1   2   3   4   5   6
Ім'я файлу: Лекція6 Псих О Мотивація О.doc
Розширення: doc
Розмір: 282кб.
Дата: 07.04.2021




Тема: Мотивація особистості та її спрямованість

(78261 знак)

План

  1. Мотиваційне питання сучасної персонолоіїї.

  2. Варіанти відповідей на мотиваційне питання персонології.

  3. Мотивація особистості та її спрямованість.


1. Мотиваційне питання персонології - це проблема визначення змісту, структури та механізмів мотиваційних сил особистості

Під мотивацією в психології розуміють сукупність психологічних процесів, що енергетизують та спрямовують поведінку.

Мотиваційні процеси лежать в основі активності людини та її психічного функціонування. Вони визначають той чи інший напрям людської поведінки, її траєкторію. Кожна людина є істотою, яка бажає, але рідко досягає повного завершеного задоволення всіх своїх потреб. Якщо в житті людини і виникає момент «мотиваційного затишшя», коли їй властива повна відсутність бажань та потреб, то такий момент є надзвичайно коротким або ж свідчить про порушення особистісного функціонування. Заспокоєння однієї актуальної потреби викликає прихід іншої. Всі люди завжди чогось бажають і є мотивованими на пошук особистих цілей, однак мотиваційні процеси відзначаються яскравою своєрідністю й утворюють саме осердя структури особистості. Цілісна теорія особистості має надати пояснення, чому люди діють так чи інакше, тобто визначити та розкрити суть мотиваційних сил, які визначають поведінку особистості. Можливо, мотиваційне питання - найскладніше для персонології.

Багатство теоретичних підходів до мотивації можна представити такими:

Змістово-ієрархічний підхід

Процесуально-динамічний
Серед головних моделей такі:

Редукціоністська модель мотивації, початково описана Фройдом. Модель передбачає, що фізіологічні (біогенні) потреби створюють стан психологічного напруження. Це змушує особистість шукати можливих шляхів задоволення актуальних потреб та зняття напруження. Багато основних життєвих потреб, такі як голод, спрага, потреба сну, сексуальні потреби, можна пояснити з позиції моделі редукції напруження.

Модель мотивації компетентністю. На противагу редукційній моделі, цей підхід вказує на прагнення людини оволодіти навколишнім середовищем, властиву їй жадобу отримання нового досвіду. Послідовники цієї точки зору стверджують: в міру того як людина дорослішає, її поведінка все більше спрямовується на здобуття навичок та вмінь з метою підвищити свою компетентність й ефективно взаємодіяти з оточенням, і все менше - на зниження напруження.

У класичних теоріях особистості звичайно надають перевагу одній з цих точок зору на природу мотивації, однак реальність особистісного мотиваційного існування не така однозначна. У певні моменти особистість потрапляє в ситуації дефіциту і прагне зменшити напруження основних потреб. Коли ж актуалізуються потреби особистісного зростання, вона посилює напруження і використовує його як мотиваційне джерело підтримки та засіб реалізації свого потенціалу. Можливо, краще зайняти компромісну позицію в мотиваційному питанні персонології і не обмежуватись жодною з цих моделей. Сучасна персонологія має в розпорядженні досить цікаві варіанти дослідження мотиваційного питання.
2. Варіанти відповідей на мотиваційне питання персонології

2.1. Інстинкти життя і смерті як рушійна сила поведінки за 3игмундом Фройдом

Узагальнено психоаналітичну модель мотивації можна подати так.

Людина є складною енергетичною системою.

Поведінка особистості зумовлена психічною енергією, її кількістю та розподілом.

Психічну енергію генерують сексуальні та агресивні інстинкти.

Різноманітність людських вчинків визначається особливою природою функціонування сексуальних та агресивних інстинктів.

Мотивація людини повністю ґрунтується на енергії збудження, яка викликана тілесними потребами, що вимагають розрядки, виходу. У кожної людини є певна кількість обмеженої психічної енергії, яка підтримує її активність; мета будь-якої форми поведінки - зменшити психічне напруження, спричинене спонтанним зростанням кількості енергії.

В основі мотивації лежить прагнення задовольнити вроджені інстинкти (соматичні вимоги організму). Фройд вважав, що будь-яка активність людини (мислення, сприйняття, пам'ять, уява) визначається інстинктами. Інстинкти - це єдина причина будь-якої активності. Керують поведінкою людини два основні інстинкти:

інстинкт життя та

інстинкт смерті.
Інстинкт життя набуває двох основних форм: відтворення собі подібних (статева потреба) і підтримання життя індивіда (звичайні фізіологічні потреби). Для позначення енергії інстинктів життя в цілому Фройд використовував термін лібідо.Лібідо (лат. - пристрасне бажання) - це енергія прагнення до життя, що змушує до дій і думок, які приносять насолоду; потік енергії, що вільно перетікає з одного об'єкта до іншого. Однією з характеристик лібідо є його мобільність, тобто здатність переключатись з одного об'єкта на інший.

Інстинкт смерті є антиподом інстинкту життя і виражається в таких формах поведінки, як агресія, самозвинувачення, самоприниження. Більшість сучасних психоаналітиків говорять про інстинкт агресії, а не інстинкт смерті.

Практично всі поведінкові дії в контексті психоаналітичної теорії можуть бути описані в термінах катексису й антикатексису.

Катексис (неологізм, створений Фройдом, відповідний значенню німецького слова - захоплення) - важливе психоаналітичне поняття, що виражає спрямованість психічної енергії (лібідо) на об'єкт і фіксацію на ньому. Об'єктом катексису може бути реальний предмет, ідея, форма поведінки. Прикладом катексису (перенесення енергії лібідо) може бути емоційна прихильність, симпатія до інших людей, здатність захоплюватись цими людьми, їхніми ідеалами, думками.

Антикатексис - це перешкоди, що стоять на заваді задоволенню інстинкту. Антикатексис проявляється у зовнішніх чи внутрішніх бар'єрах що перешкоджають негайному ослабленню інстинктивних потреб. Процес мотивації протікає у взаємодії між катексисом і антикатексисом.

У визначенні напряму поведінки беруть участь всі три інстанції особистості: Ід, Еґо, Супер-Еґо.

Ід - це неусвідомлювана мотивація, що керується принципом задоволення.

Еґо - інстанція самоконтролю, яка керується принципом реальності, забезпечує раціональний аналіз ситуації, складає план поведінки.

Супер-Еґо - моральна інстанція, що керується суспільними правилами, засвоєною шкалою цінностей.

Прагнення (інстинкти) лише ініціюють потреби, але чим закінчиться процес, невідомо. Особистості, що мотивована інстинктивною енергією, доступні безліч рішень і варіантів. Модель поведінки здорової особистості полягає в прагненні зменшити напруження, підтримати динамічну рівновагу на такому рівні, щоб отримати та максимально посилити насолоду від задоволення потреби, дотримуючись соціальних норм.
2.2. Прагнення до переваги як основний мотив (А.Адлер)
«Життя людини - це динамічне прагнення до переваги» (А. Адлер). Особистість не просто реагує на зовнішні стимули середовища, вона сформована прагненнями власного Я й орієнтована на майбутнє.

Альфред Адлер вважав, що прагнення до переваги - це фундаментальний закон людського життя і єдина мотиваційна сила в житті особистості.Кожній людині притаманне вроджене прагнення піднестися, рухатися до досконалості, набути вміння долати життєві проблеми сміливо, з гідністю, досягти найбільшого з можливого.

Життєвий досвід особистості сприяє усвідомленню почуття власної неповноцінності (слабкість, невправність, приреченість, фрустрованість) і одночасно розвитку прагнення компенсувати це відчуття. У дитинстві всі переживають тривалий період залежності й безпорадності. Цей досвід формує у дитини глибокі переживання неповноцінності порівняно з іншими членами сім'ї, більш могутніми та вправними. Поява таких переживань знаменує початок життєвої боротьби за досягнення переваги над оточенням, а також прагнення до досконалості та бездоганності.

Адлер визначив такі суттєві аспекти природи і функціонування прагнення до переваги.

  1. Прагнення до переваги - це єдиний фундаментальний мотив, а не комбінація окремих прагнень.

  2. Прагнення є універсальним, воно загальне для всіх, у нормі та патології.

  3. Прагнення до досконалості може набувати позитивного та негативного спрямування.

  4. Як прагнення до переваги проявляється як на рівні особи, так і на рівні суспільства. Особистість і суспільство гармонійно пов'язані між собою.

  5. Прагнення до досконалості є не лише особистісним внутрішнім прагненням, а й прагненням вдосконалити культуру всього суспільства

Якщо прагнення до досконалості поєднується із соціальним інтересом і турботою про оточення, воно розвивається у конструктивному (позитивному) напрямку. Особистість, мотивована таким чином, прагне рости, розвиватись, допомагати іншим людям, формує конструктивний підхід та стиль життя. У негативному варіанті людина шукає лише особистої переваги і дотримується принципу: відчути свою перевагу важливіше, ніж бути корисним. На думку Адлера, прагнення досягнення особистої переваги - це невротичний симптом, результат дуже сильного почуття неповноцінності та відсутності соціального інтересу. Особисті переваги не дають необхідного визнання й особистого задоволення.

Соціальний інтерес являє собою «відчуття солідарності в людському суспільстві», участь у справах інших не заради власних цілей, не тільки турбота про конкретне оточення, а турбота в інтересах ідеального суспільства, всього людства. Соціальний інтерес - це внутрішня тенденція до участі у створенні ідеального суспільства. Тільки взаємодія з іншими на користь суспільства допомагає здолати почуття неповноцінності.

Прагнення індивіда до переваги скеровується обраною особистістю фіктивною метою, а формуються фіктивні цілі власною творчою силою особистості. Якщо особистість має свою фіктивну мету, життя сповнюється для неї смислом: виникає історія життя, сповнена смислу. Фіктивні цілі допомагають вирішувати життєві проблеми. Наприклад, професіонал, що прагне перевершити інших, може не досягти своєї мети, але одного прагнення досягти високого професійного рівня достатньо, щоб зробити власне життя здоровим, корисним. Якщо фіктивні цілі не забезпечують орієнтації у повсякденному житті, їх слід поміняти або ж відкинути.

2.3. Індивідуація як мотиваційна сила особистості (К.-Ґ. Юнґ)

Особистість постійно здобуває нові знання, вміння, досягає нових цілей і реалізовує себе дедалі повніше. Мотиваційною силою особистості, на думку К.-Ґ. Юнга, виступає прагнення досягти кінцевої життєвої мети - повної реалізації свого «Я». Процес досягнення цієї мети спрямований на особливий результат - «здобуття самості». Самість Юнґ вважав найголовнішим архетипом - архетипом центрованості, що втілює в собі єдність свідомого та несвідомого, гармонію та баланс різних протилежних елементів психіки. Свідомість і несвідоме не обов'язково протистоять одне одному, вони доповнюють одне одного до цілісності, що й утворює самість, або сутність. Здобуття особистістю самості є наслідком устремління різних компонентів особистості до єдності та цілісності.

«Еґо отримує світло від самості. Ми щось знаємо про самість, але ми про неї таки не знаємо... Попри те що ми отримуємо від самості світло свідомості і знаємо про джерело, що освітлює нас, ми не знаємо, чи зберігається воно саме у свідомості... Якби самість можна було цілковито вивести з досвіду, то вона і обмежилась би досвідом, тоді як в реальності цей досвід необмежений та безкінечний... Якби я був один зі своєю самістю, я б знав про все, говорив би на санскриті, читав би клинопис, знав би про доісторичні події, знав би прожиття на інших планетах і так далі...» (К.-Ґ. Юнґ, 1975).

Процес розвитку особистості в напрямку здобуття самості дістав назву індивідуації. У більшості людей самість є не розвинутою, і вони про неї не знають. Еґо здобуває зв'язок із самістю в процесі довгої і тривалої роботи розуміння та прийняття несвідомих процесів. Розвиток самого Еґо - це лише розвиток свідомості, процес здобуття знань про світ і про себе.

Індивідуація -розвиток самості, унікальний динамічний процес інтеграції багатьох протилежних одна одній особистісних сил і тенденцій, утворення єдності свідомого та несвідомого. Центром свідомості виступає Еґо, а центром всієї психіки взагалі (свідомого і несвідомого) - самість. Процес індивідуації спрямований на встановлення зв'язку між Еґо та сутністю.

«Індивідуація означає становлення єдиної цілісної істоти, і оскільки "індивідуальність" містить у собі нашу сокровенну, досконалу і незрівнянну унікальність, індивідуація й означає очікування нашої власної сутності. Ми, отже, могли б інтерпретувати індивідуацію як "шлях до особистості" або самореалізацію» (К.-Ґ. Юнґ, 1928).

У завершеній своїй формі індивідуація - це свідома реалізація осо­бистістю своєї унікальної психічної реальності, повний розвиток і вияв­лення всіх елементів особистості. Центром особистості, відповідно до запропонованого Юнґом пояснення процесу індивідуації, виступає архетип самості, який врівноважує протилежні якості, що входять у структуру особистості, як єдине головне ціле. Метою та кульмінацією розвитку процесу індивідуації стає розвиток самості. «Самість - це мета нашого життя, оскільки вона і є найповніший вияв пророчого поєднання, яке ми називаємо індивідуальністю» (К.-Ґ. Юнґ, 1952). Самість пересуває Еґо в центр психіки. Утворення самості надає єдності психічному життю особистості, допомагає інтегрувати свідоме та несвідоме. Еґо залишається центром свідомості, однак вже більше не сприймається як центр цілісної особистості: «Мета індивідуації - не менш, ніж позбавлення фальшивих огорток персони, з одного боку, і гіпнотичної влади первісної сутності - з іншого» (К. Юнґ, 1945).

Індивідуація є процесом значно складнішим, ніж процес розвитку, її можна описати як процес руху по спіралі, оскільки на кожному витку розвитку, кожного разу, в дедалі чіткішій формі постають ті самі основні питання. Кожний з нас постійно повертається до старих проблем і питань з новими надіями і в контексті нових перспектив. Юнґ так описував процес індивідуації: «Кожен з нас має бути тим, ким він є; кожний має розкривати свою власну унікальність, центр особистості знаходиться на однаковій відстані від свідомості і несвідомого; ми маємо прагнути до тої ідеальної мети, котру природа виявляє, щоб спрямувати нас. Тільки виходячи з цієї точки людина може по-справжньому задовольнити свої потреби» (Юнґ, 1966).

Завдяки індивідуації вивільняється енергія, необхідна для постійного розвитку особистості. Досягнення особистістю індивідуації Юнґ називав самореалізацією. Індивідуація є природним процесом, у ній розкривається сокровенна природа кожного з нас, головний шлях кожного з нас. Юнґ метафорично говорив про індивідуацію: «Це те, що робить дерево деревом». Досягаючи індивідуації, особистість стає більш інтегрованою та більш витончено і різноманітно виражає свої архетипи: «При цьому зростає свідомість, що більше не закута в обмеженому надчутливому світі інтересів мети. Ця розширена свідомість більше не буде вразливим, егоїстичним набором особистих бажань, страхів, надій, амбіцій... Навпаки, вона бере на себе функцію зв'язку зі світом об'єктів, що приводять людину до абсолютної, єдиної і нерозривної єдності зі світом в цілому» (Юнґ, 1928). Дослідник зазначав, що в індивідуації ми рухаємося в напрямку до самих себе так, ніби в нас є невідомі наставники, мета яких «звільнити нас... і зробити нас підвладними тільки самим собі» (Юнґ, 1973).

Юнґ вважав, що самореалізація як завершальний етап розвитку особистості є важко досяжною для більшості людей. Досягнення індивідуації під силу тільки обдарованим і високоосвіченим людям, які до того ж мають у своєму розпорядженні багато вільного часу. Через такі обмеження для переважної більшості самореалізація є недосяжною. Юнґ вважав, що люди в першій половині життя не надто включені у процес індивідуації, вони більше спрямовані на успіх - цілі Еґо. З віком, вже досягнувши таких цілей, вони шукають гармонії, більше прагнуть інтеграції, ніж досягнень.

По своїй суті індивідуація - досить складне особистісне завдання. Для її здійснення потрібні певні умови. По-перше, людина мусить бути психічно здоровою, щоб спрямовувати свідомо цей процес. По-друге, для індивідуації потрібне надзвичайно сильне Еґо, щоб сприймати і переносити всі випробування та можливі зміни, адже не виключено, що в процесі індивідуації можна бути буквально вивернутим.

Складність полягає також у тому, що індивідуація здійснюється найчастіше в умовах несприйняття іншими або в умовах байдужого ставлення. Юнґ так описував труднощі індивідуації:

«Природа ніяк не піклується про високий рівень свідомості; якраз навпаки. І суспільство не цінує ці подвиги психіки достатньо високо; його нагороди завжди даються за досягнення, а не за особистість, останнє винагороджується здебільшого посмертно» (Юнґ, 1931).

Втім, індивідуація вимагає розвитку стосунків з іншими людьми, хоча це внутрішньоособистісний процес, що підтримується індивідуальною мотивацією:

«Ніхто не зможе дізнатись про свою індивідуальність, поки не досягне тісного і надійного зв'язку зі своїми ближніми; намагаючись знайти себе, він не повернеться в пустелю егоїзму. Тільки тоді зможе відкрити себе, коли глибоко та безумовно буде пов'язаний з іншими, в цілому з великою кількістю людей, з якими буде мати можливість себе порівнювати і від яких зможе себе відрізнити» (К.-Ґ. Юнґ, 1966).
  1   2   3   4   5   6

скачати

© Усі права захищені
написати до нас