Писаренко Валерія ІП-ФМ-33
Над чим мене змусили замислитися вірші Лесі Українки
Цикл «Сім струн»:
«Do»
Я замислилася над бездіяльністю. Іноді варто зробити щось незначне для, аби допомогти нашій Батьківщині.
«Re»
Я зробила для себе помітку – простіше ставитися до якихось негод. Не сприймати їх дуже серйозно, а ще треба знайти собі так звану зброю проти нещасть й тримати її завжди поруч або в голові.
«Mi»
Кожний матиме боротьбу з долею, і не важливо в якому віці.
«Fa»
Фантазія – це рятівник, вона допомагає подолати негоди: самотність, біди сірого, буденного світу.
«Sol»
Думки про те, що треба цінувати кожну хвилинку, щоб бачити й на яву, а не тільки вві сні.
«La»
Леся Українка дуже чуйно описала весну. І не дивно, що Леся вірить у ті чари, адже весна – то початок нового життя, найчастіше все дивовижне відбувається у цю пору року.
«Si»
Вірші Лесі Українки торкають душу своєю відданістю, любов’ю й щирістю, такі почуття нікого не можуть залишити байдужим.
«Contraspemspero!»
Ця поезія сколихнула тонкі струни моєї душі. Оскільки в житті я реаліст-песиміст, то для мене все ввижається майже не в чорному кольорі. Що раптом не станеться, чи щось не вийде – у мене одразу ж падають руки. Мушу зізнатися, що в мене слабка воля й душа, тому не рідко хочеться здатися, і як казав Гамлет, «заснути сном мерців». Я знаю, що такі думки ні до чого доброго не приведуть, то ж часто шукаю натхнення в музиці, поезії. Саме цей вірш, гадаю, може стати й моїм життєвим кредо чи хоча б тим невеликим штурханцем, що поверне думки в лад. Отож, ця поезіє є гімном життєлюбності та позитиву, якого мені не вистачає. І читаючи її, ненароком порівнюєш своє життя й долю Лесі Українки, і розумієш, що не все так погано: коли вона боролась, хворіючи на страшну недугу, і не здавалась – то й ти не повинен.
« І все-таки до тебе думка лине…»
Після прочитання вірша мені згадалось становище України від початку Першої світової війни. Це пов’язано з тим, що протягом цього навчального року на уроках історії України ми вчимо перебіг подій першої половини двадцятого століття. Мені так само, як і Лесі Українці, важко дізнаватися гірку правду. Так болячи читати про те, як наші сусіди ставилися до предків, від яких мук останні потерпали. І зараз це повторюється. І не по собі від того, що ситуація протягом шести років не змінюється: ніхто не знає, як врегулювати цей конфлікт. Цей вірш точно описує стан українців.
«І ти колись боролась, мов Ізраїль…»
Цей вірш схожий за тематикою на поему Івана Франка «Мойсей», у якій теж боротьба українського народу прирівнюється до пошуків гебреїв своєї домівки.
Останні окличні питання, які й досі актуальні, змушують замислитися над несправедливістю, адже ми отримали незалежність, але досі потерпаємо від так званого братнього народу. Але страшніше те, що за роки життя в СРСР люди забули наші традиції, звичаї, мову, культуру; а верхів’я влади все ще орієнтується на Росію. Проте я вірю, що наш час прийде, молоде покоління вже підростає з усвідомленням своєї національної приналежності – й через декілька років ми зможемо змінити нашу країну на краще.
Я особисто дякую ліцею за те, що змінилося моє світосприйняття: мені вже необхідно розмовляти українською.
«Слово, чому ти не твердая криця?..»
По-перше, я дивуюсь самовіддачі та самопожертві Лесі Українки. І так хочеться зробити, щоб її творчість не згинула, щоб не згаснула в небуття, щоб до кожного дійшли її слова.
«Мріє, не зрадь!..»
У житті не слід розкидатися мріями, варто обрати одну, заради якої не дарма й згинуть.
«Подорож до моря»
Вчитися помічати красу рідного місця.
Напевно, то великий страх померти на чужині, ніким не знаним, ніким не згаданий і не пом’янутий.
«Хвиля»
Не варто одразу впадати у відчай, у нас залишається віра й надія в краще майбутнє, їх не слід оминати, а навпаки сподіватися й викинути сумні думки.
«Стояла я і слухала весну…»
Весна дає нові сили, натхнення, надії… Вона обіцяє, що все буде добре. Мені здається, що кожний початок цієї пори року завжди теплий, ясний, романтичний. Вона, як і природу, пробуджує і нас, шепоче наші мрії, щоб звільнити від пут сну.
«Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…»
Я б хотіла мати таке кохання, коли двоє один без одного не можуть жити, навіть на хвильку роз’єднатися. Так сумно, аж сльози ллються, бо це мука любити не взаємно. Тим більше болячи бути поряд з тим, кого кохаєш, дуже часто, бути друзями, постійно його бачити, й розуміти, що не отримаєш зворотного відгуку, не відчуєш тих емоцій, які може дарувати тільки взаємно кохана людина.
«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами»
Чому стало так печально? Я не знала ще такої неземної любові, та й земну не мала. Але душа відчуває це, ніби я сама ще чогось не розумію: мій мозок ще не визнав, але серце знає й ридає. Моє нутро бажає палючих поцілунків і зігріваючих обіймів, а голова відказує, що мрії навіяні байдужими рядками.
«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»
Мені хочеться дізнатися чи, справді, кохання дає силу й водночас її забирає. Чи, дійсно, кохання таке саможертовне.
«Уста говорять: “Він навіки згинув!..”»
Не хочу! Не хочу я пізнавати, що таке смерть. Будь-чиєї: ні батька, ні мати, ні друзів, ні тим паче коханої людини… Я взагалі не знайома з нею, і не хочу зустрічатися.