Ім'я файлу: Філософія Радковськой Д. ДОПП 2К.docx
Розширення: docx
Розмір: 32кб.
Дата: 11.06.2021
скачати
Пов'язані файли:
Эссе.docx
ТЕМА 4.docx
ТЕМА 5.docx
ТЕМА 10.docx

МОДУЛЬНІ ЗАВДАННЯ:

2 К ДОПП Радковська Д.

Варіант № 1.

І РіВЕНЬ.

1)б

2)б

3)в

4)а

5)б

6)в

7)а

8)в

9)а

10)б

ІІ рівень:

    1. Охарактеризуйте основні риси німецької класичної філософії.

Необхідно визначити основні риси, що притаманні німецькій класичній філософії. Це, по-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес. Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант (1724-1804 рр.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХVІІІ століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий так званий «критичний» період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму», «Пролегомени», «Критика практичного розуму».


    1. Проаналізуйте, що спільного і відмінного у філософських концепціях Платона і Арістотеля.

Платон був творцем ідеалізму, а великий учень його, Аристотель, засновник перипатетичної школи, який став творцем реалізму.Поняття «реалізм», втім, тут слід трактувати не в сенсі «матеріалізму», а, скоріше, як пізніший європейський «позитивізм». Аристотель ніколи не стверджував, що матерія є первинною по відношенню до ідеї. У нього чимало висловлювань в прямо протилежному сенсі. При порівнянні Платона з Аристотелем відразу впадає в очі, що поетична душа першого з них захоплено підносилась в невидиму область ідей і вважала філософію – засобом очистити душу, вселити їй прагнення до неба. Критичний же розум Аристотеля займався переважно емпіричним (дослідним) дослідженням світу явищ, вивчав факти, подані природою, йшов шляхом індукції від часткового до загального і ставив метою філософії знання істини:

  • Платон вважав поняття (ідеї) сутностями, окремими від явищ (речей), що мають самобутню реальність;

  • Аристотель зводив ідеї з їх окремої області в світ явищ, вважав їх формами, за допомогою яких утворюються з матерії чуттєві, дійсно існуючі предмети;

  • Платон прагнув піднестися над природою і брав зміст своєї філософії з області надчуттєвого, небесного;

  • Аристотель піддавав своєму дослідженню природу, землю, предмети, що існують на землі, систематизував придбані про них відомості і, шляхом ясних, строго логічних висновків і доказів, формулював загальні закони.

На думку Платона, дійсне буття належить тільки загальним поняттям;вони існують окремо від явищ, в особливій області, у світі ідей.

За вченням Аристотеля, ідеї мають своє існування в самих явищах; шляхом до вивчення ідей, що становлять сутність явищ, повинно бути дослідження явищ. Тому емпіричне дослідження Платона лише маловажливий вступ до умоглядних міркувань філософії Аристотеля. За вченням Аристотеля, ідея тільки форма, що охоплює матерію, з якої утворює вона предмет. Ідея і явище існують не окремо один від одного, а в поєднанні між собою, і мета його досліджень – визначити ідеї, діючі в явищах. Точка відправлення у Платона і у Аристотеля однакова, але питання про відносини ідей до явищ вирішується у Аристотеля абсолютно не так, як у Платона. Невизначеність і темрява міркувань Платона, наполовину поетичних, замінюються у Аристотеля ясністю зріло обдуманої думки, втім, кажучи про сухість форми творів Аристотеля, не треба забувати, що до нас не дійшло жодного з тих його творів, які були написані в популярній формі.

ІІІ рівень:

  1. Розкрийте зміст законів діалектики Г.Гегеля. Наведіть приклади.

Перший і найважливіший закон діалектики Гегеля: закон єдності і боротьби протилежностей. Саме існування протилежностей змушує світ природним чином розвиватися. Протиріччя між протилежностями поступово накопичуються і виливаються в масштабні зміни. Звідси випливає другий закон діалектики Гегеля: перехід кількісних змін у якісні. Наприклад: коли протиріччя між різними класами в Англії, Франції, Росії накопичувалися до межі – починалася революція (кількісні зміни переходили в якісні). Але, як вже було сказано вище, в ході революцій виникав якийсь синтез старого і нового. Звідси випливає третій закон діалектики: закон заперечення заперечення. Простіше кажучи цей закон говорить нам про те, що нічого не вічне і кожна нова стадія розвитку так чи інакше заперечує попередню. Отже, законів діалектики Гегеля всього три: Закон єдності і боротьби протилежносей Закон переходу кількісних змін у якісні Закон заперечення

  1. Які риси античної філософії зберегли свою актуальність. Аргументуйте відповідь.

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.

Реферат

Характеристика діяльності провідних філософів Нової філософії.

1)Вступ

2) I

3) II

4) III

5) IV

6) V

1)На кінець XVI- початок XVII ст. буржуазні виробничі відносини настільки розвинулися в рамках феодального суспільства, що стали можливими успішні спроби буржуазії політично оформити переворот, який вже фактично відбувся в базисі. Наприкінці XVI ст. перемагає буржуазна революція у Нідерландах, в середині XVIІ ст. - у Англії.

Народжується новий клас буржуазія. Економічна діяльність, інтереси реально практичного життя ведуть до дійсного пізнання світу, в тому числі природи, до орієнтації на пізнання, яке б не було засновано лише на цитатах із Біблії, а яке опиралось на практичний досвід.

Для формування науки Нового часу, характерна орієнтація на пізнання дійсності, що опиралася на відчуття. Одночасно перед філософами і вченими потає питання про сутність і характер самого пізнання, що приводить до підвищення значення гносеологічної орієнтації Нової філософії.

Якщо орієнтація на чуттєве і практичне пізнання провокується розвитком емпіричної науки, то намагання вияснити взаємозв’язок і взаємодії закономірно веде до збільшення раціонального розгляду, який ближче до Евклідової геометрії, ніж до арістотелево-схоластичної концепції. Тому з розвитком чуттєвого емпіричного пізнання світу розвивається і точне, раціональне, математичне мислення. Як емпіричне так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і проектуються на складальні основні напрями філософського мислення Нового часу.

2) Вона «висловлює в думках» масштабну історичну епоху, цивілізаційний сенс якої полягає в ініціюванні науково-технічного розвитку на основі машинної техніки, у подальшій модернізації різних сторін людської життєдіяльності, у поступовому звільненні індивідів від кріпацтва, станових привілеїв, у відстоюванні і законодавчому закріпленні прав і свобод людини, захисту гідності особистості, у розвитку культури на засадах просвітництва, у реформуванні християнства та інших віровчень. Відповіддю на потреби та запити епохи з'явилися соціально-філософські, філософсько-правові та соціально-політичні вчення та ідеї філософів Нового і Новітнього часу.

  • Вчення Ф. Бекона про «велике відновленні наук», що містить критику схоластики високу оцінку «механічних мистецтв», заклики виробити далекоглядну політику держави стосовно науки, Беконівський проект суспільства і держави, заснованих на науці, і інші утопії, що втілювали мрії про справедливе і розумному суспільному устрої.

  • Створена філософією концепція прав і свобод людини, яка лягла потім в основу «Декларації прав і свобод людини і громадянина», американської конституції, і в 19—20 ст. стала одним з наріжних каменів теорії та практики демократії, формування на рівні філософської та політико-правової теорії антитези лібералізм — консерватизм, що визначила розвиток політичної практики.

  • Теорія суспільного договору, фундаментальна для багатьох концепцій 17-18 ст. (її кульмінація в демократичній теорії Руссо), наприкінці 20 ст. знову виявила свій актуальний теоретичний і практичний потенціал.

  • Теорія поділу влади (законодавчої, виконавчої, судової), що мала глибокий вплив на практику і теорію, первістків теорії парламентарної демократії, концепція релігійної віротерпимості, що протистоїть різним видам релігійного фундаменталізму і фанатизму.

  • Соціальна філософія, що оформилася в 18 ст., філософія науки і філософія людини Просвітництва (ідеї «духу законів», суверенітету та освіти народу, суспільного договору, здорового глузду та ін.).

  • «Філософія права» німецької думки 18-19 ст. як розгорнута концепція свободи, теорія громадянського суспільства, тобто системи індивідуально — групової взаємодії людей на недержавному рівні, покликаної формулювати і представляти конкретні інтереси особистостей та громадських об'єднань, теорії правової держави, філософія культури і мистецтва.

  • Широкомасштабна моральна філософія — етика як фундаментальна філософська дисципліна (Спіноза), дослідження морального почуття (англійські моралісти 18 ст.), вивчення зв'язку моралі та економіки (А. Сміт), нова етика як філософія практичного розуму у вченні Канта — з приматом морального обов'язку, принципом категоричного імперативу, сполучення воєдино свободи вибору, боргу, моральної відповідальності індивіда, переклад проблематики моралі з сфери індивідуальної дії у площину «об'єктивного духу» (Гегель) — з розрізненням сфери «моралі» (об'єднує намір і провину, намір і благо, добро і совість) і «моральності»,що об'єднує у Гегеля і гегельянців проблематику сім'ї, громадянського суспільства, держави.

  • Політекономічні та соціально-філософські концепції, спрямовані на виправдання, регулювання і гуманізацію стосовно праці й капіталу, відповідних великих і малих груп, соціальних інститутів, конкуренції і т.д.

  • Марксизм як альтернативний, антибуржуазний варіант соціальної філософії та ідеології, з точки зору якого панівні ідеї Нового часу як епохи капіталістичної суспільно — економічної формації суть ідеї панівного, тобто буржуазного, класу і через це повинні бути піддані рішучій критиці.

  • Позитивізм, який акцентував проблеми філософії історії в світлі наукового і соціального прогресу, що висуває на перший план принципи суспільства «індустріалізму», заснованого на «позитивному», тобто перевіряється досвідом та практикою, раціональному знанні.

3) Філософія Нового часу внесла значний внесок у вироблення фундаментальної картини світу, тісно пов'язаної, з одного боку, з математикою і природознавством, а з іншого боку, з метафізикою. При цьому в 17 ст. Декарт, Паскаль або Лейбніц були одночасно математиками і природознавцями, і створена ними філософська картина світу була природничо-науковою. До середини ХIX ст. філософська і природно-наукова картина світу до певної міри відокремлюються одна від одної, проте протягом всього Нового і Новітнього часу філософія, розуміюча себе найчастіше цілісною системою, включала філософію природи як свою системно-методологічну частину. Для філософської картини світу Нового часу характерні наступні ідеї та тенденції:

  • У XVII ст., особливо для Декарта і картезіанців, типове таке об'єднання математики, фізики й метафізики, при якому математика тісніше, ніж в античності, зближалася з фізикою завдяки чому забезпечувався логічно плавний перехід від субстанції до тіла, а потім до «математичних», тобто так чи інакше вимірних, одиниць і полегшувалась редукція однієї-єдиної матерії, подібно безмежному тілу, до протяжності. Декарт і картезіанці пояснювали рух, не вдаючись до допущення атомів і порожнечі як філософсько-метафізичних понять (проте при допущенні корпускул як частинок речовини) — одночасно з витісненням поняття «сила» і з запереченням постійного місця тієї чи іншої речі (відносність руху, заперечення абсолютних точок відліку).

  • Світ поставав як упорядкований, підлеглий строгим законам руху і зміни, як однорідний, єдиний, але який одночасно піддається аналітичному розчленуванню і подальшому синтезу.

  • Механіцизм як підхід, заснований на перетворенні механіки у фундаментальну методологічну парадигму пізнання, зліт його доводиться вже на 18 століття (філософія французького Просвітництва). Природодослідник (і філософ) міркував як механік-конструктор, що виганяє з природи чудеса і зводить її явища до простих і очевидних основ. Цьому сприяло зближення «природного» і «штучного», світ тіл природи поставав як створений Богом світ «машин», а людське тіло — як найдосконаліше і дивовижне з них.

  • Речі природи, Я як (мисляча) річ, «речі» інтелекту уподібнювалися один одному в тому сенсі, що могли бути зафіксовані, пораховані, розкладені. На підставі ідеї про рівноцінність реального і можливого будується популярна в XVII ст. і вельми перспективна ідея «mathesis universalis», тобто універсального математико-логічного методу.

  • З філософією природи і метафізикою Нового часу в цілому тісно пов'язане вчення про Бога як першоджерела руху, «домислюваного» навіть до природно-наукових законів руху (суперечка картезіанців і лейбніцеанців про те, чи повинен Бог повсякмиттєво «заводити» «годинник світу», як вважав Декарт, або він «заводить» їх одного разу і потім вони працюють самі по собі, як стверджував Лейбніц), як джерелі внутрішньої активності в матерії, як гаранті метафізичної єдності світу тощо.

  • Критика картезіанського розуміння світу, який справив глибокий вплив на науку та філософію Нового часу, захист (з боку Гюйгенса або Гассенді) атомізму через критику принципу безмежної подільності і твердження про необхідність допущення порожнечі, щоб відрізняти «тіло» і «простір», критика зведення тіла і простору до протяжності і твердження про «непроникність» як більш загальну і «первинну» якість матерії і тіл (Гюйгенс, Лейбніц); спроба Лейбніца подолати однобічність механіцизму і затвердити більш динамічну, живу картину світу (монадологія).

  • Найсильніший вплив механіки Ньютона (в тому числі в ранніх роботах Канта) в XVIII і навіть IXX ст., особливо в трактуванні таких понять, як «матерія», «рух», «простір», «час», — з точки зору загального принципу дії та протидії, закону всесвітнього тяжіння.

  • Протиставлення «класичних», традиційних, і некласичних (у філософії життя, прагматизмі) тенденцій у філософському мисленні (у Шопенгауера, К'єркегора і потім у вченні Ніцше, в філософській антропології, вченні про цінності, етику, філософії релігії та ін.) На захист філософської класики виступили прихильники неотомізму, неокантіанства, неогегельянства. Метафізичні підстави філософської класики були піддані критиці представниками позитивізму і неопозитивізму. Одночасно ряд природознавців і філософів виступив на підтримку метафізіки, традицій систематичної філософії (Р. Г. Лотце, Ф. Тренделенбург та ін.)

4) Вчення про людину, що стало ключовим у філософії Нового і Новітнього часу, пронизане характерним протиріччям. З одного боку, воно розглядає людське тіло як одне з тіл природи у фізичному і біологічному (фізіологічному, антропологічному) аспектах, так що людина постає тут як частина природи, підпорядкована її законам. З іншого боку, у філософії Нового часу було розроблено специфічне вчення про людську сутність, або людську природу (Спіноза, Гоббс, Локк, французькі просвітителі) : міць природи розуміється і як міць всіх індивідів, разом узятих; затверджується «природне» право індивіда, окремої людини на самозбереження і задоволення фундаментально-необхідних потреб; постулюються як цінності вроджена рівність людей, «природна свобода людини», право приватної власності, «суспільна сутність людини» (Д. Юм). При цьому рівність розуміється не як майнова або станова, не як рівність задатків і здібностей, а як рівне право індивідів на захист життя, власності, на опір насильству і придушенню, найважливішою ознакою людської сутності вважається розумність, що розуміється широко (від розуму як здатності судження, доказу, аргументації до розуму як мисленню, інтелекту, науковому пізнанню). Людина наділена не тільки почуттями і розумом, а й пристрастями, афектами, звідки виникає проблема протиборства розуму і пристрастей і можливостей їх приборкання за допомогою розуму.

5) Філософія Нового часу в цілому може бути охарактеризована як раціоналізм у широкому сенсі: впевненість у здатності розуму розгадати загадки природи пізнати навколишній світ і самої людини і в кінцевому рахунку перетворити природу, переробити суспільство і людину на розумних засадах. Вищою метою раціоналізму вважалося раціональне ж осягнення Бога. У межах раціоналізму боролися два підходи — емпіризм і раціоналізм (у вузькому сенсі). Не заперечуючи ролі розуму, прихильники емпіризму підкреслювали вихідне значення чуттєвого досвіду, висували на перший план спостерігаючий і експериментальний розум. У свою чергу прихильники раціоналізму, не заперечуючи значення чуттєвого пізнання і досвіду, вихідними і фундуючими вважали ідеї розуму (напр., як вроджені ідеї або розумні прагнення, апріорі закладені і в самій природі, і в чуттєвому пізнанні). У 18 ст. і особливо в 19 ст. виник справжній культ розуму. Вирішальною (хоча і не єдиною) тенденцією філософії Нового часу була орієнтація на науку і наукове пізнання як найвищу форму культури. Філософія прагнула консолідуватися в науку, розробити для себе та інших наук «справді науковий» метод. Це дало підставу говорити про «класичну» (новочасну) раціональність як про крайній сцієнтизм. Тим часом у філософії цього періоду існувала й інша тенденція — критичне ставлення до розуму, яке знайшло яскраве вираження в широкомасштабній критиці розуму (його неминучих помилок і антиномій) Кантом і його послідовниками.

6) Заслугою філософії Нового і Новітнього часу є широкомасштабне дослідження проблем пізнання та методу, що включало, по-перше, вчення про очищення розуму, про «привидів» (ідолів), про сумнів як початковий крок на шляху досягнення ясного і чіткого знання, й удруге, власне гносеологічний і методологічний аналіз. На кордоні між загальною метафізикою і теорією пізнання розташовувалося філософське вчення про субстанції, модус, атрибути, велися суперечки про те, чи слід прийняти одну субстанцію (монізм), або дві (дуалізм), або слід оголосити субстанцію одночасно єдиною і множинною («плюральність» субстанцій в монадології). Виникла ініційована Декартом тенденція до (відносного) відокремлення «тіла» і «душі», поняття якої наповнювалося нетрадиційним змістом і вилилося в подальшому (особливо в німецькому ідеалізмі 18-19 ст.) у багатостороннє дослідження понять «дух», «розум», «розсудок», «міркування», «мислення», «інтелект», «інтуїція» і т. д. Менш вживаним у 17-18 ст. було поняття «свідомість», хоча тематика його розглядалася здебільшого в рамках поняття «рефлексія». Але з часу Канта, Фіхте, Гегеля поняття свідомості та самосвідомості опинилися в центрі філософських досліджень: як індивідуальна свідомість і його загальні структури; як тематика «Я», або індивідуального суб'єкта (трансценденталізму); як питання про здатні до об'єктивування і відчуження від конкретних індивідів форми («Гештальти») свідомості та самосвідомості, які отримують трансісторичні значення (наприклад, в «Феноменології духу» Гегеля); як вивчення різних форм і структур свідомості в їх взаємозв'язку з реакціями тіла (перейшло в експериментальну психологію і фізіологію), як аналіз несвідомого (Е. Гартман, ранній Фрейд).

Велику роль у гносеології Нового і Новітнього часу грало вчення про метод, тісно пов'язане з філософією науки, логікою, концепціями мови. Започатковане з устремлінь Ф. Бекона і Декарта розробити кілька простих і ясних правил методу, це вчення потім все більш ускладнювалося,

перетворившись у Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля і їх послідовників в концепцію діалектичних категорій. Разом з цим змінювалися відносини між логікою і гносеологією. Якщо спочатку логіка виступає як інтегральна, але відносно самостійна частина філософського знання (напр., у Лейбніца), а потім перетвориться в змістовну теорію пізнання (діалектика категорій), то наприкінці періоду (формальна) логіка знову йде з-під опіки філософії, все більш зближуючись з математикою (математична логіка) і лінгвістикою. Філософське осмислення логіки, її законів і форм (так само як і мови) — постійний предмет дослідження мислителів Нового і Новітнього часу.

Суперечки про сутність і специфіку філософії Нового і Новітнього часу, або «епохи модерну» (нім. die Moderne, англ. Modernity), почалися ще в самій цій філософії. Ю. Габермас вважає, що найбільш зрілу її самосвідомість можна зустріти у Гегеля, який виділив такі її риси, як неспокій, внутрішнє бродіння, динаміка, диференціація і відокремлення, яке поєднується з устремлінням до об'єднання та інтеграції, утвердження принципу «суб'єктивності», який розшифровували через свободу, індивідуалізм, раціональність, автономію діяльності. Поряд з цим Гегель та інші мислителі 19 ст. підкреслюють відчуження індивідів від суспільства і від самих себе — моменти, що стали головними у Маркса і в неомарксизмі. Критично налаштовані К'єркегор і Ніцше акцентують такі негативні моменти «проекту модерну», як інструментально-маніпуляторська влада розуму, науки, офіційної релігії, лицемірство моралі, і т. д. Критика «класичної» думки була підхоплена в 20 ст. Гуссерлем, Гайдеггером, Расселом, Поппером та іншими, нарешті, «постмодернізмом».
скачати

© Усі права захищені
написати до нас