Нан україни Категоріально-понятійні засоби пізнання складних форм правової суб’єктності Постановка проблеми

Ім'я файлу: Стаття_Січевлюк_складна правосуб'єктність.docx
Розширення: docx
Розмір: 54кб.
Дата: 21.04.2021
скачати

Володимир Антонович Січевлюк,

докторант

Інституту держави і права ім. В.М.Корецького

НАН України
Категоріально-понятійні засоби пізнання складних форм

правової суб’єктності
Постановка проблеми.

У загальній теорії права правосуб’єктність зазвичай сприймається як обов’язковий атрибут абстрактного суб’єкта права, а її наявність розуміється як обов’язкова передумова для його вступу у правовідносини із іншими суб’єктами права. Відповідно, фокус досліджень правосуб’єктності зміщується у той простір трансакційної взаємодії осіб та інших суб’єктів права, у якому розгорнуті їх зовнішні відносини в якості вольових персон. Неминучим наслідком такого акценту наукових пошуків є послаблення уваги до внутрішніх реалій цього феномену, особливо тих його складних форм, які цілісно поєднують декілька правосуб’єктностей, функціонально залежних між собою.

Між тим, рівень внутрішньої складності конкретних форм правосуб’єктності дуже істотно впливає на її зовнішні вияви, а тому потребує спеціального дослідження, проведеного із застосування методу системно-порівняльного аналізу. Однак не зважаючи на те, що навіть просте емпіричне спостереження свідчить про істотні відмінності між правосуб’єктністю, наприклад, фізичної особи, об’єднання осіб, адміністративно-територіальної одиниці та держави, системних теоретичних досліджень у розрізі рівнів складності різних форм цього правового явища, у загальній теорії права майже не здійснено.

Аналіз останніх досліджень та публікацій.

В останні роки феномен складної правової суб’єктності достатньо часто ставав предметом уваги науковців, переважно представників тих чи інших галузевих юридичних доктрин, однак майже завжди лише як один із множини аспектів дослідження, а не як його фокус. Так, Ю. Юркевич зауважує, що договірні об’єднання фізичних та/або юридичних осіб володіють правосуб'єктністю, обсяг якої визначається за згодою їх учасників у договорі, спрямованому на утворення об'єднання. Також він відзначає, що такі договори виконують інтеграційну функцію незалежно від наявності чи відсутності у об’єднань, які створюються, статусу юридичної особи [1, c. 4, 10], однак до аналізу особливостей правосуб’єктості договірних об’єднань осіб дослідник не звертається.

Р. Джабраілов вважає, що не можна змішувати правовий статус міста з правовим статусом пов’язаних із ним суб’єктів, таких як територіальна громада та органи місцевого самоврядування. Він доводить, що «місто як суб’єкт права наділене усіма ознаками, які дають можливість відносити його до учасників господарських відносин» [2, c. 8]. При цьому вчений звертає увагу на характерну деталь: органи місцевого самоврядування здійснюють повноваження і від імені міста як публічного утворення, і від власного імені [2, c. 10]. На основі аналізу та систематизації наукового і нормативного матеріалу він підкреслює, що визнання міста суб’єктом господарського та інших галузей права є закономірним [2, c. 13]. Проте погляд на правову суб’єктність міста як на складну систему із декількох взаємозалежних правосуб’єктностей органів міського самоврядування у докторському дисертаційному дослідження Р. Джабраілова «Правосуб’єктність міста» відсутній.

Досліджуючи міжнародну правосуб’єктність держави, О.Тарасов категорично заперечує проти регресивного пониження масштабу цієї особливої суверенної правової особи до рівня юридичної особи, як це пропонується у більшості досліджень [3, c. 354]. У об’ємній монографії «Суб’єкт міжнародного права» її автор зосереджується майже виключно на тій специфіці правової суб’єктності держави, яка виявляється у її відносинах із іншими суб’єктами міжнародного права, обходячи, на жаль, своєю увагою складнощі внутрішньої архітектури правосуб’єктності держави.

Відзначимо, що галузеві дослідження феномену складної правової суб’єктності із зрозумілих причин локалізовані у предметних сферах відповідних доктрин, а також обмежені прикладними формулюваннями спеціалізованих законодавчих актів. Проте теоретичні узагальнення, сформульовані юридичною наукою галузевого рівня, є цінними для того, щоб на їх основі розгорнути системне дослідження проблеми складної правосуб’єктності на рівні загальної теорії права.

Мета статті.

Мета статті – конкретизувати загально-теоретичну категорію «правова суб’єктність» шляхом формулювання низки понять, які дозволять побачити правосуб’єктність як ієрархічну систему, утворену різними за рівнем складності формами.

Для досягнення мети поставлені такі завдання:

- зафіксувати факт того, що правова суб’єктність як явище втілена у форми, відмінні за рівнем складності;

- систематизувати реальні форми правосуб’єктності у вигляді ієрархічної послідовності за принципом «від простішого до складнішого»;

- виявити закономірність, реалізація якої об’єктивується шляхом еволюції форм правосуб’єктності від простіших втілень до складніших;

- запропонувати та розкрити поняття, які дозволять адекватно віддзеркалити ланцюжок форм правової суб’єктності з врахуванням рівнів їх структурно-функціональної складності.

Основні результати дослідження.

Загальна теорія права є свого роду «наукою юридичних наук», систематизуючи здобутки галузевих доктрин, збагачуючи їх диференційовану конкретику розумінням найбільш фундаментальних закономірностей та зв’язків, а також забезпечуючи існування сукупності накопичених знань про право у вигляді цілісної та внутрішньо узгодженої системи. За такої ситуації теоретичні здобутки галузевих доктрин для теорії права постають у якості прикладного матеріалу, як «теоретична емпірика», розрізнені частини якої потребують системного пізнання із вищою мірою абстрагування. Звертаючись до теорії права, галузеві доктрини активно пропонують їй своє теоретичне надбання і, тим самим, по-перше, істотно відгороджують загальну теорію права від «дійсної емпірики» права, тобто від реалій прикладного законодавства та практики його застосування та, по-друге - впливають на змістовне наповнення і логічну обґрунтованість кінцевих загально-теоретичних узагальнень. Юридична наука галузевого рівня чинить свій постійний та серйозний вплив на загальну теорію права, чому є багато прикладів в історії юриспруденції та у її сучасності. Так, один з перших європейських теоретиків права, родоначальник юридичного позитивізму Д. Остін стояв на тому, що право є реальним фактом та існує у вигляді сукупності наказів (commands), забезпечених загрозою застосування санкцій. Команди, з його точки зору, походять зі сфери верховної правосуб’єктності суверена (монарха). Усі інші особи знаходяться у залежному статусі та вимушені підкорятися юридичному волевиявленню суверена. Зрозуміло, що такого роду теоретична модель найбільше кореспондується із галузями публічного, зокрема, кримінального права, та не пояснює правові явища, що відбуваються у сфері дії приватного права.

З іншого боку – у сучасній теорії права у тому її розділі, який стосується правосуб’єктності, на нашу думку, домінують приватно-правові концепти, запозичені із доктрини цивільного права, для якого основним суб’єктом була та залишається фізична особа. Властива їй модель правосуб’єктності у цивілістиці сприймається як досконала, і тому вона, з точки зору представників цієї галузевої науки, повинна слугувати еталоном для оцінки правової суб’єктності, властивої іншим її носіям, починаючи із правосуб’єктності особи юридичної.

Дійсно, практика правового життя щоденно надає нам свідчення того факту, що базовим суб’єктом права була та дотепер залишається особа (однак, на нашу думку, не тільки фізична, але й юридична). Її можливості користуватися потенціалом об’єктивного права, тобто набувати правові статуси та реалізувати їх у правовідносинах, забезпечуються через наявність у особи атрибуту правосуб’єктності. Модель правосуб’єктності особи є цілісною (тобто вона постає як єдине ціле, її елементи гармонійно доповнюють один одного у загальному функціональному зв’язку), завершеною (це означає, що потенціал такої правосуб’єктності загалом, а також потенціал кожного із її складових елементів сформований та може бути реалізованим максимальною мірою) та персоніфікованою (особова правосуб’єктність закріплюється за особами як за персонами - індивідуальними вольовими суб’єктами, які за своїм розсудом у межах чинного правопорядку володіють, користуються та в певній мірі розпоряджаються нею як ресурсом).

Не зважаючи на загальну тотожність правосуб’єктності, властивої особам, по рівню складності вона є дещо різною у фізичних осіб та у осіб юридичних. А саме - правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосуб’єктності особи фізичної насамперед форматом функціонування дієздатності, яка для таких суб’єктів є інтегральним результатом злагодженої роботи елементів її внутрішньої структурно-функціональної системи. Пояснимо, що у кожної реально діючої юридичної особи виникає внутрішня диференціація дієздатності щонайменше на три підсистеми – управлінську (генерує мету діяльності та волю юридичної особи), функціональну (реалізує предмет діяльності відповідної організації) та комунікативну (забезпечує інформаційну, юридичну та іншу комунікацію юридичної особи із іншими суб’єктами). Крім цього, цілісні фрагменти правосуб’єктності юридичної особи можуть надаватися її відокремленим підрозділам (філіям та представництвам) без набуття останніми власного статусу юридичної особи. Фізична ж особа, на відміну від юридичної особи, не має внутрішнього правосуб’єктного простору, оскільки ядро властивої такій особі дієздатності (воля та раціональне мислення) формуються та реалізуються у сфері її психічної діяльності як людини.

Також належить відзначити те, що безвідносно до виду органу чи підрозділу юридичної особи його управлінські, виробничі та інші функції виконують фізичні особи, наділені законом відповідними статусами (службові особи, посадові особи, наймані працівники тощо). Іншими слова, юридична особа не має можливості стати та бути повністю правосуб’єктною (у сенсі дієздатності) без того, щоб її внутрішні структурно-функціональні підсистеми не ожили шляхом їх наповнення необхідною кількістю інкорпорованих індивідів – фізичних осіб, наділених по встановленій процедурі необхідними для роботи статусами.

Таким чином, «штучна» правосуб’єктність юридичної особи має, на нашу думку, вищий рівень складності порівняно із «природною» правосуб’єктністю фізичної особи. Для останньої залучення правосуб’єктності інших осіб є зовнішнім, тимчасовим та вимушеним актом, зокрема, у початковий період життя чи в ситуації обмеження або втрати фізичною особою власної дієздатності внаслідок психічної хвороби. І навпаки - для юридичних осіб використання правосуб’єктного потенціалу інших фізичних осіб (та, в певних ситуаціях, також і юридичних осіб) є звичайною, хоча й, як видно із чисельних судових проваджень у трудових та корпоративних спорах, також і достатньо складною практикою.

Як було вже відзначено вище, не зважаючи на деякі особливості, усім формам особової правосуб’єктності є властивою загальна якісна тотожність. Цілком очевидно, що носії особової правосуб’єктності утворюють свого роду «еліту» суб’єктів права: вони автономні, самодостатні та, основне, ефективні у правовому відношенні, оскільки сучасне законодавство гарантує їм максимально повну та завершену по формі і змісту правосуб’єктність. На нашу думку, усіх осіб як суб’єктів права єднає між собою саме міра реального забезпечення їх персональної самобутності як цілісного правового «я», яка близька до максимального значення.

Складніші формати правосуб’єктності є атрибутом тих утворень, які виникають у вигляді різноманітних об’єднань осіб, передбачених об’єктивним правом - зі статусом юридичної особи чи без такого, статутних або договірних, утворених у добровільному чи у примусовому порядку тощо. Об’єднання осіб, безвідносно до конкретних особливостей їх правового статусу, існують у вигляді певної ієрархічної системи, вибудованої за координаційним чи субординаційним принципом, елементи котрої знаходяться під впливом активного правосуб’єктного центру відповідної конгломерації. Учасники таких об’єднань, загалом зберігаючи за собою фундаментальний статус особи, позбавляються певної частини своєї правосуб’єктної самобутності, делегуючи більшу чи меншу за обсягом частину власної правоздатності, деліктоздатності чи дієздатності відповідному правосуб’єктному центру. Зменшення обсягу їх правосуб’єктності компенсується більш ефективним використанням делегованої частини правосуб’єктного потенціалу на рівні того об’єднання, учасниками чи членами якого стали ці особи.

На наш погляд, об’єдання осіб є одним із прикладів «утворень зі складною правосуб’єктністю». Їх характерною рисою є те, що у об’єднання та його учасника виникає особливий комплекс зустрічних прав та обов’язків, у якому інтереси об’єднання як цілого домінують над окремими інтересами його учасників. Особи, які створили об’єднання чи вступили до нього, образно кажучи, постійно знаходяться у внутрішньому «правосуб’єктному ефірі» такого об’єднання та перебувають під його визначальним впливом, залишаючись при цьому автономними та вольовими суб’єктами права. Саме це відрізняє відносини такого роду від, наприклад, взаємозв’язку підприємницьких товариств та їх учасників (у яких перевага віддана інтересам останніх).

Феномен складної правосуб’єктності з необхідністю передбачає своїм «ресурсним джерелом» сукупність окремих правосуб’єктностей осіб – учасників відповідного об’єднання, і звернення об’єднання до цього джерела неминуче спричинює більше чи менше відлучення від останніх частини належного їм правосуб’єктного потенціалу. Тобто потужність правосуб’єктності центральної ланки об’єднання осіб є обернено пропорційною потужності кожної окремої особової правосуб’єктності учасника відповідного об’єднання. З іншого боку, логічним наслідком такої диспропорції постає посилення пасивної деліктоздатності об’єднання осіб, для якого закон достатньо часто встановлює можливість у тій чи іншій формі відповідати за зобов’язаннями його учасників/членів (наприклад, у ч. 4 ст. 123 ГК України передбачено, що об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання [4]).

Об’єднання зі складною правосуб’єктністю можуть діяти зі статусом юридичної особи або без такого. У першому випадку відповідна юридична особа володіє власною організаційною самобутністю, є персоною, яка отримує можливість через свої органи управління чинити на учасників координаційний чи субординаційний вплив, а також, реалізуючи делеговані сегменти правоздатності та дієздатності, здійснює представництво загалу своїх учасників у відносинах із третіми особами. У другому - об’єднання не виконує представницьких функцій, а повноваження на управління та представництво спільних інтересів зазвичай покладаються на одного чи декількох із його учасників, або ж здійснюються спільно усіма ними. На нашу думку, такий формат є тому більш розповсюдженим на практиці, оскільки він дозволяє ефективно суміщати у єдині системі декілька персональних правосуб’єктностей із мінімальним тиском на їх автономію.

Праву України юридичні особи зі складною правосуб’єктністю відомі перш за все як об’єднання підприємств (глава 12 ГК України), а також як асоціації органів місцевого самоврядування (Закон України «Про асоціації органів місцевого самоврядування»), об’єднання професійних учасників фондового ринку (Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок»), Асоціація фермерів та приватних землевласників України (Закон України «Про фермерське господарство») тощо. На нашу думку, рівень потужності того впливу, який чиниться об’єднаннями зі статусом юридичної особи на сферу правосуб’єктності їх учасників (членів), є вищим порівняно із тим, яким є рівень потужності аналогічного впливу у об’єднаннях, не наділених статусом юридичної особи. Крім цього, такий правосуб’єктний вплив у юридичних особах-об’єднаннях має переважно субординаційний, а не координаційний характер. Наприклад, тільки асоціації, тобто одному із чотирьох видів об’єднань підприємств, законодавець прямо забороняє втручатися у господарську діяльність учасників (ч. 2 ст. 120 ГК України) [2]. Однак у цій же статті ГК України передбачається, що асоціація утворюється шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Також за рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Складну правосуб’єктність об’єднань осіб без статусу юридичної особи у праві України можемо відзначити на прикладі холдингової групи та організаційно-господарського договору (договір про спільну діяльність, угода про розподіл продукції, договори у сфері державно-приватного партнерства, засновницький договір тощо), громадського об’єднання та громадської спілки без статусу юридичної особи (Закон України «Про громадські об’єднання»), технологічного парку (Закон України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків») тощо. Крім цього, носіями правосуб’єктності такого роду є промислово-фінансові групи (ФПГ), яких у нашій країни є досить багато, однак які діють без офіційної інституалізації, оскільки Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» втратив чинність ще у 2010 р. До речі, у спеціалізованих публікаціях доречно відзначається, що неофіційний статус робить ФПГ непрозорими та неконтрольованими, що їх цілком влаштовує, а головна проблема стосовно узгодження інтересів фактично існуючих ФПГ та національних інтересів свого вирішення не знаходить [3, с. 23].

Наступним видом за рівнем складності, на нашу думку, є територіальна правосуб’єктність, властива населеним пунктам, тобто селу, селищу та місту, а також іншим територіально-адміністративним одиницям – району, області, автономній республіці, тобто регіонам. З врахуванням обмежень по обсягу публікацій питання правосуб’єктності регіонів нами у цій статті не розглядаються.

Складовими елементами територіальної правосуб’єктності, є, по-перше, правосуб’єктність відповідних територіальних громад, а по-друге – правосуб’єктність органів місцевого самоврядування, до складу яких законодавець у ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносить: а) сільську, селищну, міську раду; б) сільського, селищного, міського голову; в) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; г) старосту; ґ) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; д) органи самоорганізації населення та е) районні в місті ради, утворені у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради, а також їх виконавчі комітети.

Порівняно із правосуб’єктністю об’єднань осіб територіальна правосуб’єктність населених пунктів розосереджується серед значної групи адміністративно взаємозалежних суб’єктів та передбачає функціональне поєднання таких елементів, як правосуб’єктність відповідної територіальної громади (яка за законодавством України не має статусу юридичної особи), з правосуб’єктністю її органів – юридичних осіб (місцева рада, її виконавчий комітет, районна та обласна ради) та фізичних осіб (сільський, селищний та міський голова, староста). Таким чином, принциповою відмінністю складної територіальної правосуб’єктності сіл, селищ та міст від складної правосуб’єктності об’єднань осіб є те, що обсяг відповідної правоздатності, деліктоздатності та дієздатності цих адміністративно-територіальних одиниць сукупно належить: а) їх громадам (тобто надособовим утворенням) та б) юридичним та фізичним особам, яким з метою її реалізації законом надається особливий публічний статус. Останні діють як органи територіальної громади та, одночасно, села, селища та міста як особливих суб’єктів права.

При цьому відповідна ієрархія вибудована за субординаційним принципом, а її вершиною чинне національне законодавство визначає не населений пункт, як суб’єкт права, а його територіальну громаду: представницькі, виконавчі та інші органи місцевого самоврядування свої владні повноваження отримують саме від неї. Нагадаємо, що згідно зі ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада є виборним органом, який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. А у ст. 12 цього ж закону вказується, що сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста та обирається відповідною територіальною громадою.

Позиціонуючи кінцевим носієм територіальної правосуб’єктності відповідні територіальні громади, законодавець незаслужено ігнорує та безпідставно відсуває на «задній план» складний правосуб’єктний статус населених пунктів, а також регіонів. Проте звернемо увагу на те, що навіть у дефініції територіальної громади відзначено, що її утворюють жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Визнаючи самостійність населених пунктів, законодавець непрямо, але все ж визнає, тим самим, також і їх автономію як суб’єктів права, бачить їх утвореннями, які наділені складною правосуб’єктністю, підкреслює цілісність та необхідність підтримання гармонійної рівноваги у правосуб’єктних системах такого виду, що є запорукою сталості їх функціонування та розвитку.

Однак ще більшою мірою складності наділена правосуб’єктність країни, яка у побутовій свідомості, у наукових дослідженнях та законодавстві постійно та, на наш погляд, помилково ототожнюється із правосуб’єктністю держави. Належить визнати, що для цієї похибки у сприйнятті існують чисельні законодавчі та інші передумови, починаючи, наприклад, з позбавлених системного підходу тлумачень змісту ст. 1 Конституції України, де вказано, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [4] та закінчуючи прецедентною практикою судів, які є гілкою державної влади та діють від імені України, однак не країни чи її народу, а держави (яка також забезпечує виконання судового рішення). Проте послідовне прочитання Основного Закону України неминуче приводить нас до висновку про те, що він, серед іншого, скерований на встановлення оптимального балансу правосуб’єктності держави Україна, з однієї сторони, та Українського народу, з іншої сторони, у цілісній системі більш високого рівня, а саме у інтегральній правосуб’єктності країни Україна, яка поєднує у собі і правосуб’єктність народу (тобто, відповідно до преамбули нашої Конституції, громадян України усіх національностей), і правосуб’єктність унітарної держави, яка іменується Україною. Остання є владним органом суверенного самоврядування, реалізації та захисту інтересів Українського народу, постаючи, проте, самостійним суб’єктом права зі складною внутрішньою диференціацією.

Таким чином, властива країні масштабна та, разом з тим, верховна правосуб'єктність для того, щоб бути ефективною, на конституційному рівні розподіляється між народом та державою, які, зокрема, у Конституції України номіновані як автономні суб’єкти права. Зокрема, відповідно до ст. 5 Основного Закону України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [4].

При цьому якщо правосуб’єктність Українського народу є його атрибутом як консолідованого суб’єкта права загалом, то правова суб’єктність держави (поряд з тим, що вона функціонує реально та сприймається як атрибут вольового утворення, персоналізованого та єдиного у своїй природі) у відносинах із іншими суб’єктами права реалізується спеціально створеними для цього владними інституціями, наділеними власною правовою суб'єктністю публічних осіб. Іншими словами, держава існує у формі диференційованої та ієрархічно упорядкованої цілісності. Її утворює організована сукупність органів влади (фізичних та юридичних осіб, наділених адміністративною та іншою компетенцією), якими є: глава держави (Президент України), Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, а також множина інших установ (міністерств, комітетів, національних комісій, адміністрацій тощо) зі статусом юридичних осіб публічного права. При цьому ті з них, сфера відання яких розповсюджується на всю територію країни, як правило, до того ж володіють розгорнутою по регіонах мережею територіальних органів зі статусом філій. У цьому контексті цілком слушною є думка С. Архіпова про те, що «правова держава може бути охарактеризована в якості складної системи корпорацій, зв’язаних між собою загальними принципами побудови та функціонування» [5, c. 466].

На відміну від складної правосуб’єктності адміністративно-територіальних одиниць (у якій правосуб’єктність територіальної громади має достатньо ефективні форми реалізації через представницькі органи місцевого самоврядування, які володіють статусом осіб), основний обсяг правосуб’єктного потенціалу країни зосереджується на державі – складній, а тому повільній у роботі ієрархічній системі, яка у спеціалізованих дослідженнях іноді іменується «суверенною правовою особою» [1, с. 122]. Статус суверенного утворення створює для держави можливість втілювати свою волю безвідносно до впливу воль інших суб’єктів права. На нашу думку, суверенність держави є свого роду «юридичною бронею», яка захищає її складну правосуб’єктність, створюючи чи іноді навіть розблоковуючи можливості для її функціонування. Однак суверенність держави, доведена до абсолютної міри, відгороджує її як від міжнародної спільноти, так і від власного народу, виявляючи себе як самоізоляція та узурпація влади. Держава не повинна набувати суверенітету від народу, який, нагадаємо ще раз, в Україні згідно зі ст. 5 її Основного Закону, є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади [4]. Тому, на нашу думку, суверенність характеризує систему правової суб’єктності країни загалом і не може бути присвоєна тільки однією із її складових.

Підсумовуючи, відзначимо, що існування простіших та складніших видів правосуб’єктності є свідченням розвитку цього правового явища, який у юридичній науці повинен бути віддзеркалений у відповідній послідовності понять, побудованій за еволюційним принципом. Вирішенню цього завдання перешкоджають розрізненість, незавершеність та прикладна скерованість законодавства, а також іманентні особливості галузевих доктрин, «затиснутих» межами своїх предметів. Відповідно, завдання стосовно пізнання складно організованих явищ, включаючи складні форми правової суб’єктності, повинне знайти своє адекватне вирішення у загальній теорії права. Для пізнання складних форм правосуб’єктності вимагається вичленити істотні зв’язки та виявити закономірності і, основне – закріпити здобуті результати відповідними понятійними індикаторами. Існує гостра доктринальна потреба у створенні системи вивірених понять, які б своїм змістом охоплювали звичні нам, однак, разом з тим, неявні правові зв’язки, як-от, правосуб’єктне взаємодоповнення територіальної громади та органів місцевого самоврядування, а також показали б народ не у його протистоянні з державою, а зі сторони їх цілісного поєднання у межах інтегральної правосуб’єктності країни.

Відповідно, вважаємо, що складна правосуб’єктність – це такий рід правосуб’єктності, який виявляє себе у вигляді субординованої та/чи скоординованої системи, утвореної із декількох автономних правосуб’єктностей. Останні, зберігаючи власну якісну визначеність, мають у системі своє місце та функції, зумовлені її впливом та зв’язані її з потребами, а тому істотно чи вирішально залежать від неї. Відсутність складної правосуб’єктності унеможливлює або набуття кожною окремою правовою суб’єктністю необхідного їй додаткового потенціалу, або ж взагалі - унеможливлює сам факт появи окремої правосуб’єктності як явища (наприклад, до моменту набуття середньовічним містом магдебурського, любекського чи іншого міського права у ньому не могло виникнути правосуб’єктних магістратів та/чи інших органів міського самоврядування, які замінили б своєю самоврядною діяльністю владу короля, князя чи єпископа). У свою чергу, руйнація складної правосуб’єктності має своїм наслідком втрату її учасниками або частини, або ж взагалі усього належного їм правосуб’єктного потенціалу, оскільки вони не мають здатності його здобути чи зберегти самостійно (наприклад, правосуб’єктність магістратів та ратуш як органів самоврядування міст поступово була знищена внаслідок того, що у 1831 р. указом царя Миколи I у Російській імперії була скасована дія магдебурзького права для усіх міст, крім Києва).

На завершення відзначимо, що ієрархічне функціонування феномену правосуб’єктності у вигляді вертикалі її простіших та складніших форм віддзеркалює закономірні процеси, а також результати внутрішньої стратифікації, об’єктивно властивої суспільству. Зустрічні інтереси індивідів та різноманітних соціальних спільнот, скеровані на отримання ними наявних у розпорядженні суспільства ресурсів, максимально повно та стабільно можуть бути задоволені не інакше, ніж у правовій формі. Відповідно, іншого цивілізованого шляху допустити соціального суб’єкта (індивіда, об’єднання індивідів, соціальну спільноту) до розподілу ресурсів, окрім як надання йому правової суб’єктності, також не існує. Однак правосуб’єктність завжди залежить від характеристик та інтересів її носія. Якщо суб’єкт не здатен її нести в «особовому тілі», вона замикається, так би мовити, у більш складному «сукупному тілі», де системно структурується серед основного та субсидіарних носіїв, певною мірою втрачаючи у цілісності із-за внутрішніх бар’єрів, однак не позбавляючись її остаточно. При цьому чим масштабнішою та складнішою є соціальна спільнота, включена у конкурентну боротьбу за ресурси, тим масштабнішою та складнішою є та форма правосуб’єктності, якою забезпечуються її інтереси.
Висновки.

1. Об’єктивне право та практика його застосування надають нам фактологічне підтвердження того, що правова суб’єктність як явище втілена у формах, відмінних між собою за рівнем складності. Існування простіших та складніших видів правосуб’єктності, з однієї сторони, певним чином відбиває об’єктивну еволюцію цього правового явища, а з іншої – забезпечує одночасну участь відмінних між собою суб’єктів права у реальних правовідносинах та створює можливості для і ефективного виконання такими суб’єктами функцій, покладених на них об’єктивним правом, і для втілення власних інтересів.

2. Реальні форми правосуб’єктності, систематизовані у вигляді ієрархічної вертикалі за принципом «від простішого до складнішого», утворюють таку послідовність: проста правосуб’єктність фізичної особи, проста правосуб’єктність юридичної особи, складна правосуб’єктність об’єднання осіб без статусу фізичної особи, складна правосуб’єктність об’єднання осіб зі статусом юридичної особи, складна правосуб’єктність адміністративно-територіальних населених пунктів та регіонів (села, селища, міста, району, області, автономної республіки), складна правосуб’єктність держави (унітарної, федеративної та конфедеративної), складна правосуб’єктність країни (яку утворюють у сукупності правосуб’єктність народу та держави), складна правосуб’єктність об’єднання країн.

3. Еволюція форм правосуб’єктності від простіших втілень до складніших є закономірною. Зумовлена вона постійною потребою суб’єктів права в отриманні ними легітимних засобів для збереження та нарощування доступних їм ресурсів, обсяг яких у зовнішньому природному та соціальному середовищі завжди був, є, та, очевидно, у видимій часовій перспективі буде обмеженим. Крім цього, для утворень, правосуб’єктність яких об’єктивно виходить за межі правосуб’єктності особи (населених пунктів, регіонів, держави, країни, об’єднань країн) набуття складної форми її існування є практично єдиним варіантом набуття ними статусу власне суб’єктів права та наступної ефективної участі у правовідносинах. При цьому складна правосуб’єктність таких кінцевих суб’єктів права у законодавстві зафіксована неочевидно. Основна увага законодавця зосереджується переважно на чіткому визначенні меж правоздатності, дієздатності та деліктоздатності осіб, які функціонують в якості ефективних органів тих організаційних утворень, які наділені складною правовою суб’єктністю.

4. Складна правосуб’єктність – це такий рід правосуб’єктності, який виявляє себе у вигляді субординованої та/чи скоординованої системи із декількох правосуб’єктностей, існування якої як певної цілісності є умовою збереження та/чи розвитку елементів, що її утворюють. З цієї причини інтереси утворення, яке виконує роль інституційного носія складної правосуб’єктності, завжди в деякій мірі домінують над персональними інтересами його учасників, оскільки мають для останніх вирішальне значення.
Список використаних джерел

1. Юркевич Ю. М. Договірні форми об'єднань фізичних та юридичних осіб у цивільному праві України [Текст]: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03 / Юркевич Юрій Миколайович; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. - Київ, 2017. - 34 с.

2. Тарасов О.В. Суб’єкт міжнародного права: проблеми сучасної теорії: монографія / О. В. Тарасов. – Х.: Право, 2014. – 512 с.

3. Джабраілов Р. Я. Господарська правосуб'єктність міста: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.04 / Р. А. Джабраілов; НАН України, Ін-т екон.-прав. дослідж. - Донецьк, 2011. - 31 c.

4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – Ст.144.

5. Павленко Н.В. Перспективи розвитку ПФГ в економіці України / Н.В.Павленко // Збірник наукових праць «Вісник НТУ «ХПІ». - № 64. - 2010. – С. 21-24.

6. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

7. Архипов С. И. Субъект права: теоретическое исследование. — СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – 469 с.

скачати