ОФОРМИТЬ ПЛАН, дописати висновки, И добавить єлементі ЄССЄ
Вступ
В останні роки активізувалось вивчення культурної спадщини українського народу в зв’язку з прагненням скласти об’єктивну картину історичного буття народу і відобразити події, що мали місце на українських землях, а також бажанням розглядати свою державу в контексті європейського виміру.
Воєнна історія сягає сивої давнини. На жаль, пам’яток воєнної історії стародавньої доби і середньовіччя в Україні збереглося дуже мало. Виявляються, вивчаються пам’ятки, пов’язані з історією козацтва, яке відіграло прогресивну роль в історичній спадщині України. До пам’яток державного устрою і суспільного життя і водночас воєнної спадщини можуть бути віднесені місця розташувань полків, сотень.
Актуальним є виявлення та дослідження пам’яток оборонного будівництва, які є одночасно пам’ятками воєнної історії (спадщини) нашої країни.
Оскільки військова історія охоплює дві великі ділянки: історію війська та історію воєн, пошук і дослідження пам’яток ведеться в двох напрямках – шляхом вивчення пам’яток і пам’ятних місць, пов’язаних з воєнними подіями, що мали місце на території нашої країни. Важливо відновити історичну пам’ять про всіх, хто поліг на українській землі незалежно від національності, причетності до цієї чи іншої партії, того чи іншого військового табору.
Вивчення воєнної історії України, зафіксованої у численних пам’ятках, набуває великого значення. Важливе значення при вивченні воєнного минулого українців мають давньоруські літературні пам'ятки, а також середньовічні літописи, хроніки, хронографи.
Писемні пам’ятки воєнної спадщини України
Історія України ранньо модернового часу мало в чому поступається попереднім періодам з точки зору важливих, а часто трагічних військово – політичних подій, які зіграли колосальну роль у долях поліентичного населення, яке проживало на цих землях.
Пам’ятки військової історії (спадщини), є чи не єдиним джерелом, яке дозволяє пов’язати дані писемних джерел з матеріальною культурою. У вивченні історичних процесів в контексті пам’яткознавства залучаються дані археології, джерелознавства, етнографії, історії, військової справи, картографії. Дослідження пам’ятки, як наукового джерела, дозволяє застосувати інформацію, накопичену у різних сферах науки, акумулює її, результатом чого є отримання об’єктивних даних, щодо процесів, які відбувалися в цьому регіоні у ХVII столітті.
ВІЙСЬКОВА ІСТОРІЯ – галузь історичної науки, що вивчає в хронологічній послідовності причини, хід, рушійні сили і наслідки війн (збройних локальних конфліктів), розвиток воєнного мистецтва, думки та будівництва армій. Їй підпорядковані такі спеціальні історичні дисципліни: воєнні історіографія, археографія, археологія, джерелознавство, статистика тощо.
Перші писемні пам'ятки, в яких певною мірою знайшли відображення тогочасні збройні конфлікти, з'явилися наприкінці 4 тисячоліття до нашої ери в Стародавньому Єгипті та Шумері. Найдавніші відомості про війни, що так чи інакше стосувалися українських теренів, містяться в творах видатних грецьких істориків Геродота, Фукідіда, Полібія, Плутарха, римських авторів – Тіта Лівія, Таціта, Аппіана та інших.
Важливе значення при вивченні воєнного минулого українців мають давньоруські літературні пам'ятки, зокрема "Повість временних літ" (12 ст.), а також середньовічні літописи, хроніки, хронографи. Воєннні події 15–18 ст. зафіксовані в монастирських і козацько-старшинських літописах (Супрасльський літопис, Густинський літопис, Львівський літопис, Межигірський козацький літопис, Літопис Острозький, "Літопис Самовидця", літописи Г.Граб'янки, С.Величка та ін.), автори яких нерідко були очевидцями багатьох описаних ними військових походів, баталій, штурмів і облог фортець, спустошливих руйнувань і масових винищень населення, підписання мирних угод між урядами ворогуючих країн тощо.
В 19 – на початку 20 століття історію України – козацтва – найбільш ґрунтовно висвітлили анонімний автор "Історії Русів", М.Бантиш-Каменський і Д.Бантиш-Каменський, П.Куліш, М.Маркевич, А.Скальковський. Особливу увагу вони приділили військовій діяльності російських царів і полководців, козацьких гетьманів, отаманів і старшин, а також народним збройним повстанням. Окремо слід виділити синтетичні праці С.Соловйова, В.Ключевського, І.Забєліна, М.Максимовича, М.Костомарова, М.Грушевського, О.Лазаревського, О.Єфименко, Д.Багалія. З них, наприклад, видно, що за доби середньовіччя війни за цілями і масштабами були досить обмеженими, велися порівняно невеликими арміями. В 19 столітті у Російській імперії виходило три "Военных журнала" з питань воєнної теорії та історії.
В СРСР написано тисячі праць, в яких так чи інакше висвітлювалося воєнне минуле народів, що заселяли його територію Серед напрацювань радянського періоду найпомітнішими стали багатотомні колективні дослідження "История гражданской войны в СССР" (т. 1–5. М., 1937–60), "История Великой Отечественной войны Советского Союза" (т. 1–6. М., 1960–65), "История СССР с древнейших времен до наших дней" (т. 1–8. М., 1966– 80), "Советская военная энциклопедия" (т. 1–8. М., 1976–80) та ін. Від 1939 у Москві виходив "Военно-исторический журнал".
Україні з 1920 розгорнула активну роботу Комісія з вивчення історії Жовтневої революції і Комуніст. партії (див. Істпарти). Видавався журнал "Літопис революції". В 1950-х рр. побачили світ багато праць у зв'язку з 10-річчям возз'єднання українських земель в єдиній державі (1949), 300-річчям возз'єднання України з Росією (1954; див. Переяславська рада 1654), 50-річчям російсько-японської війни 1904–1905, революції 1905–1907 і Першої світової війни та ін. Значною подією в тогочасній укр. історіографії стало видання "Української радянської енциклопедії" (т. 1–17. К., 1959–65), а незабаром "Радянської енциклопедії історії України" (т. 1–4. К., 1969–72), які хоча й висвітлювали воєн. події минулого відповідно до вимог комуністичної ідеології та радянського керівництва, однак містили також важливий фактичний матеріал і дійсно наукові узагальнення вітчизняної історіографії кінця 1950-х – початку 1970-х рр.
Помітну роль у цьому аспекті відігравав і "Український історичний журнал" (з 1957). Гучного резонансу в свій час набули "Українська РСР в період громадянської війни. 1917– 1920 рр." (т. 1–3. К., 1967–70), "Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр." (т. 1–3. К., 1967–69). Порівняно слабо було висвітлено воєнне мистецтво давніх східних слов'ян, козацькі війни 16 ст., будову Української козацької держави 2-ї половини 17–18 століття, національного визвольного змагання кінця 19 – початку 20 століття тощо.
Фактично всі прерогативи висвітлення воєнної історії в СРСР перебрав на себе Інститут воєнної історії Міністерства оборони СРСР, заснований 1967 у Москві (відтоді саме він видає час. "Военно-исторический журнал").
Сьогодні українські фахівці з воєнної історії концептуально переглядають напрацювання воєнно - історичної науки минулих років, по-новому досліджують важливі для нації історії воєнних подій. Розробкою проблеми займаються громадяни та фахові організації, зокрема, Український інститут воєнної історії, заснований 2001, котрий видає багатопрофільний журнал "Воєнна історія" і також вирішує широке коло питань воєнної спадщини. Вже надруковано низку публікацій в серії "Бібліотека воєнного історика". В багатьох навчальних установах готують спеціалістів з військової історії.
Археологічні пам’ятки військової спадщини
Становлення України, як незалежної держави нерозривно пов’язане з вивченням та збереженням культурної спадщини. Пам’ятки воєнної історії, відповідно до існуючої класифікації історичних об’єктів, виділені в окрему групу. Пам’ятки воєнної історії відіграють важливу роль у вихованні любові до Батьківщини, її історичного минулого, підготовці військових кадрів, здатних захистити незалежність держави. Пам’ятки воєнної історії належать до історичних пам’яток, які визначені як «будинки, споруди, окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих (загиблих військовослужбовців, у т. ч. іноземців), які загинули у війнах, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських, річкових суден, у т. ч. із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов’язані з важливими історичними подіями».
У процесі археологічного вивчення фортець основна увага поділялася фортифікаційним елементам. Було простежено взаємозв’язок між укріпленням і та рельєфом. Наприклад розвиток фортифікаційних елементів козацьких фортець генетично – пов’язаний з західноєвропейською традицією, що була запозичена та пристосована, щодо умов даного регіону. Воєнні конфлікти до яких були втягнуті і фортеці, збудовані козаками впродовж ХVII століття, виявили їх надзвичайно оборонний потенціал. Опорними пунктами заселення території басейнів річок Псел, Ворскла та Сула стають фортеці. У другій половині ХVII століття фортеці відіграють вирішальну роль в козацьких поселеннях.
Картографічні матеріали та плани фортець першої половини ХVII століття нечисленні й стосуються переважно великих міст та епізодично згадуються в грамотах та хроніках козацької доби. Вони були основою обороною краю проти татар.
Висновки
Вивчення воєнної історії України, зафіксованої у численних пам’ятках, набуває великого значення. Через знайомство з оборонними та військово – інженерними спорудами, пам’ятними місцями бойових дій, відбувається наочний процес пізнання історії, прагнення її осмислити, дослідити історичне минуле, зафіксоване у пам’ятках.
ДОПИСАТЬ ВИСНОВКИ