Ім'я файлу: 1.1 Джерела права ЛРД.docx
Розширення: docx
Розмір: 23кб.
Дата: 20.11.2020
скачати
Пов'язані файли:
2.1.docx

1.1. Джерела права Литовсько-Руської держави

Базою формування литовської правової системи на українських землях стали норми "Руської правди" та українського звичаєвого права. Норми звичаєвого права регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій Найбільш сильний вплив дане право мало на сферу шлюбно-сімейних відносин, де воно найбільш міцно закріпилось. Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка. У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Статут Великого князівства Литовського 1529— загальнодержавний звід законів Великого князівства Литовського , перша у тогочасній Європі офіційна кодифікація усіх галузей світського права. Статут містив норми як публічного, так і приватного права: державного, адміністративного, цивільного, кримінального, судово-процесуального тощо.

Необхідність підготовки Статуту була заявлена великим князем литовським Олександром у привілеї Волинській землі (1501) та зумовлювалася соціально-економічними і політичними процесами становлення станової монархії, а також ускладненням міжнародного становища Великого князівства Литовського, котре потребувало зміцнення політичної цілісності держави.

Статут 1529 року діяв до 1 березня 1566 року, а відтоді був замінений оновленою його редакцією — Другим литовським статутом

Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду. Розвиток нормотворчої діяльності великого князя разом із радою і вальним сеймом у XV і особливо у першій половині XVI ст. привів до звуження сфери дії звичаєвого права та встановлення пріоритету законодавства. Головними джерелами писаного права, що закріпили основи суспільного й державного ладу в період до укладення Литовських статутів були законодавчі акти, що видавалися від імені великого князя у формі привілеїв (грамот, листів). Акт іменувався привілеєм, якщо був написаний латинською мовою, та грамотою або господарським листом, якщо староукраїнською.cтаробілоруською. Залежно від територіального поширення розрізняли земські, обласні, волосні та міські привілеї (грамоти). Земські мали загальнодержавне значення, дія інших стосувалась окремих територіальних одиниць чи поселень . На правовому статусі руських (українців, білорусів) особливо позначилися декілька земських привілеїв. Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був направлений на насадження католицизму в Литовській державі. Привілей обіцяв кожному лицареві чи боярину, хто прийняв цю конфесію, а також його нащадкам повну можливість володіти, користуватися, продавати, відчужувати, змінювати, дарувати відповідно до своєї доброї волі й бажання замки, волості, села - все, чим він володів за батьківською спадщиною. Другий привілей, виданий 22 лютого 1387 р., зобов'язував усіх жителів Литовської держави переходити в католицьку віру з усякої іншої віри (конфесії). За цим документом усе католицьке духовенство: церкви, монастирі та феодально-залежні від них люди вивільнювалися з-під державної юрисдикції. Католикам заборонялися шлюби з православними доти, доки останні не приймали католицької віри. Маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від будь-яких служб і повинностей на користь держави. Городельський привілей, виданий 1413 р., мав на меті зміцнення й розширення католицизму. З метою піднесення феодалів-католиків над іншими феодалами й надання їм ореолу знатності, статті З і 12 документа встановлювали переваги й порядок наділення гербами, отриманими від польських феодалів. В інших статтях цього привілею було викладено обіцянки пільг і переваг тим із феодалів, які приймуть католицизм. За цим актом, усі не католики, в основному православні, що складали переважну більшість населення, не повинні були допускатися на державні посади і не могли бути членами державної ради. Отже, прихованою метою Городельського привілею було розпалювання релігійної ворожнечі в державі, гоніння на всіх некатоликів, а отже - підрив єдності феодалів, а також єдності простого народу. В обласних грамотах, які, зазвичай, видавалися на прохання князів, шляхтичів, бояр чи земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння якими вони відбували державну, тобто військову, службу) значна увага приділялася забезпеченню охорони майнових та особистих прав заможних прошарків населення. Приміром, обласні привілеї гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували всім жінкам право виходу заміж без утручання посадових осіб. Видання волосних привілеїв в основному було спрямовано на правове закріплення повинностей і деяких прав населення. Вони визначали розмір багатьох повинностей населення (податки грошима, продуктами праці, полювання, промислів, різні роботи). Найчастіше волосні привілеї видавалися за формулою: "до волі й ласки нашої господарської", тобто до нової постанови адміністрації. У випадках, коли такої вказівки не було, передбачалося, що вони повинні діяти безстроково. Волосні привілеї деякою мірою регулювали діяльність виборних осіб - старців, які обиралися з багатших селян і міщан. Грамоти (привілеї) мешканцям міст, що видавалися впродовж ХІУ-ХУІ ст., виводили міста з-під підпорядкування органів місцевої територіальної адміністрації. Вони засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст (магдебурзьке право). Правовідносини міщан між собою, з іншими прошарками населення й державою регулювалися місцевим звичаєвим правом, грамотами на магдебурзьке право і правовими нормами, що містилися в інших грамотах, сеймових статутах, Литовських статутах, а також у статутах цехів і братств. За грамотами, що надавали магдебурзьке право, міщани звільнялися від низки феодальних повинностей, які вони раніше відбували разом із селянами певної землі чи волості. Якщо раніше повинності міщан визначалися нормами звичаєвого права, то після їхнього відділення від волості вони стали регламентуватися правовими актами. Оскільки у мешканців різних міст були неоднакові повинності, то грамоти, видані городянам, мали індивідуальний характер для кожного міста .Своєрідними джерелами права на українських землях ВКЛ стала адміністративно-розпорядницька діяльність великих князів литовських. Оскільки законодавча діяльність центральних органів державної влади була тісно пов'язана з адміністративно-розпорядницькою, то не було чіткого розходження між актами законодавчими й виконавчо-розпорядницькими. У порядку адміністративно-розпорядницької та судової діяльності великий князь разом із панами-радою розглядав скарги й чолобитні прохання від різних груп населення та окремих осіб, наділяв землею й маєтками, призначав на посади. Від імені князя й ради укладалися міжнародні договори, давалися інструкції послам, здійснювалося керівництво центральними й місцевими органами управління. Усі ці дії оформлялись у формі договорів, інструкцій, листів, грамот, привілеїв, статутів, універсалів, артикулів, вироків і декретів. Отже, впродовж XV - першої половини XVI ст. у Литовсько-Руській державі чітко визначилася чинність законодавчих актів у просторі. Окремі із законів мали силу на території не всієї держави, а тільки окремих областей. Окрім розмежування чинності законодавчих актів у просторі, праву (як і судоустрою) цього періоду було властиво поняття чинності закону щодо окремих категорій осіб. У цьому аспекті його норми можна кваліфікувати як корпоративні. Відособленим було право для релігійних конфесій, суспільних станів - шляхти, духовенства, міщан, селян (певною мірою), національних меншин - євреїв, вірменів, татар. На чолі Литовсько-Руської держави стояв великий князь литовський, представник династії Гедиміновичів. Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову владу, був військовим зверхником, оголошував війну та укладав мир, провадив дипломатичні зносини з іншими державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада великого князя литовського набувалася через призначення: за життя князь-батько призначав когось із синів (не обов'язково старшого сина) своїм спадкоємцем. Від середини XV ст. влада великого князя послаблювалася, натомість посилювалася значення ради при князеві (панів-ради). До її складу входили окремі удільні князі, бояри, намісники, духовні ієрархи та вищі урядовці. З дорадчого органу рада, обмеживши й переділивши атрибути князя, перетворилася на носія влади. Від 1440 р. на раді вже обирали великого князя литовського. Влада князя стала ще більш обмеженою наприкінці XV - на початку XVI ст., коли було остаточно узаконено склад і компетенцію панів-ради, і вона стала (разом із князем) суб'єктом законодавчої ініціативи. За відсутності великого князя рада мала право чинити суд, провадити мобілізацію, вести зносини з іншими державами. Натомість князь мав погоджувати з радою раніше здійснювані одноосібно дії: призначення урядовців, судочинство, фінансові справи, прийняття законів тощо. Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім, був складений після Люблінської унії 1569 року, об'єднання Великого князівства Литовського й Корони Польської. Статут містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він відзначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у заново систематизованому та значно поширеному кримінальному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти й у повному закріпаченні селян. Цей статут, чинний, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької області) та Придніпров'ї. Написаний руською мовою, а в 1614 його перекладено й видано польською, згодом — французькою, латинською та іншими мовами .Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи й власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян .З ослабленням князівської влади пов'язується виникнення ще однієї владної структури - сейму. Як орган влади сейм еволюціонував паралельно з обмеженням влади князів і поступовим долученням до політичного життя країни військово-служивого боярства - шляхти. Уже впродовж XV ст. по окремих землях ВКЛ збиралися шляхетські з'їзди - сеймики, на яких обговорювалися найбільш актуальні питання внутрішньої та зовнішньої політики (унії Литви з Польщею, обрання князя тощо). Особливо протягом першої половини XVI ст. сеймики на представницькій основі (уперше юридично встановлювалося представництво шляхти - по дві особи від кожного повіту - в Литовськім статуті 1566 р.) формували загальнодержавний сейм. Із входженням до складу сейму ради його називали вальним (загальним). Фактично як орган державної влади вальний сейм функціонував від початку XVI ст. (уперше в такій якості зібрався 1507 p.), а юридично визнаний таким Литовським статутом 1566 р. До виняткової компетенції загальнодержавного (вального) сейму належали оголошення війни, встановлення військових податків і військової повинності, обрання великого князя. Окрім того, сейми приймали закони. Чіткого розмежування компетенції сейму, ради та інших органів не існувало. Тому сейми, крім законодавчої, іноді виконували й адміністративно-розпорядчі, навіть судові, функції.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас