Ім'я файлу: 10 номер хірургія.docx
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 18.05.2020
скачати

  1. Охарактеризуйте фізичні методи лікування тварин із тзапальними процесами.

Гідротерапія — це використання з лікувальною метою води різної температури, льоду, снігу, жару тощо. Місцеве охолодження звужує судини і зменшує кровотік, внаслідок чого зупиняється кровотеча, гальмується розвиток запального процесу, зменшується або припиняється виділення запального ексудату. Крім того, знижуючи збудливість і провідність

нервової тканини, охолодження знімає біль. Холодом користуються за гострих асептичних запаленнь у різних тканинах на початку захворювання, а при гнійних процесах він протипоказаний. Із холодових процедур у ветеринарній медицині користуються охолоджувальними компресами, ножними ваннами, сухим холодом, хлоретилом та ін.

Гідротерапія використовується й для зігрівання ділянки тіла. Не зігрівальна а гарячі компреси, гарячі вашій, різні грілки тощо. Ма місці накладання компресу

спостерігається короткочасне звуження кровоносних судин ПІД ДІЄЮ холоду

потім, внаслідок утворення пари і зігрівання ділянки тіла, їх розширення,

компрес використовують у випадках, коли запальні інфільтрати повільно

смоктуються, за гострих запальних процесів. Але при великих інфільтратах він

більше підвищує внутрішньоткапннний ТИСК, ЩО погіршує К р О В О Т І. Зігрівальні компреси не накладаються й на інфіковану рану, тому що вони затримують рановий екгу-

дат, сприяють всмоктуванню продуктів розпаду тканин і швидкому їх розплавлений

Крім зігрівальних, іноді користуються й гарячими компресами, гарячими ваннами,

вапоризацією (лікування парою). В останньому випадку артеріальна гіпсам,я

сильніша, глибша і довше тримається.

Пелоїдотерапія — це використання грязей, у яких міст яться речовини, подібні до

антибіотиків, вітаміни, гормони, ферменти, бактеріофаги, інші біостимулятори, утворені

з органічних решток у процесі їх виживання. І все ж терапевтична їх дія зумовлена

впливом на організм механічного, термічного і хімічного факторів нейрогуморальним

шляхом. Грязь, як правило, використовують як теплову процедуру. Незначна її теплопровідність, незначна конвекція тепла дозволяє використовувати при пелоїдолікуванні

відносно великі температури. Гарячі грязі викликають місцеву гіперемію, посилюють

течію крові, створюють гіпертермію. Все це активує крово- і лімфообіг, підвищує окисно-

відновні процеси та поліпшує живлення тканин, внаслідок чого розсмоктуються

набряки, інфільтрати, проліферати і зменшується інтенсивність запальної реакції.

Пелоїдотерапія посилює регенеративно-відновні процеси, стимулює захисні механізми

організму. Хімічні речовини, що містяться у грязі, всмоктуючись через шкіру,

посилюють лікувальні властивості. Та все ж нею користуються переважно при ревматизмі,

хронічних запальних процесах, хворобах нервів (неврити, плексити, радикуліти

тощо), при ранах і виразках у ділянці пальця. Але пелоїдотерапія заборонена за серцево-

судинної слабкості, хвороб нирок, новоутворень тощо.

Глинолікування. Глина мас велику пластичність, незначні тепломність і теплопровідність.

За властивостями вона близька до грязей, а біологічна її дія зумовлена

термічним, компресійним і хімічним факторами.

Гаряча глина (60и С) сприяє глибокому прогріванню тканин і стимулює розсмоктування

при хронічних запальних процесах. Для посилення подразливої дії в неї добавляють

лізол, іхтіол, березовий дьоготь, саліцилову кислоту, скипидар та ін. Глину

призначають при тугорухомості суглоба, хронічних тендовагінітах, синовітах, періоститах

тощо. Холодна глина звужує судини, зменшує ексудативно-запальні процеси, стискує

тканини за принципом тиснучої пов’язки, при ударах попереджує утворення гематом

і розвиток запальних явищ, ефективна в початковій стадії ревматичного зап ал ен н я копит,

молочної залози, при забоях підошви у тварин.

Парафінотерапія. Парафін має високу теплоємніст ь, низьку теплопровідність і

хорошу пластичність, тому після нагрівання він добре прилягає до шкіри. Теплоємність

парафіну в 10 разів більша, ніж води, а температура затвердіння вища, ні*

температура шкіри; завдяки тому, нагрітий до 70—90°С, він не викликає опіків шкіри-

забезпечує тривале й глибоке прогрівання тканин на місці нанесення, значну гіп ремію і зниження болю, активує фагоцитарні реакції, відновно-регенеративні процеси тощо.

Користуються ним за асептичних, підгострих і хронічних запальних процесів зі

значними інфільтратами, проліфератами, а також при ранах, що довго не загоюються,

виразках, міозитах і міопатозах, бурситах, тендинітах, тендовагінітах, артритах, маститах

та ін. Використання парафіну протипоказано при гнійно-некротичних процесах, а

також лімфангоїтах та лімфаденітах, що супроводжуються високою температурою

тіла, ураженнях нирок тощо.

Озокеритотерапія. Озокерит — земляний або гірський пахучий віск із запахом

нафти, що містить вуглеводи, мінеральні масла і смоли. За теплоємністю перевищує

парафін, але поступається перед ним теплопровідністю. Проявляє компресійну і лікувальну

дію, зумовлену речовинами, що в нього входять, справляє протизапальний,

розсмоктувальний і болезаспокійливий вплив. Посилюючи місцевий кровообіг та живлення

тканин і створюючи активну гіперемію на тривалий час, озокерит, як і парафін,

сприяє розсмоктуванню патологічних утворень та зменшує біль. Озокеритотерапія

ефективна як при гострих, так і хронічних запальних процесах.

Масаж — механічний вплив на шкіру і глибше розташовані тканини з лікуваль-

но-профілактичною метою. При цьому відкриваються шкірні пори і протоки шкірних

залоз, з'являється гіперемія шкіри та підвищення місцевої температури; посилюється

кровообіг, внаслідок чого покращується живлення м'язів і вимивання патологічних

продуктів обміну. Масаж дає змогу обмежити запалення, прискорити розсмоктування

крововиливів, ексудату, інфільтрату. Він дозволяє посилити рухомість суглоба при рубцевих контрактурах, а також регенеративні процеси.

20. Протокол дослідження пораненої тварини. а) Анамнез; б) загальне дослідження тварини (температури, пульсу, дихання, стан слизових, функціональний стан пошкодженого органу тощо); в) при наявності пов’язки, звертають увагу на її ступінь тиснення, зміщення тощо; г) після знаття пов’язки досліджують рану; д) проводять санацію рани (видаляють забруднення і ексудат, закривають рану серветкою змоченою йодованим спиртом 1:1000, видаляють шерсть, висушують шкіру, обробляють шкіру навколо рани 5%-ним розчином спирту); е) досліджують стан пошкоджених тканин; є) бактеріологічне дослідження ранового ексудату; і) внутрішнє дослідження рани; к) гнійні рани і нориці досліджують зондуванням. Додатково, при необхідності проводять: рентгенографію, УЗД, ЕКГ, лабораторні дослідження (крові, сечі) тощо.

30. Боротьба з втратою крові ( переливання крові, синтетичні замінникикрові)

Синтетичні замінники крові. Для боротьби з втратою крові широко використовуються

її синтетичні замінники та гідролізати, які мають відповідати наступним вимогам.

1. Молекулярна маса препарату повинна бути досить високою, щоб він тривалий

час утримувався у кровоносному руслі.

2. Препарат має повністю виводитися з організму або брати участь в обмінних

процесах. 3. Розчин повинен мати осмотичний тиск, в’язкість та інші фізико-хімічні властивості постійними і близькими до відповідних показників плазми крові.

4. Не повинен бути анафілактогенним і не викликати сенсибілізацію при повторному

введенні.

5. Препарат не повинен бути токсичним, пірогенним, має легко стерилізуватися

і зберігатися досить тривалий час. У практиці ветеринарної медицини найбільшого поширення набули як замінники крові декстринові похідні, зокрема поліглюкін — 6%-ний колоїдний розчин полімеру глюкози в ізотонічному розчині натрію хлориду. Препарат не токсичний, не піро- генний, має високу осмотичну активність. Введений внутрішньовенно, він збільшує об'єм крові у кров'яному руслі за рахунок мобілізації тканинної рідини, чим і підвищує на тривалий час кров'яний тиск.

Поліглюкін утримується у крові протягом 3—7 діб, виводиться поступово, особливо

в першу добу (45—55%). За цей час навіть за великих втрат крові відновлюється

її об'єм. Виводиться препарат головним чином через нирки, менше — через шлунково-

кишковий тракт. При втраті крові поліглюкін не тільки позитивно впливає на ге-

модинамічні показники, а й сприяє підвищенню окисно-відновних процесів в організмі.

Під його впливом майже у два рази підвищується засвоєння кисню тканинами,

що зменшує постгеморагічну інтоксикацію та підвищує судинний тонус. Все це надає

перевагу поліглюкіну перед іншими декстрановими похідними. Його вводять

внутрішньовенно з розрахунку 15—20 мл/кг маси тіла. Подібна дія характерна також для гемовінілу (3,5%-ний розчин полівінілпіролі- дону), гемодезу (водно-сольовий розчин, що містить 6% полівінілпіролідону) і полі- вінолу (2,5 %-ний колоїдний розчин полівінілового спирту). Гемовініл — кровозамінна рідина, що має детоксичні властивості та високу осмотичну активність, що сприяє утриманню рідини в кров'яному руслі. Препарат випускається в ампулах чи флаконах по 100, 200 і 500 мл, вводиться внутрішньовенно не

тільки за втрати крові, а й при явищах шоку, порушеннях гемодинаміки, зумовлених

інтоксикацією. Полівінол, або 2,5 %-ний колоїдний розчин полівінілового спирту, використовують при втратах крові, шоковому стані, а також для усунення симптомів інтоксикації внутрішньовенно в дозах: коням 500—1500 мл, коровам — 1—2 л, вівцям 50—200 мл, собакам 50—150 мл.

У групу замінників крові входять і білкові гідролізати — продукти розщеплення

білків. Вони біологічно активні, менш токсичні, ніж білки, і рідше призводять до

анафілаксії. Це такі препарати, як гідролізин Л-103, гідролізат казеїну ЦОЛІПК,

амінопептид, білковий кровозамінник БК-8, амінокровін. Широко використовуються

як замінники крові, тому що виконують одну з важливих її функцій — функцію парентеральної білкової годівлі. Всі вони близькі за характеристиками: у їх складі є

набір амінокислот (у тому числі незамінних) і низькомолекулярних пептидів. Гідролізати

використовуються організмом як матеріал для синтезу білків та засіб для нормалізації

азотистого балансу у передопераційний період і після втрати крові.

Перелітання кроні. При переливанні кров'яне русло поповнюється всіма елементами крові у тому числі й речовинами, що сприяють чи протидіють її згортанню, судинозвужувальними, імунними тілами, ферментами та ін. Крім того, перелита кров поліпшує еритро- та ленкопоез. імуногенез, активізує імунологічні реакції; активність

лейкоцитів, основні властивості зростають у 2—9 разів. Все це підвищує

кров'яний тиск і нормалізує газоннії обмін. Тому позитивний перелитої крові у тварн проявляється надто швидко. Зникає підвищена подразливість інтерорецепторинч апаратів, забезпечуєтьея нормальний потік імпульсів у центральну нервову систему під усіх органів, що поліпшує її функції, тією чи іншою мірою порушені внаслідок втрати крові.

40. Причини виникнення, особливості перебігу, клінічні ознаки тиа лікування гнильної інфекції.

Гнильна інфекція Це полімікробне захворювання, що характеризується

гнильним розпадом тканин а утворенням сморідного ексудату (іхору) шоколадного кольору.

Етіологія.У шлунково-кишковому тракті ні мікроби можуть стати джерелом тяжкої ендогенної інфекції при защемленні петлі кишечнику у грижовому кільці, парапроктитах, пораненнях кишки тощо. Екзогепним шляхом названа інфекція виникає за наявності в рані мертвих тканин,глибоких кишень. Гнильні мікроби неспроможні проникати у здорові тканини і розмножуються тільки у змертвілих згустках крові, посліді, що своєчасно не відділився. Гнильна інфекція постійним супутником анаеробної і рідше гнійної інфекції.

Патогенез. Гнильні мікроби, проникнувши у мертві тканини, починають посилено розмножуватися за відсутності вільного доступу кисню і виділяти ферменти. Останні розщеплюють білки тканин з утворенням алкалоїдів гниття — птомаїнів і ток сальбуміпів, газів та іхору. Ці продукти пригнічують запальну реакцію, фагоцитоз, захисні

функції місцевої тканини, внаслідок чого вони досить легко попадають у кров і спричиняють тяжку інтоксикацію організму. Клінічні ознаки. Якщо гнильна інфекція розвивається на фоні анаеробної, то її ранні ознаки виявити майже неможливо. І тільки поява ексудату іхорозиого запаху, посилене виділення червоно-бурого ексудату з домішками безструктурних частинок тканин дає підставу твердити про наявність гнильної інфекції. Мертві тканини в рані являють собою зеленувато-сіру або чорно-буру смердючу масу. Грануляційна тканина, якщо

вона є, мас синьо-червоний колір і кровоточить при легкому дотику. Часто

зустрічається арозійна кровотеча внаслідок розплавлений тромбів і кровоносних судин.

Гнильна інфекція завжди супроводжується лімфаигоїтами і лімфонодулітами.

пропасницею, загальним пригніченням, порушенням роботи серцево-судинної системи

та іншими ознаками інтоксикації..

. Лікування тварин при інфекції повинно бути раннім і комплексним. Але на перше місце слід поставити хірургічне втручання, що має не тільки лікувальне, а й профілактичне значення. Хворих ізолюють, ексудат, що виділяється, знезаражують, а перев'язувальний матеріал, забрудненні! ексудатом, спалюють. Якщо рана була зашита, негайно знімають усі ні ви. Газові абсцеси розрізають широким розрізом.

За анаеробної флегмони широко і глибоко розтинають вогнище інфекції та шляхи

її поширення, знижуючи тим самим внутрітканинний тиск і забезпечуючи видалення

ексудату та доступ кисню з повітря. Додатково роблять кілька глибоких розрізів у

зоні набряку. Одночасно видаляють мертві тканини, сторонні тіла, уламки кісток

тощо. Якщо у порожнині є щільні фасціальні листки чи інші сполучнотканинні утворення,

що заважають виділенню ексудату, їх розрізають. Після цього порожнини промивають

окислювачами (3%-ним розчином перекису водню, 1—2%-ним калію перманганату

тощо), потім у порожнину і всі її канали прокладають пухкий марлевий дренаж,

просочений гіпертонічними розчинами середніх солей з перекисом водню, скипидаром

з соняшниковою олією (1:1). Бажано дренаж частіше міняти, щоб він не перетворився

у тампон і не затримував ексудат. Із зменшенням набряку і припиненням

виділення ексудату лікують як гнійну рану.

При анаеробній гангрені провідна роль відводиться оперативному втручанню -

максимальному видаленню змертвілих тканин і наступній осмотерапії. Але анаеробна

гангрена надто швидко прогресує. Тому у дрібних тварин проводять ампутацію пошкодженої

кінцівки у межах здорових тканин, залишаючи культю тимчасово відкритою.

Провідним є оперативне лікування і при гнильній інфекції. Вогнище інфекції й

ніші розкривають широким розрізом, максимально видаляють змертвілі тканини. Рану

пухко дренують марлею з антисептичними розчинами. Бажано порожнину оросити

10%-ним ефірним розчином йодоформу, який тривалий час буде розщеплюватися

з утворенням незначної кількості йоду.

Крім місцевого лікування, при анаеробній і гнильній інфекції обов'язкове загальне

та симптоматичне. Воно зводиться до парентерального введення глюкози, кальцію

хлориду, гексаметилентетраміну (протитоксичні препарати), камфори, кофеїну тощо,

а також до використання новокаїнових блокад, переливання крові чи її замінників,

імуностимулювальних препаратів, лазерного чи ультрафіолетового опромінення крові

та інших засобів підвищення імунобіологічної реактивності організму.

50. Ботріомікоз( етіологія, патогенез, клінічні ознаки, діазностика та лікування)

Ботріомікоз (botriomycosis) — це хронічна інфекційна хвороба, яка супроводжується

розвитком інфекційної гранульоми або так званої ботріомікоми. Вона

зустрічається часто у коней і лише зрідка — у тварин інших видів.

Етіологія. Збудник цієї хвороби — Botriomyces equi, що має вигляд численних

коків з дрібними ядрами, оточених капсулою. Ці ядра з'єднуються між собою, утворюючи

конгломерати до 1 мм у діаметрі. Інфікування відбувається головним чином внаслідок травмування шкіри та втирання ботріоміцетів через мікротравми, вивідні протоки потових і сальних залоз, а також занесення їх у рани. Саме тому ботріомікозні ураження найчастіше зустрічаються у ділянці холки, передлопаткового відділу шиї внаслідок неправильної підгонки збруї та в післякастраційних ранах мошонки. Інколи зустрічається ботріомікоз вимені у кобил.

Патогенез. Потрапляючи у тканини, ботріоміцети розвиваються і утворюють

скупчення коків. Реакція-відповідь організму проявляється спочатку слабовираженим

запальним набряком у зоні інокуляції збудника. Пізніше навколо кожного вогнища

коків розростається грануляційна тканина, яка поступово переходить у рубцеву. Ці

розростання повільно збільшуються, у місці локалізації збудника накопичуються лейкоцити,

внаслідок чого у порожнині поступово збирається гнійний ексудат, який через

утворену норицю виділяється назовні. У процесі загоєння (рубцювання) зовнішній

її отвір втягується у глибину тканини, рубцюється, формуючи у подальшому воронкоподібні заглиблення.

Таких вогнищ утворюється багато, сполучнотканинні розростання потроху зливаються,

утворюючи великі пухлини. Але внутрішні розрости рубцевої тканини утруднюють

об'єднання вогнищ, внаслідок чого на поверхні пухлини утворюється маса

фістул (з кожного вогнища), які поступово рубцюються і роблять заглиблення, через

що ботріомікоми стають горбкуватими.

Таким чином, ботріомікоз характеризується надмірним розростанням фіброзної

тканини з утворенням фібром, часто великих розмірів. На відміну від звичайної фіб-

роми, на різній її глибині формуються вогнища гнійного розплавлення тканин, у

містяться ботріоміцети.

Клінічні ознаки залежать від місця локалізації патологічного процесу.

Ботріомікоз м'язів. Найбільш часто уражується плечоголовний м’яз у ділянці накладення хомута, рідше — черевні і міжреберні. Через постійне подразнення в ньому формуються гранульоми великих розмірів, які щільно зростаються з шкірою. Згодом вони перетворюються у суцільні фіброзні тяжі, в яких формуються абсцеси, що відкриваються

назовні фістульними ходами. Ці припухання негарячі, неболючі, рухомість м’яза деякою мірою збережена. Загальний стан тварини, температура тіла залишаються задовільними.

Лікування — тільки оперативне: ботріомікому екстирпують у межах здорових

тканин. При ботріомікозі кукси сім’яного канатика її ампутують за допомогою емас-

кулятора або кліщів Занда. За дифузних форм ботріомікозу не завжди вдається екстирпувати.

При локальних ураженнях успішно користуються припіканням.

60. Етіологія, патогенез, клінічні ознаки та лікування лускоподібнобної екземи.

Етіологія. Причини екземи можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Зовнішні

викликають місцеве подразнення шкіри, а саме: механічні (антисанітарні умови утримання,

тертя при забрудненні гноєм, пилом і потом); хімічні (часте втирання подразливих

мазей і лініментів; часте миття тварин з милом, шампунями; виділення гнійного

ексудату з носа, ран, піхви, кон'юнктивального мішка; дія сечі та фекалій при тривалому

контакті зі шкірою); фізичні (надмірна волога, дія ультрафіолетових променів,

сонячного світла у спекотливі весняні й літні дні): мікробне забруднення шкіри

(за поганого догляду шкіра густо всіяна мікроорганізмами, здатними при мацерації

потрапляти в епідерміс).

Підвищена чутливість шкіри часто розвивається як наслідок порушення

діяльності центральної і вегетативної нервової систем та постійного подразнення

шкіри. У розвитку патологічних процесів на шкірі нервова система відіграє

провідну роль; первинні зміни в ній стають постійнодіючим подразником для центральної

нервової системи і таким чином провокують зворотну її дію на шкірний покрив,

викликаючи підвищену його чутливість. За гострого екзематозного процесу з тієї чи іншої причини виникає почервоніння,

добре помітне на безпігментній шкірі (еритематозна стадія). Червоні плями

можуть бути різної форми і розмірів, неболючі. У подальшому епідерміс просочується

серозним ексудатом. З часом утворюються вузлики внаслідок нерівномірної

інфільтрації окремих груп сосочків (папульозна стадія). При дальшому збільшенні ви-

поту епідерміс відшаровується, утворюючи пухирці. З прогресуванням процесу до

вмісту пухирців примішується значна кількість формених елементів і мікроорганізмів,

що призводить до помутніння ексудату і утворення гнійників (пустульозна стадія).

Під впливом механічних пошкоджень і протеолітичних ферментів гнійного ексудату

пустули руйнуються, утворюючи мокнучі ділянки.

Клінічні ознаки. Екзема може проявлятись у різноманітних формах.

Рефлекторна екзема виникає вторинно внаслідок сенсибілізації шкіри у місцях,

що знаходяться на різній відстані від первинних уражень. При цьому описані раніше

стадії менш виражені, ніж у первинному екзематозному вогнищі. Так, висипи здебільшого

розвиваються лише до папул, у зв'язку з чим менше виражена і мокнуча стадія.

При невропатичній формі, шо зустрічається у коней і собак, спостерігається симетричність

екзематозних уражень з одночасним ураженням нервової системи (збудження,

пригнічення, парези і паралічі).

Навколоранова екзема виникає внаслідок подразнення шкіри лікувальними засобами,

гнійним ексудатом, на місці витікання якого з'являються гіперемія, потім пухирці

і пустули з подальшим утворенням ерозій. Втягування у процес волосяних

мішечків і цибулин супроводжується випаданням шерсті.

Мікробна форма екземи (у коней) характеризується масовим ураженням тварин,

незначними ексудативними явищами і хронічним перебігом.

Лікування. Універсальних иротиекзематозних препаратів немає. Лікування має

бути етіопатогенетичним і проводитись з урахуванням стадії розвитку процесу.

70.фасцикулярний координаторнийміопатоз( етіологія, патогенез,класифікація, оклінічні ознаки, лікування)

Етіологія. Основна причина міопатозів — перевтома окремих груп м'язів внаслідок

тривалого їх перевантаження: перегони тварин на великі відстані, перевезення

їх в автомобілях чи вагонах, тривала робота на нерівній дорозі тощо. У коней міопа-

тоз буває як наслідок неякісної підгонки збруї, неправильної розчистки копит, одноманітної

тривалої роботи, швидких алюрів по кругу, захворювання однієї кінцівки та

перевантаження внаслідок цього протилежної. Інколи вказані причини призводять до

масових захворювань не тільки коней, а й свиней, рогатої худоби, найчастіше уражуються

м'язи плечового пояса, а також задньостегнової групи.

Патогенез. В основі патогенезу міопатозів лежить порушення збудження нервово-

м’язового апарату і уповільнення передачі нервових імпульсів. Через це окремі м'язи та

їх пучки скорочуються неузгоджено в часі, а м'язова перевтома, що характеризується

підвищенням обмінних процесів у них, порушує колоїдно-хімічні реакції саркоплазми

внаслідок накопичення молочної кислоти. Такі зміни різко відбиваються на м'язах, що

працюють: ритм міофібрилярних скорочень як основа м'язового тонусу порушується,

змінюються частота і сила скорочень перш за все тих м'язів, які в роботі чи стоячому

положенні тварини особливо напружуються. У результаті цього зникає узгодженість

частоти й послідовності скорочення окремих м'язових пучків і навіть м’язів, що призводить

до перенапруження одних та розслаблення інших. Відомо, що як надмірне, так і

недостатнє навантаження порушує живлення м'язів, забезпечення їх киснем і виведення

токсичних продуктів обміну. Тісний зв'язок із вегетативною і центральною нервовою

системами зумовлює швидшу втомлюваність та підвищує збудженість тварини.

Класифікація і клінічні ознаки. Виділяють три форми міопатозів: простий коор-

динаторний, фасцикулярний координаторний і міофасцикуліт.

Простий координаторний міопатоз розвивається у тих випадках, коли з різних

причин окремі м'язи та їх групи тривалий час напружуються більше за інших.

Внаслідок цього в них порушуються обмінні процеси, знижується збудженість та

провідність нервово-м'язових елементів. Це призводить до неузгодженості у силі та

швидкості скорочень окремих м'язів певної групи.

Лікування проводять з урахуванням стадії розвитку процесу. За простого міопа-

тозу тварину звільняють від роботи на 5—6 днів і розміщують у теплому приміщенні,

забезпечивши якісними кормами. Проводять масаж пошкоджених м’язів і всієї кінцівки,

після чого втирають подразливі лініменти та зігрівають попоною. У наступні

дні дозують рухи тварини, поступово доводячи до нормальних.

При фасцикулярному міопатозі у пошкоджені м'язи вводять до 300 мл 0,25%-

ного новокаїну в 4—5 місць з інтервалом 2 дні, а в проміжках між ін’єкціями — масаж

і дозовані рухи. Крім того, для зменшення випоту в суглоби і сухожилкові піхви

внутрішньовенно вводять кальцію хлорид, а для покращення серцевої діяльності — кофеїн,

сульфокамфокаїн протягом двох тижнів. При міофасцикулітах спочатку проводять

вказане раніше лікування, а потім переходять до інєкції або втирання подразливих

речовин (метилсаліцилату), теплових процедур, масажу, дозованих рухів тощо.

80. Параліч нервів( етіологія, патогенез, клінічні ознаки)

Етіологія. Параліч виникає при розривах, пораненнях, стисканнях нерва (пухлиною,

сторонніми предметами), а парез — при забоях, струсах, і частковому його розриві

(периферичний параліч). Крім того, вони можуть виникати також під час захворювання

головного і спинного мозку (крововиливи, абсцеси тощо); за деяких інфекційних

хвороб (чума собак, мит коней, сказ); при отруєнні деякими рослинами (гірчак,

ріжки); порушенні обміну речовин (центральний параліч).

Розрізняють такі види паралічу: параплегія — двосторонній параліч обох тазових

чи грудних кінцівок; геміплегія — параліч однієї сторони тіла; моноплегія — параліч або

парез однієї кінцівки або окремих груп м'язів.

Патогенез. Внаслідок дії етіологічного фактора в ушкодженому нерві спочатку

розвиваються дегенеративні процеси, що характеризуються набряком, вакуолізацією,

варикозним потовщенням його осьових циліндрів. Потім мієлінова оболонка і осьові

циліндри розпадаються на окремі фрагменти — грудочки, зерна; шванівська оболонка

не зберігається (валлерівське переродження).

Слідом за дегенеративними змінами розвиваються і регенеративні процеси, які

починаються з центрального відрізка. Нервове волокно росте в середньому з швидкістю

1 — 1,5 мм на добу. Спочатку на кінці пошкоджених осьових циліндрів і клітин

шванівської оболонки утворюється булавоподібне потовщення — "колба росту". З

нього проростає в напрямі периферичного кінця нерва декілька волоконець, навколо

яких посилено розмножуються шванівські клітини.

Клінічні ознаки. При парезах нерва порушується тільки рухова функція іинер-

вованого ним органа; рефлекси знижені, але повністю не зникають. Натискування на

нерв нижче від місця ушкодження викликає больову реакцію. Атрофія м'язів мало виражена.

Під час паралічів рухова функція м'яза випадає повністю, а сам м'яз швидко атрофується.

Крім того, нижче від місця ушкодження спостерігається повна або часткова

втрата чутливості іннервованих ним тканин. Нерідко виникають вазомоторні і

трофічні розлади — набряки, охолодження кінцівки тощо. За центральних парезів і паралічів

процес захоплює кілька м'язових груп, або навіть органів, поширюючись на одну

чи обидві половини тіла.

90. Етіологія, патогенез, клінічні ознаки і лікування гнійного тендовагініту.

Етіологія. Гнійний тендовагініт розвивається первинно внаслідок проникних ран,

а вторинно — метастатично за наявності в організмі гнійних процесів чи по продовженню

з прилеглих тканин. Найчастіше у тварин пошкоджуються сухожилкові піхви

згиначів пальця.

Патогенез. Вірулентні мікроорганізми в порожнині піхви (стафіло- і стрептококи,

кишкова паличка та ін.) викликають інтенсивну запальну реакцію синовіальної

оболонки, внаслідок чого розвивається набряк її стінки і просмоктування гнійним ексудатом.

Ендотелій злущується на великій ділянці, на його місці утворюються виразки,

патологічні грануляції, часто — адгезія вісцерального і парієтального листків. Під

впливом гнійного ексудату стискуються і швидко торзуються судини брижі, порушуючи

живлення сухожилка, що призводить до його некрозу. При неможливості вільного

витоку гній проривається з сухожилкової піхви в прилеглі тканини у місцях

найбільшого його накопичення, викликаючи флегмону або інші ураження.

Вторинний тендовагініт характеризується гнійним запаленням спочатку в прилеглих

тканинах, яке пізніше, внаслідок розплавлення стінки, переходить на синовіальну

оболонку. Всмоктування мікробів і токсинів у хворих тварин досить часто

сприяє підвищенню температури тіла, появі гнійно-резорбтивної пропасниці. За несвоєчасного лікування хвороба нерідко призводить до сепсису.

Клінічні ознаки. Ушкоджена сухожилкова піхва різко збільшена через накопичення

гною, гаряча, дуже болюча, флуктуюча при пальпації, прилегла клітковина набрякла. Тварина на кінцівку майже ікч опираться, а під час руху її функція часто випадає

При зондуванні рани ми нориці зонд проникає в норожннну піхви: з неі виділяється

гнійний чи гнійно-фібринозний ексудат, який швидко зсідається на поверхні рани.

Лікування. Спокій, аспірація гною і промивання порожнини піхви антисептичними

розчинами (фурацилін, егакрпдпп тощо). Потім — введення антибіотиків з новокаїном

і зігрівальна пов'язка. Такі маніпуляції проводять протягом 3-х днів. Якщо

стан тварини не поліпшується і гній знову накопичується, сухожилкову піхву економ-

но розрізають у нижній ділянці та промивають її шляхом пункції - у верхній. Після

цього вводять у порожнину антимікробні мазі. Не дозволяється дренувати рану сухо-

жилкової піхви (дренаж спрпяс розростанню фіброзної тканини).

За некрозу сухожилка, що визначається зеленуватим відтінком гнійного ексудату,

роблять широкий оперативніш доступ і резекцію сухожилка у межах здорових тканин.

При підвищенні температури тіла проводять додатковий курс антимікробної і антитоксичної

терапії.

110.Лікування переломів кісток. Методи остеосинтезу( переваги і недоліки).

Лікування різних переломів складається з репозиції (за необхідності) та іммобілізації

відламків, що досягається застосуванням знеболювання, вправленням і фіксацією

різними способами. При відкритих переломах проводять хірургічну обробку рани

з наступним проведенням остеосинтезу. Застосовують загатьне антисептичне лікування.

Важливі умови лікування перелому — знеболення, потім належна репозиція

відламків та тривала і надійна їх фіксація, що дозволяє проводити певне функціональне

навантаження на кінцівку до завершення процесу остаточного зрощення. Функ-

Ціонально-стабільна фіксація відламків забезпечує профілактику найближчих і віддалених

посттравматичних змін у м'яких тканинах, відновлення кровообігу і трофіки

ушкодженої ділянки та всієї кінцівки. Тимчасова локальна іммобілізація переломі,

розрахована на виключення рухів у травмованому сегменті.

Поширеними традиційними методами іммобілізації є гіпсові, декстринові •

скотчастові пов’язки з використанням пластикових та металевих шин. Пластикові що„

виготовляють з термопластичного матеріалу — ортопласту. Перевага їх у швидкому

затвердіння, гігієнічності (їх можна мити), легкості: недоліком є утруднене

лювання при свіжих переломах. Для профілактики мацерації шкіри, що виникає

внаслідок поганої вентиляції, у шинах роблять отвори.

117. Артроз. Причини виникнення, клінічні ознаки та лікування.

Це — хронічне захворювання незапального походження, що починається з зап-

леснового суглоба як найбільш навантаженого і характеризується дегенеративними

змінами суглобового хряща та регенеративними — навколосуглобової кісткової тканини.

Етіологія. У коней причиною артрозу вважається використання молодих тварин

не за призначенням, неправильна постановка кінцівок, тривалі і швидкі алюри тощо.

У биків причини, мабуть, інші, хоч перевантаження заплеснових суглобів у молодих

тварин і не виключається. Якщо у коней реєструється ураження тільки заплеснових

суглобів, то у рогатої худоби процес поширюється поступово на всі суглоби грудних

і тазових кінцівок. Більшість учених основною причиною артрозу у биків вважають

висококонцентратну їх годівлю і зумовлене цим порушення обмінних процесів, осоо-

ливо білкового, вуглеводного, вітамінного, мінерального.

Клінічні ознаки. Хвороба розвивається поступово. В її перебігу можна виділити

три стадії. Перша (доклінічна) має невиразні симптоми.

Спочатку тварина неохоче піднімається, а піднявшись, переступає тазовими

кінцівками. Рухи обережні з укороченням кроку внаслідок недостатнього згинання

заплеснових суглобів. У другу стадію тварини більше лежать, неохоче встають, зі стогоном. Під час ху швидко стомлюються. При пальпації суглоба знаходять тверді розрости кісток наь

коло суглоба. На рентгенограмі видно звуження суглобової щілини у 2—3 рази і y3v

ри хряща, а також подальше розростання кісткової тканини по лінії капсули суглоб*

та остеопоротичні зміни суміжних кісток.

Третя стадія характеризується кульгавістю змішаного тину високого ступеня

тварини зв'язані, вона виносить кінцівки незігнутими, боком. Кісткові губи ;і6ць,

шуються. що призводить до ще більшого звуження суглобової щілини, інколи ло ан-

кілозу суглоба- У тварини погіршується апетит, втрачаються статеві рефлекси На

стадії внаслідок руйнування суглобових хрящів хвороба нерідко переходить в артроз

артрит Ураження найчастіше двостороннє, хоч і розвивається неодночасно

Лікування починається з нормалізації обмінних процесів: виключають з раціону

кислі корми зменшують кількість концентратів, збільшують зелені корми влітку

сіно зимою; збалансовують його за всіма компонентами. Проводять їх УФО Змен

шують навантаження на тазові кінцівки, використовуючи спеціальні килимки для ни

у місцях взяття сперми

Лікування має бути комплексним і включати елементи патогенетичної та симпто

матично'і терапії. Суть його полягає у знятті больового синдрому, відновленні функуції

пошкодженого суглоба і припиненні подальшого розвитку патологічного процесу.

100.Саркома( етіологія, клінічні ознаки, діагноз, лікування)

Надто злоякісна пухлина мезенхімального походження; включає велику групу

сполучнотканинних пухлин, які складаються з незрілих форм клітин.

Саркоми побудовані за типом ембріональної сполучної тканини. Особливістю

їхньої будови є насиченість малодиференційованими сполучнотканинними клітинними

елементами, які складають паренхіму пухлини, при незначній кількості міжклітинної

речовини (строми), що містить багато тонкостінних кровоносних судин. Достатнє

кровозабезпечення пухлини значною мірою сприяє її живленню і швидкому росту, а

наявність тонкостінних судин часто ускладнюється їх розривом, крововиливами і некрозом,

через що вона вважається особливо злоякісною.

Саркоми зустрічаються у домашніх тварин усіх видів, але найчастіше у коней і

собак. Локалізуються в шкірі, підшкірній клітковині, сухожилках, фасціях, окісті, між-

м'язовій сполучній тканині та ін

Саркоми класифікують за місцем локалізації (саркома кісток, м'яких тканин та

органів) і за типом вихідних клітин — фібросаркоми, ліпосаркоми, лейоміосаркоми,

рабдоміосаркоми, а також лімфосаркоми, хондросаркоми тощо.

За морфологічними ознаками виділяють саркоми круглоклітинні, верете-

ноклітинні, гігантоклітинні і поліморфноклітинні
скачати

© Усі права захищені
написати до нас