Ім'я файлу: СІМЕЙНЕ РЕФЕРАТ.docx
Розширення: docx
Розмір: 30кб.
Дата: 27.12.2020
Пов'язані файли:
2 друк Сім право ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ 4.doc

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет «Львівська політехніка»

Інститут права, психології та інноваційної освіти

Кафедра цивільного права та процесу

РЕФЕРАТ

з Сімейного права на тему:

­­­­­­­­­­­« Обов'язок батьків утримувати дитину »

Виконав :

студент ІII курсу

групи ПВ-33

Якуб’як Максим

Перевірила:

Римарчук Р.М

Львів - 2019

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу май­на та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розг­лянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між бать­ками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідноси­ни поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набу­того батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) май­на, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для за­доволення побутових та інших потреб її членів.[Сімейне законо­давство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власника­ми майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний пра­вовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирі­шенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вва­жається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для за­безпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право влас­ності дитини на таке майно (ст. 174).Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання І розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що. є власністю когось із них, встанов­люються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить влас­никові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюєть­ся на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуоає прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається дохо­дом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повер­нути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від ньо­го (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на алі­менти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Непов­нолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповід­но до ЦК.

Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобо­в'язана надати другій стороні утримання на підставах і в поряд­ку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати ви­конання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до до­сягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних по­внолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових ви­тратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обста­винами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання по­внолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобо­в'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобо­в'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, не­мічністю (статті 203, 206 СК).

У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття.

Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий. У науковій літературі доб­ровільне виконання батьками обов'язків щодо утримання дити­ни поділяють на фактичне і договірне1; У нормально функціону­ючій сім'ї обов'язки щодо утримання виконуються батьками доб­ровільно. Крім того, відрахування аліментів може здійснюватися за ініціативою одного з батьків на підставі його заяви за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст. 187 СК). Новий СК значно розширює можливості забезпечення інтересів дитини і надає можливість батькам самим визначати питання, пов'язані з виконанням ними аліментних зобов'язань шляхом укладання різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утрит мання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмір коштів, що витрачаються на харчування, одяг, навчання, прове­дення дозвілля й інші побутові потреби дитини. Бажаючи забез­печити добровільне виконання обов'язків на майбутнє, батьки можуть надати своїй домовленості обов'язкового юридичного зна­чення, уклавши про це договір (ч. 2 ст. 93, ст. 189 СК).

Як вже зазначалося, законодавство передбачає не тільки добро­вільний, а й примусовий порядок сплати аліментів. Він має місце у разі виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. Спір щодо утримання дитини може виникнути як при роздільно­му, так і при спільному проживанні батьків. Це пов'язане з тим, що, незважаючи на спільність побуту, між батьками можливі су­перечки стосовно обсягу коштів, необхідних для утримання дити­ни. У такому випадку кожний з подружжя може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів у примусовому порядку.

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів: 1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та 2) у твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулюван­ня аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін. СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксо­ваних аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За новим СК, визна­чення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки за­коном не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягува­ної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спря­мовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'я­зання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров'я та матеріальне становище дити­ни; б) стан здоров'я та матеріальне становище платника алі­ментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непра­цездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; г) інші об­ставини, що мають істотне значення.

У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру алі­ментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів гро­мадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повно­ліття (ч. 2 ст. 183 СК). Якщо після досягнення повноліття най­старшою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стя­гуються з вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на ди­тину, яка досягла повноліття (ч. З ст. 183 СК).

За заявою платника або одержувача суд може визначити розмір аліментів не в частці від заробітку (доходу) платника, а у твердій грошовій сумі. Це можливо у випадках, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що ма­ють істотне значення (ст. 184 СК). Як видно, перелік підстав, які дають суду можливість встановити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, у законі однозначно не визначений. Такий підхід доцільно застосувати і в інших випадках, наприклад, коли відпо­відач не працює чи нелегально одержує доходи з різних джерел, у зв'язку з чим їхній загальний розмір складно визначити. Мож­на припустити, що сюди варто віднести і випадок, коли у від­повідача доход відсутній, але, разом Із тим, він має на праві власності певне майно. У цій ситуації виходити з фактичного чи передбачуваного заробітку платника аліментів через його від­сутність не уявляється можливим. Суд може відмовити у визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо вважає мотиви позивача безпідставними.

Позов про стягнення аліментів може бути заявлений; а) маті­р'ю або батьком; б) усиновлювачем; в) опікуном чи піклувальни­ком; г) патронатним вихователем; д) самою дитиною по досягненні нею 14-річного віку. При збереженні правового зв'язку між ди­тиною й іншим з батьків звернутися до нього з позовом про при­мусове стягнення аліментів може усиновлювач, оскільки права й обов'язки усиновлювачів щодо дитини прирівнюються до батьків­ських прав і обов'язків (частини 1,4 ст. 232 СК).

Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки останнє не звільняє від обов'язку щодо утримання дитини (ч. 2 ст. 166 СК). У такому випадку позов може бути пред'явлений ро­дичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи піклувальника (частини 4, 5 ст. 167, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 249 СК).

У СК вкрай невиразно врегульоване питання про стягнення аліментів на дітей, що залишилися без піклування батьків і пере­бувають у дитячих установах (ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 193 СК). Перед­бачається, що з обох батьків, якщо вони не беруть участі в утри­манні дитини, аліменти можуть бути стягнені на загальних підста­вах, однак за чиєю ініціативою може провадитися таке стягнення — не вказується. Очевидно, до суду з вимогою про стягнення алі­ментів з батьків може звернутися дитяча установа, у якій прожи­ває неповнолітній (ст. 245 СК). Вбачається, що в інтересах не­повнолітньої дитини було б доцільніше закріпити не право, а обо-

про стягнення аліментів з батьків, що ухиляються від утримання дитини. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного бан­ку України (ч. З ст. 193 СК).

Обов'язок щодо захисту прав й інтересів дитини покладається законом на патронатного вихователя, що також вправі без спеці­альних на те повноважень висунути позовні вимоги до батьків (ч. 1 п. З ст. 255 СК). Новелою СК є те, що з позовом про стягнен­ня аліментів до платника може звернутися сама дитина по досяг­ненні нею 14-річного віку (ч. 1 ст. 18 СК).

За загальним правилом, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову на майбутній час (ч. 1 ст. 191 СК). Аліменти за минулий час можуть бути присуджені лише за певних умов, що встановлюються СК. Відповідно до ч. 2 ст. 191 СК це можливо у випадках, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів для одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням остан­нього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, ви­значений за рішенням суду а'бо за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру алі­ментів, є вичерпним — це зміна матеріального чи сімейного стану платника або одержувача аліментів, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. По суті, не вказані обставини, а викликані ними ускладнення (наприклад неможливість через погіршення здо­ров'я задовольнити потреби самого платника аліментів або інших його дітей), слугують підставою для зміни розміру аліментів. Так, розмір аліментів може бути зменшений судом у випадку народжен­ня в платника аліментів дитини, оскільки при стягненні аліментів у встановленому колись розмірі, ця дитина виявилася б менш за­безпеченою, ніж діти, що одержують аліменти. Іншою підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність плат­ника (інвалідність першої чи другої групи). Розмір аліментів та­кож може бути зменшений у випадку, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (ч. 2 ст. 192 СК). Як уже зазначалося, при визначенні розміру алі­ментів суд враховує стан здоров'я дитини, а також її матеріальне становище (ч. 1 ст. 182 СК), відповідно зміна зазначених обставин є підставою для зміни розміру аліментів і теж повинна братися су­дом до уваги. Так, якщо дитина, що досягла відповідного віку, пра­цює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів.

Крім примусового виконання аліментного обов'язку в судово­му порядку, СК містить й інші способи захисту порушених прав у випадку невиконання аліментних обов'язків. Зокрема передбаче­на можливість звертання платника аліментів до суду за захистом своїх прав у випадку, якщо одержувач аліментів витрачає їх не за цільовим призначенням (ст. 186 СК).

Іноді життєві обставини складаються таким чином, що вини­кає необхідність робити непередбачувані витрати. Це може бути пов'язано з різними причинами як позитивного, так І негативно­го характеру, наприклад, потребою придбання для дитини комп'ю­тера, музичного інструмента, спортивного спорядження, або не­обхідністю забезпечити дитині сторонній догляд та посилене хар­чування у зв'язку з хворобою. СК передбачає обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітніх дітей, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей ди­тини, її хворобою, каліцтвом тощо; ст. 185 СК).

Додаткові витрати на дитину можуть бути викликані трива­лими або тимчасовими за своєю природою обставинами, і, відпо­відно, мати разовий або регулярний характер. Тому закон перед­бачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибо­ром вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових ви­трат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків та­ких витрат наперед (ч. 2 ст. 185 СК). Розмір додаткових витрат визначається судом у твердій грошовій сумі. Сторона, що звер­тається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх розрахунки та обгрунтування.

Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових ви­трат у своєму договорі про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК). У першу чергу таке вирішення питання може мати місце у разі тривалої хвороби дитини, постійної необхідності надання їй додаткових коштів. Укладення між батьками договору про при­пинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно не звільняє того з батьків, хто про­живає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ч. З ст. 190 СК).

Зобов'язання батьків щодо утримання дітей припиняються на підставах, передбачених законом. Перелік таких підстав залежить від умов, з якими закон пов'язує виникнення цих обов'язків. Зо­бов'язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей припи­няються з досягненням дітьми повноліття (ст. 180 СК). При­дбання дитиною повної дієздатності до досягнення повноліття в результаті народження у неї дитини, реєстрації шлюбу, укладен­ня трудового договору або реєстрації особи як підприємця (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК) не є підставою для припинення обов'язку батьків щодо ЇЇ утримання. СК виходить із недоцільності звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину у зв'язку з фактом на­буття нею повної цивільної дієздатності.

Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов'язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можли­во у разі звільнення батьків від аліментних обов'язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і

цілком забезпечує ЇЇ потреби. При цьому вік дитини не має знаг чення, батьки можуть бути звільнені від обов'язку щодо утриман­ня малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий дохід дитини набагато перевищував дохід кожного з батьків і, по-друге, повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсутність вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов'язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Позбавлення батьківських прав не є підставою для припинення аліментного зобов'язання між бать­ками та їх неповнолітніми дітьми. Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'яз­ку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позивача або за власною ініціативою одночасно з позбавленням батьківсь­ких прав може вирішити питання про стягнення аліментів. Влаш­тування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу також не припиняє зобов'язання батьків щодо її утримання (ч. 1 ст. 193 СК).

Обов'язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей при­пиняється: у випадку відновлення працездатності дитини; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбави­лися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримують повнолітню дитину у зв'язку з продовженням нею навчання (ст. 199 СК), то їхній обов'язок припиняється після досягнення дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років у випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матер­іальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості надавати матеріальну допомогу. Обов'язок батьків утримувати дитину припиняється і у випадку смерті однієї з сторін — платника алі­ментів або самої дитини. Це пояснюється тим, що аліментні зо­бов'язання мають особистий характер і не передбачають право-наступництва.

Окремого розгляду вимагає питання про припинення дії дого­вору про сплату аліментів на дитину. Сторони в договорі на свій розсуд визначають строк його дії, а також інші підстави припи­нення договору за умови, що це не порушує права дитини. На­приклад, сторони можуть обумовити припинення договору строком взяття дитиною шлюбу, закінченням нею навчання у навчаль­ному закладі, одужанням дитини тощо. Припинення договору в зв'язку зі спливом строку його дії або за інших передбачених у договорі підстав не спричинює припинення аліментного зобов'я­зання батьків, яке встановлено законом. Таке аліментне зобов'я­зання виникає не з договору, а з закону і припиняється при на­станні обставин, установлених законом. Після припинення стро­ку договору батьки більше не повинні сплачувати аліменти відповідно до умов договору, тобто у формі, розмірі й у строки, визначені в ньому. Разом із тим, аліментне зобов'язання, яке вста­новлено законом, не припиняється. Тобто, якщо продовжують мати місце встановлені законом обставини (наприклад, дитина не досягла повноліття, непрацездатні діти, як і раніше, потребу­ють матеріальної допомоги), особа може звернутися до суду за примусовим стягненням аліментів. Припинення договору позбав­ляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого на­пису нотаріуса, бо це передбачене лише для випадків договірної сплати аліментів (ст. 189 СК). Таким чином, за загальним прави­лом аліментні зобов'язання не можуть припинятися за домовле­ністю сторін. Припинення договору означає не припинення са­мого аліментного зобов'язання, а тільки те, що дане зобов'язання не може бути виконане примусово на умовах, передбачених дого­вором. У випадку виникнення спору про сплату аліментів їхній розмір, строки сплати та інші умови буде визначати суд на підставі закону.

У СК передбачається тільки один випадок, коли аліментне зобов'язання може бути припинене за договором. Відповідно до ст. 190 СК батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину. За таким договором той з батьків, хто про­живає окремо від дитини, передає право власності на нерухоме майно дитині або їй й іншому з батьків, що з нею проживає, У свою чергу, другий з батьків зобов'язується утримувати дитину самостійно (ч. 2 ст. 190). Для укладення такого договору необхід­но одержати дозвіл органу опіки і піклування. Договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Предметом до­говору може бути тільки нерухоме майно (жилий будинок, квар­тира, земельна ділянка тощо). І це не випадково. Забезпечення дитини житлом завжди пов'язане з чималими витратами. У ви­падку набуття права власності на квартиру той із батьків, з яким проживає дитина, звільняється від необхідності витрачати знач­ну частину бюджету на задоволення житлових потреб дитини. Відповідно, вивільнюються певні кошти, які той із батьків, з яким дитина проживає, може спрямувати на її утримання. У випадку, якщо дитина вже забезпечена житлом, нерухоме майно може бути, наприклад, здане в оренду, що дасть додаткові кошти для забез­печення інших потреб дитини. Тому в ч. 2 ст. 190 закріплено, що той з батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується самостійно її утримувати.

Якщо при укладенні договору про припинення права на алі­менти на дитину не було отримано дозвіл органу опіки і піклу­вання або не дотримані вимоги закону щодо нотаріального по­свідчення правочину, такий договір є нікчемним (статті 220, 224 ЦК). На вимогу відчужувача нерухомого майна при виключенні його імені як батька з актового запису про народження дитини договір про припинення права на аліменти на дитину визнається судом недійсним. Право власності на нерухоме майно у відчужу­вача відновлюється. Крім цього, той із батьків, який передав не­рухоме майно, може вимагати розірвання договору у випадку невиконання іншим із батьків обов'язку утримувати дитину.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. № 2947-III URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2947-14.

  2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

  3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1618-

  4. Гузь Л. Є. Судово-практичний коментар до Сімейного кодексу України. Навчальний посібник. / Гузь Л. Є., Гузь А. В. Х.: Видавничий будинок «ФАКТОР», 2011. 576 c.

  5. Дякович М. М. Сімейне право України: навчальний посібник. 2-ге вид., виправл. і доп. К.: Правова єдність, 2012. 551 с.

  6. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України : пер. з рос. / С. В. Ківалов, Ю. С. Червоний, Г. С. Волосатий та ін. ; за ред. Ю. С.Червоного. К. ; О., 2008. 504 с.

  7. Ромовська З. В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар / З. В. Ромовська. К.: Правова єдність. 2009. 428 с.

  8. Сімейне право України: підручник / Л. М. Баранова, В. І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін..; за заг. ред. В. І. Борисової та І. В. Жилінкової. 4-те вид., перероб. і доп. К.: Юрінком Інтер, 2012. 320 с.

  9. Сімейне право України : підручник / Л. М. Баранова, В. І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін. ; за заг. ред. В. І. Борисової та І. В. Жилінкової. 3-тє вид., переробл. і допов. К., 2011. 264 с.

  10. Сімейне право: підручник / За заг. Ред. В. А. Кройтора, В. Ю. Євко. Харків, 2016. 512 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас