КИЇВСЬКА ПРАВОСЛАВНА БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ
Кафедра богослів'я і філософії
МИТРОПОЛИТ ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ ЯК ІДЕОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ГОМІЛЕТИЧНОЇ СПАДЩИНИ
Курсова робота
студента 3-го курсу КПБА
денної форми навчання
ієродиякона Лазаря (Гудза)
Науковий керівник:
протоієрей Павло Мельник
кандидат богословських наук
“До захисту допущений”
“__” ___________ 2019 року
Підпис наукового керівника
Відмітка кафедри про допуск до захисту
від “__” ___________ 2019 року
(протокол №_____)
КИЇВ – 2019
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………...……..…..3
РОЗДІЛ І. МИТРОПОЛИ ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ – ІДЕОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ.
1. 1. Василь Липківський на шляху до великого служіння…………………...….5
1. 2. Служіння митрополита – мученика та його пастирська діяльність………..9
РОЗДІЛ ІІ. ПРОПОВІДІ МИТРОПОЛИТА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО ЯК ВЕРШИНА ЙОГО ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.
2. 1. Загальна характеристика проповідей……………….………………...….…13
2. 2. Особливості національного духу в проповідях митрополита……………..16
2. 3. Богословський зміст проповідей Василя Липківського……………………21
ВИСНОВКИ………………………………...…………………………………......26
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ…….……………………………..………28
ДОДАТКИ………...……...…………………………………………………...……30
ВСТУП
Актуальність теми. Митрополит Василій Липківський — одна з центральних постатей церковної історії України ХХ століття, з іменем якої пов’язана початок інституційної боротьби за автокефалію (канонічну незалежність) Православної Церкви в Україні від Московського Патріархату. Церковний реформатор, перший митрополит Української автокефальної православної церкви, людина великої душі і самовідданого служіння на ниві духовного відродження українського народу, блискучий майстер проповідницького мистецтва, за словами А. Кримського, «апостол українського релігійно-національного відродження».
У своїх проповідях митрополит відгукувався на актуальні проблеми життя. Наприклад аргументи проти звинувачень у протестантських та унійних ухилах УАПЦ містять проповіді Василя Липківського, який критикує діяльність римських пап по підбиттю українського народу в унію.
Проповіді митрополита УАПЦ Василя Липківського через уміщення ним до суто церковних текстів актуальної для вірних інформації, що була відгуком на сучасні їм події, є специфічним джерелом про умови життя та діяльності УАПЦ 1920-1930-х рр. Проповіді містять короткі і влучні відповіді на болючі проблеми тогочасного життя, зокрема коментар на конфлікти з іншими Церквами, сумніви і хитання, намагання актуалізувати в церковній проповіді сюжети з української історії тощо.
Критики сучасного митрополиту УАПЦ Василю Липківському життя в проповідях мало. Ще менше там відомостей про карально-репресивні заходи тогочасної радянської влади. У своїх проповідях він критикував марксизм, нову владу, матеріалізм, інші церковні напрями, які ширили про УАПЦ всілякі наклепи та звинувачення в політиканстві.
Метою роботи є: дослідити життєвий шлях, творчу діяльність та визначити особливості проповідей митрополита Василя Липківського. Відповідно до поставленої мети, необхідним є виконання таких завдань для дослідження теми:
проаналізувати джерельну базу та історіографічну спадщину цієї тематики;
висвітлити історичні свідчення про постать митрополита Василя Липківського;
дослідити особливості національного духу та богословський зміст проповідей митрополита;
Об’єктом дослідження є творча спадщина митрополита Василя Липківського.
Предметом дослідження є характер та зміст проповідей митрополита Василя Липківського.
Структура дослідження. Для розкриття теми дослідження робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку джерел та літератури та додатків.
У вступі висвітлено актуальність, мету та завдання дослідження.
Перший розділ присвячений дослідженню біографії та діяльності митрополита Василя Липківського.
У другому розділі розглядаються проповіді митрополита Василя Липківського як вершина його творчої діяльності.
У висновках підведено підсумки дослідження.
У додатках розміщені світлини з життя митрополита Василя Липківського.
РОЗДІЛ І. МИТРОПОЛИ ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ – ІДЕОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ.
1. Василь Липківський на шляху до великого служіння.
Народився В. Липківський 7(20) березня 1864 року у селі Попудня Липовецького повіту в родині священика. Початкову освіту здобув в Уманському духовному училищі, де навчався у 1873–1879 роках, а по її закінченні — у Київській духовній семінарії. У 1885 році В. Липківський вступив до Київської духовної академії — навчального закладу, що відзначався в ті часи високою інтелектуальною атмосферою. 10 червня 1889 року захистив дисертацію про боротьбу Маккавеїв із сирійськими царями, її причини та значення в історії юдеїв і одержав ступінь кандидата богослов'я. 18 листопада 1889 року Липківського призначили законовчителем однокласного та двокласного міського училища в місті Шпола. Після прийняття сану священика у 1891 році В. Липківський стає настоятелем Липовецького міського собору, де довгий час перед цим правив його батько. Крім пастирського служіння він проводив велику просвітницьку та виховну діяльність як голова Липовецького відділення єпархіальної училищної ради та доглядач церковних шкіл Липовецького повіту.
Від 26 серпня 1896 року виконував також обов'язки повітового інспектора церковнопарафіяльних шкіл. За його сприяння в повіті було відкрито кілька нових шкіл. У педагогічній праці Липківський спирався на підтримку сільських громад, вбачаючи саме в такій підтримці головну засаду успіху шкільної справи.
Залишивши по собі на Липовеччині найкращі спогади, В. Липківський з родиною у 1903 році переїздить до єпархіальної столиці, де одержує призначення на посаду завідувача (директора) щойно відкритої Київської церковно-учительської школи та отримав сан протоієрея. Проте В. Липківський завідував цією школою недовго.
Василь Костянтинович став настоятелем Києво-Солом'янської Покровської Церкви, з якою доля пов'язала його більш ніж на десять років. Він брав активну участь у єпархіальних з'їздах духовенства, виступав з статтями у «Киевских епархиальных ведомостях». Не полишав й учителювання — працював законовчителем у кількох навчальних закладах.
Вже в молоді роки Липківський розумів несумісність таких понять, як українські православні з одного боку, і російська церква — з іншого. Він розцінював Російську православну церкву як один з інструментів у руках вищих чиновників Російської імперії, завданням якого було виховувати лояльне ставлення народів імперії, і українців зокрема, до метрополії. Також отець Василь (Липківський) виступав проти безправності церковних громад та свавілля вищого духівництва та монастирів, що на думку молодого священика. Критично ставився до церковно-слов'янської мови богослужіння на теренах України, тож у 1905 році його усунули з викладацької роботи, звинувативши в «ліберальних поглядах» та «українофільстві», і призначили настоятелем Свято-Покровської церкви та Солом'янської парафії у тодішньому передмісті Києва.
З початком демократичної революції 1905—1907 рр. отець Василь (Липківський) активно включився в український культурно-релігійний рух. 1905 року його обрали головою з'їзду духовенства Київської єпархії, який ухвалив запровадити українську мову в церковне богослужіння та викладання у духовних школах.
Із закінченням революції настав період реакції офіційної влади, тож до 1917 року Липківський жив під постійним наглядом поліції, займаючись, здебільшого, парафіяльною роботою, а також викладанням у кількох школах.
Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського розпочалася з початком Української революції 1917 року. Відтоді отець Василь (Липківський) став одним із лідерів руху за утворення Української автокефальної православної церкви.
Революційні події та стрімкі процеси національного відродження в Україні у 1917 році спонукали прихильників автокефалії української Церкви до дій. Активісти виступали з ідеєю скликання Всеукраїнського церковного собору, який би вирішив подальшу долю православної церкви в Україні. Результатом таких пошуків стало утворення «Братства воскресіння Христа», серед фундаторів якого був і отець Василь (Липківський).
За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники автокефалії сформували Оргкомітет для скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання Собору та організацію самого Собору.
У квітні 1919 року за активної участі отця Василя (Липківського) ВПЦР провела 2-й збір, де було ухвалено розпочати утворення українських парафій. А вже 22 травня 1919 року, у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича, отець Василь (Липківський) особисто відслужив першу літургію українською мовою у Микільському соборі, в Києві (дод. 2).
Опір домаганням ВПЦР чинив і проросійсько налаштований єпископат, у протистоянні з яким Липківський брав «якнайбільш активну участь»[4]. За проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської православної церкви двічі забороняли отцю Василю (Липківському) священнослужіння та позбавляли духовного сану, а митрополит Антоній (Храповицький) під час перебування денікінських військ в Україні взагалі оголосив, що протоієрей Липківський перебуває під церковним судом. У відповідь Всеукраїнська Церковна Рада вирішила не вважати російський єпископат за своїх архипастирів і закликала не звертати уваги на їхні заборони, а подбати про утворення власного єпископату.
5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до української православної громадськості, в якому проголосила автокефальною православну церкву в Україні. Ситуація, щоправда, ускладнювалася відсутністю власного єпископату. Гарячкові пошуки ВПЦР єпископів — прихильників автокефалії — за відсутності матеріальних засобів, без державної підтримки, при невизначеності самої ради, були нелегкими. Усе разом взяте вкрай загострило стосунки у церковному житті України. Зусиллями Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову ВПЦР від 5 травня 1920 року про автокефалію Української православної церкви.
Проте вийшло так, що жоден єпископ (усі вони належали до Російської православної церкви в Україні) не захотів узяти участь у Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, що Собор не мав права обирати предстоятеля церкви — митрополита — та, в результаті, покладати єпископів. Перед більшістю віруючих тоді постало питання канонічності Собору та його відповідності церковним звичаям.
Чи не найважливішу роль тут зіграв протоієрей Василь Липківський, що виступив із першою доповіддю, в якій обґрунтував канонічність Собору.
Після уважного обговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви. Далі, на підставі дослідження Святого письма, Собор декларував, що в апостольські часи взагалі не існувало єпископської висвяти й що, наприклад, апостола Павла висвятили пророки, які не були єпископами. Ще одним прикладом був апостол Тимофій, якого висвятили покладанням рук священиків, а не єпископів.
Учасники Собору наголошували, що благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві в цілому, тобто громаді вірних, і саме тому, на їхню думку, українська церква також мала повне право покласти на обранця свої руки й звести на нього благодать Святого Духа, як це мало місце в апостольські часи.
2. Служіння митрополита – мученика та його пастирська діяльність.
21 жовтня Всеукраїнський церковний собор, за практикою стародавньої Александрійської церкви — покладанням рук усього духовенства — висвятив свого першого єпископа Василя (Липківського) й обрав його главою Української автокефальної православної церкви — Митрополитом Київським і всієї України. Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені головні засади життя Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави, соборність, а також — рідна мова в храмах та в церковних школах. Таким древнім християнським чином отець Василь (Липківський) став митрополитом і приступив до реформації УАПЦ (дод. 1).
Своїми рішеннями Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та неканонічним актом.
Звертаючись у завершальний день Собору до українського православного люду, митрополит Василь (Липківський) сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України. Кожен з вас повинен бути апостолом церкви Української».
Під проводом митрополита Василя (Липківського) церква почала впроваджувати українську мову в богослужіння і відроджувати давні національні традиції в церковному житті. Небувало активну участь у житті своєї церкви брали і парафіяни. Поступово УАПЦ зростала і поширювала свій вплив. Особливою повагою і авторитетом у віруючих користувався отець Василь — його називали «народним митрополитом», він став справжнім духовним вождем українців.
Тим не менш, з початком активних процесів розбудови УАПЦ, її фундатор одразу ж зіткнувся з проблемами як теоретичного, так і практичного характеру. Найголовнішою для митрополита Василя (Липківського), очевидно, лишалася проблема церковного устрою. Собор 1921 року, по-перше, в силу вимушених обставин на підставі стародавньої практики християнських церков висвятив першоієрарха без присутності єпископів. Було прийняте рішення надалі дотримуватися принципу висвяти єпископів за участю двох і більше ієрархів. По-друге, Собор виходив із демократичної ідеї рівноправності у правах церковного управління мирян і кліру, що на практиці понижувало становище духовенства. Митрополит вважав, що вони мають здобувати авторитет, духовну владу власними зусиллями, моральними вчинками, а не виконанням адміністративних функцій. У цьому нерідко вбачали специфічний вплив революційних настроїв віруючих і його сприймали неоднозначне. Особливо різкою була критика з боку прихильників Російської православної церкви.
Таким чином, і митрополит Василь (Липківський), і Всеукраїнська Православна Церковна Рада мусили відстоювати правильність прийнятих рішень, боротись за їх втілення у життя.
Важливим було і ставлення УАПЦ до радянської влади. Визначальною виявилась сформована ще у 1917–1918 рр. позиція митрополита Василя (Липківського) про повну аполітичність церкви, про її відокремлення від держави. Тим не менш, керівництво УАПЦ було змушене постійно шукати шляхів для налагодження нормальних стосунків з представниками влади. Так, у кінці 1924 року президія ВПЦР звернулась до уряду з декларацією, в якій висловила свою лояльність до радянської влади, із проханням унормування правового стану церкви, про реєстрацію Статуту УАПЦ.
У свою чергу, уряд Радянської України, з одного боку, проголосивши декрет про відокремлення церкви від держави, зобов'язався не втручатися у внутрішньо-церковне життя, а з іншого, виконуючи рішення травневого пленуму ЦК РКП(б) 1921 року, фактично оголосив тотальний наступ на релігійні організації.
Наприкінці 1921 року ЦК КП(б)У надіслав на місця інструктивного листа про методи антирелігійної агітації і пропаганди. А 8 липня 1922 року під грифом «Суворо секретно» на адресу губкомів партії надійшов лист секретаря ЦК КП(б)У Дмитра Мануїльського, у якому чиновник скаржився на низькі темпи вилучення церковних цінностей в Україні та незадовільну роботу місцевої влади по внесенню розколу в церковне середовище.
Виконуючи вказівки тодішнього керівництва ЦК КП(б)У, правоохоронні органи нанесли відчутного удару УАПЦ шляхом підтримки громадської течії «Діяльна Христова Церква», яка виникла з благословення митрополита Василя (Липківського) та ВПЦР, але одразу ж стала протидіяти автокефальній церкві.
Зазнавши невдачі у справі розколу УАПЦ, радянська влада, з благословення першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, наприкінці осені 1925 року розпочала репресії проти керівництва церкви.
Митрополит Василь (Липківський) фактично опинився під домашнім арештом: йому було заборонено виїжджати за межі Києва. Згодом чекісти двічі арештовували митрополита, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в'язниці ДПУ у Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч: ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.
У дійсності митрополита Василя (Липківського) і надалі утискали. Йому не дозволяли відвідувати церковні округи, парафії, вести нормальне спілкування з вірянами. Ускладнилися, очевидно, не без допомоги відповідних органів влади, стосунки митрополита з ВПЦР. Нормою стали часті бесіди з працівниками ДПУ.
Незважаючи на систематичний тиск органів влади, митрополит Василь (Липківський) до останнього намагався порозумітися із радянською системою та усупереч офіційній пропаганді доводив, що жодних протиправних чи антидержавних дій ані він, ані українська церква не чинять.
На початку жовтня 1927 року було скликано Другий Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в'язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь (Липківський) — засланий до Наримського краю. Коли ж один з делегатів насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. У відповідь митрополит Василь (Липківський) звернувся до делегатів Собору зі словами: «Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтесь, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтесь і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!»
Але зрештою, після нетривалої дискусії, під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ, було прийнято рішення звільнити Василя (Липківського) від «тягаря митрополичого служіння». Після 1927 року Василь (Липківський) прожив ще 10 років — усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.
До жовтня 1929 року колишній митрополит мешкав на подвір'ї Софійського собору, а після того, як влада закрила собор, змушений був перебратися до сестри, що мешкала на Солом'янці — поруч зі Свято-Покровською церквою. Родина Липківських весь час бідувала, жила впроголодь. Від голодної смерті Липківських врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав отцю Василю (Липківському) священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський.
У 1934 році комуністи закрили Покровську церкву, а самого Василя (Липківського) виселили за місто — у хатку в Олександрівській слобідці. Там отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати — писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.
У вересні 1937 року Василь (Липківський) отримав від отця Петра (Маєвського) запрошення очолити Українську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. Але вже 22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя (Липківського) вчергове заарештували. Наприкінці жовтня йому було пред'явлене стандартне на той час обвинувачення: був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. Вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС від 20 листопада 1937 року отця Василя було засуджено до розстрілу. Незабаром, 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Точне місце поховання невідоме.
1 2 3