Ім'я файлу: Курсова.docx
Розширення: docx
Розмір: 56кб.
Дата: 11.11.2020
скачати
Пов'язані файли:
1.pdf
План.docx
План.docx
Реферат_Буркало.docx


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИРОДНИЧО-ГУМАНІТАРНИЙ КОЛЕДЖ

ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»



Реєстраційний номер ______ студентки ІІІ курсу

«____»____________ 2020 р. групи «Право» - 33

денної (заочної) форми навчання

Попович Євгенії Миколаївни

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Цивільне право» на тему:

«Національне та міжнародне право як взаємопов’язані системи права»

Рекомендовано до захисту:

«____»_____________ 2020 р. Науковий керівник

_______________ __________ _________________

(Гошовська О. І.)


Робота захищена «____»____________ 2020 р. з оцінкою _________________

Підпис членів комісії ______________________________________________

Ужгород 2020

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ І. Поняття та загальна характеристика національного права…………………………………………………………………………………6

    1. Поняття та особливості національного права…………………….…6

    2. Структура національного права……………………………………...9

РОЗДІЛ ІІ. Поняття та ознаки міжнародного права………………………12

РОЗДІЛ ІІІ. Співвідношення міжнародного та національного права………………………………………………………………………………...18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………....25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..27

ВСТУП
Актуальність теми. Питання щодо співвідношення норм міжнародного і національного права, їх юридичної сили, а також узгодження між собою має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Концептуальне дослідження цієї проблеми в теорії права має свою історію, яка відображає еволюцію ідей, що стосуються співвідношення міжнародного й національного права.

У вітчизняній юридичній літературі останніх років інтенсифікується обговорення питання про співвідношення міжнародного права з правом національним, зокрема про можливість визнання примату одного з них стосовно іншого у площині конституційного законодавства. Стверджується, зокрема, про несумісність принципів пріоритету міжнародного права і верховенства конституції, необхідність включення у національне законодавство всіх міжнародних договорів, незалежно від наявності згоди парламенту, недопустимість заміни правила міжнародного договору певною наступною, більш пізньою нормою національного законодавства, а також наступного конституційного контролю укладених міжнародних договорів.

Найчастіше зараз, як і раніше, одна група авторів пропонує розглядати міжнародне і національне право на засадах єдності, монізму. Інші ж наполягають на відокремленості, автономності міжнародного і національного права. Висловлена й така думка, що міжнародні договори України взагалі не є частиною її національного законодавства, а посилання на принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань для обґрунтування пріоритету норм міжнародних договорів не є юридично коректним, оскільки він прямо не зафіксований у Конституції України.

Ось чому питання співвідношення національного та міжнародного права в умовах глобалізації надзвичайно актуальне. Ці дві самостійні правові системи не існують ізольовано одна від одної. На особливості нормотворчості в міжнародному праві впливають національні правові системи, які знаходять своє відображення у зовнішній політиці та дипломатії держав. Міжнародне право, в свою чергу, відіграє важливу роль у формуванні національного законодавства. Водночас, аксіомою є те, що система національного права знаходиться під впливом міжнародного права. Підтвердженням може слугувати той факт, що норми більшості новітніх основних законів, якими встановлено засади правового статусу громадянина, запозичені з ключових міжнародних актів про права людини. Важливе значення мають також положення конституцій, які відображають зміст основних принципів міжнародного права, створюють юридичні передумови для участі держав у різних інтеграційних процесах, забезпечують реалізацію норм міжнародного права у внутрішньодержавних відносинах

Теоретичну базу дослідження склали праці відомих вчених, таких як: К.М. Ажахова, Ф.М. Бурлацького, В.А. Карташкіна, Л. Васечко, І. Дахно, Н. Малишева, В. Опришко, В. Плавич, Н. Пронюк, П. Рабінович, О.А. Лукашевої, Т.Д. Матвєєвої, В.Ф. Погорілка, А.Х. Саідова, Р.Ю. Шульги та ряд інших вчених.

Метою курсової роботи є комплексний теоретичний аналіз національного та міжнародного права, а також також їх взаємозв’язок у системі права.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

  • дати визначення основного поняття національного права;

  • з’ясувати загальну характеристику національного права;

  • проаналізувати поняття та ознаки міжнародного права;

  • визначити співвідношення міжнародного та національного права.

Об’єктом дослідження курсової роботи є норми національного та міжнародного права.

Предметом дослідження курсової роботи є теоретико-концептуальні підходи до висвітлення проблеми співвідношення міжнародного та національного права.

Методи дослідження курсової роботи стали сукупність загальновизнаних принципів та методів наукового пізнання. Для одержання наукових результатів застосовувалися загальнонаукові принципи та підходи, які забезпечили єдність аналізу, історизм, об’єктивність дослідження тощо. Історико-правовий, історико-порівняльний, нормативний, діалектичний, системно-структурний та інші методи були задіяні з метою досягнення розуміння співвідношення національного та міжнародного права, його окремих норм, принципів та інститутів.

Структура роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 28 сторінок, список використаних джерел містить 21 найменування і розташований на 2 сторінках.

РОЗДІЛ І

ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА


    1. Поняття та особливості національного права

Право будь-якої держави − це не просто сукупність правил поведінки, а й певна система норм, пов’язаних внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдність зумовлена сутністю права, його принципами, політичною та економічною системами. У сучасній державі право має не лише відповідати загальному економічному становищу, а й бути внутрішньо погодженим виразником, який би не спростовував сам себе через внутрішні суперечності. Єдність права зумовлена сутністю, змістом і функціями права, які об’єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності, конкуренцією між індивідами і різними організаціями [21, c. 69].

Національне право в сучасному розумінні – це система юридичних норм, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини на засадах справедливості та свободи. Це універсальний регулятор суспільних відносин. Право являє собою єдину, цілісну систему, яке є сукупністю обов'язкових до виконання правил (норм), встановлених державою. Саме в нерозривному зв'язку з державою полягає специфіка і принципова відмінність права від інших соціальних нормативів, що діють в суспільстві і грунтують свій авторитет на інших джерелах (звичаї, традиції тощо). Через самостійний розвиток правова система в кожному із регіонів набула властиві тільки їй риси. Таким чином, сучасний світ складається з великої кількості національних правових систем, кожна з яких відображає правове становище конкретної держави. У чому ж різниця між цією величезною кількістю правових систем, від чого вони залежать і в чому виражаються? [21, c. 69]

Юрист-практик, чия увага зосереджена на своєму національному законодавстві, відповідаючи на це запитання, скаже, що в різних країнах застосовуються різні норми права. І дійсно, це перше, що кидається в очі, коли йдеться про різні правові системи. Але різниця залежить не тільки від тих норм, які входять в право, оскільки право не тільки сукупність норм, це складне явище, яке виступає як система. Вона складає норми в конкретні групи, використовує конкретні засоби створення і тлумачення норм. Навіть підготовка юриста не складається лише із вивчення напам’ять правових норм, які діють саме в цей час [10, c. 71].

В останні роки визначення національного права з позицій нормативного підходу було розроблено і аргументоване багатьма видатними вітчизняними та зарубіжними вченими, а саме, національне право − це:

  • система загальнообов’язкових, формально-визначених норм, які виражають зумовлену економічними, духовними та іншими умовами життя державну волю суспільства, її загальнолюдський та класовий характер; видаються державою у визначених формах і охороняються від порушень поряд з мірами виховання та переконання, можливістю державного примусу; є державним регулятором суспільних відносин;

  • система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки загального характеру (норм права), які у встановленому порядку санкціонуються або формулюються державою та забезпечуються можливістю застосування державного примусу;

  • система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених і охоронюваних державою правил поведінки, що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту певним суспільством, і служить для регулювання суспільних відносин тощо [21, c. 70].

Отже, основою нормативного підходу до праворозуміння є розгляд національного права як системи взаємопов’язаних між собою правових норм. Такий підхід підкреслює дві важливі властивості права: воно складається з норм права; норми права у своїй сукупності утворюють право як цілісне явище, певну соціальну нормативну систему. Отже, система права відображує тільки внутрішню будову (форму) права як системи правових норм.

Різниця між правовими системами багатьох країн може стати набагато меншою, якщо виходити не з конкретних правових норм, а із більш-менш постійних елементів, які використовуються для створення, тлумачення, оцінки норм. Самі норми можуть бути різноманітними до нескінченності, але засоби їх створення, систематизації, тлумачення показують наявність деяких типів, котрих вже й не так багато[21, с. 70].

О. Ф. Скакун, зазначивши, що наявність у державі власної національної правової системи зумовлена тим, що в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, особливості правового менталітету, правової культури, які склались історично, підкреслює, що в будь-якій державі правова система, будучи невід’ємним елементом правової культури, детермінована історичними й географічними чинниками і є частиною соціальної системи держави. Спираючись на такі вихідні положення, вона визначає правову систему як комплекс взаємопов’язаних та узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правова свідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок тощо) [17, c. 257].

Наголошується на тому, що правова система є одним із різновидів соціальних систем і у працях Н. М. Оніщенко, яка виходить у своїх дослідженнях з того методологічного посилання, що система взагалі — це впорядкована сукупність елементів, взаємопов’язаних і взаємодіючих, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю й автономністю функціонування [5, c. 36].

На її думку, вказані ознаки притаманні і правовій системі, хоча поняття останньої «означає набагато більше, ніж просто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи». На підставі зазначеного пропонується правову систему трактувати як об’єктивне, історично закономірне явище, яке включає в себе взаємопов’язані, взаємообумовлені й взаємодіючі компоненти: право й законодавство, що його втілює, юридичні установи та юридичну практику, суб’єктивні права й обов’язки, правовідносини, правову ідеологію та ін [13, c. 62].


    1. Структура національного права

Структура національного права, як і структури інших соціальних явищ, невидима і невідчутна, але вона може бути пізнана через вивчення двох моментів:

а) властивостей елементів (вони визначають структуру, її характер);

б) взаємодію елементів системи права [17, c. 257].

В юридичній дійсності склалась однозначна думка, що структурними елементами системи права є: норма права; інститут права; підгалузь права; галузь права.

Правова норма – первинний елемент системи права. Вона являє собою встановлене або санкціоноване державою загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки, що надає учасникам регульованого відношення суб’єктивні права і юридичні обов’язки, що покладає на них. Правові норми регулюють лише ті суспільні відносини, які на даний момент є для держави найбільш важливими, та об’єктивно потребують такого врегулювання. Норма права складає основу будь-якої системи права. Це "цеглинка", за допомогою якого створюються всі галузі і інститути права. Саме в нормі права виражаються основні риси права - нормативність, формальна визначеність, забезпечення силою держави [17, c. 258].

Головний елемент системи права – галузь права – це відносно самостійна частина системи права, що складається із сукупності однорідних правових норм, що відокремилися усередині даної системи, які регулюють певну сферу специфічних суспільних відносин своїм особливим методом (адміністративне, сімейне, кримінальне право тощо). По субординації в правовому регулюванні розрізняють матеріальні і процесуальні галузі права. Матеріальні галузі права (матеріальне право) – прямо регулюють суспільні відносини. До них відносяться конституційне (державне), цивільне, адміністративне, кримінальне і ін. галузі права [10, c. 72].

Процесуальні галузі права (процесуальне право) – визначають процедуру реалізації норм матеріального права і похідні від нього. Матеріальним галузям права – адміністративному, цивільному, кримінальному відповідають процесуальні галузі права – адміністративно–процесуальне, цивільно–процесуальне, кримінально–процесуальне. Дискусійним є питання про природу комплексних галузей права. Їх називають ”не самостійними”, вважаючи, що вони не мають свого предмету і методу, або вважають, що вони є не галузями права, а галузями законодавства [10, c. 72].

У рамках найбільш великих правових галузей виділяються підгалузі права, які поєднують кілька інститутів однієї й тієї ж галузі. Підгалузі права регулюють певні масиви суспільних відносин в межах певної галузі права. Зовнішнім вираженням підгалузі є наявність у ній такої групи норм, що містить загальні принципові положення, властиві декільком (але не всім) правовим інститутам даної галузі. Наприклад, галузь цивільного права має в своєму складі такі підгалузі: зобов’язальне право (об’єднує ряд правових інститутів – поставки, підряду, страхування), спадкове право, авторське право, патентне право, житлове право; галузь фінансового права – банківське право, податкове право; галузь екологічного права – лісове право, гірське право, водне право; конституційне право – виборче право [10, c. 73].

Правовий інститут – це об’єктивно відокремлена всередині однієї галузі або декількох галузей права сукупність взаємозалежних юридичних норм, що регулюють невелику групу видових, якісно однорідних родинних відносин. Класифікація правових інститутів різноманітна. Насамперед, інститути діляться:

  • по галузях права – на цивільні, кримінальні, адміністративні та ін.;

  • за принципом субординації – вони діляться на матеріальні (інститут лізингу, поставки в цивільному праві) та процесуальні (інститут закриття кримінальної справи – в кримінально – процесуальному праві);

  • за функціональним призначенням – регулятивні (інститут дарування в цивільному праві) та охоронні (інститут відкриття спадщини) [10, c. 73].

Крім того, інститути підрозділяються за сферою розповсюдження на:

  • галузеві – включають в себе норми однієї галузі права, наприклад (інститут громадянства в конституційному праві);

  • міжгалузеві – включають в себе норми двох і більше галузей права, наприклад (інститут відповідальності за екологічні злочини);

  • комплексні – інститут охорони праці, який включає в себе норми трудового права (створення безпечних умов праці), адміністративного права (порушення правил охорони праці), цивільного права (відшкодування збитків при погіршенні стану здоров’я), кримінального права (порушення законодавства по охороні праці, що призвело до тяжких наслідків чи смерті потерпілого) [10, c. 74].

Таким чином, система національного права – це об’єктивно обумовлена економічним і соціальним устроєм суспільства внутрішня організація права, яка полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та диференціації їх на галузі (матеріальні та процесуальні), підгалузі та інститути права. Держава і право взаємозалежні один від одного, але в теж час вони відносно самостійні друг від друга. Якщо держава видає правові акти, забезпечує їх дотримання і у разі невиконання містяться в них вимог застосовує примусову силу, то право, у свою чергу, активно впливає на державу шляхом встановлення загальнообов'язкових для всіх його органів, посадових осіб і організацій правил поведінки. За допомогою норм права закріплюється їх статус, визначаються рамки їх діяльності, встановлюється їх структура, порядок діяльності і взаємин.

РОЗДІЛ ІІ

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Міжнародне право займає особливе місце в системі права. Воно регулює міждержавні та пов’язані з ними внутрішньодержавні відносини, які в цілому визначаються існуванням системи міжнародно-правових норм. При цьому міжнародне право пов’язане із самостійним правовим комплексом, норми якого встановлюються за допомогою узгодженого волевиявлення держав та реалізуються як в здійсненні міжнародного співробітництва, так і у внутрішньодержавній сфері [11, c. 135].

В сучасному світі вченими запропоновано понад тисячу різноманітних визначень міжнародного права, але їм так і не вдалося дійти згоди навіть з найбільш принципових питань. Для прикладу можна навести дві крайні точки зору в розумінні міжнародного права. Одна група вчених наполягає на тому, що міжнародне право – це система юридичних норм, які створені визнаними і вповноваженими на те суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Інша вважає, що міжнародне право – це сам процес прийняття і втілення в життя владних рішень. Він зводиться до одночасної реалізації трьох завдань:

  1. застосування чинних норм міжнародного права;

  2. ліквідацію небездоганних минулих правових рішень;

  3. встановлення цілей у спільних інтересах суб'єктів і забезпечення їх засобами досягнення [16, c. 127].

Для першої групи вчених більш важливою є статика міжнародного права, для другої – динаміка. Розуміння міжнародного права першими більше відповідає природі того права, яке функціонувало від Вестфальського миру 1648 р. і до Другої світової війни. Для нього характерна невелика динаміка змін, безумовне сповідання державного суверенітету, визнання волі та інтересу держави як основного фактора міжнародного правотворення. Після прийняття Статуту ООН міжнародне право розвивається надзвичайно динамічно, що служить підставою для обґрунтування другої позиції [16, c. 128].

Термін «право між народами» (лат. “Jusintergentes”) походить від римського права «право народів» (лат. “jusgentium”). Його ввів в побут у XVI ст. іспанський юрист В. де Вікторія. У той же час прийнято вважати, що становлення міжнародного права як науки відбувалося в XVII ст. Засновником сучасної науки «Міжнародне право» вважається голландський вчений-юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583–1645 рр.), який вперше ввів в обіг термін «міжнародне право» в опублікованому ним трактаті «Про право війни та миру» (1625 р.), дав систематизований виклад вказаного поняття як особливої галузі права, що діє і під час війни, і в мирний час. У подальшому розвиток міжнародного права знайшов своє відображення в працях С. Пуффендорфа (1632–1694 рр.), І. Канта (1724–1804 рр.), Г. Гегеля (1770–1831 рр.) та інших зарубіжних філософів і юристів [11, c. 135].

В Україні термін «міжнародне право» став використовуватися з середини XIX ст. З моменту наукового дослідження і вивчення міжнародного права в СРСР було видано кілька десятків підручників і значну кількість наукових праць, в яких пропонувалося визначення цього поняття. Так, в кінці XIX ст. професор Харківського університету О. Стоянов (1830–1907 рр.) під міжнародним правом запропонував розуміти «сукупність загальних засад і правил, якими визначаються взаємні відносини самостійних держав і вирішуються сутички в законах і звичаях окремих народів, для зміцнення і розвитку всесвітнього цивільного обороту» [11, c. 135].

Необхідно відзначити, що в «Юридичної енциклопедії» термін «Міжнародне право» (англ. “International law”) визначається як поняття, що застосовується для позначення міжнародного публічного права, яке є системою юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами, а також за участю інших суб’єктів міжнародно-правових відносин у сферах між- державного співробітництва, і визначають їх взаємні права та обов’язки. При цьому вказується на те, що міжнародне право як система регулювання міждержавних відносин була вироблена в Стародавній Греції і Стародавньому Римі та представляла певні правила, що забезпечують впорядкування міжнародних зв’язків, наприклад, загальний обов’язок дотримуватися миру під час урочистостей, міждержавні договори, недоторканність послів тощо, що мали, як правило, релігійний характер [8, c. 256].

На думку М. В. Буроменського, міжнародне право є особливою системою юридичних норм та принципів, що регулюють міжнародні відносини між державними органами та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав та обов’язків [2, с. 54].

У сучасній юридичній науці міжнародне право розуміється як сукупність міжнародно-правових норм, самостійна галузь права, що регулює міжнародні відносини і деякі пов’язані з ними внутрішньодержавні відносини; самостійна комплексна нормативна система права, сукупність юридичних норм, створюваних спільно державами шляхом узгодження їх воль; особлива система юридичних норм, що регулюють міждержавні відносини [20, c. 50].

Також під міжнародним правом розуміється сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб’єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, з метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру [9, c. 35].

Отже, міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з метою забезпечення миру і співробітництва.

Характерні риси міжнародно-правової системи в порівнянні з внутрішньодержавною системою права:

  1. Особливий спосіб створення норм: у міжнародному праві – самими суб'єктами права (насамперед державами), у внутрішньодержавному праві – законодавчими, виконавчими, а в деяких правових системах – і судовими органами;

  2. Особливі суб'єкти права: в міжнародному праві – держави, міждержавні організації, народи і нації, що борються за незалежність (держави у стані утворення), державоподібні утворення і лише частково і в суттєво обмеженому обсязі фізичні особи; у внутрішньодержавних правових системах – як правило, фізичні та юридичні особи, органи державної влади й місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації, інші соціальні об'єднання;

  3. Особливі предмети правового регулювання: в міжнародному праві – відносини між суб'єктами міжнародного права; у внутрішньодержавному праві – відносини між суб'єктами національної системи права, які перебувають у межах юрисдикції конкретної держави;

  4. Особливі об'єкти права: в міжнародному праві – міжнародні відносини, які складаються з приводу певних матеріальних і нематеріальних благ; у національному праві внутрішньодержавні відносини, які складаються з приводу тих самих благ і благ, що перебувають цілком у юрисдикції конкретної держави;

  5. Особлива соціальна сутність права: норми міжнародного права мають загальнодемократичний характер, норми внутрішньодержавного права завжди збігаються з сутністю держави правотворця (соціалістичні, буржуазні тощо);

  6. Особливий характер побудови системи права: міжнародне право – координаційна система права; внутрішньодержавні системи – субординаційні;

  7. Особливі джерела права: в міжнародному праві – міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення міжнародних міждержавних організацій і деякі інші; у внутрішньодержавному праві – закони та підзаконні акти;

  8. Особливий порядок застосування примусу для дотримання норм міжнародного права: у міжнародному праві примус здійснюється самими суб'єктами права на індивідуальній чи колективній основі, на основі діючих принципів і норм у межах, зазначених чинними міжнародними договорами і звичаями; у внутрішньодержавному праві примус здійснюється тільки державними органами в межах повноважень, окреслених національним правом [16, c. 233].

Особливість міжнародного права також полягає в предметі регулювання, що включає:

  • питання, що мають виключно міжнародний характер та не можуть відноситися до внутрішньої компетенції держав (наприклад: міжнародна безпека, режим відкритого моря, дослідження космосу, режим Антарктики);

  • питання, не пов’язані з загальнолюдськими інтересами, розв’язання яких можливо тільки при сумісних зусиллях держав (наприклад: вирішення питань подвійного громадянства, режим державних кордонів, правова допомога при видачі осіб, що вчинили злочин);

  • питання, що відносяться до внутрішньої компетенції держав, але з метою більш ефективного їх розв’язання, доцільно врегульовувати на міждержавному рівні (наприклад: захист прав людини, надання допомоги при ядерних аваріях) [8, c. 258].

Система міжнародного права включає міжнародну правотворчість; міжнародну відповідальність; право міжнародних договорів; право міжнародних організацій; право зовнішніх відносин; право міжнародної безпеки; міжнародне право в період збройних конфліктів; міжнародно-правовий статус населення; міжнародне гуманітарне право; міжнародне економічне право; міжнародне кримінальне право; міжнародно-правовий статус території; міжнародне морське право; міжнародне повітряне право; міжнародне космічне право тощо [8, c. 258].

Система міжнародного права як юридичної науки ширша, ніж система галузі, та, крім вищевказаних підсистем, включає теоретичні положення (предмет, метод, функції, суб’єкти та історія міжнародного права, взаємодія міжнародного та внутрішньодержавного права тощо). Сучасне міжнародне право часто називають правом Статуту ООН. І дійсно, саме Статут ООН закріпив основні принципи міжнародного права, які на 25-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (1970 р.) були конкретизовані у відповідній декларації. Надалі Гельсінський заключний акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.) доповнив основоположні принципи і вніс ряд нових загальнозначущих принципів міжнародного права, які, будучи загальними нормами, мають найбільше значення для забезпечення миру і безпеки, визначають загальні правила поведінки суб’єктів міжнародних відносин [8, c. 259].

Отже, знання та розуміння основ міжнародного права сьогодні є вкрай актуальним не тільки для юриста, але й для звичайного громадянина. Відповідні знання дають можливість зрозуміти події які відбуваються в світі, оцінювати їх та самостійно робити висновки. Міжнародне право має стати правовою системою, заснованою на визнанні взаємозалежності світу для всього людства, пріоритету прав і основних свобод людини, поваги суверенітету кожної держави, невтручання у внутрішні справи інших держав і забезпечення кожного народу права вибору свого шляху розвитку, його політичної, економічної, військової та екологічної безпеки, і при цьому зазначені загальнолюдські цінності відповідають національним інтересам кожної країни, інтересам міжнародного співтовариства в цілому. Розвиток і дотримання норм міжнародного права сприятиме вдосконаленню механізмів співробітництва між державами і забезпеченню безпеки в світі. Міжнародне право здійснює значний вплив на національне право. Особливо цей процес активізувався з закріпленням перспектив про приєднання України до європейського економічного простору.

РОЗДІЛ ІІІ

СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА
Виявлення спільних рис та особливостей у міжнародно-правовій та національно-правових системах держав дає змогу глибше зрозуміти їх, з’ясувати характер відносин, що виникають між ними. Норми міжнародного права впливають на норми національного права завдяки тому, що нові держави вступають до різних міжнародних організацій. Як зазначають В. Є. Гулієв і О. В. Колесніков, вступ національних держав до міжнародних організацій вимагає певних змін чинного законодавства [7, c. 178].

Відомо, що в юридичній науці існують різні підходи до вирішення проблеми співвідношення національного та міжнародного права, які традиційно формулюють у вигляді двох головних теорій. Перша група вчених розвивала твердження, що національне та міжнародне право — це дві самостійні правові системи, два різні правопорядки (дуалістична теорія). Не заперечуючи можливості взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть діяти у внутрішньодержавному правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах. Інша група вчених обґрунтовувала концепцію визнання міжнародного та внутрішнього права єдиною системою права (моністична теорія). При цьому, одні прихильники монізму виходять із верховенства внутрішнього права, а інші — з верховенства міжнародного права [19, с. 234].

Необхідно зазначити, що в сучасних умовах визнання примату норм міжнародного права набуває особливого значення, адже право відіграє все більшу роль та набуває нових ознак глобальності. Разом із тим, пріоритет міжнародного права над національним прийнято розглядати як одну з особливостей впливу глобалізації на національне право [3, с. 37].

Особливістю багатьох новітніх конституцій сучасних держав є те, що в них визначене співвідношення за змістом і формою національного права з міжнародним правом. Вступ до міжнародних організацій, а також підписання міжнародних договорів і конвенцій зумовлює добровільну правову зв’язаність держави взятими на себе відповідними зобов’язаннями, що призведе до обмеження суверенітету національної держави. Разом з тим, ця ситуація дозволяє національним державам реалізувати свої функції, спираючись на нові можливості міжнародного характеру, засновані на узгоджених рішеннях інших держав і міжнародних організацій. Із приводу ступеня взаємовпливу національного і міжнародного права деякі науковці висловлюють оптимістичне бачення такої динаміки. Зокрема, К. Осакве вказує за можливе злиття національного права з правом міжнародних організацій. Але повної заміни національного права міжнародним відбутися не може, хоча й спостерігається зближення національних правових систем, оскільки право кожного суспільства розвивається за власним сценарієм і має свої специфічні риси [12, c. 84].

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія:

  • Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне.

  • Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право [6, c. 8].

Слід також зазначити, що динаміка співвідношення норм міжнародного і національного права свідчить про поширення сфери регулювання міжнародного права, перш за все, за рахунок залучення до його орбіти нових напрямів, пов’язаних із міжнародним співробітництвом. Крім того, поширюється сфера так званого сумісного регулювання суспільних відносин нормами міжнародного і національного права. Прикладом цього є регулювання такої важливої сфери, як права людини, екологічна сфера [7, c .179].

Загалом науковці виділяють дві основні теорії щодо співвідношення національного та міжнародного права:

    1. Монізм – основоположником якої є німецькі послідовники Г. Гегеля (А. Цорн, А. Лассон, В. Кауфман). Прихильники цієї теорії більш схиляються до того, що міжнародне право має «більшу владу» над національним, чим навпаки. Такої версії дотримуються не лише прихильники школи природного права та одного з її напрямів – нормативізму, а й соціологічної та психологічної шкіл;

    2. Дуалізм – основоположником якої є відомий німецький юрист Г. Тріпель. Прихильники цієї теорії вважають, що все ж є відмінність і незалежність двох систем права, між якими існує взаємозв’язок, але які не є взаємно підпорядкованими [7, c. 179].

Не можна заперечувати, що концепції взаємної відокремленості (дуалізм) та єдності (монізм) міжнародного і національного права, розроблені насамперед у працях німецьких вчених кінця ХІХ — початку ХХ століття, увібрали певний досвід міжнародних відносин на відповідному історичному етапі. Однак не можна також не брати до уваги висновки сучасних вчених-міжнародників, які констатують контр продуктивність, відірваність від практики та недостатню обґрунтованість обох концепцій. Проблема полягає, зокрема, у тому, що і монізм, і дуалізм намагаються співвіднести міжнародне і національне право так, ніби обидва правові порядки мають спільний об’єкт правого регулювання — міжнародні чи внутрішньодержавні відносин, що навряд чи є правильним. І ось чому [14, c. 85].

1. Міжнародний договір являє собою форму втілення узгодженої волі держав — суверенних суб’єктів міжнародних відносини (ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Міжнародний договір не підпорядковується нормам національного права будь-якої окремої держави; питання чинності та застосування міжнародних договорів регулюється правом міжнародних договорів [14, c. 85].

Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами й нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Як визнано в літературі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заключний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні звичаї). Можна вважати, що людство виробило “своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві” [4, с. 10].

Проте міжнародні стандарти у сфері прав людини – це не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя. На думку С. Черниченка, міжнародні стандарти в галузі прав людини – це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов’язки держав. Тим часом Л. Шестаков висловлює заперечення, що права людини неможливо імпортувати, оскільки в кожному суспільстві вони мають специфіку. Міжнародні стандарти – тільки бездушні форми, а змісту й духовності вони набувають у державному відокремленому суспільстві [4, c. 10].

На мою думку, норми міжнародного гуманітарного права умовно можна поділити на декілька груп. Перша група ґрунтується на нормах, які є обов’язковими для всіх держав у їх відносинах з людьми. Друга група відбиває норми, які слугують спільній боротьбі держав із грубими масовими порушеннями прав людини, які можуть негативно вплинути на систему міжнародних відносин. Наступна група норм об’єднує типові положення, що стосуються забезпечення ряду конкретних прав людини.

  1. Намагаючись дати юридичну кваліфікацію співвідношенню міжнародного і національного права, визначити пріоритет першого чи другого, прихильники монізму і дуалізму тим самим зміщують акценти дискусії, що у практичному плані зводиться до обрання найбільш ефективного механізму взаємодії міжнародного і національного права як двох окремих систем у тій специфічній ситуації, коли предметом відповідних міжнародних зобов’язань держави є питання внутрішньодержавних правовідносин [15, c. 26].

При цьому, видається, що така взаємодія характеризується наступним:

  • забезпечення ефективної взаємодії національного законодавства і практики з міжнародним правом — вияв доброї волі національного парламенту;

  • національні органи влади вільні у виборі конкретних шляхів забезпечення такої взаємодії;

  • міжнародні зобов’язання не впливають на верховенство національного закону у внутрішньодержавній сфері, так само як національний закон не здатний вплинути на обов’язковість зобов’язань держави у міжнародних відносинах [14, c. 87].

Саме така характеристика взаємодії міжнародного і національного права обумовлює пошук найбільш ефективних шляхів її забезпечення. Їх очевидний плюралізм забезпечує наукову цінність порівняльноправових досліджень такого досвіду у різних країнах.

  1. У контексті взаємодії національного права з міжнародним виникає питання про визначення чинників, що обумовлюють її динаміку. Насамперед стимулюючий вплив на взаємодію національного права з правом міжнародним здійснює саме міжнародне право, норми якого, а також їх тлумачення та застосування у міжнародних відносинах зазвичай враховують істотні національні інтереси держав, найважливіші норми національного законодавства. Що ж стосується факторів, які зумовлюють динаміку взаємодії національного права з міжнародним на власне національному рівні, то такі фактори досить ґрунтовно досліджувалися у науковій літературі [14, c. 88].

Умовно такі фактори можна поділити на дві категорії: політичні фактори (дотримання зобов’язань виходячи з потреб внутрішньої політики, економічних умов держави, взаємовигоди тощо) та соціально-психологічні (відчуття задоволення, страху, конформність, інерція, звичка або традиція). Фактори внутрішньої політики можуть істотно вплинути на динаміку взаємодії національного права з міжнародним. Зміна політичних уподобань у суспільстві, вибори до парламенту, оновлення складу уряду, погіршення чи поліпшення стану національної економіки, зміни у бюджетній політиці здатні цілком пожвавити, або ж, навпаки, обмежити взаємодію національного права з міжнародним, вплинути на ставлення органів законодавчої влади і правосуддя до міжнародних зобов’язань держави [14, c. 89].

Динаміку взаємодії національного і міжнародного права обумовлюють і соціально-психологічні фактори. Зокрема, національні органи законодавчої влади, уряд і суди можуть обирати стратегію як найефективнішої взаємодії з міжнародним правом через острах санкцій, небажання потрапити у міжнародну ізоляцію, перетворитися у країну-ізгоя в очах світової спільноти (негативна мотивація) або ж через усвідомлення народом своєї глибинної єдності з оточуючим світом, іншими країнами регіону, бажанням розвивати міжнародні економічні і культурні зв’язки тощо [14, c. 89].

Взаємозалежність і взаємодія міжнародного і національного права відображає сучасну об’єктивну реальність і обумовлена необхідністю співіснування і взаємодії світової спільноти. Чим більше держава залучена до системи міжнародних відносин, тим більше вона залежить від міжнародного співтовариства, тим більше стає відкритою правова система цієї держави для безпосередньої дії міжнародного права і тим більшою є вірогідність того, що ця держава визнає пріоритет міжнародного права. У зв’язку із цим держави, які орієнтують свою економіку на світовий ринок і мають незначну стратегічну вагу або відчувають гостру нестачу в інвестиціях, ретельно узгоджують своє національне законодавство з міжнародним правом або визнають пріоритет міжнародного права і допускають його безпосередню дію у національній сфері, щоб викликати до себе довіру й отримати захист світової спільноти [7, c. 180].

Інакше виглядає справа з наддержавами, які у багатьох міжнародних питаннях мають вирішальний голос і ведуть діалог із міжнародною спільнотою «на рівних». Це значною мірою і визначає ставлення таких країн до міжнародного права як до права, яке не можна ігнорувати, але й повністю підпорядкуватися якому й орієнтувати на яке свої національні правові системи також не варто. Безумовно, малі держави і наддержави непорівнянні за силою, але коли невелика країна строго виконує свої міжнародно-правові зобов’язання, вона тим самим ідентифікує себе зі світовим співтовариством. Так що навіть наддержави змушені рахуватися з ними, оскільки відкрито порушити право малої держави означає порушити порядок світової спільноти [7, c. 180].

Отже, наведена характеристика взаємодії міжнародного і національного права робить доцільним пошук найбільш ефективних методів забезпечення такої взаємодії. Очевидний плюралізм цих методів обумовлює наукову цінність порівняльно правових досліджень відповідного досвіду у різних країнах. З наведеного також випливає обумовленість динаміки взаємодії міжнародного і національного права впливом низки чинників. До них належать, насамперед, різноманітні чинники внутрішньої політики держави, що обумовлюють формування національного законодавства і правової практики, чинники соціальнопсихологічного характеру у вигляді реакцій низького (острах, підкорення авторитету) і високого рівня усвідомлення (бажання інтеграції, розуміння соціокультурної єдності з певними країнами), чинники міжнародної правосвідомості і міжнародної обізнаності народних депутатів, державних посадовців, суддів.

ВИСНОВКИ
Основою нормативного підходу до праворозуміння є розгляд національного права як системи взаємопов’язаних між собою правових норм. Такий підхід підкреслює дві важливі властивості права: воно складається з норм права; норми права у своїй сукупності утворюють право як цілісне явище, певну соціальну нормативну систему. Отже, система права відображує тільки внутрішню будову (форму) права як системи правових норм.иСистема національного права – це об’єктивно обумовлена економічним і соціальним устроєм суспільства внутрішня організація права, яка полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та диференціації їх на галузі (матеріальні та процесуальні), підгалузі та інститути права. Держава і право взаємозалежні один від одного, але в теж час вони відносно самостійні друг від друга.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з метою забезпечення миру і співробітництва. Знання та розуміння основ міжнародного права сьогодні є вкрай актуальним не тільки для юриста, але й для звичайного громадянина. Відповідні знання дають можливість зрозуміти події які відбуваються в світі, оцінювати їх та самостійно робити висновки.

Можна виділити основні ознаки міжнародного права: міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів; ці норми створюються шляхом фіксованої (договірної) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права; ці норми визнаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових; реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах. міжнародне право виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

На сучасному етапі суспільного розвитку однією з найбільш важливих теоретичних та практичних проблем є співвідношення національного та міжнародного права. На основі проведеної характеристики співвідношення міжнародного та національного права, потрібно зазначити, що право за своєю формою повинне бути належним чином організовано, внутрішньо погоджено, щоб не спростовувати себе в силу внутрішніх протиріч, тобто мати властивість системності. Більшість вітчизняних учених говорять про міжнародне право як про систему юридичних норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права, створюваних шляхом узгодження позицій учасників міжнародних відносин і забезпечуваних у разі потреби індивідуальним чи колективним примушенням. Дослідження особливостей та проявів проблем співвідношення міжнародного й національного права є перспективним напрямом подальших наукових пошуків у розробці ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина будь-якої держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Конституція України: станом на 1 верес. 2016 р.: відповідає офіц. тексту. Харків: Право, 2016. 82 с.

  2. Буроменський М. В. Міжнародне право: Навчальний посібник. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 336 с.

  3. Васечко Л. О. Взаємозв’язок національного і міжнародного права: сучасний погляд. Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Запоріжжя, 2015. № 1. С. 35-41.

  4. Заворотченко Т.М. Міднародне і національне право: проблеми співвідношення. Дніпропетровськ. Серія: Право, 2013 р., № 4 (42). С. 10-14

  5. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження): монографія. Київ, 2007. 182 с.

  6. Звєрєв Є. О. Тлумачення міжнародних договорів національними судами: європейський досвід та українська практика: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Є. О. Звєрєв; Нац. ун-т «Києво-Могилян. акад.». Київ, 2015. 16 с.

  7. Іванченко О. Способи узгодження норм національного права з нормами міжнародного права. Юридичний вісник. Одеса, 2013/2 С. 178-182

  8. Каракулян Е. Теория и история науки международного права: обзор предметно-методологических оснований. Вестник Нижегородского университета им. Н. Лобачевского. 2011. № 4 (1). С. 256–264

  9. Крижановська Ю. Проблема встановлення походження терміну «міжнародне право». Становлення та розвиток правової держави: проблеми теорії та практики: матеріали науково-практичної конференції (V; 22 листопада 2011 р.). Миколаїв, 2011. С. 35–37.

  10. Макушин А. Система национального права. Государство и право. Київ, 2014. № 1. С. 71 – 76.

  11. Мартьянова С. М. Поняття та зміст міжнародного права: історико-правовий огляд. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. Випуск 1. Том 4. 2016 С. 135-137.

  12. Оборотов І. Г. Темпоральні грані права. Миколаїв : Іларіон, 2010. 230 с.

  13. Оніщенко Н. М. Загальна характеристика правової системи як інтегруючої категорії правової науки. Правова держава. Вип. 11. Київ, 2017. С. 62–64.

  14. Плавич В. П. Використання міжнародного права у внутрішньому правопорядку України. Вісник Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. Правознавство. 2016. Т. 21, вип. 2 (29). С. 85–95.

  15. Рабінович П.М., Раданович Н.М. Європейська конвенція з прав людини: проблеми національної імплементації (загальнотеоретичні аспекти). Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України. Серія 1. Дослідження і реферати. Вип. 4. Львів: Астрон, 2002. 192 с.

  16. Репецький В. М. Міжнародне публічне право: Підручник. 2-ге вид. Київ, 2012. 437 с.

  17. Скакун О. Ф. Теория государства и права: учебник. Харьков, 2000. С. 257–259.

  18. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник. 4-е видання. Київ: Алерта, 2016. 528 с.

  19. Теліпко В. Е., Овчаренко А. С. Міжнародне публічне право: навчальний посібник. Київ: Центр учбової літератури, 2010. 608 с.

  20. Хужокова И. Краткий курс по международному праву. Москва: Издательство «Окей-книга», 2009. 128 с.

  21. Шаганенко В. П. Сутнісні характеристики системи права. Теорія та історія держави і права. Філософія права. Часопис Київського університету права. Київ, 2012/2 С. 69-73

скачати

© Усі права захищені
написати до нас