Ім'я файлу: НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ.pptx
Розширення: pptx
Розмір: 695кб.
Дата: 26.04.2021
скачати

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Виконали:

учениці 10-А класу

Коваль Дар`я


Новий напрям і зміст національної політики випливали із проголошеного керівництвом СРСР курсу на коренізацію партійного і радянського апаратів. Цей курс був зумовлений такими факторами: - падінням престижу інтернаціональних гасел цінностей в умовах, пов'язаних з переходом до НЕПу, лібералізацією суспільства; - зростанням опозиційних настроїв у республіках і регіонах і суто практичної складності управління територіями з іншими мовними та культурними орієнтаціями населення; - погіршенням міжнародної обстановки і намаганням розіграти національну карту для виправдання геополітичних домагань. Москва також сподівалась політикою коренізаціі продемонструвати відмінність своєї національної політики і у разі ймовірних невдач перекласти відповідальність на республіканське керівництво. Суть офіційно проголошеної XII з'їздом (17-25 квітня 1923р.) політики коренізаціі полягала в тому, щоб залучити до поширення комуністичної ідеології у національних районах СРСР місцеві кадри, врахувати національні фактори при комплектуванні партійного і державного апаратів. З цією метою було збільшено прийом до партії представників місцевого населення, розширювалися суспільні функції національних мов, створювалась розгалужена мережа шкіл, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, газет та журналів, культосвітніх закладів.

У 20-х роках політика у галузі національних відносин передбачала реалізацію спеціальних заходів сприяння політичному і культурному розвитку національних меншин, аж до врахування етнічних факторів у адміністративно-територіальному поділі. Створенню національних адміністративно-територіальних одиниць сприяло і надання пільгових умов. Так, норма кількості жителів, необхідна для виокремлення звичайних районів (25- 45 тис. чол.), знижувалася до 10 тис. чол. — для національних районів і з 1000 до 500 чол. — при утворенні національних рад. Державна політика у міжетнічній сфері 20-х років загалом позитивно вплинула на процес національного відродження українського народу, інонаціональних груп населення. У складі УСРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських (з них 41 — селищна), 254 німецькі, 156 єврейських (68 селищні), 12 чеські, 4 білоруські і 3 албанські. Особливим напрямом роботи з іноетнічною частиною населення були такі: подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національних груп.



Однак з кінця 20-х — початку 30-х років у національній політиці відбуваються кардинальні зміни, пов'язані з остаточним оформленням у СРСР командно-адміністративної системи. Фактично почала здійснюватись сталінська національна політика, яка призвела до практичного відновлення імперського великодержавництва у сфері міжнаціональних відносин у СРСР, що було завуальовано як "дружби народів". Новий курс у національній політиці в Україні полягав, з одного боку, в згортанні політики українізації, а з іншого — в докорінній зміні роботи з нацменшинами. Показовими у цьому плані є зміст роботи та рішення листопадового (1933 р.) об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У. На цьому пленумі гострій критиці був підданий народний комісар освіти М. Скрипник, якого звинувачували "націоналістичному" ухилі.

В Україні під тиском з Москви партійні органи ухвалили цілу низку рішень, на підставі яких здійснювалась спочатку "чистка", а потім ліквідація навчальних закладів, у яких викладання велося мовами національних меншин.

Приймалися і реалізовувалися рішення щодо закриття й реорганізації національних культурно-освітніх закладів, редакцій газет та журналів. Наприкінці 1930-х років з ліквідацією національних районів та сільрад було припинено функціонування системи національного районування в Україні.

Партійно-державне керівництво України, виконуючи настанови Москви, нав'язувало масовій свідомості думку про те, що представники німців, поляків, інших національностей — потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти, шкідницьку діяльність яких слід викорінювати у будь-який спосіб. Наслідком такої політики стали репресивні акції щодо іноетнічного населення: звільнення з роботи людей у зв'язку з їхньою національною належністю, депортації з місць компактного проживання представників національних меншин, фабрикація шпигунських, диверсійних, повстанських організацій, які складалися з українських, німецьких, польських, грецьких та інших "націоналістів". Так, у листопаді 1936 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову "Про переселення польських та інших господарств з прикордонної смуги", в якій ставилося завдання переселити навесні 1939 р. 6-7 тис. таких господарств, за кордони України. Місцями депортації представників етнічних груп України (німців, поляків тощо) були "спец — поселення" у Казахстані, Росії, інших регіонах СРСР. У 1933 — 1934 рр. репресивними органами в Україні було "викрито" контрреволюційні організації "Союз визволення України", "Польська організація військова", "Національний Союз німців на Україні".

ДЯКУЄМО ЗА УВАГУ
скачати

© Усі права захищені
написати до нас