Населення в міжнародному праві

Тема: “НАСЕЛЕННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ”
1. Роль міжнародного права у регулюванні правового становища населення.
2. Міжнародно-правове регулювання питань громадянства.
3. Міжнародно-правове регулювання статусу іноземців.
4. Міжнародно-правове регулювання статусу біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців.
5. Політичний притулок, його види та умови надання.
1. Роль міжнародного права у регулюванні правового становища населення
Населення – це сукупність індивідів, які постійно чи тимчасово проживають на території певної держави і підпадають під дію її юрисдикції.
Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій осіб:
· громадяни або піддані;
· іноземні громадяни;
· особи без громадянства.
Крім цього, можуть виділятися проміжні групи населення, наприклад, особи з множинним (поліпатриди), в т.ч. подвійним (біпатриди) громадянством. Однак, необхідно розуміти, що поліпатриди та біпатриди матимуть специфічний статус лише у випадку перебування на території однієї з держав, громадянство яких вони мають. У випадку перебування на території третіх держав їхній правовий статус нічим не відрізнятиметься від статусу інших іноземців з одним громадянством.
До складу населення певної країни не включаються фізичні особи з міжнародними
імунітетами, наприклад, персонал дипломатичних представництв та консульських установ, глави іноземних держав та урядів тощо, оскільки вони не підпадають під юрисдикцію держави перебування.
Залежно від часу перебування на території держави фізичні особи поділяються на резидентів, які постійно проживають на її території країни, і нерезидентів, які перебувають на ній тимчасово. Критерії віднесення певної особи до числа резидентів чи нерезидентів визначаються національним законодавством, як правило, податковим.
2. Міжнародно-правове регулювання питань громадянства
Громадянство як правова категорія – це інститут внутрішнього конституційного права держави, норми якого містяться, як правило, в конституціях та спеціальних законах про громадянство. При врегулюванні відносин громадянства держава не повинна порушувати не лише права та свободи людини і громадянина, а й суверенні права інших держав. Так, в
Україні прийнятий і діє Закон України від 18.01.2001 р. “Про громадянство України”. Цей
Закон розроблений з урахуванням міжнародних стандартів і містить численні відсилки до міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України.
Громадянство – це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.
Громадянство як стійкий правовий зв’язок держави та громадянина є, з одного боку, невід’ємним правом людини, а з іншого – необхідним атрибутом державного суверенітету.
Міжнародно-правове значення інституту громадянства полягає, перш за все, у тому, що він є підґрунтям більшості внутрішньодержавних та міжнародно-правових механізмів захисту прав людини і громадянина, тому при вирішенні питань реалізації прав і свобод на національному та світовому рівнях необхідно розв’язувати на цих рівнях і проблеми громадянства.
Законодавство більшості країн світу передбачає два порядки набуття громадянства – загальний та винятковий.
Способами набуття громадянства у загальному порядку є:
· філіація (набуття громадянства за народженням).
· натуралізація – це індивідуальний прийом у громадянство за клопотанням зацікавленої особи.
· пожалування громадянства.
Винятковий порядок набуття громадянства, як правило пов’язаний з територіальними змінами, масовим переселенням людей та з іншими подібними подіями. Винятковий порядок при цьому діє протягом певного терміну, стосується певного кола осіб і регулюється

спеціальними міжнародно-правовими або внутрішніми актами. Винятковими способами набуття громадянства є:
· оптація.
· трансферт.
· реінтеграція.
Припинення громадянства може здійснюватися в трьох формах:
1) автоматична втрата громадянства;
2) вихід з громадянства;
3) позбавлення громадянства.
Множинне громадянство (поліпатризм) – це правове становище фізичної особи, яка одночасно перебуває у громадянстві двох чи більше держав.
Найбільш поширеним різновидом поліпатризму є подвійне громадянство (біпатризм), тобто перебування особи одночасно у громадянстві двох держав.
Виникнення стану множинного громадянства може бути обумовлене дією таких причин:
· колізія законодавства двох чи більше держав, кожна з яких закріплює за певною особою її громадянство.
· самостійне набуття громадянином однієї держави громадянства іншої держави в порядку натуралізації з наступним визнанням першою державою права цієї особи на друге громадянство;
· офіційний дозвіл громадянину набути громадянство іншої держави із збереженням першого громадянства.
· відновлення у громадянстві особи, раніше позбавленої громадянства із збереженням за нею громадянства іншої держави, яке вона набула за цей час.
Залежно від функціональної спрямованості можна виділити три основні види міжнародних договорів, спрямованих на врегулювання питань множинного громадянства:
1) договори, спрямовані на взаємне визнання права громадян на множинне (як правило, подвійне) громадянство та врегулювання питань, що при цьому виникають;
2) договори, спрямовані на ліквідацію множинного громадянства як явища;
3) договори, які не забороняють множинне громадянство, але спрямовані на подолання його негативних наслідків.
Особливим правовим станом фізичної особи є безгромадянство, тобто відсутність у особи громадянства будь-якої держави. За законодавством більшості країн світу особами без громадянства (апатридами) визнаються як особи, що не перебувають у громадянстві жодної держави, так і особи що не мають достатніх доказів перебування у будь-якому громадянстві.
Найпоширенішими причинами утворення безгромадянства як правового становища особи можуть бути:
· народження дитини від батьків-апатридів, якщо законодавство держави, на території якої народилася така дитина не наділяє її своїм громадянством;
· втрата особою громадянства однієї держави і ненабуття нею будь-якого іншого громадянства; вступ у шлюб з іноземцем, якщо внаслідок такого шлюбу перше громадянство автоматична втрачається, а нове не набувається автоматично.
Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють правове становище осіб без громадянства є Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. (в обох Конвенціях Україна участі не бере). Конвенція про статус апатридів 1954 р. визначає їхні основні права і спрямована на попередження дискримінації цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства.
Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р., навпаки, має на меті припинення цього стану, вона заохочує держави надавати своє громадянство апатридам, що проживають на їх території, а також дітям, що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Цією Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного органу, який би займався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної
Асамблеї ООН ці функції покладено на Верховного комісара ООН у справах біженців.
3. Міжнародно-правове регулювання статусу іноземців
Іноземні громадяни (іноземці) – це особи, які перебувають на території держави, громадянами якої вони не є, і мають докази належності до громадянства іноземної держави.

Особливість статусу іноземців полягає в тому, що вони, з одного боку, підпадають під дію територіального верховенства тієї держави, на території якої вони знаходяться, а з
іншого – вони не припиняють свого правового зв’язку з державою, громадянами якої вони є.
Певні складнощі можуть виникати у випадку колізій між законодавствами цих держав.
Правове становище іноземних громадян визначається внутрішнім законодавством держави з урахуванням міжнародно-правових норм. Іноземець має право розраховувати на дипломатичний захист держави громадянства, якщо законно перебуває на території
іноземної держави. Якщо ж перебування є незаконним, то можливі різноманітні несприятливі наслідки (відповідальність, видворення за межі країни тощо).
Законодавство кожної конкретної країни перебування може наділяти іноземних громадян різним обсягом прав і обов’язків, тобто встановлювати різний правовий режим
іноземців. Виділяються такі види правових режимів іноземців:
1) режим недискримінації;
2) режим найбільшого сприяння;
3) національний;
4) спеціальний режим;
5) преференційний режим.
4. Міжнародно-правове регулювання становища біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців
Поняття “біженці” вперше з’явилося в міжнародному праві під час другої світової війни. Післявоєнні збройні конфлікти та інші надзвичайні ситуації, що зумовлювали і зумовлюють масове переміщення осіб з регіонів постійного проживання в інші, викликають необхідність спеціального міжнародно-правового регулювання статусу біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців.
Основним міжнародно-правовим документом, який регулює це питання є Конвенція про статус біженців 1951 р. та Протокол до неї 1967 р. крім того, важливе значення має
Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців – спеціального органу, створеного на підставі резолюції генеральної Асамблеї ООН у 1950 р. Крім системи захисту прав біженців у рамках ООН є й інші, перш за все регіональні договори і створені на їх основі організації, що займаються проблемами біженців на постійних чи тимчасових засадах. Прикладом регіональних договорів може бути Угода держав СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1995 р. На національному рівні статус біженців може визначатися відповідними законами та підзаконними актами конкретної держави, але, як правило, вони є адаптацією міжнародно-правових актів до конкретних національних умов.
Прикладом такої адаптації є Закон України від 21.06.2001 р. “Про біженців”.
Біженці – це особи, які в силу обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань за ознакою раси, національності, релігійних переконань, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань знаходяться поза межами країни громадянства або звичайного місця проживання і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї
країни внаслідок зазначених побоювань чи з інших міркувань, не пов’язаних з мотивами особистої зручності.
Іноді біженців називають особами без громадянства de facto, оскільки їх правовий статус майже нічим не відрізняється від статусу осіб без громадянства. Хоча, покидаючи свою країну, біженець не втрачає, як правило, свого громадянства, однак той факт, що особа відмовляється від захисту своєї держави, свідчить про те, що біженець, на відміну від звичайного іноземця, не має “подвійного підпорядкування”. Набуття статусу біженця фактично означає, що особа підпадає лише під юрисдикцію держави перебування, і звільняється від підпорядкування правопорядку держави громадянства.
Конвенція 1951 р. передбачає основні права біженців (на працю за наймом, на придбання рухомого і нерухомого майна, на освіту, на соціальне забезпечення, на свободу пересування тощо) і, зокрема, вказує, що їх становище не повинно бути гіршим, ніж те, що передбачено для інших іноземців. Для біженців державами можуть встановлюватися пільгові умови набуття громадянства держави перебування, наприклад, скорочений строк проживання та ін. Ця Конвенція закріплює і специфічні механізми захисту прав біженців, спрямовані перш за все на попередження дискримінації з боку держави, громадянами якої

вони є і яку вони з тих чи інших мотивів залишили. Зокрема, держава, яка надала притулок не має права висилати біженців, які законно проживають на її території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Вислання таких біженців може здійснюватися лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку. Але навіть якщо і буде винесене судове рішення про вислання біженця, держава перебування повинна надати йому достатній строк для отримання законного права (дозволу) на в’їзд до іншої країни.
Крім біженців існують ще такі категорії осіб як вимушені переселенці та переміщені особи.
Переміщені особи – це особи, насильницьким шляхом вивезені під час другої світової війни гітлерівцями та їх союзниками з окупованих територій для використання на примусових роботах.
Після війни СРСР було укладено кілька договорів про репатріацію таких осіб. Для сприяння поверненню біженців та переміщених осіб на батьківщину в 1946 р. була створена
Міжнародна організація у справах біженців, діяльність якої припинена в зв’язку зі створенням УВКБ ООН.
Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) – це особи, які з тих же причин, що й біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину однієї й тієї ж країни. Їхнє правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, однак має відповідати загальновизнаним стандартам прав людини.
В Україні, зокрема, статус зазначеної категорії осіб визначається Законом України від
20.10.2014р. “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”.
5. Політичний притулок, його види та умови надання
Політичний притулок – це надання державою певній особі юридично закріпленої можливості переховуватися від переслідувань з політичних мотивів з боку країни громадянства чи постійного місця проживання. При цьому переслідування з політичних мотивів – це переслідування не лише за політичні переконання, але й за громадську діяльність, релігійні переконання, расову або національну належність тощо.
В міжнародному праві не існує спеціальних правил щодо надання притулку і користування ним. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права взагалі не містить такого поняття. Однак Загальна декларація прав людини передбачає право кожної людини шукати притулку і користуватися ним. Однак це право не визнається і не може бути використано при вчиненні особою неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. В цілому переважна більшість норм, що стосуються політичного притулку, мають характер міжнародних правових звичаїв.
Резолюцією ГА ООН від 14.12.1967 р. була затверджена Декларація про територіальний притулок, яка, щоправда, не має загальнообов’язкового характеру.
Відповідно до цієї Декларації притулок надається державою в силу свого суверенітету і тому лише ця держава може визначати підстави надання притулку та визначати їх наявність чи відсутність у конкретному випадку. Процедура і умови надання притулку, так само як і статус осіб, яким цей притулок надано, залежать від внутрішнього законодавства держави.
Саме по собі звернення з проханням про надання політичного притулку ще не означає, що цей притулок буде надано. Як правило, не допускається надання політичного притулку особам, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства, а також окремі види злочинів з міжнародним характером, зокрема, піратство, торгівлю наркотиками чи работоргівлю.
Розрізняють такі види політичного притулку:
· територіальний притулок.
· дипломатичний (екстериторіальний) притулок.
Рішення про надання політичного притулку, як правило, приймається главою держави
(президентом, прем’єр-міністром, монархом тощо). Якщо держава визнає можливим надавати дипломатичний притулок, то таке рішення може прийматися також і главою дипломатичного представництва. Під час війни рішення про надання притулку нерідко надається головнокомандуючим збройних сил, командирами військових частин чи з’єднань, а також капітанами військових суден. Відповідно до проекту Закону про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства рішення про надання політичного

притулку має приймати Президент України, а попередній розгляд питання має здійснювати
Комісія з питань притулку при Президентові України.
Політичний притулок може бути припинено за рішенням компетентного органу держави перебування, якщо особа, якій надано політичний притулок:
· повернулася для постійного проживання до держави громадянства або постійного проживання;
· виїхала для постійного проживання до третьої держави;
· добровільно відмовилася від політичного притулку;
· набула у встановленому порядку громадянство держави, яка надала притулок;
· отримала притулок внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей, підроблених чи фальшивих документів;
· займається діяльністю, яка суперечить цілям та принципам ООН;
· займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці держави, яка надала притулок.