Самостійна робота №7
Назва роботи: Монтаж систем електропередач
Мета роботи: вивчення монтажу систем електропередач
Загальна частина
Можливість передачі електричних імпульсів на велику відстань була продемонстрована 14 липня 1729 фізиком Стівеном Грейєм. Він мав на меті показати, що можна передавати електроенергію за допомогою цього методу. У досліді використовувалися вологі мотузки із конопель, підвішені на шовкових нитках (про низький опір металевих провідників в той час не знали).
Проте першим практичним використанням повітряних ліній були дроти для телеграфів. У 1837 було створено першу комерційну лінію телеграфу протяжністю 13 миль (20 км). Передача електричної енергії була зроблена у 1882 році з допомогою першої ЛЕП між Мюнхеном і Місбахом. В 1891 році було побудовано першу трифазну лінію змінного струму з нагоди Міжнародної виставки електроенергії у Франкфурті.
Розрізняють кабельні та повітряні лінії електропередачі. ЛЕП у кабельному виконанні найчастіше застосовується у населених пунктах та при необхідності перетину таких перешкод, як залізнична колія або автодорога. Високовольтні КЛ прокладаються на глибині понад 0,7 м та складаються, як правило, з однофазних ізольованих кабелів при напрузі понад 35 кВ та трифазних — при нижчих напругах.
Кабельна лінія електропередачі (КЛ) — лінія для передачі електроенергії або окремих її імпульсів, що складається з одного або декількох паралельних кабелів із з'єднувальними, стопорними та кінцевими муфтами (закладення) і кріпильними деталями, а для маслонаповнених ліній, крім того, з підживлюючими апаратами і системою сигналізації тиску масла.
За класифікацією (за перерізом, матеріалом, тощо) кабельні лінії аналогічні повітряним лініям.
Початком та кінцем ПЛ є лінійні портали або лінійні вводи РУ, а для відгалужень — відгалужувальна опора та лінійний портал або лінійний ввід РУ. В цьому разі натяжні ізолювальні підвіски, встановлені на лінійних порталах з боку ПЛ, а також усі затискачі, закріплені на проводах ПЛ, належать до ПЛ. Лінійні портали з натяжними ізолювальними підвісками з боку підстанцій, петлі на цих порталах, спуски з проводів ПЛ до різного обладнання (комутаційних апаратів, розрядників, конденсаторів зв'язку та ін.), а також високочастотні загороджувачі не належать до ПЛ
Індивідуальні завдання:
Захист від перенапруги, заземлення ПЛ напругою більше
1 кВ з глухоземленою нейтраллю.
Монтаж кабелів у виробничих приміщеннях навести ескіз. Указати основні типи застосовуваних виробів і конструкцій.
Вимоги до монтажу комплектних трансформаторних підстанцій 10/0,4 кВ,
Вимога до монтажу споживчих трансформаторних підстанцій 35/10 кВ.
Монтаж роз'єднувачів, основні вимоги. Указати основні типи застосовуваних виробів і конструкцій.
Монтаж шинопроводів, навести ескіз. Указати основні типи застосовуваних виробів і конструкцій.
Монтаж ізоляторів ПЛ 0,38 кВ, навести ескіз. Указати основні типи застосовуваних виробів і конструкцій.
Монтаж розрядників, котрі встановлюються на ТП 10/0,4 кВ, навести ескіз, Указати основні типи застосовуваних виробів і конструкцій.
Дайте характеристику основним типам опор за призначенням і визначте область їх застосування.
Монтаж залізобетонних опор напругою до 1000 В.
1. Захист від перенапруг
Вимоги цього підрозділу поширюються на пристрої захисту від перенапруг електроустановок змінного струму напругою до 150 кВ.
Залежно від важливості будівлі і споруди вони забезпечуються відповідними пристроями захисту від блискавки.
Захист від прямих ударів блискавки може бути виконаний стрижневими або тросовими блискавковідводами.
До пристроїв захисту від блискавки належить також металева покрівля або сітка, що накладається на неметалеву покрівлю, з приєднанням її до заземлювачів.
Споживач, що має окремо встановлені блискавковідводи або такі, що використовуються для грозозахисту (димові труби, споруди тощо), повинен мати окреслення захисних зон цих блискавковідводів.
У разі реконструкції та будівництва зону захисту необхідно уточнювати.
Для введення в експлуатацію пристроїв грозозахисту підприємству повинна бути передана така технічна документація:
- технічний паспорт пристроїв захисту від блискавки, затверджений відповідними організаціями й узгоджений з електропередавальною організацією та інспекцією протипожежної охорони;
- акт випробовування вентильних розрядників та обмежувачів перенапруг до і після їх монтажу;
- акт на встановлення трубчастих розрядників;
- протоколи вимірювання опорів заземлення грозозахисних пристроїв (розрядників, обмежувачів перенапруг і блискавковідводів).
Споживач, що експлуатує засоби грозозахисту, повинен мати такі систематизовані дані:
- про розташування обмежувачів перенапруг, вентильних і трубчастих розрядників та захисних проміжків (типи розрядників, обмежувачів перенапруг, відстані по ошиновці від вентильних розрядників і обмежувачів перенапруг до силових трансформаторів, трансформаторів напруги, ізоляторів лінійних роз'єднувачів), а також про відстань від трубчастих розрядників до лінійних роз'єднувачів і вентильних розрядників;
- значення опорів заземлювачів опор, на яких установлено засоби грозозахисту, включаючи і троси;
- питомий опір ґрунту на підходах лінії електропередавання до підстанцій;
- про перетин ліній електропередавання з іншими лініями електропередавання, зв'язку й автоблокування залізниць, відгалуження від ПЛ, лінійні кабельні вставки та інші місця з ослабленою ізоляцією.
На кожну ЗРУ повинні бути складені контури зон захисту блискавковідводів, прожекторних щогл, металевих і залізобетонних конструкцій, у зони яких попадають відкриті струмовідні частини.
Підвіска проводів ПЛ напругою до 1000 В будь-якого призначення (освітлювальних, телефонних, високочастотних тощо) на конструкціях ВРУ, окремо встановлених стрижневих блискавковідводах, прожекторних щоглах, димових трубах і градирнях, а також підведення цих ліній до вибухонебезпечних приміщень забороняються.
Заземлення повітряних ліній електропередачі
ПЛ напругою понад 1000 В заземлюються в усіх РУ і біля секціонувальних комутаційних апаратів, де відключена лінія. Допускається: – ПЛ напругою 35 кВ і вищою з відгалуженнями – не заземлювати на підстанціях, підключених до цих відгалужень, за умови, що лінія заземлена з двох кінців, а на цих підстанціях заземлення встановлені за відключеними лінійними роз’єднувачами (з боку підстанції); – ПЛ напругою від 6 до 20 кВ – заземлювати тільки в одному РУ або біля одного секціонувального апарату, чи на найближчій до РУ чи секціонувального апарату опорі. В решті РУ цієї напруги та біля секціонувальних комутаційних апаратів, де ПЛ вимкнено, допускається її не заземлювати за умови, що на ПЛ будуть встановлені заземлення між робочим місцем і цими РУ або секціонувальними комутаційними апаратами. На ПЛ зазначені заземлення слід встановлювати на опорах, що мають заземлювальні пристрої; – на ПЛ напругою до 1000 В достатньо встановити заземлення тільки на робочому місці. Під час пофазного ремонту ПЛ заземлювати в РУ провід відключеної фази забороняється. На одноколових ПЛ заземлення на робочому місці необхідно встановлювати на опорі, на якій провадиться робота, або на сусідній. Допускається встановлення заземлень з обох боків дільниці ПЛ, на якій працює бригада, за умови, що відстань між заземленнями не перевищує 2 км. Під час виконання робіт на проводах ПЛ в прольоті перетину з іншою ПЛ, яка перебуває під напругою, заземлення необхідно встановлювати на тій опорі, де провадиться робота. Якщо в цьому прольоті підвішуються чи замінюються проводи або троси, то з обох боків від місця перетину заземлюються як підвішуваний, так і той, що замінюється, провід (трос). Під час роботи на ізольованому від опори блискавкозахисному тросі або на конструкціях опори, коли вимагається наближення до цього тросу на відстань меншу 1,0 м, трос заземлюють. Заземлення треба встановлювати в бік прольоту, в якому трос ізольований, або в цьому прольоті. Якщо на цьому тросі передбачене плавлення ожеледі, то перед початком роботи трос має бути вимкнений і заземлений з тих боків, звідки на нього може бути подано напругу. Перед розривом електричного кола на робочому місці (роз’єднання проводів, тросів, відключення секціонувального роз’єднувача) заземлення встановлюється з обох боків розриву. Переносні заземлення слід приєднувати: на металевих опорах – до їхніх елементів, на залізобетонних і дерев’яних опорах із заземлювальними спусками – до цих спусків після перевірки їхньої цілості. На залізобетонних опорах допускається приєднувати переносне заземлення до арматури або до металевих елементів опори, що мають металевий зв’язок з арматурою. В електромережах напругою до 1000 В із заземленою нейтраллю за наявності повторного заземлення нульового проводу допускається приєднувати переносні заземлення до нульового проводу. Місця приєднання переносних заземлень до заземлювальних провідників або до конструкцій мають бути очищені. На дерев‘яних опорах, що не мають заземлювальних пристроїв, переносне заземлення на робочому місці можна приєднувати до спеціального заземлювача, заглибленого в ґрунт на глибину, не меншу ніж 0,5 м, або, залежно від місцевих умов, до заземлювачів інших типів. На ПЛ напругою до 1000 В під час робіт, що виконуються з опор або з телескопічної вишки без ізолювальної секції, заземлення має бути встановлене як на проводі лінії, що ремонтується, так і на всі інші підвішені на цих опорах неізольовані проводи, у тому числі на проводи зв’язку, радіотрансляції і телемеханіки. На ПЛ, в разі підвішування проводів на різних рівнях, заземлення встановлюється знизу вгору, починаючи з нижнього проводу, а в разі горизонтального підвішування – починаючи з найближчого проводу. Під час робіт, що виконуються з опор, на проводах (тросах) ПЛ, що проходить в зоні наведеної напруги, або на відключеному колі багатоколової ПЛ, інші кола котрої перебувають під напругою, заземлення встановлюється на кожній опорі, де провадиться робота. Якщо роботи провадяться на проводах (тросах) зоні наведеної напруги з телескопічної вишки або іншого механізму для підіймання людей, і якщо ці вишки або механізми не мають ізолювальної секції, то їх робочі площадки з’єднуються за допомогою переносного заземлення з проводом (тросом), а сама вишка чи механізм заземлюються. Провід (трос) в цьому разі має бути заземлений на найближчій опорі. На ПЛ встановлювати переносні заземлення і вмикати заземлювальні ножі повинні два оперативні працівники (оперативно-ремонтні), один з яких – керівник робіт, з групою ІV на ПЛ напругою понад 1000 В і з групою ІІІ – на ПЛ напругою до 1000 В, а другий працівник – член бригади, який має групу ІІІ. Знімати переносні заземлення допускається двом працівникам, які мають групу ІІІ. Під час встановлення і зняття заземлень один з двох працівників, що виконують ці операції, має залишатися на землі і вести нагляд за іншим. Відключати заземлювальні ножі дозволяється одному працівнику з групою з електробезпеки ІІІ з числа оперативних чи оперативно-ремонтних працівників.
2. Монтаж кабельних ліній у виробничих приміщеннях
КЛ повинні бути доступні для огляду і ремонту, захищені від можливих механічних пошкоджень, віддалені від нагрівальних поверхонь.
Проходи для людей можна пересікати кабельними лініями на висоті не менше 1,8 м від пола. В підлозі або в стелі кабелі дозволяється прокладати тільки в каналах або трубах. Труби повинні мати внутрішній діаметр не менше 1,5 кратного зовнішнього діаметра кабелів. Проходи кабелів через стіни, перегородки і перекриття з дерева або інших спалимих матеріалів повинні бути виконані в трубах діаметром не менше 100 мм. Кабелі, що прокладаються всередині приміщень, не повинні мати зовнішніх захисних покрить із спалимих волокнистих речовин. Їх слід міцно закріпляти спеціальними затискачами. Відстань між сусідніми кріпленнями повинна бути при горизонтальній прокладці 0,8-1 м і до 2 м при вертикальній прокладці.
Забороняється:
закривати кабелі наглухо у поли або перекриття;
відкрито прокладати кабелі по кліткам сходів;
засипати силові кабелі в каналах піском.
Всі з'єднання і відгалуження кабелів виконують у чавунних і епоксидних муфтах, які захищають кабель від вологи і охороняють його від механічних ушкоджень. Кабелі приєднують до затискачів споживача муфтами і запакуваннями. Кабельні муфти повинні забезпечувати у місці з'єднання електричну міцність не менше міцності кабелю у суцільному місці, необхідно механічну міцність на розтягування, герметичність.
3. Встановлення комплектних трансформаторних підстанцій
На робоче місце КТП встановлюють на раніше підготовлені при виконанні будівельних робіт основи, закладні частини, опорні рами, вивірювання по рівню на проектній відмітці.
КТП повинна встановлюватися на фундаменті висотою не менш 0,4 м від планованого рівня землі й мати відстань від землі до необгороджених уведень ВН не менш 4,5м, а до виводів НН не менш 4 м. Вибір місця й способу установки підстанції повинні визначатися споживачем, виходячи з конкретних умов експлуатації, обговорених технічними умовами, з урахуванням можливості обслуговування з усіх боків. КТП установлюється на найпростішу бетонну площадку. Виконувати огородження КТП не обов’язково, крім місць можливого скопління людей. Відхилення закладних елементів не повинно перевищувати 1 мм на 1 м довжини і 5 мм на всю довжину елемента. Несучі поверхні швелерів приєднують до контуру заземлення смугою із сталі 40х4 мм не менше чим у двох місцях. Навантаження та вивантаження блоків КТП виконують за допомогою підйомного крану.
Встановлення силового трансформатора
Силовий трансформатор у шафі переміщається на котках по напрямних швелерах. Для виключення переміщення силового трансформатора при експлуатації КТП, на напрямних швелерах передбачена установка двох упорів, що фіксують положення діаметрально протилежних котків силового трансформатора.
На даху шафи передбачені пристрої для підйому (без силового трансформатора) як самої шафи, так і всієї КТП у транспортному положенні.
Монтаж низьковольтної та високовольтної шафи керування, монтажпрохідних ізоляторів, розрядників та обмежувачів перенапруг
Конструкція КТП із тупиковою схемою на стороні ВН КТП складається із блоку ПВН і шафи РПНН, які встановлені на одній рамі й з'єднані між собою болтами.
Блок УВН складається із шафи силового трансформатора й струмопроводу. Струмопровід встановлюється на даху шафи силового трансформатора. Шафа РПНН являє собою шафу з апаратами підключення відхідних ліній.
Конструкція складових частин КТП виконана зі сталевих каркасів й обшивки, що забезпечують їхню механічну міцність, захист від дії кліматичних факторів елементів електромонтажу й убудованих апаратів з обліком їхнього кліматичного виконання й категорії розміщення, а також вимоги по безпечному обслуговуванню й експлуатації.
При роботі КТП забезпечується прийом електроенергії високої напруги 10 кВ, перетворення її на 0,4 кВ і розподіл по лініях, що відходять. Крім ліній, що відходять, споживачів виробничого призначення в КТП передбачені лінії зовнішнього висвітлення й лінії нульового проведення.
Конструкція КТП забезпечує виконання виводів повітряних ліній, що відходять 0,4 кВ (до п'яти ліній) на номінальні струми до 250 А.
Блок ПВН КТП із тупиковою схемою на стороні ВН призначений для підключення силового трансформатора до ПЛ 10 кВ. Струмопровод блоку ПВН забезпечує задані відстані - 4,5 м до необгороджених повітряних введень ВН й 4,0 м до необгороджених повітряних виводів НН від землі при установці КТП.
4. В умовах сільськогосподарського виробництва використовують знижувальні трансформаторні підстанції з напругою 35/10 кВ.
Монтаж трансформаторних підстанцій необхідно виконувати відповідно до інструкції з монтажу силових трансформаторів ВСН342-75 з обов’язковим використанням технічних даних супроводжувальної документації заводу - виготівника.
Монтаж трансформаторних підстанцій
Монтаж ТП виконують в декілька етапів:
1. Підготовчі роботи, транспортування конструкцій та обладнання.
2. Будівельно-монтажні роботи.
3. Налагоджувальні роботи.
5. Монтаж роз’єднувача
Монтаж виконують поетапно:
Ревізія обладнання.
Підйом на опорні конструкції і закріплення.
Перевірка і регулювання основних та сигнальних контактів.
Сумісна перевірка роботи роз’єднувача та приводу у роботі.
Ревізія– перевіряють стан фарфорових деталей, відсутність тріщин, надколів, надійність кріплення усіх вузлів та деталей, справність контактної системи.
Підйом– виконують у залежності від ваги за допомогою пересувного штативу або тальки.
Кріплення– за допомогою болтів або штирів.
Роз’єднувач та привід встановлюють таким чином, щоб осьові лінії не відхилялись більше чим на 2 мм. припустимі зазори для роз’єднувачів до 10 кВ повинен бути не більше 3 мм.
Роботи по установці та регулюванню роз’єднувача слід рахувати закінченими, якщо привід і вся система передачі працює чітко без затримок, холостий хід не перевищує 5 .
Після закінчення монтажу до пуску у експлуатацію контактні частини роз’єднувача змащують технічним вазеліном, обертають папером та закріпляють шпагатом. При монтажі не скривають і не виконують ревізії. Встановлюють у безпечному місці, щоб виключити можливість випадкового торкання до розрядника.
Гайки, які пофарбовані червоним кольором, не дозволяється відкручувати з метою порушення цілісності ущільнення розрядника.
6. Шинопровід — це комплектна електромережа, яка складається і окремих секцій, конструкцій для його влаштування і кріплення. Монтаж шинопроводу полягає тільки у підніманні та закріпленні його на раніше встановлених конструкціях і в приєднанні до електромережі.
Шинопроводи на відміну від кабельних ліній та відкритих магістралей мають більші переваги: високу надійність, триваліший термін роботи, зручність при монтуванні та обслуговуванні. А наявність готових комплектних секцій дає змогу створити універсальну мережу, під'єднувати допоміжні електроприймачі в разі зміни технології виробництва.
Стандартні секції шинопроводів і великий асортимент з'єднувальних елементів (кутників, трійників, хрестовин, штепсельних з'єднань, компенсаторів) дає змогу конструювати і складати з них різні схеми розподілу електроенергії.
 | Монтаж магістральних шинопроводів. |
Монтаж магістральних шинопроводів виконують індустріально в дві стадії: підготовка трас і прокладання шинопроводів.
Типові конструкції секцій шинопроводів і наявність у номенклатурі заводських поставок усіх з'єднувальних і розгалужувальних елементів, кріпильних й опорних конструкцій та деталей дає змогу завчасно здійснювати комплектацію, складання укрупнених блоків і ліній шинопроводів у майстернях, незалежно від будівельної готовності об'єкта.
Обираючи траси для магістральних шинопроводів слід прагнути до того, щоб шинопроводи мали мінімальну кількість поворотів у горизонтальній та вертикальній площинах. Це дає змогу зменшити використання складних кутових секцій. Підготовка траси для прокладання шинопроводів складається з розмітки траси, пробивних і кріпильних робіт. Розмітку виконують з дотриманням нормованих відстаней: від опорних конструкцій до перекриттів — 700 мм; від опорних конструкцій до чистої підлоги — 2500 мм (в електротехнічних приміщеннях не нормується). Відстань між шинопроводами і стінами або іншими будівельними конструкціями споруд не повинна бути не меншою 50 мм для зручності знімання кришок, а також для кращого охолодження.
При паралельному прокладанні шинопроводу відстань від нього до теплопроводу повинна бути не менше 500 мм (за температури теплопроводу понад 70°С відстань збільшується, або теплопровід додатково ізолюють), при перетинах з теплопроводом — не менше 100 мм, а в зоні перетину — додаткова ізоляція з обох боків від теплопроводу на відстані не менше 500 мм. Відстань між шинопроводами при паралельному прокладанні повинна бути не менше 50 мм. Відстань між точками кріплення шинопроводу по довжині траси не нормується, але вона не повинна перевищувати 3 м і залежить від довжини секцій, з яких складається шинопровід.
Розмітку осей шинопроводу проводять по позначці чистої підлоги з використанням гідростатичного рівня. Розмітку окремих горизонтальних ділянок шинопроводів спочатку виконують на підлозі, а потім вісь шинопроводу і місце установки кріпильних конструкцій за допомогою виска переносять наверх. Після розмітки установлюють опорні конструкції, які прикріпляють до будівельних основ різними способами (залежно від маси шинопроводу та матеріалу основи): на розпірних чи забивних дюбелях, закладних частинах зварюванням або через перехідні деталі, анкерних штирях, болтах і шпильках з гайками або шайбами.
 | й інші кріпильні деталі. |
Шинопроводи встановлюють по поверхнях стін, на колонах, фермах, перекриттях, підкранових балках, де відсутні кранові тролеї. Оскільки під час прокладання шинопроводів на фермах утворюються допоміжні навантаження, вони повинні враховуватися при виборі ферм.
На другій стадії монтажу виконують піднімання, підвішування, стикування та закріплення шинопроводів. Блоки секцій шинопроводів довжиною до 12 м або окремі секції підіймають за допомогою механізмів і пристроїв на установлені конструкції й підвіски, стикують та остаточно закріплюють.
Підіймання секції на проектну висоту виконують за допомогою автогідропідйомників, мостового крана, самохідних висувних риштувань, гідравлічної платформи, двох ручних телескопічних підйомників, самохідних висувних веж.
Секції шинопроводів можна підіймати і встановлювати на опорні конструкції кожну окремо або блоками. Складання секцій у блоки виконують також безпосередньо на об'єкті. Секції розміщують на підлозі в місцях, з яких вони повинні бути підняті. Для жорсткості секції у місцях її стикування використовують підсилювальні накладки на корпус.
Якщо проліт між колонами до 6 м, то шинопроводи прикріплюють до троса спеціальним підвісом, до колони — кронштейнами, а трос до колони — обхватом, тросовим затискачем і натягу-вальною муфтою.
Коли ж проліт між колонами понад 6 м, шинопроводи кріплять до троса двома підвісами, а до колон — двома кронштейнами і спеціальним стояком. Підвіси до троса прикріплюють стальним тросом і затискачами, а трос до колони — обхватом, натягувальною муфтою і затискачем. Прокладання шинопроводів на стояках разом з кронштейнами і тросовими підвісками забезпечує високу надійність монтажу.
 | З'єднання шин 2 секцій одного магістрального шинопроводу змінного струму виконують болтовими |
Затягування болтами та використання пружинних шайб забезпечує необхідний тиск на всі контактні поверхні стикових шин. Однак болтове з'єднання алюмінієвих шин (особливо в перші роки експлуатації) потребує періодичного підтягування болтів. Це пояснюється ефектом "витікання" алюмінію з-під контакту. Тому рознімне з’єднання, якщо в ньому немає потреби, замінюють зварюванням. Розбірні контакти необхідні: при підведенні шинопроводу до електрообладнання, яке знаходиться в малодоступних місцях; у місцях ошиновувань, де за експлуатаційними вимогами потрібно мати рознімні з’єднання; при зміні планування технологічного процесу чи електричних мереж живлення.
У решті випадків виконують зварювальні з'єднання шин, що робить контактні з'єднання високоякісними й усуває необхідність їх контролю під час експлуатації шинопроводу.
Оскільки зварювання шин у монтажній зоні є трудомістким, його доцільно виконувати у майстернях, а в монтажній зоні використовувати болтові затискачі.
Заземлення короба кожної секції здійснюється з'єднанням його із нульовим проводом у процесі виготовлення секції, чим забезпечується заземлення всієї траси шинопроводів. Заземлювальний контакт штепселя гарантує його з'єднання з заземленим коробом як до приєднання, так і після роз'єднання робочих контактів з проводами секції.
 | Монтаж розподільних шинопроводів. |
Розподільні шинопроводи використовують переважно у виробничих приміщеннях з частим розміщенням електроспоживачів, розташованих рядами. Шкала струмів цих шинопроводів типу ШРА для мереж з глухозаземленою нейтраллю напругою 380/220 В має такий вигляд: 100, 250, 400 і 630 А.
Елементами розподільного шинопроводу є елементи нормалізованих розмірів: прямі секції довжиною 1 м; такі ж секції довжиною 3 м на два або чотири відгалуження; кутові вертикальні та горизонтальні секції для підведення живлення й поворотів; ввідні та перехідні секції; відгалужувальні коробки з запобіжниками, роз'єднувачами та автоматичними вимикачами; гнучкі секції; торцеві заглушки; перехідні муфти. Конструкція розподільних шинопроводів передбачає штепсельне з'єднання секцій між собою через штепсельну розетку.
Монтаж розподільних шинопроводів відбувається у дві стадії і складається з таких основних операцій: встановлення несучих і підтримуючих конструкцій; підіймання та встановлення секцій; з'єднання блоків і секцій; заземлення; перевірки правильності послідовності фаз; випробування.
Розподільні шинопроводи залежно від розташування технологічного устаткування прокладають по стінах — на кронштейнах, у середній частині виробничого приміщення — на стояках, під перекриттями — на підвісах.
Прокладання розподільних шинопроводів на стояках скорочує довжину відгалужень і поліпшує умови для обслуговування. Проте стояки при прокладуванні шинопроводів установлюють з кроком 3 м вздовж кожного ряду обладнання, що приводить до зниження маневреності внутрішнього транспорту.
 | Монтаж тролейних і монотролейних шинопроводів. |
Тролейні шинопроводи типу ШТМ розраховують на змінні струми 100, 200, 250 і 400 А (рис.) і використовуються у виробничих приміщеннях для живлення одно- і трифазних пересувних електроприймачів, кранів, кран-балок, тельферів та різних електрифікованих інструментів.
Залежно від траси тролейні лінії комплектують різними кутовими та прямими секціями. Кожна секція шинопроводу — це стальний короб, який має суцільну щілину. Всередині короба у пазах ізоляторів монтують тролеї.
Прямі секції випускають довжиною 750, 1500 і 3000 мм; кутові секції — радіусом вигину 700—2200 мм з кутом 45 і 90°. Короби між собою з'єднують муфтами, що входять у комплект секцій. Для забезпечення безперервного кола захисного заземлення короби секцій мають дві планки з шинами. Живлення здійснюють проводом або кабелем з комплекту, що є на будь-якому стику секції. За допомогою заземлюючих кутників тролейний шинопровід приєднують до контуру заземлення.
Для сигналізації наявності напруги на тролеях шинопроводу передбачають індикаторні коробки, які встановлюють на двох проміжних підвісках. Відстань між індикаторами не повинна перевищувати 60 м.
Комплектування прямих секцій тролейної лінії рекомендується виконувати в основному з секцій довжиною 3000 мм, а короткі секції використовувати як підгоночні.
До кронштейнів тролейний шинопровід закріплюють за допомогою підвісок, які практично можна встановлювати в будь-якому місці шинопроводу, крім стиків, на яких встановлюють з'єднувальні муфти. Найбільша відстань між точками кріплення становить 3 м.
7. Перед монтажем ізоляторів виконують їх ревізію:
- перевіряють відсутність у них тріщин (збільшувальним склом або змащуванням
поверхні гасом, від якого тріщина темніє), металевих вкраплень, відбитих країв і відколів;
- міцність армування ковпачка і фланця (відсутність викришування замазки, цілість
лакового покриття). Якщо дефект не перевищує допустимі межі, то його усувають: місця відколу або тріщину покривають двома шарами бакелітового або гліфталевого лаку з просушуванням кожного шару, а при наявності агресивного середовища — емаллю марки ПХВ;
- допустима непаралельність площин ковпачка і фланця не більше 1 мм, а різниця повисоті окремих ізоляторів — ±2 мм.
Закріплюють ізолятори на металоконструкціях або на стінах товщиною до 100 мм; на стальних конструкціях їх кріплять наскрізними болтами, а на стінах товщиною більше 100 мм — штирями, вмазаними на цементному розчині. Лінійні вводи встановлюють таким чином, щоб зовнішня частина вводу була розташована в положенні, яке не допускає накопичування в ньому вологи і твердих опадів.
8. Число і місця установки вентильних розрядників слід вибирати, виходячи з прийнятих на розрахунковий період схем електричних з'єднань.
Вентильні розрядники на підстанціях 10-0,4 кВ з трансформаторами потужністю до 40 МВА, приєднуваних до відгалужень, встановлюються можливо ближче до устаткування обладнання, що захищається, особливо до устаткування обладнання із зниженим рівнем ізоляції (машини, що обертаються, силова трансформатора), на відстані не більше 10 м від трансформатора.
Підходи до підстанції повинні бути захищені тросовими громовідводами.
Для захисту розподільчого пристрою РП6-10 кВ від хвиль атмосферних перенапружень, що набігають з ВЛ, установка вентильних розрядників проводиться відповідно до наступних рекомендацій:
1) установка одного комплекту вентильних розрядників на шинах РУ трансформатора достатня для захисту, як трансформатора, так і ізоляції РП, якщо зв'язок трансформатора з РПвиконаний кабелями завдовжки не більше 90 м.
При виконанні зв'язку трансформатора з РП відкритим струмопроводом вентильний розрядник, встановлений на збірних шинах РП 6 - 10 кВ, забезпечує захист ізоляції, як РП, так і трансформатора, якщо довжина відкритого струмопровода, не перевищує 60 м, а підхід до лінії 6-10 кВ до РП має кабельну вставку;
2) при установці громовідводів на трансформаторних порталах вентильний розрядник 6-10 кВ у вводах трансформатора забезпечує захист устаткування РП при відстанях між трансформатором і РП не більше 15 м. Захист від грозових і короткочасних внутрішніх перенапружень трансформаторів 110-220 кВ з рівнем ізоляції нейтралів I і II виконується вентильними розрядниками серії PВС. Магнітно-вентильні розрядники рекомендується застосовувати тільки для захисту трансформаторів, що мають кабельні лінії, що не відключаються, завдовжки більше 110 м.
Пристрій захисту нейтралів рекомендується встановлювати безпосередньо у трансформаторів. Для захисту нейтралів трансформаторів рекомендуються розрядники: при напрузі 150 кВ - РВС-11; 110 KB - РВС-60; 35 кВ - РВС-20.
У ВРП вентильні розрядники (як і вся решта обладнання) повинні встановлюватися на підставах-фундаментах або на металевих конструкціях заввишки 2,5 – 3,0 м від рівня планування підстанції. Розрядники, у яких нижня кромка фарфорового кожуха розташована над рівнем планування підстанції на висоті не менше 2,5 м, дозволяється не обгороджувати. При меншій висоті кромки кожуха розрядники повинні мати постійні огородження.
На підстанціях, виконаних по спрощених схемах, встановлюється по одному комплекту розрядників (на приєднання) і, як правило, по два комплекти на прохідних і багатофидерних підстанціях. На деяких потужних ВРП число встановлюваних комплектів розрядників доходить до чотирьох – п'яти.
9. Типи опор
Для спорудження ліній слід застосовувати такі типи опор:
1) проміжні опори,які встановлюються на прямих ділянках траси; ці опори в нормальному режимі роботи не сприймають зусиль, спрямованих уздовж лінії;
2) анкерні опори,які встановлюються для обмеження анкерного прогону, а також у місцях зміни кількості, марок і перерізу проводів. Ці опори повинні сприймати в нормальному режимі роботи зусилля від різниці натягу проводів, спрямованого вздовж лінії;
3) кутові опори,які встановлюються в місцях зміни напрямку траси лінії. Ці опори в нормальному режимі роботи повинні сприймати сумарне навантаження від натягу проводів суміжних прогонів. Кутові опори можуть бути проміжного та анкерного типів;
4) кінцеві опори,які встановлюються на початку і в кінці лінії, а також у місцях кабельних вставок. Ці опори є опорами анкерного типу і повинні сприймати в нормальному режимі роботи односторонній натяг усіх проводів;
5) відгалужувальні опори,на яких здійснюються відгалуження від лінії;
6) перехресні опори,на яких здійснюється перетин ліній двох напрямків.
Відгалужувальні і перехресні опори можуть бути всіх зазначених вище типів.
Конструкція опор повинна забезпечувати можливість установлення:
- ліхтарів вуличного освітлення всіх типів;
- кінцевих кабельних муфт;
- секціонувальних і комутаційних апаратів;
- шаф і щитків для приєднання електроприймачів.
Крім того, усі типи опор за конструкцією повинні допускати можливість здійснення одно- і трифазних відгалужень до вводів у будівлі (споруди) довжиною до 25 м.
Опори незалежно від їх типу можуть бути вільностоячими, з підкосами або відтяжками.
Відтяжки опор повинні прикріплюватися до анкерів, установлених у землі, або до кам'яних, цегельних, залізобетонних і металевих елементів будівель і споруд. Вони можуть бути одно- або багатодротовими. Переріз відтяжок визначається розрахунком. Переріз однодротових сталевих відтяжок повинен бути не менше ніж 25 мм2.
Проміжні опори розраховуються на одночасну дію поперечного вітрового навантаження на проводи і конструкцію опори без ожеледі або покриті ожеледдю. Допускається враховувати відхилення опори під дією навантаження.
Кутові опори (проміжні та анкерні) розраховуються на результуюче навантаження від натягу проводів і вітрового навантаження на проводи і конструкцію опори.
Анкерні опори розраховуються на різницю натягу проводів суміжних прогонів і поперечне навантаження від тиску вітру за ожеледі і без ожеледі на проводи і конструкцію опори. За мінімальне значення різниці натягу необхідно приймати 50% найбільшого значення одностороннього натягу всіх проводів.
Кінцеві опори розраховуються на односторонній натяг усіх проводів.
Відгалужувальні опори розраховуються на результуюче навантаження від натягу всіх проводів.
У випадку встановлення опор на затоплюваних ділянках траси, де можливі розмиви ґрунту або льодохід, опори повинні бути укріплені (підсипка землі, замощення, улаштування банкеток, установлення льодорізів).
10. Установка залізобетонних опор ПЛ до 10 кВ. Одностійкові опори, як правило, встановлюють буро-крановими машинами БМ, БКМ та іншими безпосередньо після буріння котлованів. Машину розташовують на відстані близько 0,5 м від краю котловану, опускають виносні опори (аутригери), розпускають тяговий трос лебідки, чіпляють універсальний строп на відстані 1 -1,5 м вище центру ваги стійки, кріплять в 2,5 - 3 м від нижнього торця мотузкові відтягнення, піднімають (вивішують) опору над котлованом і, спрямовуючи її комель відтяжками, опускають у котлован. Під час спуску опори її розгортають так, щоб траверси або гаки були перпендикулярні осі ПЛ. Потім підсипають у котлован трохи грунту, виправляють і вивіряють опору, засипають котлован повністю грунтом, пошарово трамбуючи його, і знімають строп. Крім того, для встановлення таких опор можна використовувати кран, машину ММТС-2 з безстропового гідравлічним захопленням або розкочувальних-навішують машину РМТС-3 та ін
А - образні опори встановлюють автомобільними або тракторними кранами, оскільки вантажопідйомність бурокранових машин недостатня. Опору піднімають двовіткових стропом, чіпляючи його за верхню частину опори (дерев'яну - над поперечиною, залізобетонну - трохи нижче траверси). Щоб уникнути перекосу, обидві гілки стропа закріплюють на рівній відстані від вершини опори.
При достатній висоті підйому гака крана опору встановлюють у заздалегідь відритий котлован так само, як одностоєчна. Якщо висоти підйому гака не вистачає, опору попередньо викладають так, щоб торці стійок перебували у країв котлованів. При підйомі опори вантажним гаком Комлєв стійок зісковзують в котлован по дошках, попередньо встановленим у якості направляючих у верхній частині котловану і одночасно захищають його стінки від руйнування. Після підйому гака до верхньої точки доводять опору до вертикального положення, перемішати стрілу крана.
Опори з підкосами встановлюють бурокрановимі машинами. Спочатку в один котлован опускають стійку опори і присипають її підставу грунтом. Потім піднімають підкіс, опускають його нижній коней в іншій котлован, а верхній підводять до стійки і, притримуючи гаком, закріплюють болтами або спеціальними кронштейнами. Після установки опору виправляють, вивіряють, засипають котлован грунтом і знімають стропи.