30
У статті аналізується ефективність національної еко- номічної моделі розвитку Туреччини у контексті реалізації повоєнного пан’європейського модернізаційного проекту
(вестернізації). Описано специфіку концептуальних засад моделі, що базується на принципах етатизму та комуніта- ризму, ураховує цивілізаційний чинник розвитку і певною мірою суперечить принципам індивідуалізму, які є осно- вою цього проекту. Автор доводить, що параметри еконо- мічної моделі Туреччини залишаються незмінними протя- гом тривалого часу і забезпечують стійкість країни щодо зовнішніх викликів та шоків. Урахування вимог модерні- зації відбивається у забезпеченні партнерства держави і бізнесу та дозволяє країні досягти синергетичного ефекту.
Ключові слова: соціально-економічна модернізація,
національна економічна модель розвитку, національні еко- номічні інтереси, етатизм, комунітаризм, державна влас- ність, макроекономічне регулювання, комунітарна мен- тальність, соціальна рівновага.
Успішний поступ Туреччини – країни, що протя- гом тривалого часу демонструє високі та сталі резуль- тати економічного зростання, заслуговує прискіпли- вого наукового аналізу у історико-політологічному контексті, вивчення концептуальних засад, лежать в основі специфічної національної економічної моделі розвитку.
Сьогодні загальновизнано, що особливістю ту- рецької економічної моделі є вдале поєднання силь- них державницьких позицій в економіці країни з ак- тивним розвитком приватного сектора: комунітарна ментальність турецького народу і вікові традиції за-
ТАТАРЕНКО Н.О.,
проректор з
наукової роботи і
міжнародних
зв’язків
Дипломатичної
академії України
при МЗС України,
кандидат
економічних наук,
професор
УДК 327 (560)
ТУРЕЧЧИНА:
МОДЕРНІЗАЦІЙНІ
ПРОЕКТИ І ЕТАТИЗМ
ЧАСТИНА ІІ
СЕРІЯ «ПОЛІТИЧНІ НАУКИ»
31
безпечують можливість збереження позицій вла- ди, індивідуалістський прагматизм – змагальність, що відтак є ефективною компонентою економіки.
Очевидним також є, що на протязі останнього сто- ліття у Туреччині послідовно реалізовувалась єди- на ідеологія, формувалось бачення єдиної країни, яка свідомо реалізує триєдину стратегію: стійкого поступального економічного розвитку; підвищен- ня соціального добробуту (забезпечення зайня- тості, справедливого розподілу, високого рівню доходів, тощо); забезпечення конкурентоздатності держави у світовому політичному і економічному просторі. Усі ці складові доповнюють одна одну та
є неодмінною умовою зміцнення позицій країни.
Сучасна турецька економічна модель тісно пов’язана з мобілізаційною моделлю економічно- го прориву Туреччини 20-х років, яка базувалась на синергії державного управління та приватної
ініціативи, і залишилась для Туреччини «ідеаль- ним типом господарства»
1
протягом усіх наступ- них часів.
У цьому контексті слід зазначити, що до ознак класичної мобілізаційної моделі належать комуні- тарність, наявність харизматичного
2
лідера
3
, здат- ного сформулювати ідеологію, чітку національну стратегію розвитку (експансивного, конфронта- ційного характеру). Неодмінні компоненти мобілі- заційної моделі, яка, безальтернативно, базується на єдиній меті – досягненні економічного успіху,
є за своїм характером позаекономічними, та вко- тре доводять нерозривність цих основних складо- вих державності. До них відносяться: формування відповідної інституційної структури суспільства,
ідеологічне забезпечення реалізації національної стратегії (за визначенням Ф.Ліста, «виховання нації»
4
), автаркізм (закритість у відповідній фор- мі – від абсолютної автаркії до, структурної, при- хованої і «автаркії широких полів»
5
), посилення управлінської та кумулятивної ролі держави, пла- ніфікація, розвиток соціальної сфери, як необхід- ної умови запровадження моделі.
Особливе місце у цій моделі відводиться держа- ві і державній власності, яка в свою чергу є осно- вою формування фінансово-економічного-ресурсу розвитку, відіграє кумулятивну роль для розвитку національної економічної структури, є базою роз- гортання таргетування, індикативного і директив- ного планування, забезпечує сприятливі умови для макроекономічного впливу і регулювання, форму- вання стандартів на ринку праці, ціноутворення і заробітної плати.
Реалізація мобілізаційної моделі у 20-х роках минулого століття мала вирішальне значення для майбутнього Туреччини, в тому числі для форму- вання основ її економічної системи, яка стала ба- зовою моделлю подальшого розвитку.
Прийнято вважати, що з часом Туреччина по- ступово відмовилась від комунітарних принципів управління економікою та перейшла до викорис- тання ліберальної моделі розвитку. Проте дослі- дження засад формування моделі національної економіки у різні періоди дає підстави стверджу- вати, що комунітарна за суттю мобілізаційна ета- тистська модель використовувалась усіма турець- кими урядами у тій чи іншій модифікації, оскільки намагання повністю позбутися застосування мо- білізаційних принципів та етатизму в країні при- зводили до погіршення економічних тенденцій та повертали країну до їхнього використання.
З цієї точки зору особливу цікавість представ- ляє собою історичний період, коли Туреччина свідомо долучилась до модернізаційного проек- ту 50-х років, який активно просувався США на теренах Європи. Хоча спроби переглянути еконо- мічну модель, лібералізувати економіку робилися
і раніше, зокрема у 1942 році новий уряд Туреч- чини, пов’язавши уповільнення темпів економіч- ного зростання із надмірним етатизмом і патерна- лізмом, на вимогу представників ліберальних кіл почав поступово лібералізувати економіку.
Перш за все було запроваджено принцип віль- ного ціноутворення, що при обмеженні можливос- тей виробництва, його переорієнтації на військову продукцію призвело до інфляції і швидкого пере- розподілу надприбутків на користь приватних під- приємців. Причому інвестиції потекли у надпри- буткові галузі, відпливаючи від менш прибуткових галузей, які були покликані забезпечувати еконо- мічну рівновагу на споживчому ринку. Тому про- блеми виробництва товарів широкого попиту не вирішились та так необхідний баланс на спожив- чому ринку не відновився. Останній у воєнні часи утримувався прямим позаекономічним втручан- ням держави, яка взяла на себе контроль за забез- печенням населення продовольством та товарами першої необхідності. Проте патерналістське суб- сидування виробництв згорталось, оскільки кошти перенаправлялись на розвиток військово-промис- лового комплексу.
Зовнішньоторговельні операції у воєнні часи також були виведені з-під контролю держави – ту- рецькими підприємцями на світовий ринок постав-
ВИПУСК 21
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ТРАДИЦІЇ, ТРЕНДИ, ДОСВІД
32
лялись стратегічні товари (хром і продовольство).
Введений у цей час податок на майно, ставки якого різнилися залежно від національної приналежнос- ті платника, знову призвів до загострення в Туреч- чині національної проблеми.
Несприятлива економічна ситуація, яка, до речі, в Туреччині у воєнні часи завдяки державно- му контролю була менш загрозливою, ніж у інших країнах, наприкінці війни поставила країну перед вибором збереження чи відмови від етатистської моделі.
Фінансове зміцнення турецької буржуазії, яким вона завдячувала частковій лібералізації, дозволи- ло їй зайняти більш активну політичну позицію та вимагати розвитку лібералізаційних заходів. Піс- ля 1945 року, утворення ООН і визнання її демо- кратичних принципів Туреччиною, уряд поглибив лібералізацію, яку активно підтримали турецькі приватні підприємці, що виступили проти прове- дення, з їхнього погляду, малоперспективної по- літики державного капіталізму і надмірного дер- жавного регулювання економіки, та селянство, чиї
інтереси, як їм видавалось, в часи індустріалізації ставились на другий план (хоча насправді пози- тивні підсумки відчували в першу чергу міста, але вона не оминула і селянські господарства).
Водночас, на повоєнному європейському про- сторі розпочалась боротьба за переділ сфер впливу між СРСР і США, у якій кожна з сторін намагалась продемонструвати переваги власної моделі еконо- мічного розвитку.
У цей час особливої популярності у зоні нера- дянського впливу набула теорія модернізації, яка стала концептуальною основою трансформації суспільств і формування конкретно-орієнтованих моделей соціально-економічного розвитку.
У роботах Е.Хагена, Т.Парсона, Ш.Ейзенштада,
Д.Ептера основоположними категоріями стали
«традиція» («традиційне суспільство») і «сучас- ність» («сучасне суспільство»), які у економічно- му контексті протиставлялись за ознаками «ко- мунітарності» і «індивідуалізму». Комунітарні економічні форми, що працювали на суспільство в цілому, розглядались як основні рудименти тради- ціоналізму. Доводилась неефективність традицій- них суспільств (до них відносились країни, які тя- жіли до використання етатистських, комунітарних моделей), як таких, що надто багато уваги приді- ляють загальносуспільним потребам, обтяжуючи економіку зайвими витратами, тоді як «сучасні суспільства» базуються на безперечній ефектив- ності завдяки індивідуалізму, що відкидає все за- йве заради економічного зростання.
Звичайно, існували і інші погляди на мету та моделі розвитку національних економік. Зокрема, в дослідженнях К.Гріца, М.Зінгера, М.Леві, було озвучене, але залишалось до кінця невирішеним питання про особливості шляхів модернізації, на- приклад, Японії і Південної Кореї, де модернізація здійснювалась в рамках національної традиції, з опором на спадкові комунітаристські форми і су- перечила теорії модернізації. Так само власним шляхом розвивалась економіка ФРН. Спадковою економічною формою, що використовувалась у рамках основної концепції модернізації, був дер- жавно-контрольований капіталізм, неолібералізм тут реалізовувався у формі ордолібералізму. Ця обставина дозволяла авторам говорити про мож- ливість модернізації традиційного суспільства у рамках національної комунітарної традиції. Але ці країни, як і Туреччина, зобов’язані були, на дум- ку авторів, забезпечити політичну лібералізацію, демократизацію суспільства. Зважаючи на те, що відходу від традиціоналістських суспільств у сфе- рі соціально-політичних відносин у класичному розумінні вони уже не потребували (у Туреччині також ці зміни відбулись у попередні роки), їм пропонувалось змінити підходи до формування
інститутів влади, демократизувавши їх до рівню зовнішнього втручання.
Економічна модель модернізації базувалась на тезі про необхідність трансформації суспільств на засадах індивідуалізму: конкуренції виробників, а не країн, відкритості кордонів, лібералізації еконо- мічних відносин, саморегулювання економічних процесів та відсторонення держави від участі у економічних процесах – тобто індивідуалізму (не- олібералізму).
Втягування країн у модернізаційну спіраль відбувалося в умовах ослаблення їхніх економік та нагальної потреби коштів для відновлення до- воєнної економіки. Тому перехід до використання модернізаційної моделі супроводжувався еконо- мічною допомогою країн, які були зацікавлені у відкритості транзитивних економік.
Ослабленій війною Туреччині у 1948 році США
і орієнтовані на них західноєвропейські країни та
Міжнародний банк реконструкції і розвитку у ви- гляді допомоги та позик надав кілька мільярдів до- ларів. З боку країни це було відмовою від ще одно- го принципу етатизму – опору на власні сили та ненакопичення боргів. Слід особливо зазначити,
ЧАСТИНА ІІ
СЕРІЯ «ПОЛІТИЧНІ НАУКИ»
33
що позика прямо прив’язувалась до модернізації економіки на неоліберальних засадах.
З середини 1950-х років Туреччині були надані значні позики європейськими країнами, зокрема
Німеччиною і Великобританією. Туреччина отри- мувала фінансову допомогу від США відповідно до Доктрини Трумена і Плану Маршалла. Звісно, усі ці форми допомоги супроводжувались певни- ми модернізаційними вимогами, на які уряд Ту- реччини змушений був пристати з двох причин: по-перше, тому, що зміцніла турецька буржуазія підтримала вимогу приватизації державного сек- тора економіки та тиснула на уряд, змушуючи його до лібералізації у сфері економіки
6
; по-друге, формувались політико-економічні альянси і на
Туреччину зростав зовнішній тиск з боку країн- переможниць у війні. Під таким тиском Туреччи- ною було прийнято рішення про вступ до НАТО, разом з чим вирішувалась проблема коштів для модернізації армії: вступ до НАТО відбувся на тлі активної участі турецьких збройних сил у війні в
Кореї (1950–1953). Обидві обставини прискорили модернізацію збройних сил. З цього часу зовніш- ня політика Туреччини почала характеризувалась курсом на послідовне військове та економічне зближення з країнами Заходу.
Зміни у сформовану в цій країні етатистську модель почали вноситись уже на початку 50-х років. Заходи щодо лібералізації турецької еконо- мічної моделі – відхід від державного монополіз- му, часткова приватизація, підтримки приватного підприємництва, а головне, зміна позиції щодо ви- користання іноземного капіталу, тобто відмова від провідних складових етатистської мобілізаційної моделі означала перехід до моделі економічної мо- дернізації у трактуванні західних теоретиків.
Економічна система країни в 50-ті роки почи- нає поступово еволюціонувати у бік децентраліза- ції. Скасовувалися створені раніше державні мо- нополії (державні економічні об’єднання – ДЕО, у які почали допускатися приватні інвестори, що, відповідно, давало їм змогу брати участь в управ- лінні. Практично одночасно (у 1951, і у 1954 ро- ках) приймаються закони про заохочення припли- ву іноземного капіталу до Туреччини.
Роблячи наголос на підвищенні темпів еконо- мічного зростання, уряд вдався до бюджетного регулювання за кейнсіанською схемою. Воно здій- снювалось ціною збільшення дефіциту в систе- мі державних фінансів та інфляційного розігріву економіки. За умови посилення відкритості ефект від застосування цієї схеми нівелювався: здешев- лювався експорт, дорожчав імпорт і зростала ціна обслуговування державного боргу.
У результаті лібералізації відбулися помітні зміни в економічному розвитку: за участі інозем- них інвесторів були побудовані фабрики, відкриті філії іноземних компаній. За рахунок іноземних позик і інвестицій, насамперед з боку США, вда- лося поліпшити мережу шосейних доріг, що під- ключали малодоступні райони до загальнонаціо- нальної транспортної системи.
Істотні капіталовкладення були також зроблені в енергетику, видобуток вугілля, іригацію і в роз- виток нових підприємств галузей обробної про- мисловості – текстильні, цукрові і цементні. Іно- земні інвестиції на деякий час прискорили еконо- мічне зростання. В 1950 році розмір ВВП на душу населення в Туреччині оцінювався у 1818 дол. (у цінах 1990 р.), на початку 1950-х років економіч- не зростання становило в середньому 6,3% на рік
7
Високими темпами відбувалася механізація сіль- ського господарства, що дозволило значно збіль- шити площі оброблюваних земель і валовий збір за основними продовольчим і технічним культу- рам.
Позитивні на перший погляд наслідки лібера- лізації мали зворотну сторону. Так, для насичення ринку споживчими товарами, а також полегшен- ня виробникам доступу до імпортних засобів ви- робництва значною мірою був лібералізований
імпорт, що означало відкриття ринків Туреччини для конкурентних іноземних товарів та згортання власних промислових виробництв, які на той час були ще не досить міцними.
Закон про заохочення приватних іноземних ін- вестицій, який відрізнявся від аналогічних законо- давчих актів країн Західної Європи дуже високим ступенем лібералізму щодо іноземних інвесторів, стимулював приплив іноземних інвестицій. Проте,
іноземні капітали припливали у ті сфери економі- ки, де можна було отримати швидкі і високі при- бутки, стимулюючи розвиток секторів, що не забез- печували самодостатності і стійкості національної економіки, породжували асиметрії в національній економічній структурі. Зокрема, інтенсивний при- плив фінансових ресурсів у економіку Туреччини, що розпочався завдяки відкритості, призвів до формування фінансового сектору лихварського ха- рактеру, що суперечило мусульманським традиці- ям, згідно яким допускається лише інвестиційна, а не спекулятивна, діяльність у сфері фінансів, та
ВИПУСК 21
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ТРАДИЦІЇ, ТРЕНДИ, ДОСВІД
34
до прискорення розвитку сировинних галузей, які були закритими для іноземних інвесторів з часів
М.Ататюрка, а також зростання експорту природ- них сировинних ресурсів і технічної сировинної продукції сільського господарства.
Швидкий підйом на початку 1950-х років змі- нився періодом інфляції, економічних криз і від- носного застою, починаючи з середини 1950-х років. Зміни в економічній моделі на рівні соціаль- них і базових відносин посилили тенденцію еко- номічного спаду.
Обсяги вітчизняних капіталовкладень в галузі національної економіки, які визначали стратегіч- ний рівень її самодостатності почали скорочувати- ся, оскільки лібералізація не обмежувала напрями застосування національних капіталів і вони, як правило, відтікали за кордон у пошуку високопри- буткових сфер застосування, не вкладалися у на- ціональний розвиток.
З іншого боку, зростання рівню безробіття та згортання витрат на соціальну сферу позначилося на обсягах заощаджень – потенційного і найпо- тужнішого джерела національних інвестицій.
Модернізація національної економіки, що здій- снювалась шляхом лібералізації, призвела до за- силля іноземного капіталу, який тепер визначав напрями розвитку економіки, до згортання вироб- ництв, продукція яких ставала неконкурентоздат- ною поряд з імпортованими товарами, до зростан- ня безробіття і скорочення соціальних витрат.
Кейнсіанські методи регулювання економіки, використання дефіцитного фінансування для по- криття надлишкових витрат держави призвело до зростання інфляції. Приборкати її уряд спробував, повернувши систему контролю над цінами, що, поряд із згортанням виробництв, вже у 1956 році призвело до серйозного товарного дефіциту.
Скоротилися видатки держави на розвиток структуроутворюючих галузей, посилювалася залежність економічного розвитку країни від зо- внішніх джерел фінансування, що відбивалося в зростаючому переважанні імпорту над експортом.
У результаті уряд був змушений прийняти рішен- ня про обмеження імпорту.
Системи контролю над імпортом і ціноутво- ренням, що були ефективними у рамках етатист- ської мобілізаційної моделі, автаркічної за своїм характером, не могли дати бажаних результатів в умовах абсолютної відкритості. Вільний приплив та відплив вітчизняних і іноземних капіталів не- минуче мав призвести до розбалансування бюдже- ту та платіжної кризи. Тому зрозуміло, що ефект від застосованих урядом заходів виявився не лише недостатнім, але й певною мірою шкідливим. Піс- ля кризи зовнішньої неплатоспроможності у 1958 році уряд був змушений погодитися на застосу- вання стабілізаційних заходів, запропонованих
Міжнародним валютним фондом, які допомогли зупинити зростання цін, але, звичайно, не виріши- ли проблему дефіциту зовнішньої торгівлі та, на- впаки, посилювали кредитну залежність, тому зго- дом Туреччина опинилася в лещатах величезного зовнішнього боргу, який не могла виплатити без отримання нових позик від МВФ і США.
Власне у цій ситуації турецький уряд слідував алгоритму поведінки будь-якої країни, що посту- пово, через абсолютну відкритість прямувала до формування моделі обслуговуючої економіки, за- лежної від зовнішніх фінансових вливань. Вибір на користь політики ринкового саморегулювання мав для турецької економіки негативні наслідки: економічне зростання було слабким, макроеконо- мічна стабільність порушувалась.
На тлі економічних проблем ліберальний альянс представників буржуазії, чиновників і но- вих землевласників, що визначали політику країни та змушували уряд до лібералізації у сфері еко- номіки, вдався до репресій проти учасників про- тестних заходів, особливо лівих сил, проте в країні вже почали створюватись нові опозиційні партії, до яких входили переважно ісламісти, які відстою- вали ідеї комунітаризму. Вони виходили з того, що моделі модернізації національних економік сприй- маються суспільством лише за умови відповід- ності його цивілізаційно-ціннісним установкам – у протилежному випадку викликають відторгнення, яке проявляється у розбалансуванні національних економік. Тому ісламістські партії в кризових умо- вах вимагали повернути керованість національній економіці, відновити етатистсько-комунітарист- ську соціально-економічну модель.
Після військового перевороту 1960 року, що став реакцією на результати ліберальної еконо- мічної політики та модернізаційний тиск з боку
США, у Туреччині знову починають поступово запроваджувати елементи етатичної моделі. При- чому, Туреччина під тиском обставин визнача-
ється з політико-економічним курсом, який став альтернативою індивідуалістської, неоліберальної моделі модернізації та давав новий шанс країні збудувати незалежну за базисними основами на- ціональну економічну структуру. Було прийнято
ЧАСТИНА ІІ
СЕРІЯ «ПОЛІТИЧНІ НАУКИ»
35
рішення інтегруватися до Європейського еконо- мічного співтовариства (ЄЕС), засадні принципи будови національних економік у якому більшою мірою відповідали їхньому комунітаристському і солідаристському менталітету країни.
У цьому контексті відновлено планування еко- номічного розвитку (це було закріплено у Кон- ституції країни), основною метою якого було на основі керованості національної економіки, по- силити її конкурентоздатність на шляху до ЄЕС
8
– жорсткі умови наздоганяючого розвитку диктува- ли необхідність саме «на шляху до Європи» збе- рігати державне втручання в економіку, розвивати державний сектор. Турецькі економісти та уря- довці визнавали, що навіть деякі державні великі підприємства не в змозі витримати конкуренцію
європейських виробників. Проте основним мо- тивом вимоги посилення державного втручання в економіку було те, що традиційно, спираючись на державну власність держава могла контролю- вати процес оновлення національної економічної структури, забезпечуючи її адекватність потребам
європейського інтеграційного процесу.
Планом передбачалось використання держав- них фінансових ресурсів для розбудови стійкої і самодостатньої національної економічної струк- тури. Ставилося завдання забезпечення зайнятос- ті за рахунок формування системоутворюючих та супутніх галузей. Кошти на ці цілі мали виділяти- ся із державного бюджету: стимулюючи розвиток економіки державним коштом, уряд водночас орі-
єнтувався на скорочення дефіциту державного бю- джету. Очікувався кумулятивний ефект державних капіталовкладень – зростання обсягів національ- них інвестицій у національне виробництво.
Водночас, європейські партнери Туреччини на прохання уряду країни прийняли рішення про за- снування консорціуму з надання допомоги Туреч- чині, мета якої полягала у становленні незалеж- ності турецької фінансової системи та кредитної політики від США, та у терміновому фінансуванні
її економічного розвитку, який мав забезпечити країні інтеграцію до ЄЕС на паритетних умовах.
Саме створення консорціуму визначило показ- ники першого п’ятирічного плану (1963–1967 рр.).
Щоправда план, підготовлений на основі кейнсіан- ської моделі за участю голландського економіста
Я.Тінбергена, передбачав подальшу лібераліза- цію, проте цього разу вже з урахуванням турецької комунітарної ментальності, на основі концепції
«змішаної економіки», яка визнавала об’єктивно важливу роль державного сектора в забезпеченні економічного розвитку країни.
Проблема лібералізації турецької економіки стояла досить гостро, оскільки в країні так і не розвинулась стійка мережа середнього бізнесу, яка забезпечує сталість економічного розвитку, згладжує наслідки асиметрій і пом’якшує кризові шоки. План ураховував ту обставину, що турець- ке приватне підприємництво було надто слабким
і неконкурентоспроможним, відігравало супутню роль щодо державного сектора, тому планом ста- вилось стратегічне завдання підтримки і стимулю- вання його розвитку державою на базі залучених
іноземних інвестицій – була визначена загальна сума необхідного зовнішнього фінансування на п’ятирічку, яка обмежувалась 1,26 млрд. дол.
9
Тобто іноземні інвестиції, як правило, під гарантії держави залучались саме з метою розвитку при- ватного підприємництва.
Це дійсно мало позитивний ефект. Реалізація політики розвитку економіки дала у результаті прискорення темпів середньорічного зростання, що становило 6,7%, і, хоча було нижчим плано- вого показника, проте було стабільним. Стриму- вали намічені темпи зростання недостатні обсяги капіталовкладень, які не досягли запланованих
20% від ВВП – національні капітали продовжува- ли відпливати з країни, оскільки правила їхнього використання залишалися ліберальними. Тому у наступній п’ятирічці планом (1968–1972 рр.) пе- редбачалось інтенсивно залучати національний капітал для забезпечення економічного зростання,
і хоча вдалося частково досягти поставленої мети
– щорічного збільшення ВВП на 7%, інвестицій- ний процес протікав повільніше, ніж планувалося.
Приватні виробництва, на які покладалися завдан- ня інвестування, усе ще не відігравали самостійної ролі у цих процесах. На цей час у Туреччині існу- вало близько 170 тис. дрібних підприємств оброб- ної промисловості, на яких було зайнято 325 тисяч робітників, причому понад дві третини з них були власниками «підприємств» і членами їхніх сімей; на 68% цих підприємств використовувалась лише ручна праця; середній дохід підприємця відпові- дав приблизно рівню заробітної плати робітника низької кваліфікації
10
Конкурентами турецької держави у кумулятив- них інвестиційних процесах турецької економіки виступали іноземні інвестори, яким у 60-х роках вдалося міцно закріпитися на виробничих ринках країни: щодо них національні приватні капітали
ВИПУСК 21
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ТРАДИЦІЇ, ТРЕНДИ, ДОСВІД
36
відігравали лише обслуговуючу роль, формуючи відповідне підґрунтя та інфраструктуру для їхньої діяльності. Водночас державні програми в умовах усталеної лібералізації не знаходили підтримки національного інвестора і всі спроби держави по- вернути інвестиційні потоки у необхідному на- прямку наштовхувались на спротив, і капітали продовжували далі відпливати за кордон.
Третій п’ятирічний план (1973–1977 рр.) перед- бачав середньорічне зростання на рівні 8% ВВП, проте склав лише 6,5% саме через уповільнення припливу капіталів в економіку
11
. Частково причи- ною такого уповільнення стала криза і падіння рів- ню світового виробництва середини 1970-х років, яке, з одного боку, призвело до різкого зниження грошових надходжень в країну від турецьких мі- грантів із Західної Європи, з іншого – подорожчан- ня імпорту, зокрема нафти і готових виробів. За- галом економічна криза 1970-х рр., яку економісти пов’язували у Туреччині з кризою етатизму і стра- тегії імпортозаміщення, що мали своїм підсумком, як вважалось, відносну закритість економіки і її низьку гнучкість, насправді мала інші пояснення: падіння темпів зростання, глибоку і тривалу ін- фляцію можна прямо віднести на рахунок зроста- ючого тягаря зовнішніх боргів, а відтак – важкого валютно-фінансового стану країни. Водночас, до кінця 1970-х рр. інфляційний фон економічного розвитку був досить помірним, але згодом він різ- ко посилився як за рахунок перенесення інфляції в
Туреччину по каналах міжнародної торгівлі, так і за рахунок спаду виробництва, обумовленого дефі- цитом енергоносіїв – в умовах значного зростання світових цін на нафту країна, як і інші країни світу, що потерпали від енергетичної кризи, мобілізу- вала кошти для покриття вартості ввезеної енер- гетичної сировини, але на тлі зовнішнього боргу це також призводило до різкого погіршення стану платіжного балансу.
Ще однією важливою причиною кризи стала залежність турецької економіки від укоріненого
іноземного капіталу, який був повністю зав’язаний на світових ринках. Національні капітали втрачали свої і так неміцні позиції, оскільки були або занад- то слабкими, або відігравали супутню роль щодо
іноземних. У країні почали закриватись експорто- орієнтовані виробництва з іноземним капіталом.
Дрібні національні виробництва і заклади тор- гівлі, орієнтовані на них, змушені були згортати свою діяльність. Закриття обслуговуючих інозем- ні капітали підприємств спричинило розгортання процесів структурного безробіття. Насправді саме через надмірну відкритість економіки і залеж- ність її від стану світової економіки, через боргові зобов’язання криза експортувалась на територію
Туреччини. Цьому процесу протистояв, і досить ефективно, зважаючи на виклики світової кризи, державний сектор економіки.
Державні підприємства продовжували розви- вати свій потенціал, орієнтуючись на імпортоза- міщення, підтримувати рівень зайнятості за раху- нок державних ін’єкцій в економіку та соціальну сферу. Приблизно половина всіх капіталовкладень припадала на державний сектор. Державні промис- лові підприємства залишалися основою розвитку сучасної промисловості Туреччини насамперед у капіталомістких галузях металургії і нафтохімії, оскільки приватний капітал був нездатний здій- снювати великі капіталовкладення (Див.: Табл. 1).
Таблиця 1
12
Частка капіталовкладень державного сектору
Туреччини (%)
Роки
1971
1972
1973
1974
1975
Частка капіталовкладень
50,4 49,0 46,9 48,0 50,9
Державний сектор відігравав провідну роль в економічному житті країни. У руках держави зна- ходився весь залізничний транспорт і весь його ру- хомий склад, засоби зв’язку, половина морського торговельного флоту, морські поромні переправи, всі міські транспортні лінії, повітряні перевезення
і повітряний флот. Приватні автомобільні компанії здійснювали лише міжміські та внутрішньоміські вантажні та частково пасажирські перевезення.
Держава володіла усіма шосейними дорогами Ту- реччини. Державними були всі радіостанції і теле- бачення, зв’язок країни – поштовий, телеграфний та телефонний
13
. Держава також контролювала ви- робництво електроенергії в країні – всі найбільші теплові і гідроелектростанції країни та понад од- нієї чверті обробної промисловості, і, після прове- деної націоналізації, вся видобувна промисловість також належали державі.
Контроль над банківською системою країни забезпечувався завдяки високій частці власності у цій сфері – на державні банки припадало 89% капіталу всіх турецьких банків, що брали участь у банківських операціях, 50,5% всіх банківських резервів (не рахуючи резервів Центрального бан- ку). Завдяки цьому державні банки контролювали значну частину банківського кредиту, близько 75%
ЧАСТИНА ІІ
СЕРІЯ «ПОЛІТИЧНІ НАУКИ»
37
операцій кредитно-банківської системи, і фінансу- вали діяльність державного і приватного сектора.
Високий рівень концентрації державної влас- ності створювався свідомо з метою впливу на діяль- ність іноземного капіталу та отримання ресурсів для розвитку соціальної сфери. Доходність державного сектору була досить високою, а надходження до бю- джету давали змогу погашати боргові зобов’язання і вирішувати завдання соціального розвитку.
До того ж слід зазначити, що уповільнення темпів економічного зростання не було критичним для Туреччини, особливо на тлі світової кризи (у
США, наприклад, темпи приросту ВВП у цей пе- ріод впали до 2%). Структура турецької економіки підтримувалась на оптимальному рівні саме завдя- ки активній ролі держави та державному сектору економіки і залишалась стійкою та контрольова- ною. Рівень життя населення поступово зростав.
Уже в 1973 році обсяги ВВП на душу населення
14
у цінах 1990 року у Туреччині становили 3753 дол., поступово зростав середній рівень заробітної пла- ти на державних підприємствах, задаючи стандар- ти на ринку праці. У 1975–1977 рр. середні темпи економічного зростання становили 7%. Завдяки механізації виробництв суттєво зросла продуктив- ність праці у промисловості і сільському господар- стві. Політика активного формування імпортозамі- щення також давала відчутні результати – сформу- валась низка національних підприємств, які забез- печували країну товарами першої необхідності та почали працювати на експорт. Туреччина досягла статусу самодостатньої країни із стабільним роз- витком, здатної до самозабезпечення.
Прискорення в 60–70-ті роки процесів онов- лення економічної структури у Туреччині успішно здійснювалось у рамках моделі етатизму, харак- терної для «змішаної економіки». Прогнозованість
і планованість економічних процесів та контроль і гарантії уряду, що базувались на державній влас- ності, дозволили активно залучати прямі приватні та іноземні інвестиції у наперед визначені сектори економіки, завдяки чому в країні виникли нові га- лузі промисловості – автомобільна, металургійна, нафтохімічна.
Загалом досвід лібералізації та асиметрій, що виникали у соціально-економічному житті країни, як і досвід стабілізації, яким країна завдячувала підключенням мобілізаційних важелів впливу і по- силенню етатизму, як і в будь-якій країні (напри- клад, у Франції часів Де Голля), цікавий з точки зору форм взаємодії господарської та соціальної системи, що склалася в умовах відносної, прихова- ної автаркії, ізоляції від світового господарства, що сповідувало експансіоністську (індивідуалістську) західну економічну модель. Таку автаркію Туреч- чині забезпечували державний сектор економіки і плановий характер її розбудови. Розвиток держав- ного сектора, який знаходився у сфері директивно- го планування, дозволяв Туреччині рухатись влас- ним курсом, не зважаючи на зовнішні шоки і не покладаючись на ринкову стихію, та утримувати економічні процеси у стабільному руслі.
Комунітарний менталітет турецького народу спонукав до формування у суспільстві усвідом- лення національної єдності і рівності, тобто ви- магав від етатистської моделі ефективності осо- бливого порядку, яка відбивалась би у загально- значущих результатах: високих показниках рівня життя – справедливого і рівномірного розподілу доходів, зайнятості, грамотності населення, охоро- ни здоров’я і зростання тривалості життя, покра- щення житлових умов, однакових умов доступу до суспільних благ, тощо. З іншого боку забезпечен- ня таких умов водночас було необхідним з точки зору розвитку внутрішніх ринків та створення під-
ґрунтя для реалізації економічних цілей цієї мо- делі. Наприклад, високий рівень освітніх послуг дозволяв готувати висококваліфіковані і високо- продуктивні кадри для економіки і гуманітарної сфери, які, в свою чергу, якісно змінювали попит
і розвивали споживчий ринок. Крім того, ці ка- дри були носіями національної ідеї, продукували концепції національного економічного розвитку.
Зміни у якості життя також стимулювали розвиток попиту, а зростання доходів забезпечувало форму- вання фонду заощаджень і відповідно – національ- них інвестицій. Найголовніша мета – розбудова самодостатньої та стійкої національної економіч- ної структури – вимагала збалансування попиту
і пропозиції, тому у контексті цієї мети соціальні програми, які фінансувались державою, посідали важливе місце. У Туреччині державний сектор ви- конував функцію підтримки і розвитку національ- ної економіки, оптимізації соціального балансу в суспільстві, дотування малозабезпечених верств, або перспективних підприємницьких груп, а також науки, культури. Саме завдяки йому у країні під- тримувались стійкі темпи розвитку і споживання.
Він був важелем управління, основою планування
і впливу на соціально-економічні процеси. Модель економіки, що базувалась на комунітаристських, відтак етатистських засадах, була за своїм харак-
ВИПУСК 21
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ТРАДИЦІЇ, ТРЕНДИ, ДОСВІД
38
тером мобілізаційною. Прагнення побудувати кон- курентоздатну у світовому просторі економіку ви- магало від суспільства зосередження усіх ресурсів для досягнення цієї цілі, і центром, що мобілізував ці ресурси, виступала держава.
Економічна система етатизму існувала з незна- чними змінами до початку 80-х років, хоча турець- ке суспільство неодноразово робило спробу пере- гляду економічної моделі, намагалось послабити державне регулювання і державні інтервенції.
При цьому слід зазначити, що еволюція турець- кої економічної моделі, ступінь участі держави в економіці значною мірою залежала від зміни правлячих партій. Так, у часи, коли на чолі уряду був Б.Еджевіт або прихильники його партії (1971,
1977–1979), посилювався етатистський характер економічної політики; за С.Деміреля (1966–1970,
1975, 1980) – ліберальний. Навіть у роки, коли були сформовані коаліційні уряди, зміни у моде- лі залежали від впливу більшості. Водночас і еко- номічна ситуація щоразу ставила об’єктивні межі лібералізації економіки. Всі спроби послабити па- терналізм держави з часом завершувалися зворот- ним рухом, поверненням до «принципів Ататюр- ка», який наголошував, що «в умовах Туреччини не слід чекати результатів в економіці лише від ді- яльності індивіда: успіх важливих і великих справ забезпечується участю держави»
15
Насправді етатизм найбільшою мірою відпові- дав комунітаристському менталітету і був базовою формою мобілізації зусиль суспільства.
Усі спроби покластися на саморегулюючі сили ринку негативно позначалися на економічному і соціальному розвитку країни.
Так, у 1950-х роках використання американ- ської допомоги за планом Маршалла і дешевих кредитів, що поєднувалося з ослабленням про- текціонізму, лібералізацією зовнішньоекономіч- ного режиму, завершилося девальвацією турецької ліри, скороченням та монокультурністю експорту
і зростанням обсягів імпорту. База внутрішніх за- ощаджень – основа інвестицій, була підірвана, що стало наслідком згортання так званих неефек- тивних виробництв, скорочення зайнятості, змен- шення доходів соціальної сфери. Приплив прямих
іноземних інвестицій був незначним і припливали вони лише у високоприбуткові сфери природніх переваг, не живлячи формування технологічних галузей. У результаті різке падіння ліри і загрозли- ве зростання дефіциту торгового балансу привели до згортання реформ.
Наприкінці 60-х років лібералізація у сфері міжнародних економічних відносин (на тлі ета- тизму) мала своїм наслідком дефіцит бюджету, який сягнув 6,5% ВНП, зростали ціни на нафту та оптові ціни (17% на рік), зростав зовнішній борг (з
1973 по 1980 рр. він зріс у 4,6 рази, сягнувши 15,3 млрд. дол.), курс ліри впав майже на 20%. Навіть девальвація ліри (традиційний монетаристський захід) не дав результатів: економічний розвиток уповільнився, і внаслідок скорочення державних
інвестицій в економіку, викликаних загостренням проблеми платіжного балансу, зросло безробіття та скоротилися витрати на соціальну сферу.
У Туреччині ліберальна трансформація еконо- міки супроводжувалась створенням сприятливих умов для залучення капіталів транснаціональних корпорацій, у результаті чого почали активно фор- муватись холдинги, у яких будь-яка міжнарод- на компанія могла брати пайову участь. Разом з тим, ці транснаціональні корпорації забезпечува- ли своїми коштами лише малу частку вкладеного
іноземного капіталу, залучаючи значну частину, близько 85-90%, з інших джерел, в тому числі з країн-імпортерів капіталу. Таким чином, міжна- родні компанії використовували ресурси країни у своїх інтересах, зокрема іноземні компанії, що здійснювали свою діяльність в Туреччині, у 1973 році заборгували країні до 81% інвестиційного ка- піталу, 96% цих боргів забезпечили за допомогою кредитів, запозичених в самій Туреччині. І без того обмежений інвестиційний ресурс країни фактично обслуговував економіки інших країн та поглиблю- вав проблему державного боргу.
Уряд відновив етатистську модель і протек- ціонізм, прагнучи вирішити проблеми торгового
і платіжного балансу та продовжити імпортоза- міщуючу політику розвитку промисловості. Він зробив спробу «прискорення» розвитку за рахунок збільшення державних капіталовкладень і політи- ки «дешевого кредиту» для приватного сектора.
У результаті в 1973–1976 роках темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) зросли з 8 до 16%. Зростання виробництва відбувалося значною мірою за рахунок розвитку будівництва і супроводжувалося розширенням попиту на креди- ти, тим самим одночасно стимулюючи зайнятість
і виникнення нових, супутніх галузей та стабілі- зуючи соціальну сферу. Масштабні інвестиційні проекти державного сектору, що складав 60% ту- рецької індустрії, також потребували кредитів: по- пит на кредити державного сектору Туреччини з
ЧАСТИНА ІІ
СЕРІЯ «ПОЛІТИЧНІ НАУКИ»
39 1973 по 1977 рік зріс з 2% до 11%
16
. Але кредитна спіраль супроводжувалася кейнсіанською політи- кою бюджетного дефіциту, посиленням інфляції, темпи якої протягом другої половини 70-х років збільшувалися з 16% в 1975 до 68% в 1979 році
17
Це призвело до вичерпання внутрішніх джерел за- ощаджень і скорочення обсягів кредитів, та посту- пового скорочення темпів економічного зростання до нульового рівня. І саме це дало привід лібе- ральній буржуазії вчергове говорити про необхід- ність економічної лібералізації так, ніби до цього у країні не реалізовувався саме модернізаційний проект, не відбувалась вестернізація країни, а не- гативні тенденції не були спричинені посиленням лібералізації, і «на плаву» національну економіку утримував лише державний сектор. Саме вчасне увімкнення провідних важелів етатистської моделі дозволило економіці Туреччини за умови відкри- тості і вільного переливу викликів світових криз реструктуризуватись тоді, коли провідні країни світу поринули в глибоку рецесію.
Таким чином, природа економічних процесів у Туреччині упродовж усіх років «вестернізації» – реалізації модернізаційного проекту, залишалася незмінною. Про таке Ф.Фукуяма писав: «Існують серйозні емпіричні свідчення, що показують, що модернізуючись, країни з ринковоорієнованим ав- торитаризмом показують кращі економічні резуль- тати, ніж їхні демократичні аналоги»
18
ПОСИЛАННЯ:
1
Визначення німецького економіста В.Ойкена, дане в книзі: Ойкен В. «Основные принципы экономической политики».
2
Харизма – особливий позитивний вплив, який пояснюється винятковими властивостями особистості керівни- ка, сугестора, його здатністю знаходити однодумців, ефективно впливати на інших. Поняття харизматичного авто- ритету введено німецьким соціологом М. Вебером у контекст аналізу «ідеальних типів держав». Феномен харизми має місце в малих і особливо великих групах, де спостерігається персоніфікація ідеалів в процесі об’єднання, і найчастіше проявляється в екстремальних історичних умовах (зламній точці, точці біфуркації), коли у цьому ви- никає соціально-психологічна потреба.
3
На чолі авторитетної партії.
4
Див.: Лист Ф. Национальная система политической экономии.
5
Там само.
6
Це дало підстави Ш.Ейзенштадту назвати турецьку бюрократію «модернізаторської елітою», яка прагнула на всіх етапах турецької модернізації XIX – початку XX століття до «формуванню більшої інституціональної гнучкос- ті й автономності структур управління».
7
Maddison A. Monitoring the World Economy: A Millennial Perspective. – Paris: OECD, 2001. – P. 215.
8
Договір про асоціацію з ЄЕС вступив у силу у 1964 році.
9
Kalkmma Plam. Birinci besyil. 1963-1967. – Ankara, 1963. – С. 123.
10
Див.: Н.Г.Кіреєєв. – С. 323.
11
Киреев Н. Г. История Турции, XX век. – М., 2007. – С. 321.
12
Див.: Кіреєєв. – С. 328.
13
Киреев Н.Г. История этатизма в Турции. М., 1991, гл. IV. – С. 181–233.
14
Maddison A. Monitoring the World Economy: A Millennial Perspective. – Paris: OECD, 2001. – P. 219.
15
Yeni is dunyasi. Aylik dergi. – 1981. – № 25. – С. 32–39, 43.
16
Ульченко Н.Ю., Мамедова Н.М. Особенности экономического развития современных мусульманских госу- дарств (на примере Турции и Ирана). М., 2006. – С.114.
17
Там само, с. 116.
18
Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. – М., 1993. – С. 199.
Tatarenko N.O. Turkey: modernization projects and etatism / Diplomatic Academy of Ukraine, Ministry of
Foreign Affairs of Ukraine.
The paper analyzes the effectiveness of national economic development model of Turkey in the context of pan-
European post-war modernization project (Westernization). The сonceptual foundations of model, based on the principles of etatism and communitarianism, the civilizational factor of development and to some extent contrary to the principles of individualism, were described. The author argues that Turkey’s economic model parameters remain unchanged for a long time and ensure the stability of the country to external shocks and global challenges. The requirements of modernization reflect in the providing partnership between government and business and it allows the country to achieve a synergistic effect.
ВИПУСК 21
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ: ТРАДИЦІЇ, ТРЕНДИ, ДОСВІД
40
Keywords: socio-economic modernization, national economic development model, national economic interests, etatism, communitarianism, state ownership, macroeconomic regulation, communitarian mentality, social balance.
Татаренко Н.А. Турция: модернизационные проекты и этатизм / Дипломатическая академия Украины
при Министерстве иностранных дел Украины.
В статье анализируется эффективность национальной экономической модели развития Турции в контексте реа- лизации послевоенного панъевропейского модернизационного проекта (вестернизации). Описанa специфика кон- цептуальных основ модели, которая базируется на принципах этатизма и коммунитаризма, учитывает цивилизаци- онный фактор развития и в определенной степени противоречит принципам индивидуализма, которые являются основой этого проекта. Автор доказывает, что параметры экономической модели Турции остаются неизменными в течение длительного времени и обеспечивают устойчивость страны по отношению к внешним вызовам и шокам.
Учет требований модернизации отражается в обеспечении партнерства государства и бизнеса и позволяет стране достичь синергетического эффекта.
Ключевые слова:социально-экономическая модернизация, национальная экономическая модель развития, на- циональные экономические интересы, этатизм, коммунитаризм, государственная собственность, макроэкономиче- ское регулирование, коммунитарная ментальность, социальное равновесие.
Стаття надійшла до редколегії 05.05.2014
Прийнята до друку 26.05.2014