Ім'я файлу: Мовні норми вивчаються багатьма лінгвістичними галузями.docx
Розширення: docx
Розмір: 35кб.
Дата: 11.06.2021
скачати

Норми української літературної мови у професійному спілкуванні

План

  1. Поняття літературної мови.

  2. Поняття загальномовної норми.

  3. Норма літературної мови та її типи.

  4. Стильова та стилістична норми.




  1. Поняття літературної мови

Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує всі сфери суспільної діяльності народу. За функціональним призначенням — це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній сфері, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

  • Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

  • Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська національна мова існує:

  • у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

  • у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Кожна національна літературна мова характеризуєть­ся наявністю сталих норм, тобто сукупністю мовних засо­бів, що відповідають системі мови й сприймаються її но­сіями як зразок суспільного спілкування на певному істо­ричному етапі. (Януш 12)

Українська літературна мова як форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які обов'язкові для всіх її носіїв.

Унормованість — основна ознака літературної мови, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота, доступність і доцільність висловлювання. Норми надають мові характеру впорядкованості і за­гальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збі­гаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати. У підручниках і навчальних посібниках, правописах, довідниках, словниках здійснюють кодифікацію мо­ви, тобто визначають і описують правила вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація), словотворення і сло­вовживання, побудови речень і тексту.

Мовні норми – історично усталені і соціально закріплені правила, обов’язкові для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності.

Мовні норми характеризуються:

- системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

- історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

- соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

- стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Поняття норми у лінгвістиці багатопланове і диферен­ціюється у кількох різновидах: загальномовна, літератур­на, стильова і стилістична.

  1. Поняття загальномовної норми.

Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів.

Порушення загальномовних норм спостерігаються у тих мовців, які говорять «не своєю» мовою. Поза загальномовною нормою знаходяться ті елементи мови, які цілком вийшли з ужитку або не доступні для більшості мовців (закриті коди, секретні мови, жаргон злодіїв тощо).

Загальномовна норма має історичний характер, зміню­ється зі зміною епохи й етапів суспільного життя. Деякі свого часу нормативні одиниці можуть виходити через пев­ний відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати незрозумілими для мовців, наприклад історизми (осаул, оп­ришок, комнезам, десятник). Інші, зокрема індивідуальні неологізми, можуть зазнати узуалізації (узвичаєння, уста­лення) і увійти в загальномовну норму. Наприклад, до індивідуальних неологізмів свого часу належали: йод (Гей-Люссак); детектив (Жюль Верн); мрія (Олена Пчілка або М. Старицький); звіт (І. Верхратський); чинник (І. Франко); енциклопедія (Ф. Рабле).

  1. Норма літературної мови та її типи.

У зіставленні із загальномовною нормою, літературна має більше обмежень. Поза літературною нормою перебу­ває просторічне спілкування, насичене вульгаризмами, ін­вективами (лайливі слова), арготизмами (слова і вислови, типові для мовлення людей, які свідомо прагнуть засекре­тити інформацію), жаргонізмами (слова і вислови, харак­терні для певних соціальних груп людей), стилістично не­виправданими діалектизмами, граматично неправильними конструкціями. Літературна норма, реалізуючи систему мови, оберігає її і накладає обмеження на практичне мов­лення, впорядковуючи і окультурюючи його.

Норма літературної мови – це сукупність загальновизнаних правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації і є правильними та зразковими на певному історичному етапі. Нормативність мови проявляється на усіх рівнях мовної системи, за якими і здійснюється класифікація мовних норм.

Критерії, на основі яких формується і встановлюється літературна норма:

  1. Системний (ґрунтується на відповідності мовних явищ законам і системі мови);

  2. Національний (бере до уваги відповідність мовного явища національному характеру);

  3. Естетичний (базується на закономірностях функціонально-стилістчиної доцільності певної форми, її відповідності вимогам певного стилю);

  4. Критерій мови авторитетних письменників і визнаних зразків (передбачає нормативність мовних фактів тоді, коли їх можна підтвердити посиланнями на твори авторитетних письменників минулого і сучасності, а також на визнанні зразків, позбавлених виразного авторства – наукова і науково-навчальна література, державно-урядові документи, правописні кодекси і словники, вимова акторів, дикторів);

  5. Статистичний (грунтується на врахуванні регулярності вживання мовного явища);

  6. Культурно-історичний (територіальний) (береться до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні традиції).

Існує поняття варіантності літературної норми, пов’язане з наявністю у мові кількох однозначних або синонімічних паралельних елементів. В українській мові виділяють: хронологічні (діахронічні) варіанти: перст-палець; регіональні: міліціонер-поліцейський; акцентуаційні: беззáхисний-беззахúсний; орфоепічні: бе[зп]печний-бе[сп]ечний; фонематичні: онук-внук; морфологічні: мотузок-мотузка, ходитиму-буду ходити; синтаксичні: заява прокурора-прокурорська заява; стилістичні: поліцейський-коп варіанти. Нормативні варіанти вимови, написання потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні помилки. Отже, літературна норма, з одного боку, є незмінною і стабільною, з іншого – розвивається і поступово змінюється.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

  1. тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);

  2. дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

  3. голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

  4. літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

  5. буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

  6. літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), ця норма цілком сформована, але найменш усталена, оскільки є кілька чинників її розхитування: необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову; вплив сусідніх мов, зокрема російської; надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, в творах сучасних авторів. Наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

3. Словотвірні (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова). Наприклад: правильно – спостерігач; неправильно – спостерігальник. Порушення СН найчастіше трапляється у дієсловах з суфіксом -ирува- (компостирувати, репетирувати), при творенні іменників на означення назв жителів певного населеного пункту, при творенні присвійних прикметників (Олин, Надин), при творенні прикметникових форм відрізних географічних назв за допомогою суфікса -ськ- (празький, сиваський), при творенні назв осіб за моделлю “людина, яка займається чимось” (людина, яка працює на екскаваторі – екскаваторник; людина, яка переживає за невдачу або успіх гравця чи спортивної команди - уболівальник).

4. Морфологічні (норми, що регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів поєднання з іншими словами). До категорії слабких морфологічних норм ввійшли:

  1. Слова, у вживанні яких допускаються помилки при визначенні граматичного роду:

  1. деякі іменники, які різняться за категорією роду в укр. та рос. мовах : біль, путь, степ, Сибір, тюль, ступінь;

  2. невідмінювані слова іншомовного походження: кабальєро, какаду, поні, цеце, меню, журі, рагу, Сочі, івасі;

  3. слова з формальними ознаками чол. роду (назви професій, посад, виду роботи), які тепер називають і осіб жін. статі: суддя, прокурор, директор (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

  4. ім. спільного роду: протеже, підлиза, ледащо, хмарище;

  1. Іменники, при утворенні відмінкових форм яких виникають труднощі:

  1. форми Р.в. однини ім. чол. роду ІІ відміни: предмета, процента, сюжету, колективу, терміна – терміну, фактора – фактору;

  2. форми Р. й О.в. однини ім. з основою на –р: аптекаря, Ігоря, кобзаря, ветеринара, столяром, слюсарем;

  3. форми Р.в. множини: болгар, татар, грамівкілограмів;

  4. клична форма: Сергію, Олеже, Мотре;

  5. прізвища у різнихвідмінках: Макогін, Гринів, Швець;

  6. вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням ові, еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо.

  1. Чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

  2. Форми непрямих відмінків числівників (п’ятидесяти, семистамитрьохстами замість п’ятдесяти (п’ятдесятьох), сьомастами (сімомастами), трьомастами);

  3. Форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.).

  4. Використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий) і т.д.

  5. Певні форми дієслів, зокрема такі:

  1. особові форми дієслів архаїчної групи: дати, відповісти;

  2. форми наказового способу: наполягти – наполяж, чистити – чистьте.

5. Лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності). Мовне багатство людини залежить передусім від уміння користуватися лексичним складом мови (синонімами, антонімами, паронімами, фразеологізмами, запозиченими словами та іншими лексико-семантичними категоріями). Псують мову плеоназми, тавтологія, кальки з російської мови, просторічні елементи, мовні штампи, жаргонізми.

6. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників). До слабких синтаксичних норм належать:

  1. складні випадки керування іменників (пам’ятник Франкові, завідувач відділу), прикметників (властивий кому, чому, характерний для кого, чого), дієслів (запобігати чому, оволодіти чим, опанувати що);

  2. побудова прийменникових сполучень, особливо з прийменником ПО: по бажанню (нормативно – за бажанням), по вимозі (на вимогу), по ініціативі (з ініціативи, за ініціативою), по відомостях (за відомостями), по вині (з вини), по мірі (в міру).

Розрізняють помилки:

  1. порушення синтаксичних зв’язків між словами (норм керування і узгодження): екзамен по математиці, згідно наказу, властивий для нього замість екзамен з математики, згідно з наказом, властивий йому;

  2. неправильне вживання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів: Проїжджаючи повз висоту 805, увагу Шури привернула могила, що виднілася здалеку замість Коли Шура проїжджала повз висоту 805, її увагу привернула могила, що виднілася здалеку;

  3. неправильна побудова речень з однорідними членами: горджуся і люблю свою школу замість я люблю свою школу і горджуся нею;

  4. порушення порядку слів у реченні;

  5. порушення порядку розташування частин складного речення;

  6. змішування прямої і непрямої мови тощо.

7. Стилістичні (регулюють доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування). Стилістичні норми обмежують використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем літературної мови. Наприклад, стилістичною нормою для слів заява, протокол, резолюція є їх використання в офіційно-діловому стилі. Використовуючись в іншому стилі літературної мови, вони також несуть у собі забарвлення офіційності.

Стилістичними помилками будуть:

  1. невмотивовані використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю;

  2. зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю (так звані “канцеляризми”) або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру;

  3. невмотивоване вживання нелітературної лексики (діалектизмів, просторічних слів);

  4. стилістично невиправдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність.

8. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

9. Орфографічні – загальноприйняті правила передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі (приміром, правил написання слів окремо, разом чи через дефіс, правил вживання великої літери і т.д.). В українській мові правопис слів (орфографія) зумовлений такими принципами, як:

1) фонетичний (якщо слово пишеться так, як ми його вимовляємо, то вважають, що це слово пишеться за фонетичним принципом).

За цим принципом пишуться слова: вода, гарний, кіт, мудрий, нога, пишний, розбити, рука, сказати, схопити;

2) морфологічний (якщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишеться за морфологічним принципом). Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому можливий такий перенос: від-значений. У слові піднісся відбувається подвоєння внаслідок збігу двох приголосних с на межі кореня (-ніс-) і частки –ся;

3) історичний (традиційний) – це коли написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні його морфологічним складом, ні певним правилом; таке написання називають традиційним. За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах: фабрика, факт, фея, формула. Традиційним українським є звукосполучення хв у словах: хвалько, хвилювати, хвиля, хвіст;

4) смисловий (семантичний або диференціюючий) – це коли написання слова залежить від того, що це слово означає, наприклад: Ведмідь (дійова особа байки), ведмідь (тварина); Вовк (прізвище), вовк (тварина); гончар (професія), Гончар (прізвище); назустріч – прислівник, на зустріч – прийменник і іменник.

(Гриценко 45)

10. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків). За допомогою пунктуаційних норм здійснюється структурне і смислове членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Українські пунктуаційні норми базуються на граматичній та змістовій основі і враховують інтонацію.

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування. Наприклад, орфографічні та пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні – реалізуються тільки в усній. Частина норм є актуальною як для писемної, так і для усної мови. Такими є норми, які стосуються лексичного складу та граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати речення згідно з граматичними правилами.

Усе, що не відповідає мові, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну сферу загальнонаціональної комунікації – народнорозмовну мову.

  1. Стильова та стилістична норми.

У зіставленні із загальномовною і літературною нормами, стильова норма є значно вужчою, вона обмежена рамками стилю, рамками усної або писемної форми спілкування, специфікою жанрового різновиду в межах стилю тощо. Стильова норма — правила відбору та організації мовних оди­ниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування.

Усі функціональні стилі літературної мови і їх жанрові різновиди у писемній формі не виходять за межі літератур­ної норми. Проте кожний з них має свою специфічну внут­рішню (стильову) норму. Структури на зразок: у зв'язку з тим, що; порушити клопотання; це дає підстави вважа­ти; доповідна записка; річна звітність; порядок денний та інші є літературно нормативними. Водночас вони є внут­рішньою нормою офіційно-ділового стилю, навіть за­кріпилися як його маркери (у текстах заяв, довідок, звітів тощо). Проте, будучи літературно-нормативними, вони за­лишаються поза внутрішньою нормою художнього стилю.

Використання слів привіт! бувай! як одиниць мовного етикету для сучасної української літературної мови є нор­мативним. Однак внутрішні норми офіційно-ділового і наукового стилів не допускають вживання у своїх текстах цих слів, оскільки вони мають виразне забарвлення усно-розмовного стилю і суперечать своєю експресивністю кано­нізованому мовленню офіційних і наукових паперів.

Стильова норма характеризується двома протидіючи­ми тенденціями:

1) тенденція до стабільності, завдяки якій формується стиль як щось відносно стале, нагромаджуються норма­тивні явища стилю (лексичні шари, арсенал стилістично потужних форм і конструкцій);

2) тенденція до зміни, яка свідчить, що стиль є катего­рією історично змінною, перебуває в невпинному розвитку.

Вершиною мовної культури є стилістична норма — регламентоване використання у певних ти­пах мовлення (стилях, підстилях, жанрах) закладених у мові сти­лістичних можливостей. Вона не протиставляється загальномовній, літературній та сти­льовій нормам. Стилістична норма діє в межах літератур­ної, але передбачає не лише правильність мовлення, а й доцільність і довершеність його відповідно до комуніка­тивних завдань, умов, ситуації спілкування, відображає авторські уподобання.

Стилістичні норми диференціюють на два підвиди:

1. Стилістичні норми мови — це стилістичний арсенал словника; кодифіковані сукупності (ряди) мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне значення, відповід­не функціональному стилю.

2. Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації, які формують мовленнєву системність стилю і встановлюють її межі.

Словник

  1. Акцентуаційні норми — норми правильного наголошування

  2. Графічні норми —норми передавання звуків і звукосполучень на письмі.

  3. Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів.

  4. Лексичні норми —розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності.

  5. Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує всі сфери суспільної діяльності народу. За функціональним призначенням — це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній сфері, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

  6. Морфологічні норми — норми, що регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів поєднання з іншими словами.

  7. Норма літературної мови – це сукупність загальновизнаних правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації і є правильними та зразковими на певному історичному етапі. Нормативність мови проявляється на усіх рівнях мовної системи, за якими і здійснюється класифікація мовних норм.

  8. Норми – історично усталені і соціально закріплені правила, обов’язкові для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності.

  9. Орфографічні норми — загальноприйняті правила передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі (приміром, правил написання слів окремо, разом чи через дефіс, правил вживання великої літери і т.д.).

  10. Орфоепічні норми — норми правильної вимови.

  11. Пунктуаційні норми — норми вживання розділових знаків

  12. Синтаксичні норми —норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників.

  13. Словотвірні норми — норми, що регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова. 

  14. Стилістична норма — регламентоване використання у певних ти­пах мовлення (стилях, підстилях, жанрах) закладених у мові сти­лістичних можливостей.

  15. Стилістичні норми — норми, щорегулюють доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування.

  16. Стилістичні норми мови — це стилістичний арсенал словника; кодифіковані сукупності (ряди) мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне значення, відповід­не функціональному стилю.

  17. Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації, які формують мовленнєву системність стилю і встановлюють її межі.

  18. Стильова норма — правила відбору та організації мовних оди­ниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування.

  19. Унормованість — основна ознака літературної мови, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота, доступність і доцільність висловлювання.

(Гриценко 45)

(https://studfiles.net/preview/5149797/page:2/)

(https://pidruchniki.com/1184072048785/dokumentoznavstvo/normi_stili_ukrayinskoyi_literaturnoyi_movi)

(https://ukrlit.net/article/1104.html)
скачати

© Усі права захищені
написати до нас