Ім'я файлу: Мовні норми вивчаються багатьма лінгвістичними галузями.docx Розширення: docx Розмір: 35кб. Дата: 11.06.2021 скачати Норми української літературної мови у професійному спілкуванні План Поняття літературної мови. Поняття загальномовної норми. Норма літературної мови та її типи. Стильова та стилістична норми. Поняття літературної мови Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує всі сфери суспільної діяльності народу. За функціональним призначенням — це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній сфері, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Українська національна мова існує: у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові; у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах. Кожна національна літературна мова характеризується наявністю сталих норм, тобто сукупністю мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування на певному історичному етапі. (Януш 12) Українська літературна мова як форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які обов'язкові для всіх її носіїв. Унормованість — основна ознака літературної мови, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота, доступність і доцільність висловлювання. Норми надають мові характеру впорядкованості і загальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збігаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати. У підручниках і навчальних посібниках, правописах, довідниках, словниках здійснюють кодифікацію мови, тобто визначають і описують правила вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація), словотворення і слововживання, побудови речень і тексту. Мовні норми – історично усталені і соціально закріплені правила, обов’язкові для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності. Мовні норми характеризуються: - системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи); - історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови); - соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства); - стабільністю (не можуть часто змінюватися). Поняття норми у лінгвістиці багатопланове і диференціюється у кількох різновидах: загальномовна, літературна, стильова і стилістична. Поняття загальномовної норми. Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів. Порушення загальномовних норм спостерігаються у тих мовців, які говорять «не своєю» мовою. Поза загальномовною нормою знаходяться ті елементи мови, які цілком вийшли з ужитку або не доступні для більшості мовців (закриті коди, секретні мови, жаргон злодіїв тощо). Загальномовна норма має історичний характер, змінюється зі зміною епохи й етапів суспільного життя. Деякі свого часу нормативні одиниці можуть виходити через певний відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати незрозумілими для мовців, наприклад історизми (осаул, опришок, комнезам, десятник). Інші, зокрема індивідуальні неологізми, можуть зазнати узуалізації (узвичаєння, усталення) і увійти в загальномовну норму. Наприклад, до індивідуальних неологізмів свого часу належали: йод (Гей-Люссак); детектив (Жюль Верн); мрія (Олена Пчілка або М. Старицький); звіт (І. Верхратський); чинник (І. Франко); енциклопедія (Ф. Рабле). Норма літературної мови та її типи. У зіставленні із загальномовною нормою, літературна має більше обмежень. Поза літературною нормою перебуває просторічне спілкування, насичене вульгаризмами, інвективами (лайливі слова), арготизмами (слова і вислови, типові для мовлення людей, які свідомо прагнуть засекретити інформацію), жаргонізмами (слова і вислови, характерні для певних соціальних груп людей), стилістично невиправданими діалектизмами, граматично неправильними конструкціями. Літературна норма, реалізуючи систему мови, оберігає її і накладає обмеження на практичне мовлення, впорядковуючи і окультурюючи його. Норма літературної мови – це сукупність загальновизнаних правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації і є правильними та зразковими на певному історичному етапі. Нормативність мови проявляється на усіх рівнях мовної системи, за якими і здійснюється класифікація мовних норм. Критерії, на основі яких формується і встановлюється літературна норма: Системний (ґрунтується на відповідності мовних явищ законам і системі мови); Національний (бере до уваги відповідність мовного явища національному характеру); Естетичний (базується на закономірностях функціонально-стилістчиної доцільності певної форми, її відповідності вимогам певного стилю); Критерій мови авторитетних письменників і визнаних зразків (передбачає нормативність мовних фактів тоді, коли їх можна підтвердити посиланнями на твори авторитетних письменників минулого і сучасності, а також на визнанні зразків, позбавлених виразного авторства – наукова і науково-навчальна література, державно-урядові документи, правописні кодекси і словники, вимова акторів, дикторів); Статистичний (грунтується на врахуванні регулярності вживання мовного явища); Культурно-історичний (територіальний) (береться до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні традиції). Існує поняття варіантності літературної норми, пов’язане з наявністю у мові кількох однозначних або синонімічних паралельних елементів. В українській мові виділяють: хронологічні (діахронічні) варіанти: перст-палець; регіональні: міліціонер-поліцейський; акцентуаційні: беззáхисний-беззахúсний; орфоепічні: бе[зп]печний-бе[сп]ечний; фонематичні: онук-внук; морфологічні: мотузок-мотузка, ходитиму-буду ходити; синтаксичні: заява прокурора-прокурорська заява; стилістичні: поліцейський-коп варіанти. Нормативні варіанти вимови, написання потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні помилки. Отже, літературна норма, з одного боку, є незмінною і стабільною, з іншого – розвивається і поступово змінюється. У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм: 1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад: тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа); дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ); голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога); літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо); буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза); літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок). 2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), ця норма цілком сформована, але найменш усталена, оскільки є кілька чинників її розхитування: необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову; вплив сусідніх мов, зокрема російської; надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, в творах сучасних авторів. Наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ. 3. Словотвірні (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова). Наприклад: правильно – спостерігач; неправильно – спостерігальник. Порушення СН найчастіше трапляється у дієсловах з суфіксом -ирува- (компостирувати, репетирувати), при творенні іменників на означення назв жителів певного населеного пункту, при творенні присвійних прикметників (Олин, Надин), при творенні прикметникових форм відрізних географічних назв за допомогою суфікса -ськ- (празький, сиваський), при творенні назв осіб за моделлю “людина, яка займається чимось” (людина, яка працює на екскаваторі – екскаваторник; людина, яка переживає за невдачу або успіх гравця чи спортивної команди - уболівальник). 4. Морфологічні (норми, що регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів поєднання з іншими словами). До категорії слабких морфологічних норм ввійшли: Слова, у вживанні яких допускаються помилки при визначенні граматичного роду: деякі іменники, які різняться за категорією роду в укр. та рос. мовах : біль, путь, степ, Сибір, тюль, ступінь; невідмінювані слова іншомовного походження: кабальєро, какаду, поні, цеце, меню, журі, рагу, Сочі, івасі; слова з формальними ознаками чол. роду (назви професій, посад, виду роботи), які тепер називають і осіб жін. статі: суддя, прокурор, директор (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні); ім. спільного роду: протеже, підлиза, ледащо, хмарище; Іменники, при утворенні відмінкових форм яких виникають труднощі: форми Р.в. однини ім. чол. роду ІІ відміни: предмета, процента, сюжету, колективу, терміна – терміну, фактора – фактору; форми Р. й О.в. однини ім. з основою на –р: аптекаря, Ігоря, кобзаря, ветеринара, столяром, слюсарем; форми Р.в. множини: болгар, татар, грамів, кілограмів; клична форма: Сергію, Олеже, Мотре; прізвища у різнихвідмінках: Макогін, Гринів, Швець; вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням ові, еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. Чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло); Форми непрямих відмінків числівників (п’ятидесяти, семистами, трьохстами замість п’ятдесяти (п’ятдесятьох), сьомастами (сімомастами), трьомастами); Форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.). Використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий) і т.д. Певні форми дієслів, зокрема такі: особові форми дієслів архаїчної групи: дати, відповісти; форми наказового способу: наполягти – наполяж, чистити – чистьте. 5. Лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності). Мовне багатство людини залежить передусім від уміння користуватися лексичним складом мови (синонімами, антонімами, паронімами, фразеологізмами, запозиченими словами та іншими лексико-семантичними категоріями). Псують мову плеоназми, тавтологія, кальки з російської мови, просторічні елементи, мовні штампи, жаргонізми. 6. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників). До слабких синтаксичних норм належать: складні випадки керування іменників (пам’ятник Франкові, завідувач відділу), прикметників (властивий кому, чому, характерний для кого, чого), дієслів (запобігати чому, оволодіти чим, опанувати що); побудова прийменникових сполучень, особливо з прийменником ПО: по бажанню (нормативно – за бажанням), по вимозі (на вимогу), по ініціативі (з ініціативи, за ініціативою), по відомостях (за відомостями), по вині (з вини), по мірі (в міру). Розрізняють помилки: порушення синтаксичних зв’язків між словами (норм керування і узгодження): екзамен по математиці, згідно наказу, властивий для нього замість екзамен з математики, згідно з наказом, властивий йому; неправильне вживання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів: Проїжджаючи повз висоту 805, увагу Шури привернула могила, що виднілася здалеку замість Коли Шура проїжджала повз висоту 805, її увагу привернула могила, що виднілася здалеку; неправильна побудова речень з однорідними членами: горджуся і люблю свою школу замість я люблю свою школу і горджуся нею; порушення порядку слів у реченні; порушення порядку розташування частин складного речення; змішування прямої і непрямої мови тощо. 7. Стилістичні (регулюють доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування). Стилістичні норми обмежують використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем літературної мови. Наприклад, стилістичною нормою для слів заява, протокол, резолюція є їх використання в офіційно-діловому стилі. Використовуючись в іншому стилі літературної мови, вони також несуть у собі забарвлення офіційності. Стилістичними помилками будуть: невмотивовані використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю; зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю (так звані “канцеляризми”) або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру; невмотивоване вживання нелітературної лексики (діалектизмів, просторічних слів); стилістично невиправдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність. 8. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі); 9. Орфографічні – загальноприйняті правила передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі (приміром, правил написання слів окремо, разом чи через дефіс, правил вживання великої літери і т.д.). В українській мові правопис слів (орфографія) зумовлений такими принципами, як: 1) фонетичний (якщо слово пишеться так, як ми його вимовляємо, то вважають, що це слово пишеться за фонетичним принципом). За цим принципом пишуться слова: вода, гарний, кіт, мудрий, нога, пишний, розбити, рука, сказати, схопити; 2) морфологічний (якщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишеться за морфологічним принципом). Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому можливий такий перенос: від-значений. У слові піднісся відбувається подвоєння внаслідок збігу двох приголосних с на межі кореня (-ніс-) і частки –ся; 3) історичний (традиційний) – це коли написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні його морфологічним складом, ні певним правилом; таке написання називають традиційним. За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах: фабрика, факт, фея, формула. Традиційним українським є звукосполучення хв у словах: хвалько, хвилювати, хвиля, хвіст; 4) смисловий (семантичний або диференціюючий) – це коли написання слова залежить від того, що це слово означає, наприклад: Ведмідь (дійова особа байки), ведмідь (тварина); Вовк (прізвище), вовк (тварина); гончар (професія), Гончар (прізвище); назустріч – прислівник, на зустріч – прийменник і іменник. (Гриценко 45) 10. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків). За допомогою пунктуаційних норм здійснюється структурне і смислове членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Українські пунктуаційні норми базуються на граматичній та змістовій основі і враховують інтонацію. Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними. Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування. Наприклад, орфографічні та пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні – реалізуються тільки в усній. Частина норм є актуальною як для писемної, так і для усної мови. Такими є норми, які стосуються лексичного складу та граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати речення згідно з граматичними правилами. Усе, що не відповідає мові, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну сферу загальнонаціональної комунікації – народнорозмовну мову. Стильова та стилістична норми. У зіставленні із загальномовною і літературною нормами, стильова норма є значно вужчою, вона обмежена рамками стилю, рамками усної або писемної форми спілкування, специфікою жанрового різновиду в межах стилю тощо. Стильова норма — правила відбору та організації мовних одиниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування. Усі функціональні стилі літературної мови і їх жанрові різновиди у писемній формі не виходять за межі літературної норми. Проте кожний з них має свою специфічну внутрішню (стильову) норму. Структури на зразок: у зв'язку з тим, що; порушити клопотання; це дає підстави вважати; доповідна записка; річна звітність; порядок денний та інші є літературно нормативними. Водночас вони є внутрішньою нормою офіційно-ділового стилю, навіть закріпилися як його маркери (у текстах заяв, довідок, звітів тощо). Проте, будучи літературно-нормативними, вони залишаються поза внутрішньою нормою художнього стилю. Використання слів привіт! бувай! як одиниць мовного етикету для сучасної української літературної мови є нормативним. Однак внутрішні норми офіційно-ділового і наукового стилів не допускають вживання у своїх текстах цих слів, оскільки вони мають виразне забарвлення усно-розмовного стилю і суперечать своєю експресивністю канонізованому мовленню офіційних і наукових паперів. Стильова норма характеризується двома протидіючими тенденціями: 1) тенденція до стабільності, завдяки якій формується стиль як щось відносно стале, нагромаджуються нормативні явища стилю (лексичні шари, арсенал стилістично потужних форм і конструкцій); 2) тенденція до зміни, яка свідчить, що стиль є категорією історично змінною, перебуває в невпинному розвитку. Вершиною мовної культури є стилістична норма — регламентоване використання у певних типах мовлення (стилях, підстилях, жанрах) закладених у мові стилістичних можливостей. Вона не протиставляється загальномовній, літературній та стильовій нормам. Стилістична норма діє в межах літературної, але передбачає не лише правильність мовлення, а й доцільність і довершеність його відповідно до комунікативних завдань, умов, ситуації спілкування, відображає авторські уподобання. Стилістичні норми диференціюють на два підвиди: 1. Стилістичні норми мови — це стилістичний арсенал словника; кодифіковані сукупності (ряди) мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне значення, відповідне функціональному стилю. 2. Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації, які формують мовленнєву системність стилю і встановлюють її межі. Словник Акцентуаційні норми — норми правильного наголошування Графічні норми —норми передавання звуків і звукосполучень на письмі. Загальномовна норма — сукупність одиниць мови і способи їх організації, які наявні у мові в певний час і мають комунікативне значення для її носіїв незалежно від функціонально-стильових різновидів. Лексичні норми —розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності. Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує всі сфери суспільної діяльності народу. За функціональним призначенням — це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній сфері, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Морфологічні норми — норми, що регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів поєднання з іншими словами. Норма літературної мови – це сукупність загальновизнаних правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації і є правильними та зразковими на певному історичному етапі. Нормативність мови проявляється на усіх рівнях мовної системи, за якими і здійснюється класифікація мовних норм. Норми – історично усталені і соціально закріплені правила, обов’язкові для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності. Орфографічні норми — загальноприйняті правила передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі (приміром, правил написання слів окремо, разом чи через дефіс, правил вживання великої літери і т.д.). Орфоепічні норми — норми правильної вимови. Пунктуаційні норми — норми вживання розділових знаків Синтаксичні норми —норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників. Словотвірні норми — норми, що регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова. Стилістична норма — регламентоване використання у певних типах мовлення (стилях, підстилях, жанрах) закладених у мові стилістичних можливостей. Стилістичні норми — норми, щорегулюють доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування. Стилістичні норми мови — це стилістичний арсенал словника; кодифіковані сукупності (ряди) мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне значення, відповідне функціональному стилю. Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації, які формують мовленнєву системність стилю і встановлюють її межі. Стильова норма — правила відбору та організації мовних одиниць в тексті певного функціонального стилю; правила вибору стилю, що відповідає умовам мовного спілкування. Унормованість — основна ознака літературної мови, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота, доступність і доцільність висловлювання. (Гриценко 45) (https://studfiles.net/preview/5149797/page:2/) (https://pidruchniki.com/1184072048785/dokumentoznavstvo/normi_stili_ukrayinskoyi_literaturnoyi_movi) (https://ukrlit.net/article/1104.html) |