має право на спілкування і на те, щоб бути почутою; • адаптація системи до потреб дитини, а не навпаки; • справжня освіта може здійснюватися тільки в контексті реальних взаємостосунків; • всі люди потребують підтримки і дружби ровесників; • задоволення індивідуальних освітніх потреб кожної дитини; • визнання спроможності до навчання кожної дитини та, відповідно, необхідність створення суспільством відповідних для цього умов; • залучення батьків до навчального процесу дітей як рівноправних партнерів та перших вчителів своїх дітей; • командний підхід у навчанні та вихованні дітей, що передбачає залучення педагогів, батьків та спеціалістів; • складність завдань повинна відповідати здібностям дитини; • рівний доступ до навчання у загальноосвітніх закладах та отримання якісної освіти кожною дитиною; • подолання потенційних бар'єрів в навчанні. |
| Законодавча освітня база України в галузі прав осіб з порушеннями психофізичного розвитку | Закон України «Про освіту» Закон Ураїни «Про загальну середню освіту» Закон України «Про охорону дитинства» Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» Закон України від 05 серпня 2014 року № 1324 «Про внесення змін до деяких Законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання»; – постанова Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 629 «Про затвердження Державної цільової соціальної програми розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року»; – постанова Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2011 року № 872 «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах»; – наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 04 листопада 2010 року № 1055 «Про затвердження Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів»; – наказ Міністерства освіти і науки України від 20 лютого 2002 року № 128 «Про затвердження нормативів наповнюваності груп дошкільних навчальних закладів (ясел-садків) компенсуючого типу, класів спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів), груп подовженого дня і виховних груп загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів та порядку поділу класів на групи при вивченні окремих предметів у загальноосвітніх навчальних закладах». |
Завдання 2.
Зазначте відмінності між термінами: «аномальні діти» та «діти з особливими освітніми потребами».
Аномальні діти – діти, які мають суттєві відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені вродженими та набутими дефектами, і потребують спеціальних умов навчання й виховання. Залежно від виду аномалії дітей поділяють на такі категорії (глухі, слабочуючі, оглухлі); зору ( сліпі, слабозорі, осліплі); інтелекту (розумово-відсталі, із затримкою психічного розвитку); діти з мовленнєвими вадами; з порушеннями опорно-рухового апарату; із складною структурою порушень (розумово відсталі сліпі та слабозорі, розумово-відсталі глухі та слабочуючі, глухі та слабозорі, сліпоглухонімі тощо).
Діти з особливими освітніми потребами – поняття, яке широко охоплює всіх учнів, чиї освітні потреби виходять за межі загальноприйнятої норми; стосується дітей з особливостями психофізичного розвитку, обдарованих та дітей із соціально вразливих груп (вихованці дитячих будинків тощо).
Перерахуйте основні ознаки сегрегативного та інклюзивного навчання.
| Ознаки сегрегативного навчання | Ознаки інклюзивного навчання |
| - людина з проблемами розвитку – хвора людина, яка потребує довготривалого догляду і лікування, що найкращим чином може здійснюватись у спеціальних закладах. - створення спеціальних шкіл за діагнозом - людина з особливостями розвитку – це хвора людина і її потрібно перш за все лікувати в спеціальних закладах - задоволення базових потреб, одержання мінімуму послуг. Ця модель припускає, що людина з проблемами розвитку – хвора людина, яка потребує довготривалого догляду і лікування, що найкращим чином може здійснюватись у спеціальних закладах. 1.Ізоляція дітей з порушеннями; 2.Дітям навішується «ярлик»; 3.Дітей вилучають з природного оточення; 4.Діти позбавляються людського тепла | - створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам і можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей її психофізичного розвитку. - гнучка, індивідуалізована система навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах масової загальноосвітньої школи за місцем проживання. - навчання (у разі потреби) відбувається за індивідуальним навчальним планом, забезпечується медико-соціальним та психолого-педагогічним супроводом. - всі діти - цінні й активні члени суспільства. - діти з особливими потребами можуть брати участь разом з іншими дітьми у позакласній діяльності, такій як харчування, ігри, екскурсії тощо, як у дошкільних навчальних закладах, так і в загальноосвітніх навчальних закладах, однак, вони не навчаються разом. - всі діти можуть навчатися; - робота зі всіма дітьми, незалежно від їх віку, національності, мови, походження, особливостей розвитку; - вдосконалення освітніх структур, систем і методик для забезпечення потреб всіх дітей; - динамічний процес, який знаходиться постійно в розвитку. - цінність людини не залежить від її здібностей і досягнень. - кожна людина має право на спілкування і на те, щоб бути почутою. - адаптація системи до потреб дитини, а не навпаки. - всі люди потребують підтримки і дружби ровесників. -задоволення індивідуальних освітніх потреб кожної дитини. - визнання спроможності до навчання кожної дитини та, відповідно, необхідність створення суспільством відповідних для цього умов. - залучення батьків до навчального процесу дітей як рівноправних партнерів та перших вчителів своїх дітей. - командний підхід у навчанні та вихованні дітей, що передбачає залучення педагогів, батьків та спеціалістів. - складність завдань відповідає здібностям дитини. - подолання потенційних бар'єрів в навчанні. -оволодіння новими вміннями та навичками відбувається функціонально. -навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей. - у дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті. |
Завдання 3.
Доповідь на тему: " ІСТОРИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ "
Розвиток сучасного суспільства детермінує повагу до людського розмаїття, встановлення принципів солідарності та безпеки, що забезпечує захист та повне інтегрування у соціум усіх верств населення, перш за все - осіб з обмеженими можливостями здоров'я. Це зумовлено визначенням головної мети соціального розвитку - створення «суспільства для всіх». В основу такого інтегрування покладено концепцію цілісного підходу, яка відкриває шлях до реалізації прав і можливостей для кожної людини, насамперед, передбачає рівний доступ до здобуття якісної освіти. Принцип доступності сформульовано на засадах дотримання прав людини, викладено в резолюції Генеральної асамблеї ООН від 12 грудня 1997р. в якості пріоритетного завдання - сприяти забезпеченню рівних можливостей для осіб з обмеженими можливостями здоров'я. Цей принцип зумовлює перенесення акцентів з медичних аспектів інвалідності, піклування про 5 осіб з психофізичними порушеннями, захисту та надання їм допомоги в адаптації _ до навколишнього середовища на реформування самого соціуму, де особа з психофізичними порушеннями має змогу задовольнити свої потреби, перш за все, потребу здобути якісну освіту. Якісна освіта передбачає задоволення особливих освітніх потреб кожного індивіда, в тому числі й з порушеннями психофізичного розвитку, без відриву таої особи від звичного соціального оточення, сім'ї, друзів.
Принципи доступності та задоволення особливих освітніх потреб осіб з порушеннями психофізичного розвитку стали наріжним каменем інклюзивної освіти, освітньої системи, що базується на принципі забезпечення основного права дітей навчатися в загальноосвітньому закладі за місцем проживання із відповідним психолого-педагогічним супроводом та кореційно-реабілітаційною підтримкою.
«Освіта має надаватися в межах можливого, у загальноосвітніх школах, без будь-якого вияву дискримінації стосовно дітей та дорослих інвалідів». - Така офіційна позиція європейської спільноти була висловлена ЮНЕСКО, Комісією з прав людини. «Оскільки у більшості випадків інвалідність сама по собі не є перешкодою, дискримінація - ось що перешкоджає дитині отримати освіту в загальній системі».
Дискримінацію до осіб з порушеннями засвідчує ретроспектива ставлення до них суспільства. Ще з античних часів громадянське право детермінувало визнання осіб з вадами як неповноцінних, недієздатних громадян, які потребують опіки. Так, законодавство давньогрецької Спарти передбачало виявляти фізично неповносправних дітей і відокремлювати їх від здорових, оберігаючи в такий спосіб державний устрій і сповідуючи ідею «фізичної повноцінності» своїх громадян. «Нехай в силі буде той закон, що жодної каліки-дитини годувати не варто» - такі свідчення тогочасного ставлення до інвалідів залишив римський філософ Аристотель.
Неповноцінність і непотрібність людей з порушеннями було визнано в основах Римського права. «Ми вбиваємо калік і топимо дітей, які народжуються слабкими й потворними. Ми вчиняємо так не через гнів та досаду, а керуючись правилами розуму: відділяти неприродне від здорового» - таке право обстоював у Давньому Римі Сенека [1, с.69]. Саме римський суд, встановивши інститут опікунства над людьми з обмеженнями, став у подальшому зразком для вироблення законодавчих норм стосовно фізично та психічно неповносправних. Римське право, яке стало основоположним у законодавстві більшості європейських країн, закріпило юридичний статус повної безправності людей з обмеженнями майже до 20-го століття. Законодавство захищало «повноцінну більшість» від «неповноцінної меншості», жорстко фіксуючи обмеження громадянських прав інвалідів.
Реферат
Реферат
На тему: "Нормативно - правові акти, які регламентують інклюзивне навчання дітей з особливими освітніми потребами "
Сучасна світова політика спрямована на гуманізацію суспільства. Зміна культурних стереотипів, перегляд моральних норм та традицій, усвідомлення та визнання неабиякої ролі освіти у розвитку кожної особистості призвели до прийняття світовою спільнотою нормативних документів, які регламентують ставлення до прав і свобод громадян, які мають особливості фізичного або психічного розвитку.
Роль правового підгрунтя міжнародного рівня відіграла Декларація прав людини Генеральної Асамблеї ООН (від 10.12.1948), провідні положення якої стверджують рівність всіх людей у своїх правах. Розгляньмо деякі иіз зазначеніх положень:
Стаття 1 проголошує рівність усіх людей у правах від самого народження та наголошує на взаємний повазі та братерському ставленні одін до одного.
Стаття 22 регламентує право кожного члена суспільства на соціальне забезпечення та створення державою необхідних умов для особистісного, культурного, соціального розвитку спираючись на власні зусилля , а також пітримку світової спільноти.
Стаття 26 закріплює право кожної людини на освіту. Зокрема, стверджується необхідність безоплатної початкової та загальної освіти, обов’язковість початкової освіти для всіх членів суспільства без винятку, забезпечення доступності професійної освіти для загалу, а також доступності віщої освіти видповідно до здібностей кожної особистості.
Щодо спрямування освіти, то вона має бути спрямована на всебічний та загальний розвиток особистості та її соціальної адаптації. Будучи одним із інструментів його досягнення, освіта, повинна сприяти розвитку толерантнго ставлення усіх членів суспильства до різноманітності та видмінності людей (релігійної, расової, соціальної приналежності, можливостей здоров’я), зміцненню взаємної поваги, прагненню до встановлення та підтримки миру на державному та міжнародному рівнях.
Поряд з цим першочергове право вибору виду освіти для дітей мають їхні батьки або люди, за якими закріплене право опіки над ними.
Наступний нормативний акт міжнародного ґатунку - Декларація про права інвалідів (від 10.12.1975р.). (Вона наділяє інвалідів невідємними правами на повноцінне життя та створення необхідних умов, що спиятимуть забезпеченню їх дотримання. У документі, зокрема, зазначається, що «Інваліди мають невід’ємне право на повагу їхньої людської гідності. Інваліди, які б не були походження, характер і серйозність їх каліцтв або недоліків, мають ті ж основні права, що і їхні співгромадяни того ж віку, що в першу чергу означає право на задовільне життя, що було б якомога більш нормальним і повнокровним.» (п. 3), «Інваліди мають право на медичне, психічне або функціональне лікування, включаючи протезні й ортопедичні апарати, на відновлення здоров’я і положення в суспільстві, на освіту, ремісничу професійну підготовку і відновлення працездатності, на допомогу, консультації, на послуги з працевлаштування та інші види обслуговування, що дозволять їм максимально проявити свої можливості і здібності і прискорять процес їхньої соціальної інтеграції або реінтеграції».
В свою чергу Конвенція про права дитини (від 20.11.1989р.) у положеннях, що стосуються дітей з особливостями психофізичного розвитку зазначає та закріплює за ними право:
- на гідне та повноцінне життя, створення умов, які полегшуватимуть їхню активну участь у суспільному житті;
- право на відповідне піклування із врахуванням їх особливостей, забезпеченню реалізації якого має спряти держава, надаючи необхідну допомогу дітям та їх батькам чи людям, які безпосередньо про них пі клуються (Стаття 23);
- право на освіту, досягнення здійснення якого на підставі рівних можливостей передбачає, зокрема: введення безоплатної й обов’язкової початкової освіти; сприяння розвиткурізних форм середньої загальної і професійної освіти, забезпечення її доступності для всіх дітей та надання посильної финансової чи іншої допомоги для отримання освіти; забезпечення доступності вищої освіти для всіх категорій дітей відповідно здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів; забезпечення безперешкодного доступу до інформації та необхідних матеріалів у галузі освіти й професійної підготовки для всіх дітей; вжиття заходів, що сприятимуть безперешкодному та регулярному відвіданню шкіл усіма учнями та наголошує на дотриманні шкмльної дисципліни, що ґрунтуються на повазі до людської гідності та особистісних відмінностей (Стаття 28, п.1,2).
Наступні положення проголошують, що освіта кожної дитини має бути спрямована на якомога повний розвиток її як розумових та фізичних здібностей, талантів, так і особистості в цілому; виховання поваги до прав людини та її прав; виховання дитини гідним членом родини та суспільства в цілому у повазі до батьків, культурній самобутності, повазі до мови і національних культурних та духовних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та інших національностей; підготовку дитини до свідомого соціального життя на засадах взаєморозуміння, миру, терпимості, рівноправності, дружби між усіма членами світової спільноти; виховання поваги до навколишнього середовища (Стаття 29, п.1).
Одним з вагомих мижнародних норматиних актів є Саламанська декларація (від 10.06.1994), яка стверджує необхідність забезпечення осібам з особливостями психофізачного розвитку забезпечення отримання освти не відокремлено від інших членів суспільства « … особи, що мають особливі потреби в області освіти, повинні мати доступ до навчання в звичайних школах, що повинні створити їм умови на основі педагогічних методів, орієнтованих у першу чергу на дітей з метою задоволення цих потреб, звичайні школи з такою інклюзивною орієнтацією є найбільш ефективним засобом боротьби з дискримінаційними поглядами, створення сприятливої атмосфери в громадах, побудови інклюзивного суспільства і забезпечення освіти для всіх; більш того, вони забезпечують реальну освіту для більшості 309 дітей і підвищують ефективність і в кінцевому рахунку рентабельність системи освіти.» та містить заклик на адресу міжнародної спільноти сприяти розвиткові інклюзивної освіти: «Ми закликаємо також міжнародне співтовариство… схвалити підхід, що полягає в навчанні в інклюзивних школах, а також надати підтримку розвиткові освіти осіб з особливими потребами як невід’ємну частину всіх освітніх програм….»
Як і зазначені мижнародні документи Конвенція про права інвалідів (від 13.12.2006) стверджує та закріплює невід’ємне право інвалідів на забезпечення їм гідної відповідної освіти, яка охоплювала б всіх інвалідів не залежно від їх можливостей та відповідно до їх потреб. Зокрема, йдеться про залучення їх до інклюзивної освіти: «Держави-учасниці визнають право інвалідів на освіту. Для цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі рівності можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя…» (Стаття 24, п.1).
Ратифікація зазначених основних міжнародних документів (зумовила реформування в Україні правового поля, створила умови розробки власної нормативно-правової бази на засадах дотримання загальноприйнятих прав людини, зокрема права на освіту дітей з особливими освітніми потребами.
Починаючи з 2009 року для забезпечення поліпшення функціонування та інноваційного розвитку освіти в Україні, підвищення її якості та доступності, інтеграції до європейського освітнього простору Україна прийняла ряд законопроектів, спрямованих на забезпечення дотримання прав людини / дитини, зокрема, права на безперешкодне здобуття освіти шляхом створення сприятливих умов для навчання і виховання всіх категорій дітей та молодих людей, запровадження та поширення інклюзивної освіти.
Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року», №1482-р. від 03.12.2009 передбачає навчально-методичне забезпечення навчальних закладів з інклюзивною формою навчання; включення у навчальні програми ВНЗ педагогічного профілю предметів з вивчення інклюзивної освіти; Внесення зміни до державних будівельних норм і стандартів з питань проектування навчальних закладів, спрямовані на створення умов для навчання дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку, у загальноосвітніх навчальних закладах. Концепція розвитку інклюзивного навчання в Україні (Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 912 від 01.10.2010 р.) зазначає, що «Інклюзивне навчання – це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей.».
Зміни внесені до Закону України «Про загальну середню освіту», що врегульовано Законом України «Про внесення змін до законодавчих актів України з питань загальної середньої та дошкільної освіти щодо організації навчально-виховного процесу» (№ 2442 від 06. 07. 2010 р.) передбачають впровадження спеціальних та інклюзивних класів для навчання дітей з особливими освітніми потребами у загальноосвітніх навчальних закладах, створення навчально-реабілітаційних центрів для дітей з особливими освітніми потребами, зумовленими складними вадами розвитку.
Постанова Кабінету Міністрів України про «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» № 872 від 15.08 2011 р. визначає вимоги до організації інклюзивного навчання та освітні послуги надаються дітям з особливими освітніми потребами загальноосвітніми навчальними закладами у класах з інклюзивним навчанням.
Указом Президента України № 588/2011 від 19.05.2011р. «Про заходи щодо розв’язання актуальних проблем осіб з обмеженими фізичними можливостями» продиктовано впровадження інклюзивного та інтегрованого 311 навчання дітей з особливими потребами в дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах; створення у вищих навчальних закладах післядипломної педагогічної освіти структурних підрозділів для науковометодичного забезпечення інклюзивного та інтегрованого навчання осіб з особливими потребами;
Наказом Міністерства освіти і науки України № 1034 від 23.07. 2013р. «Про затвердження заходів щодо впровадження інклюзивного навчання в дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2015 року» передбачено внесення змін до регіональних програм розвитку освіти щодо запровадження інклюзивного навчання у дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах протягом 2013-2015 років; забезпечення проходження курсів підвищення кваліфікації педагогічними працівниками, які працюють з дітьми з особливими освітніми потребами в дошкільних, загальноосвітніх навчальних закладах; забезпечення організації системної корекційнореабілітаційної допомоги дітям з порушеннями психофізичного розвитку, які навчаються в групах/класах з інклюзивним навчанням у дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах шляхом налагодження співпраці цих закладів з навчально-реабілітаційними центрами та спеціальними школамиінтернатами; забезпечення доступності навчальних закладів та транспортування дітей до місця навчання за необхідності; введення ставок асистентів вчителів до штатних розписів загальноосвітніх шкіл з інклюзивними класами; Запровадження навчальної дисципліни «Основи інклюзивної освіти» у всіх вищих навчальних закладах, які здійснюють підготовку педагогічних працівників.
Конституція України та Закони України «Про освіту», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про охорону дитинства», «Про соціальні послуги», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та інші регламентують забезпечення освітніх, соціальних, медичних послуг особам з 312 обмеженими можливостями здоров’я, зокрема, дітям з особливими освітніми потребами. Вочевидь, розроблення та затвердження законодавчого та нормативноправового забезпечення освіти осіб з особливими потребами окреслює можливість здобуття якісної освіти та визначає майбутні перспективи.
Література:
Декларація прав людини Генеральної Асамблеї ООН.
Декларація про права інвалідів.
Закон України «Про освіту».
Конвенція про права інвалідів.
Концепція розвитку інклюзивного навчання в Україні № 912 від 01.10.2010 р.
Постанова КМ України про «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах».
Розпорядження КМ України «Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року».
Саламанська декларація.