Ім'я файлу: Оксанв іваненко.docx
Розширення: docx
Розмір: 134кб.
Дата: 28.09.2021
скачати
Пов'язані файли:
Твори Платона Воронька.docx

Відома українська письменниця, перекладач та педагог Оксана Дмитрівна Іваненко народилася 13 квітня 1906 року в Полтаві. Її мати працювала вчителькою в дитячому притулку, батько був редактором газети (пізніше – вчителем мови й літератури).

З дитинства Оксана захоплювалась літературою: «У нас була велика бібліотека. Бібліотека містилася в маленькій кімнаті, і щоліта ми з братом починали її впорядковувати, але поринали в читання.., і тому так нам і не вдалося її упорядкувати. Бібліотека – це було наше володіння».

Улюбленими письменниками з перших кроків самостійного читання стали Тарас ШевченкоМикола ГогольОлександр ПушкінГанс Хрістіан Андерсен. Напевне, можна досить легко і просто здогадатися, чому свій літературний шлях Оксана Дмитрівна розпочала саме з казок.

 

 



Перебуваючи з дитинства у «педагогічному середовищі, вона і сама мріяла стати вчителькою». Тому, коли в роки Першої світової війни мати в другу зміну в приміщенні «Дому трудолюбія» організувала безкоштовну школу для біженців і робітників, дівчинка охоче допомагала їй у цій роботі. 

 

У шістнадцять років Оксана почала працювати вихователькою в дошкільному дитбудинку. Тут вона створює інсценівки і казки спеціально для дітей, які зразу ж доходили до малого читача: твори читали діти або дітям, а інсценівки ставилися на сцені.

Навчалася Оксана в гімназії, потім у робітничій школі. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти.

Потім був Інститут народної освіти у Харкові, після якого майбутня письменниця пішла працювати до колонії імені М. Горького, якою керував у ті часи легендарний педагог Антон Семенович Макаренко.

У дев’ятнадцять років Оксана Іваненко в часописі для дітей «Червоні діти» друкує перше оповідання, а перша книжка для дітей «Майка та жабка» була надрукована в 1930 році.  

На першу надруковану казку схвально відгукнулися Корній Іванович Чуковський та Самуїл Якович Маршак. Зокрема, К. Чуковський так написав про молоду письменницю: «Серед казкарів Оксана Іваненко посідає особливе місце. Вона уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним, природничим ухилом. Хоч у сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоч і бурульки, і тварини, і квіти, й дерева розмовляють у них людською мовою, фантастика – лише ошатне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині».

Отож, ще з юного віку письменниця чітко й однозначно визначила напрямок своєї літературної дороги – писати для дітей. Відтоді вийшло в світ близько 50 книжок для юних читачів.

Війна не оминула сім’ю Оксани Дмитрівни: не повернувся чоловік (він загинув під Києвом у сорок першому). Письменниця залишилася сама з дітьми, з ними під час війни вона перебувала у Свердловську. В цей час виходять збірки її оповідань «Пошта прийшла» (1943), «Школа» (1944), «Життя коло смерті» (1945). Герої творів – школярі, які допомагають боротися з нацистами.



Після війни Оксана Іваненко повертається до Києва, пише нові твори для дітей. З 1947 по 1951 працює головним редактором журналу «Барвінок».

В особі О. Іваненко поєднались письменник, педагог, історик, літературознавець. ЇЇ романи про Тараса Шевченка та Марка Вовчка, оповідання про Г. Х. Андерсена, повість про першодрукаря Івана Федорова («Друкар книжок небачених») – це не лише наукові біографії, а й чудові художні твори.



Роботу над епопеєю про життя Великого Кобзаря «Тарасові шляхи» письменниця розпочала ще в довоєнні роки. У 1939 році вийшла в світ повість «Тарасові шляхи», а в 1961 – під цією ж назвою роман з п’яти частин, який охопив усе життя поета.  Твір написаний на багатющих архівних, мемуарних, наукових джерелах. О. Іваненко побувала в тих місцях, де  зупинявся поет, вивчила все, що збереглося про Т. Шевченка і його епоху. Цим і пояснюється величезний успіх «Тарасових шляхів».



Книга «Маленьким про великого Тараса» (1963) доступно розповідає дітям про Кобзаря, а також популяризує його поезію.

Оксана Іваненко відома як автор казок «Великі очі», «Чудесна квітка», «Три бажання» та інших. Розвиток сюжету в казках циклу «Великі очі» визначається образом лікаря, який лікує не хворих на звичайні недуги людей, а «брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрих і тому подібних хворих, що заважають собі та іншим».

Важливе місце у творчості письменниці займають природничі казки (наприклад, «Лісові казки», написані на науковій основі).

Відома Оксана Дмитрівна і як перекладачка з російської, датської, французької мов. Особливо багато зробила вона для перекладу і популяризації казок Г. Х. Андерсена.

У 1974 році Оксані Іваненко було присуджено Республіканську літературну премію ім. Лесі Українки за цикл «Лісові казки», повість «Рідні діти», роман «Тарасові шляхи» та інші твори, що вийшли у видавництві «Веселка» у п’ятитомному зібранні.

 У березні 1986 року письменниця була удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У грудні 1997 року душа славетної майстрині художнього слова полинула у вічність.
1.Біографічні відомості

Народилася майбутня письменниця  — автор багатьох книжок: літературних казок, реалістичних оповідань і  повістей, творець біографічних романів  про життя і творчість класиків української літератури — 13 квітня 1906 року в сім'ї письменника і вчительки. Усе життя Оксана Дмитрівна дружила з наукою. Навіть більшість її казок — результат копіткої праці письменника і вченого. Про неї можна сказати, що вона відкривала минуле століття і завершила його, проживши 91 рік.  
«Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — Ім’я Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім працелюбства», а потім організатором "трудової школи".

Як казала Оксана Дмитрівна, у неї  було щасливе дитинство. Письменниця  згадувала: „Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а  читала я з чотирьох років... На щастя, вдома ніхто не звертав уваги, що крім ігор «у ляльки», я дуже любила писати повісті. Псувала на своє писання безліч паперу, ... і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався «Гриб». Мій журнал, правда, після кількох номерів «прогорів»... Але я продовжувала писати нескінченні повісті».  
Скільки себе пам’ятала Оксана Дмитрівна, життя її завжди було пов’язане з дітьми. Домашні уроки, які давала її мама, постійно збирали, окрім маленьких учнів, двоюрідних братиків і сестричок, сусідських дітей. Усі вчилися, читали, гралися, слухали казки. Оксанка змалку мріяла бути вчителькою. У 12 років сама уже давала уроки. А будучи підлітком, невпинно вчилася. У 15 років вступила до Полтавського інституту народної освіти. То були складні роки після жовтневого перевороту. Дитяча безпритульність, бездоглядність набрали розмірів народного лиха. Організовувались дитячі будинки. І Оксана почала працювати вихователькою у одному з них. Вдень — робота в дитячому будинку, ввечері — лекції в інституті. Можна сказати, що у ті роки розцвів літературний хист майбутньої письменниці. Тоді не було ніяких сценаріїв свят, п’єс, інсценівок, написаних для дітей. Оксана писала вірші, казки. У спогадах «Мої казки і мої дорогі вчителі» Оксана Дмитрівна наводить кумедний випадок, котрий трапився з нею, коли завідувачка дитячого закладу, наказавши їй написати п’єсу для дитячого ранку, замкнула дівчину у кабінеті і не випустила, поки п’єса не була написана. Коли Оксана писала п’єсу у її вухах весь час лунала музика композитора М. Глінки. «Вже й багато років згодом, коли я писала свої казки, — писала письменниця, — завжди для мене лунала якась знайома музика». Справді, оте тонке музичне звучання вчувається у всіх творах письменниці, передусім у казках про природу. Така захопленість літературою, а ще більше розмаїтим дитячим світом і визначили майбутнє Оксани Іваненко як дитячої письменниці.  
Близько семидесяти років працювала О.Д. Іваненко на літературній ниві. Уже давно виросли читачі її перших казок та оповідань. На зміну їм прийшли молодші покоління, які так само щиро захоплюються книжками письменниці. Бо її твори несуть знання, вчать людяності, патріотизму. У кожному з них відчувається глибоке розуміння дитячої душі. У грудні 1997 року на 92 році життя земний шлях Оксани Дмитрівни Іваненко скінчився. Але його продовжують її безсмертні твори.

 

 

 

 

 

Оксана Іваненко як дитяча письменниця

О.Іваненко увійшла в історію  української літератури для дітей XX ст. як одна з її активних творців. І хоча під тиском складних історичних обставин вона не зуміла цілком уникнути впливу вульгарно-соціологічних стереотипів, проте їй належать відомі казки та історико-біографічні твори. Краща частина їх витримала іспит часом і ввійшла в духовну скарбницю незалежної України. 
Коли заходить мова про зрілу О.Іваненко, мимоволі згадуються витоки формування її як письменниці й просто особистості. Вони сягають у пору її дитинства і родинного оточення.

В сім’ї Дмитра та Лідії Іваненків  була завжди злагода, трудова і творча атмосфера, шанобливе ставлення до українських і світових духовних цінностей. Це сприяло формуванню в О.Іваненко національної самосвідомості, високих моральних якостей, естетичних і гуманістичних засад світогляду. Згодом про це вона детально розповість у своїх спогадах, в яких лагідними та теплими тонами буде відтворювати дорогі образи батьків. 
"У нас удома, - пригадує О.Іваненко, - висів великий портрет Кобзаря, і, ще не розуміючи цілком змісту, я вже знала "Реве та стогне", "Заповіт", "Садок вишневий коло хати", тому що їх завжди співали і вдома дорослі, і мамині учні-трудолюбці - до революції вона була вчителькою в дитячому притулку для сиріт "Дом трудолюбия", а потім палким організатором трудової школи. Після 1917 року у нас у школах і гімназіях ввели вивчення української мови і щороку в березні місяці в Шевченківські дні влаштовували ранки та вечори. У мене особисто був величезний репертуар для гімназичних свят. Туди входили і "Чернець", і уривок з "Наймички". Але, крім особистих "номерів", я знала напам’ять усе, що готували мамині молодші школярі, старші учні батька... Репетиції часто відбувалися у нас дома - батько, завзятий театрал, ще з студентських років закоханий у Заньковецьку та інших корифеїв українського театру, вкладав у ці підготовки до свят весь запал, - це було щось невід’ємне од життя всієї сім’ї. Перше, що бачила, почавши ходити, на стінах між фото родичів, знайомих і друзів - портрети і фото письменників - і скрізь, в усіх кімнатах, великі і маленькі фото Льва Толстого... Дитячі його оповідання я, ще й не вміючи ходити, знала напам’ять. І як Ваня потай з’їв сливу, і як недобре, коли товариша в біді залишають, і як батько-садівник учив синів жити й працювати"  

Важливий вплив на творчість  О.Іваненко коріниться й в духовній освіті батька, в її знанні Біблії. Майже  в усіх її творах часто вживаються вислови з Біблії. Хоча варто відзначити, що антирелігійна пропаганда значно викривила християнське бачення світу в свідомості О.Іваненко. Та навіть потужній атеїстичній машині не вдалося до кінця вирвати глибинні почуття віри з серця письменниці. 

Десятирічною гімназисткою Оксана написала казку "Квіти", яку старшокласники вмістили у своєму друкованому журналі. Сама письменниця вважає, що це була її перша казка, сюжет якої був  підказаний сумними роками першої світової війни. У творі мовиться, що квіток було багато-багато. Вони різні - блакитні, сині, червоні - за одну ніч виросли на галявині. Напередодні на цій галявині точився кривавий бій. Після баталії прийшли сюди сестри, дружини, матері вбитих, там, де падали сльози скорботи з блакитних очей сестер, виросли блакитні квіти, з синіх очей дружин - сині, з старечих вицвілих очей матерів - білі, а там, де на землі була кров солдатів, - червоні... 
Критики вже звернули увагу, що у характері малої Оксани була риса, яка допомагала їй завжди і всюди перебувати в русі. О.Іваненко не просто мала потяг до праці й навчання, а робила все з вогником і передусім творчо. Вже змалку вона мріяла стати вчителькою. Навіть під час навчання в гімназії дванадцятилітньою самостійно працювала з невстигаючими учнями. Згодом вона, вже студенткою першого курсу вузу, одночасно обіймала посаду вихователя дитбудинку, писала для дітей твори та цікаво й емоційно вводила їх у таємниці казок. 
За цих же обставин О.Іваненко ввела у програму естетичного виховання і твори для дітей П.Тичини. "З цієї чудової перлини "А я у гай ходила", - пригадує вона, - у мене й почалося знайомство з поезією Павла Григоровича, і на все життя цей вірш лишився найулюбленішим. А прочитала я його вперше, коли працювала вихователькою в дитячому будинку для дітей-сиріт. Було мені тоді 16 років. Я пам’ятаю, як моя дітлашня раділа і сміялась, коли я прочитала їм цей віршик, і одразу завчили напам’ять, так само, як і "Ми дзвіночки, лісові дзвіночки, Славим день ...", що співали з такою втіхою, мрійно похитуючи голівкою.  
Отак поезія Павла Григоровича увійшла в моє життя саме його дитячими дорогоцінними самоцвітами. А коли я дістала книжечку його творів - відчула приток такої надзвичайної поезії, яка одразу заповнювала чарівною музикою, перед очима поставали найтонші його пастелі, я їх бачила"  

Для розвитку особистості О.Іваненко велике значення мали співи і музика. За її свідченням, з самого малку  ці види мистецтва мали чарівну силу. Цьому сприяла сама співуча Полтава. Співала її околиця - Різницька гора (на якій, до речі, жив деякий час композитор, збирач народних пісень Верховинець). Співали "трудолюбці”, учні притулку, де матір вчителювала, - багато хто був у архієрейському хорі. В гімназії, де вчилась Оксана, співи вів відомий музикант Попадич. Співали і вдома її улюблені українські пісні, романси, арії з опер...

 

Не менш активно О.Іваненко захоплювалася  літературою. Спочатку в Полтавському, а потім у Харківському інституті  народної освіти вона мала можливість бути на зустрічах з П.Тичиною, В.Сосюрою, М.Хвильовим, М.Кулішем... У неї виникла міцна дружба з такими молодими літераторами, як Н.Забіла, П.Усенко, О.Копиленко, М.Трублаїні. З ними вона часто відвідувала дитячу студію "Плугу". Пробою пера слугують написані Іваненко оповідання "На кризі", "До царя". Останнє побачило світ у дитячому журналі "Червоні квіти" (1925). Невдовзі О.Іваненко стала двадцятилітньою матір’ю: 25 грудня 1926 року у неї народилась донька Валерія, яка принесла їй і радість, і горе... 

Все ж О.Іваненко продовжувала жити в педагогічному світі. Коли влітку 1924 року приїхала до Полтави на канікули, довідалась про колонію, яку очолював Антон Макаренко. Там проходить педпрактику. Після закінчення Харківського інституту народної освіти (1926) їде в колонію на постійну роботу. Колонія в той час вже перебралася в село Куряж під Харковом. Її незвичайна і кипуча діяльність, ласкавість і ніжність захоплювали колоністів та А.Макаренка. Не випадково О.Іваненко стала прототипом Оксани Варської у "Педагогічній поемі" А.Макаренка. 
У той час згубно діяли на творчу інтелігенцію догми соціалістичного реалізму. Відомо, що він "не мав аналогій з погляду своєї тоталітарності та ідеологічної агресивності" . Від прихильників бездумного слідування канонам соціалістичного реалізму діставалося й О.Іваненко. З позицій вульгарного соціологізму вони нерідко глумилися навіть над звичайними статтями молодої письменниці. "На рукописі моєї невеличкої статті про організацію дозвілля для молодих школярів і дошкільнят, - пригадує О.Іваненко, - надто завзятий рецензент написав: "Чому авторка не пропонує запровадити такі ігри серед підростаючого покоління, як, приміром, боротьба за промфінплан?". Я відмовилася переробляти статтю, і вона не була надрукована". 

Невдовзі О.Іваненко переїжджає до Харкова. Впродовж року вона працює в Управлінні дитячих установ на посаді завідуючого особливим складом дітей та водночас секретарем журналу "Друг дітей". На основі художнього осмислення складних умов виховання безпритульних дітей з’являється її повість "Манівцями", яку надрукував журнал "Молодняк" [59]. 
О.Іваненко постійно прагнула поглиблювати свої знання з дитячої психології, природи дитячих інтересів та становлення особистостей підлітків. 3 цією метою вона навчається в аспірантурі при Українському науково-дослідному інституті педагогіки(1928-1931) та успішно захищає дисертацію на тему "Дитяча літературна творчість". Після закінчення аспірантури рік завідує секцією дитячої літератури при Київській філії науково-дослідного інституту педагогіки. 
Відомо, що у ті роки особливо важко було переборювати лівацько-педагогічні "теорії”, прихильники яких вели наступ на дитячу літературу, проти "чуковщини" і такого її жанру, як літературна казка (про цю складну ситуацію на ниві дитячої літератури див. “Історію української літератури” ). За цих обставин не легко було О.Іваненко очолювати секцію дитячої літератури, а згодом працювати редактором видавництва "Молодий більшовик”. Говорячи її словами, часом вона віддавала данину у своїх книгах-малютках “дидактичним підтекстовкам", які замовлялися "ліваками від педагогії"… Життя, здоровий глузд справжньої... педагогіки перемогли мертвонароджені лівацькі теорії, особливо в дитячій літературі»  

На жаль, наші вчені мало звертають  увагу на ту роль, яку О.Іваненко відіграла у 30-х роках по групуванні навколо видавництва “Молодий більшовик” молодих авторів дитячої літератури. Тим часом з її ініціативи це видавництво випустило в світ чимало цікавих творів для дітей. В їх написанні брали участь не лише власне дитячі письменники Н.Забіла, О.Копиленко, О.Донченко, М.Трублаїні, а й маститі живі класики П.Тичина, М.Рильський, Ю.Яновський, П.Панч, А.Головко, В.Сосюра, М.Йогансен... 
У цьому зв’язку доречним буде такий штрих зі спогадів О.Іваненко: "Я з гордістю, - підкреслює вона, - так, з гордістю, загадую, що перший дитячий - для дітей вірш Максим Тадейович написав для мене! Для альманаху, який я редагувала. Максим Тадейович приїхав тоді до Харкова, прийшов до видавництва "Молодий більшовик", в якому я працювала. Пам’ятаю, редактори прибігли в мою кімнату: "Оксано, іди подивися, приїхав Максим Рильський!” Потім він зайшов до нашого відділу. А другого дня приніс свій вірш "Річечка" і, даючи мені, сказав: "Мені так сподобалося у вас, що написав вірш"  
Важливо, що у 30-х роках О.Іваненко брала активну участь у літературному процесі, порушувала ряд слушних питань з поступу дитячої літератури як на засіданні секції, так і на сторінках преси. Так, ще за життя вона звернула мою увагу на третю сторінку "Літературної газети" від 17 травня 1937 року, яка була повністю присвячена проблемам дитячої літератури. Тут вміщено її статтю "Про яку книжку я дбаю". "Нам потрібні, - наголошує О.Іваненко, - нові книги на сучасні теми, книги, які давали б відповідь дитині на багато питань, що хвилюють її... Нам треба глибше поставити питання жанрів, стилю, мови дитячої книжки з цією новою тематикою"  

У цей же період О.Іваненко значно урізноманітнила й активізувала свої творчі пошуки. Завжди вимоглива  до свого літературного доробку, вона вважала, що її "справжня творчість  для дітей починалася" з казки "Сандалики, повна скорість!". Від себе додам, що всього через чотири роки після публікації цієї казки О.Іваненко висловила у вже згаданій статті вагомі роздуми про даний жанр дитячої літератури. За порадою письменниці вперше вводжу їх у науковий обіг. 
"На перший погляд здається, - зазначає О.Іваненко, - що казка - найвільніший жанр, адже все там може трапитися, все можливо, все дозволено, там і килими літають, і речі розмовляють, і люди в тварин перетворюються. Але це лише здається. В казці все суворо обумовлено. Вся дія і всі образи, кожна дія, кожний образ, коли ми придивимося до старих казок, мусять служити розкриттю основної ідеї казки... В казці мусить більше, ніж в творі якогось іншого жанру, щось трапитися, вона вимагає динамічного сюжету, зав’язки, розв’язки, обов’язкового конфлікту... Казка - це ж улюблений дітьми жанр" 
 
Сама О.Іваненко визнавала, що при написанні казок вона щедро і творчо використовувала фольклор, казкову спадщину вітчизняних та зарубіжних майстрів художнього слова. Усно й письмово вона називає імена таких улюблених казкарів, як Ш.Перро, брати Грімм, О.Пушкін, Марко Вовчок, І.Франко, М.Коцюбинський, М.Горький, П.Тичина, Н.Забіла, С.Маршак. Але особливо шанувала Г.-К.Андерсена, Л.Толстого і К.Чуковського. "Тільки, - застерігала мене, - їхній вплив на мене не був механічним, як дехто це тлумачить. Навпаки, художній досвід великих майстрів сприяв розвитку моєї творчої самобутності, допомагав мені творити якісно нові естетичні цінності. Інакше б я була безнадійним епігоном"

2.Природничі казки

Постійно перебуваючи в творчих пошуках, О.Іваненко рано звертається до казки природничої тематики. Певна річ, вона була добре обізнана з народними казками і класичними зразками такого характеру Л.Толстого, Г.-К. Андерсена, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, К.Чуковського, В.Біанкі тощо. Але О.Іваненко розуміла, що “кожен в своїх творах іде власним шляхом, сам вирішує, дошукується, помиляться”. 
При співставленні перевиданих у різні часи її природничих казок впадає в очі копітка робота авторки над удосконаленням їх тексту, поглибленням наукових знань і конкретних спостережень над явищами природи. Внаслідок цього вони, так би мовити, доведені до кондиції, їх в своїй більшості можна віднести до класики української дитячої літератури. К.Чуковський влучно розкрив їхню жанрову й тематичну специфіку. На його думку, О.Іваненко “уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним природничим ухилом. Хоч в сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоч і бурульки, і тварини, і квіти, і дерева розмовляють в них по-людськи, фантастика - лише нарядне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині”  
У "Вибраних творах" природничі казки О.Іваненко подаються під загальною назвою “Лісові казки”, хронологія написання яких припадає на 1933-1959 рр. Відомо, що навколо цього циклу свого часу точилася жвава дискусія. Прихильники суворої науковості зауважували, що в декотрих творах циклу порушена “біологічна точність”. Тим часом, як стверджували інші, казки письменниці не “біологічні”, а перш за все етичні, їх пафос не в пізнанні нових властивостей природи, а у вихованні моралі. 
Звичайно, “Лісові казки” О.Іваненко справді не можна назвати науковими, проте вони містять у собі матеріал про явища природи, життя тварин. Цим самим вони збагачують уявлення юних читачів про оточуючий світ, мають педагогічне спрямування. У них письменниця вдається до антропоморфічних прийомів, тобто до перенесення на тварин, рослини та різні явища природи людських властивостей. В такому ключі написані казки “Кисличка” про щеплення дерев, “Бурулька” про перетворення пари у воду, “Джмелик” про запилення рослин комахами. “Про бджілку Медунку” про ознаки корисних комах, “Куди літав журавлик” про переліт птахів, “Про маленького Піка” про тяжке життя чижихи, “Хвилька” про кругообіг води в природі та інші\

3Виховний потенціал казок збірки

Як бачимо, письменниця ніколи не забуває про необхідність виховання в дитини глибоких патріотичних почуттів, істинного розуміння дружби, товариськості, позитивних особистісних моральних якостей, що в повній мірі демонструють казки збірника „Великі очі”. Заголовок книги походить від однойменної казки, в якій за типологічними лаштунками фантастичної оповіді розкриваються вагомі процеси формування хлопчика Яся.

Крім головного героя, у творі важлива роль належить образові дивного лікаря, оскільки авторкою розглядається питання, у чому виявляються ті чи інші суспільні „хвороби” і яким чином, у скільки етапів відбувається вся динаміка одужання. З властивою О.Іваненко дещо іронічною манерою повіствування, чим знову ж таки знімається моралізаторський дидактизм, до читача доводиться список тих, хто заважає „жити собі й іншим”. У ньому опиняються брехуни, боягузи, базіки, ледарі, заздрісники, тобто називається доволі широкий спектр негативних якостей, які небажані й для конкретної людини, і для суспільства в цілому. Тому-то лікар, оглянувши надзвичайно байдужого до всіх і всього Яся, констатує у хлопчика хворобу очей, закапуючи їх відповідним розчином. А далі письменниця ретельно фіксує етапи одужання персонажа.

Воно починається з необхідності позбутися інфантильності, знайти щось цікаве в житті. Піддавшись непомітному психологічному впливові і стоячи біля відчиненого в сад вікна, хлопчик уперше у своєму житті переживає емоційний спалах, захоплюється музикою, що лине знадвору: „Як гарно, - сказав Ясь”. Уловивши момент емоційного зацікавлення, лікар і нагороджує хлопчика „чарівною” скрипкою.

Однак, як констатує казкарка, це лише перший крок до цілковитого одужання. Надалі цей процес набуває більш складного характеру, бо багато чого тепер буде вже залежати від вольових зусиль самого пацієнта, його наполегливості, готовності подолати всі труднощі заради визначеної мети. Опинившись у саду і заслуховуючись чарівною музикою, створеною самими деревами, Ясь згадує про скрипку, яку тримає в руках, і прагне залучитися до цього величного оркестру.

Не одразу скрипка в Ясевих руках озвалася чарівними звуками, та пристрасне бажання самому стати творцем прекрасної музики примушувало хлопця з надзвичайною наполегливістю грати на ній щодня. І результат не забарився.

+Але письменниці важливо не лише констатувати факт остаточного одужання, а вселити в дітей усвідомлення вагомості як власних зусиль, так, що найголовніше, і неухильного прагнення досконалості, духовної незаспокоєності, потреби досягнення досконалості у всьому. Лікар, звертаючись до всіх дітей, закликає їх: „А ви... у вас у всіх такі великі очі! Розумієте, треба багато працювати, треба багато дивитися. От весь секрет!”


3 Казки про виховання

Безумовно, майже всі казки О.Іваненко можна віднести до тих, які виховують  молодше покоління. Для прикладу візьмімо ліричну казку “Хвилька”, яка стала хрестоматійною. Тут письменниця майстерно олюднює хвильки, річку, вітер, лілею, які то страждають, то радіють, то сумують, то захоплюються. У казці мовиться, як сестрички-хвильки полюбили красуню білу лілею, їм дуже хотілося бути з нею. Але мати-річка наказала “Линьте далі! Линьте далі! - заговорила річка. - Ніколи не треба стояти на місці, так можна зробитись стоячою водою”. І весела та грайлива хвилька гукнула квітці: “Пливімо зі мною!”. Хвилька була така гарна, від сонячного променю прозора, що у гордої лілеї затремтіла стеблина, бо хотіла попливти за цією хвилькою... 
Хвилька перетворюється в краплину, а потім легкою парою піднімається вгору і дощовою краплиною падає в ніжну білу чашечку лілеї: “Це я прилинула до тебе, - почула лілея ласкавий шепіт. - Я була срібною хвилькою, я була парою, я була дощем... Зараз так радісно поцілувати тебе”. І мають рацію вчені, що назавжди запам'ятовується ліричний образ хвильки, яка через усе життя пронесла любов до лілеї. А який глибокий морально-етичний підтекст казки! 


Критика звертає особливу увагу  на повість-казку “Куди летів  журавлик”, її можна справедливо  назвати пізнавальною, навіть науковою: з такою ґрунтовністю і послідовністю викладено у цій казці відомості з життя птахів і звірів у різних географічних широтах, від Північного полюса до екватора. Та, розповідаючи з ліричним пафосом про мандрівку журавлика, письменниця мала на увазі передусім людину з усім комплексом її почувань. Якщо птахи із сумом покидають береги Дніпра і радіють з щастя повернутися весною додому, то яким же патріотом мусить почувати себе людина, яка все життя віддає збагаченню й уславленню рідного краю, України! Саме думка про високе призначення національно-патріотичного почуття керує письменницею, коли у природничу повість-казку органічно вплітає вона мотив безмежної любові до України, мотив побратимства і взаємовиручки. Згадайте опис повернення птахів до рідної землі, особливо розмову хлопчика з журавликом; “Журавлику! Здрастуй! Я чекав тебе! Мій журавлику! Ти прилетів! Та треба тебе звати веселиком, бо ти такий веселий! Мій веселику! - І журавлик заспівав радісно: 

Не звіть мене журавликом, 
Щоб я не журився! 
А звіть мене веселиком, 
Щоб я веселився! 


Згадаємо ті її прозові твори, в  яких головним героєм є сучасник. Так, стали духовним надбанням її оповідання під загальною назвою “У першому  класі“, що написані у різні часи. Тут вміщено такі мініатюри, як “Галочка“, “Сороки“, “Питання“, “Бабуся“, “Вітя“, “Друг“, “Новий рік“ тощо. Кожен з цих творів становить певний естетичний інтерес. Візьмімо, наприклад, оповідання “Галочка“. За спостереженням К. Чуковського, тут авторка легко і вільно, без будь-якої напруги перевтілюється в свою героїню, семирічну першокласницю Галю, говорить її мовою, її голосом і дивиться на світ її очима. На перший погляд, конфлікт простий, але він розвивається динамічно, сприяє Галі пізнавати оточуючий світ, подолати, здавалось би, звичайні пригоди і перешкоди. 
Оповідання про війну


Вважаю, що письменник - це завжди новий засіб розкриття світу, радощів і страждань людини. Таке почуття народжується при читанні оповідань О.Іваненко, написаних під час війни. Авторка сама тоді втратила чоловіка, поховала старого батька і залишилася з немовлям на руках. Але у неї вистачило сили розповісти правду про мужність батьків і дітей в боротьбі з фашистами. Це становить пафос таких оповідань, як “Школа“, “Пошта прийшла“, “Подарунок“, “Молодша сестричка“, “Таємниця“, “Дочка“ тощо (1941-1945). 
Після війни нею було написано ряд оповідань і повісті (“Рідні діти” (1951) та “Великий шум” (1966)”. Але більшість з них не витримали іспит часом. Письменниці принесли визнання романи “Тарасові шляхи” (1939-1961) та “Марія” (1973). 


6 Патріотичне звучання повісті Куди літав журавлик

Природнича повість „Куди літав журавлик” хоча формально знаходиться поза збірками, але за проблематикою, жанрово-художніми особливостями примикає до творів збірки „Лісові казки”.

Сама авторка визначила жанр твору як природнича повість. Дійсно, в ній багато природничого матеріалу: спосіб життя журавлів та інших птахів; подано точний географічний маршрут перельоту (острів Зміїний – містечко Вилкове – Балканські гори – Варна – Стамбул тощо). При цьому письменниця не просто описує природу, а намагається підкреслити те, як її сприймає той чи інший персонаж: „Тут так чудесно! – підхопила і журавочка. – Мені подобаються і фініки, і кокосові горіхи,якщо знайдеш розбитий, а на полях скільки завгодно зерна дурро. Правда, я дуже, дуже злякалась, коли ми пролітали над пустинею. Ніколи не могла б жити там – самі тобі піски і тільки де-не-де купки пальм. Дід казав – це оазиси”.

Але й цей суто природничий матеріал у повісті набуває іншого звучання. Так, дід-журавель промовляє до журавлів перед початком перельоту, нагадуючи, що журавлиний клин – це не просто притаманний птахам цього виду спосіб вишукування зграї у польоті, а вияв суворої й необхідної дисципліни, допомагає зберігати й себе, і товаришів: „Кожен мусить дбати за всіх, і всі повинні дбати за кожного. От наш великий старий закон. Ми не мусимо лишати товариша в біді... Кожен знає своє місце. Не забувайте, що коли ми летимо, на нас дивиться весь світ, і ми мусимо летіти тими красивими стрункими трикутниками-ключами, якими літали наші діди і прадіди”. Не важко помітити, що зміст даного журавлиного звернення сприяє формуванню в дитини-читача не лише почуття відповідальності, дружбиале і прекрасного.

Головний образ твору Журавлик – це дитина, в якої через пізнання усього багатоманіття життя відбувається формування власне характеру, особистісних якостей. Тому до даного персонажа слід підходити як до динамічного характеру, який, опиняючись у певних ситуаціях, неодмінно бере щось від них, учиться оцінювати допущені помилки та вдалі дії, робити з цього належні висновки.

Для дитини 4-5 років нормальним психо-фізіологічним станом є вияв непосидючості, дещо навіть непослуху, органічно поєднаних з допитливістю, щирим прагненням пізнати все навкруги. Письменниця схвалює допитливість свого героя, бо, хоча мати-журавлиха нібито й нарікає на непосидючість свого сина (а якій матері не хочеться постійно бачити дитину біля себе?!): „Коли б ще він був слухняним і стриманим, а то ж він завжди всім цікавиться і щоразу потрапляє в якусь халепу <...˃ Отака неспокійна вдача! Невже він буде подібним до свого діда та батька? Тоді матері доведеться ще немало погорювати!”, однак у цих словах відчувається неньчина гордість за дитя.

Але О.Іваненко й не ідеалізує свого героя. Тут необхідно зупинитися на двох подібних ситуаціях (знову відзначаємо принцип кільцевої композиції), в які потрапляє журавлик. Їхнє смислове навантаження полягає в тому, що персонажеві доводиться проходити випробування і сміливістю, і дружбою, а ще більше славою. Першого разу більше з переляку, розгубленості Журавлик таки подав іншим птахам сигнал про небезпеку, хоча першим наближення лисиці помітив старий гусак. Та Журавлик спочатку навіть забуває про це, сприймаючи привітання з успішним чергуванням як належне: „Коли б не я, ця лисиця усіх гусей тут би передушила. Усі ж спали, - гордо заявив журавлик своїм батькам і товаришам, та раптом зустрівся з поглядом гусака-вартового. Той нічого не сказав, а тільки глянув насмішкувато на малого хвалька, і журавлик враз замовк”. У даному разі важливо підкреслити, що письменниця не намагається втручатися у виховний процес, лише мовчазною реакцією епізодичного персонажа примушуючи головного героя вдатися до самооцінки вчиненого. Тут вагомим є не те, як поведе себе Журавлик даної миті (а він не може не відчувати стороннього осуду), скільки зроблені з цього висновки. Тому контрольно-оціночного значення набуває повторна ситуація.

Рятуючи життя своєму другові чибісові, Журавлик викликає вогонь мисливців на себе, цим повідомляючи усіх птахів про небезпеку, а відтак одержуючи заслужену похвалу за виявлені сміливість та рішучість, герой поводить себе значно стриманіше („перший побачив мисливців бекас, - сказав скромно журавлик”), чим і засвідчує, що морально-етичний урок, наданий йому гусаком, не минувся безслідно.

Так поступово Журавлик приходить до усвідомлення того, що щастя – в хороших і надійних товаришах. І в цьому його підтримує О.Іваненко. Вона знаходить надзвичайно сильний художній хід, коли епізод порятунку журавлика моряками набуває символічного звучання. Відпускаючи на волю врятованого під час бурі птаха, матроси прив’язують йому до лапки стрічку від безкозирки, на якій написана назва корабля „Друг”. Доповнюється ця символіка приховано стриманим авторським коментуванням значимості основних набутків Журавлика: „Він сам не знав чого, але все ж таки йому щастило в одному: весь час на його шляху, повному пригод та небезпек, стрівалися хороші товариші. Може, це тому, що й сам він був завжди щирим і привітним з усіма. Ці хороші дружні зустрічі полегшували його сумні дні”.

+Майстерність О.Іваненка як тактовного письменника-вихователя, який уміє ненав’язливо проголосити, сказати важливі для читача речі, виявляється і в розв’язці повісті. З Єгипту додому повертається загартований різноманітними випробуваннями, збагачений життєвим досвідом головний герой. Та, виявляється, при підльоті до України на нього очікує ще одне надзвичайно важливе відкриття, в повній мірі оцінити значимість якого можна лише після тривалого розлучення з Батьківщиною: „Це була вже рідна земля! Тут не було ні пальм, ні магнолій, тут було ще холодно, і навіть верби, що перші випустили свої бруньки, одягли їх в хутряні кожушки, щоб не позамерзали. Але такої радості ще ніколи в житті не відчував журавлик. Здавалося, усі гаї, річки, що, нарешті, скинули кригу і розлилися, бо не могли стримати своєї радості, усі села, міста такі рідні, такі близькі! Та, напевне, так і було”.


7 Історико-біографічна  творчість

Окрім творів для дітей, Оксана Іваненко написала чимало інших творів, які  можна віднести до історико-біографічного  жанру.

Повість О.Іваненко "Богдан Хмельницький" складається з п’ятнадцяти невеликих новел. Авторка так подієво розташовує новели, щоб найповніше розкрити долю героїв упродовж визвольної війни. Правда, остання новела "Навіки в єдиній сім’ї" – традиційна для цієї теми в ті роки – штучно педалює думку про довічне об’єднання України з Росією. Тези про те, що Хмельницький передбачав досягнення державності і об’єднання під гетьманською булавою всіх українських земель – тут, певна річ, не знайдемо. Великий часовий простір, охоплений у повісті, значною мірою обумовив її нарисову стилістичну тональність. Але тактовно використаний художній домисел дав можливість письменниці створити для дітей зримий образ Хмельницького, а доречне використання мотивів і поетики фольклору сприяло змалюванню справжнього  українського народного характеру.

Історико-біографічний роман О.Іваненко "Тарасові шляхи" базується на достовірних фактах з життя Кобзаря. В ньому наявна послідовна авторська позиція, що знайшла своє втілення передусім у своєрідному використанні та інтерпретації документальних джерел, чіткому дотриманні правди шляхом максимального виключення вимислу та розкриття національної сутності поета. Письменниця не йшла сліпо за документом, а моделювала своє бачення подій у рамках композиційно цілісних п’яти розділів. Кожний з них має внутрішню побудову, логічні зміни простору й часу, руху сюжету, епічних і ліричних потоків. На жаль, в останніх двох розділах роману часом послаблюється напруга дії і помітна подієва інформативність на шкоду художності.

За своїм жанром цей твір можна вважати сучасною художньою біографією, що заснована на засадах причинно-часової розповіді. Орієнтуючись на кращі риси українських та зарубіжних історико-біографічних творів, О. Іваненко прагне знайти власний своєрідний ракурс і, зокрема, з більшою увагою ставиться до духовного життя історичної особи. Письменниця не лише відтворює історичні події та факти з життя Шевченка (це неодмінна вимога до творів даного жанру), а й за допомогою почасти художнього вимислу та особливо художнього домислу прагне подати їх у психологічних зрізах, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Внаслідок цього твір “Тарасові шляхи”, зберігаючи подієву основу, частково набував деяких ознак умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. Серед них наявні такі, як чергування монологів авторки та історичної особи, включення в ланцюг подій ліричних вставок, ретроспекцій тощо.

Роман «Марія».Письменниця розкрила важливі моменти політичного й культурного життя Росії, України та Європи початку другої половини ХІХ ст. та інтерес до них Марка Вовчка під час її перебування в Петербурзі, Немирові, Берліні, Дрездені, Парижі, Римі, Венеції. Характерно, що текстова картина світу і конфліктів постає насиченою завдяки кільком основоположним факторам – соціально-політичному, морально-етичному, психолого-естетичному.

При створенні самого образу Марії письменниця спиралася не тільки  на рясний фактичний матеріал, а й на психологічне, зокрема, жіноче чуття. Внаслідок цього досягалася об’ємність та рельєфність зображуваного. Близьке розуміння письменницького світосприйняття сприяло органічній появі в тканині роману роздумів та переживань Марка Вовчка, правдивому розкриттю творчої лабораторії першої української жінки-письменниці. При цьому О.Іваненко послідовно дотримується документальності, обмежує міру використання художньому вимислу.

Для втілення задуму О.Іваненко відмовилася від попередніх різновидів життєписів. Принцип асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу в ”Марії” полягає в тому, що тут безпосередні події відбуваються на обмеженому часовому полі, переважно в період перебування героїні за кордоном. Але завдяки асоціативно-ретроспективним відступам і посиленій психологізації у романі постають попередні етапи життя Марії, її одруження, перебування в Україні, перші творчі успіхи тощо. При цьому художній домисел органічно поєднується з відомими фактами, епістолярними, мемуарними та іншими достовірними свідченнями.

 

Помітна громадська і творча праця  О.Іваненко високо оцінена. 1974 року їй присуджено премію імені Лесі Українки за "Лісові казки", повість "Рідні діти", роман "Тарасові шляхи". У творчому доробку письменниці чільне місце посідають літературні спогади та роздуми. Саме такого характеру є її книга “Завжди в житті". 1986 року вона відзначена Державною премією України імені Тараса Шевченка. 
Померла О.Іваненко 16 грудня 1997 року.

 
скачати

© Усі права захищені
написати до нас