Ім'я файлу: Основні_етапи_формування_інституту_спеціальних_знань_1_120 — коп
Розширення: docx
Розмір: 545кб.
Дата: 25.03.2023
скачати
Пов'язані файли:
ЦП тема 10.docx (1-6).docx
питання_на_іспит_фінансове_право_Іра.docx
динаміка кп (1).DOCX
дтп.docx
використання_спеціальних_знань_тема_1.docx
Розширення: docx
Розмір: 545кб.
Дата: 25.03.2023
скачати
Пов'язані файли:
ЦП тема 10.docx (1-6).docx
питання_на_іспит_фінансове_право_Іра.docx
динаміка кп (1).DOCX
дтп.docx
використання_спеціальних_знань_тема_1.docx
Основні етапи формування інституту спеціальних знань.
Використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві має давню історію, пов’язану з виникненням і розвитком судовомедичних, криміналістичних та інших прикладних знань, пов’язаних з участю обізнаних осіб у розслідування, проведенні експертних досліджень.
Раніше за всіх у процесі правосуддя почали використовуватись медичні знання, про що свідчать численні джерела періоду до нашої ери. Ще Гіппократ вивчав питання аборту, терміну вагітності, тяжкості і смертельності різних тілесних ушкоджень тощо. Отримані ним знання і нині широко використовуються у судовій медицині.
У старовинних документах є окремі згадки про те, що у Римській імперії провели лікарський огляд тіла вбитого Юлія Цезаря (44 рік до н.е.) і виявили серед двадцяти трьох ран одну, яка стала смертельною.
У середні віки проведення судово-медичної експертизи є вже обов’язковим у відповідності до чинних на той час деяких нормативних актів. У 1209 році Папа Інокентій ІІІ видав спеціальний припис у справі про вбивство залучити медика для визначення смерті потерпілого. У 1248 році у Китаї з’явилася книга “Hsi Jüan Lu”, яку розглядають як перший підручник застосування медичних знань при розслідуванні і судовому розгляді злочинів. У Кримінально-судового Укладення імператора Священної Римської імперії Карла V 1521 року, більш відомого під назвою «Кароліна» в ст. 149 було записано вимоги до суду проводити огляд трупа за участю лікаря1 . Можливість застосування спеціальних знань у судочинстві передбачалася також статтею CXLIX, в якій з метою встановлення факту наявності тілесних ушкоджень регламентувалося проведення судового огляду тіла перед його похованням за участю судді, двох шефенів, судового писаря і одного чи двох хірургів. Про випадки залучення обізнаних осіб до розслідування злочинів згадувалося і в трактаті Бомануара «Кутюми Бовуазі» XII ст., який відноситься до епохи становлення розшукового процесу у Франції; в збережених документах Китаю X-XIII ст., складених за часів Танської і Сунської династій, які засвідчують факти відібрання відбитків пальців рук з метою ідентифікації особи, та в китайській пам’ятці судової медицини «Сі-юань-лу» 1247 року. Ордонанс короля Франції Людовіка XIV 1670 року передбачав порядок виклику лікарів і хірургів з метою проведення огляду поранених та померлих, проведення освідування і порівняння документів1 . Ретроспективний аналіз становлення інституту обізнаних осіб у Росії свідчить про те, що, починаючи з XV ст., з метою порівняння так званих «подмётных писем» з почерком осіб, які були запідозрені в їх написанні, та встановлення підробки документів стали запрошуватися обізнані особи. Крім цього, в XVI ст. лікарями почали проводитися освідування осіб з метою встановлення тілесних ушкоджень, випадків неправильного призначення ліків, виявлення лікарських помилок. До середини XVII ст. відносяться перші збережені документи про участь лікарів у проведенні зовнішніх оглядів трупів з метою встановлення причин смерті, дослідження ними речовин для визначення їх отрутних та цілющих властивостей, освідування монахами осіб з метою встановлення їх психічного стану, огляд дяками документів з метою встановлення їх достовірності та дослідження почерку в судових справах тощо2 . Слід відзначити, що тривалий час законодавча регламентація участі обізнаних осіб у кримінальному судочинстві була відсутньою. Вони здійснювали свою діяльність на підставі указу великого князя або розпорядження призначеного ним судді. Перша згадка про запрошення «сторонних людей» для виконання функцій обізнаних осіб на законодавчому рівні міститься в ст. ст. 272 і 274 «Соборного Уложения» 1649 року. Загальні положення, що стосувались їх залучення до дослідження документів, відображались також в Указе від 9 листопада 1699 року «О порядке исследования подписей на крепостных актах в случае возникшего о подлинности оных спора или сомнения, о писании крепостей поместных и вотчинных делах в поместном приказе, а не на Ивановской площади, и о потребном числе свидетелей для крепостных актов». Наступні етапи формування інституту обізнаних осіб пов’язані з прийняттям 30 березня 1716 року «Артикула воинского», який передбачав у справах про вбивства розтин лікарями трупів померлих з метою встановлення причини смерті. Можливість використання спеціальних знань регламентувалася і «Экспедицией Заготовления Государственных Бумаг» 1818 року. У першій половині XIX ст. з’явилися роботи російських процесуалістів, які започаткували теорію судової експертизи, сутність якої обумовлювалася розшуковим характером існуючого тоді кримінального процесу. Так, основним способом отримання визнання обвинуваченим своєї вини у скоєнні злочину, що розглядалося як незаперечний доказ, були тортури, які В.Д. Спасович називав «особенной экспертизой». При цьому експерт відігравав роль ката1 . Подальший розвиток правового регулювання участі обізнаних осіб у судочинстві пов’язаний з прийняттям «Свода законов уголовных», ст. ст. 79-81 якого регламентували проведення лікарями медичного огляду мертвих тіл з метою встановлення причин смерті людини, а ст. 328 формулювала умови визнання «свидетельства медицинских чиновников … совершенным доказательством». Ст. 197 даного Зводу відносила показання обізнаних осіб до джерел доказів. «Устав уголовного судопроизводства» 1864 року більш детально врегулював діяльність обізнаних осіб. Вони залучались до участі у кримінальному провадженні в тих випадках, коли для точного встановлення обставин вчиненого злочину були необхідні спеціальні відомості або досвід. У ст. 325 зазначалося: «Обізнані особи запрошуються у тих випадках, коли для точного розуміння обставини, що зустрічається у справі, необхідні спеціальні відомості або досвід у науці, мистецтві, ремеслі, промислі або якому-небудь занятті». А в ст. 326 Статуту говорилося: «Як обізнані люди можуть бути запрошені: лікарі, фармацевти, професори, вчителі, техніки, художники, ремісники, скарбники та особи, які тривалими заняттями у будь-якій службі або галузі набули особливу досвідченість». Вказаний нормативний акт передбачав проведення оглядів та освідувань через обізнаних осіб (ст. ст. 325-355 Статуту), регламентував можливість залучення перекладача (толмача) та особи, яка розуміє знаки глухих і німих, до участі у справі (ст. ст. 410, 450, 730, 731 793 Статуту), а також допит обізнаних свідків (ст. ст. 693, 573 Статуту) і експерта в суді (ст. 695 Статуту). У Статуті термін «експертиза» не використовувався. Це призвело до можливості залучення обізнаних осіб не лише для проведення досліджень, але й до їх участі у провадженні слідчих дій. Виконання певних досліджень обізнаною особою без участі слідчого було прообразом сучасної експертизи, а їх проведення в присутності слідчого і понятих – прообразом участі спеціаліста в слідчих діях. Сторони могли просити суд про виклик обізнаних осіб як для перевірки вже «проведенного испытания», так і для «определения предмета», що було продовженням формування таких форм використання спеціальних знань як експертиза і допит обізнаних осіб1 . У ХVI-XVII століттях появились вже перші наукові праці з судової медицини, а бурхливий її розвиток почався у ХІХ ст. У цей же період зароджується і криміналістика. Так, у 1877 році чиновник британської адміністрації в Індії Вільям Хершель, а в 1879 році шотландський лікар Генрі Фулдс, який викладав японським студентам фізіологію, вперше описали спосіб ідентифікації злочинців за формою папілярних ліній пальців рук, що поклало початок використанню цих знань у роботі поліцейських служб всього світу. Писар поліцейської префектури Парижа Альфонс Бертільон у 1883 році вперше почав використовувати наукові дані антропології і статистики для ідентифікації особи. А одним із основоположників наукових криміналістичних знань вважається австрійський юрист Ганс Грос (1847-1915). Він є творцем першого в світі музею криміналістики у м. Грац. Процесуальне визначення експертизи як доказу з’явилося у 1808 році у Кримінально-процесуальному кодексі Франції за Імператора Наполеона. Французький криміналіст Боньє характеризував її як «збільшуюче скло». Цей інститут експертизи як форми застосування спеціальних знань отримав подальший розвиток у процесуальному законодавстві ХІХ ст. Австрії, Італії, Росії, Німеччини та інших країн. А.Ф. Коні у статті «Суд – наука – мистецтво» розкрив картину широкого застосування спеціальних знань у судовій діяльності того часу. Він відмічав, що «судова практика дуже часто примушує звертатися до спеціальних досліджень, зосереджуючи у них центр ваги справи, або звертатися за допомогою до обізнаних людей, тобто експертів, у різних спеціальних галузях знань, мистецтв і ремесел» [63]. Спочатку, як було сказано, експертами виступали особи, які володіли медичними знаннями і давали свої висновки щодо факту смерті потерпілих тощо. З часом спектр і сфера застосування спеціальних знань значно розширилися. Разом з цим розвивалися і наукові погляди на цей інститут кримінального судочинства. Експертизу почали розглядати як вид особистого огляду, а експерта – як інструмент у руках слідчого і судді, які його проводять. Завзятим прихильником цієї теорії у ХІХ ст. був французький криміналіст Е. Боньє. Ця теорія була народжена середньовічним інквізиційним кримінальним судочинством, коли при огляді разом з суддями були присутні обізнані особи у певній галузі знань. Після 1917 року у процесуальному законодавстві колишніх радянських республік, що входили до складу Радянського Союзу, у тому числі України, передбачалася єдина форма застосування спеціальних знань – експертиза. Але у 1949 році А.І. Вінберг вперше у Радянському Союзі порушив питання про введення у кримінальний процес поряд з експертом такої особи як, спеціаліст, функції котрого повинні бути відмінні від функцій експерта1 . У цьому напрямі почала розвиватися наука про спеціальні знання та форми їх застосування. Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР 1927 року передбачив участь лише деяких спеціалістів (перекладачів, лікарів та педагогів) при проведенні слідчих дій (ст.ст. 66, 162, 190). У Кримінально-процесуальному кодексі Української РСР 1960 року, що замінив попередній та діяв в Україні до 2012 року, спочатку також участь спеціалістів у розслідуванні злочинів обмежувалась тільки окремими слідчими діями: огляд трупа; ексгумація трупа; судовомедичне освідування особи; допит осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, сліпих, глухонімих, неповнолітніх; проведення ревізії. Але широке практичне використання спеціальних знань у процесі розслідування кримінальних справ та його наукове обґрунтування спонукало законодавця до внесення відповідних змін у процесуальне законодавство. 30 серпня 1971 року цей Кодекс доповнено ст.ст. 1281 і 2701, які допускають спеціалістів до участі у всіх слідчих та судових діях. Прийнятий 13.04.2012 року Кримінальний процесуальний кодекс практично не змінив процесуального становища експерта та спеціаліста, але, одночасно, конкретизував їх процесуальні права та обов’язки у зв’язку з впровадженням змагальної системи кримінального процесу. Участь спеціаліста при проведенні слідчих (розшукових) дій регламентована ст.ст. 71, 72, 79, 80, 83, 105, 122, 126, 228, 236, 237, 240, 245, 262, 266, 327, 329, 357, 358, 359, 360, 361, 496, 517 КПК України. Процесуальний статус експерта, порядок призначення та проведення експертизи регламентовано ст.ст. 69, 70, 79, 101, 102, 122, 242-245, 327, 332, 486, 509, 518 КПК України. З означеної кількості статей помітно, що законодавче забезпечення процесу використання спеціальних знань у кримінальному провадженні вдосконалюється, що є позитивним. Зазначене дозволяє зробити висновок про те, що використання спеціальних знань у процесі кримінально-процесуального пізнання, є процесуальний інститут, який склався історично. Протягом всього періоду його розвитку вони слугували успішному вирішенню завдань кримінального судочинства, підвищенню якості досудового слідства