Ім'я файлу: Шабля.Тема 8.docx
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 06.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
Відгук до ігрового короткометражного фільму.docx
реферат на тему сюрреалізм.docx
футуризм.rtf
Розширення: docx
Розмір: 38кб.
Дата: 06.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
Відгук до ігрового короткометражного фільму.docx
реферат на тему сюрреалізм.docx
футуризм.rtf
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ
Реферат на тему :
«Мистецтво та матеріальна культура Візантії»
Підготувала студентка 2 курсу
Групи БДmt-18
Шабля Анастасія Віталіївна
КИЇВ
2020 р.
ЗМІСТ
1.Народження Візантійської культури
А.Періоди Візантійської культури
2.Мистецтво Візантії
А.Архітектура Візантії.
Б.Живопис Візантії.
3.Висновок
4.Література
Народження Візантійської культури.
У ІV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з’явилася нова християнська імперія – Візантійська (330–1453 рр.). Її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн. кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Кріт, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 році.
Державною мовою у Візантії в ІV–VІ ст. була латинська, а з VІІ ст. до кінця існування імперії – грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов’яни та інші народи, але переважали греки.
Візантійська культура зароджувалась і розвивалась в умовах гострих, суперечливих процесів тогочасного суспільства. Система християнського світогляду стверджувалася в непримиренній боротьбі з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами античного світу. Візантійська культура стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Володіючи величезними територіями, Візантія контролювала торгові шляхи з Європи в Азію та Африку, протоки Босфор і Дарданелли, що також вплинуло на культурний розвиток держави.
Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичайно вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Візантійська культура в основному була християнською. Разом з тим особливе місце займає і народна культура – музика, танок, церковні та театралізовані вистави, героїчний народний епос, гумористична творчість та ін. Вагомий внесок у створення пам’яток архітектури, живопису, прикладного мистецтва та художніх ремесел зробили народні майстри.
У культурному житті розмаїта візантійська культурологія розмежовується на такі основні періоди:
відмирання античності і встановлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.);
культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII— початок IX ст.);
нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX—X ст.);
найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI—XII ст.);
занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII—XIII ст.);
зародження обмеженого візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV — початок XV ст.).
Мистецтво Візантії.
Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам християнства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмовим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітектури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції — тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального купола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.
Архітектура Візантії.
Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так званий хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.
До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.
Особливості феодального ладу позначилися і на його архітектурі. У цю епоху постійних воєн багато уваги приділялося будівництву фортець, і військова архітектура середньовіччя дала багато нового в порівнянні з античністю. У цей час з'явилися такі деталі, як бойові парапети з зубцями і бійницями, бійниці, прості і начіпні, закриті оборонні балкони, дозорні вишки і т.п. Були вироблені нові прийоми захисту фортечних воріт за допомогою додаткових зміцнень і створені основні типи фортець (замок, що знаходиться в гірській чи рівнинній місцевості, міська фортечна стіна й укріплений монастир).
Монастирі, широке поширення яких також було однієї з особливостей середніх століть, мали потребу в зміцненнях і в силу того, що в їхніх стінах нерідко зберігалися великі багатства, і тому, що вони будувалися не тільки в містах, але і удалині від них, і повинні були у воєнний час служити притулком для околишнього населення.
Крім того, монастирі, особливо в раннім середньовіччі, мали значення культурних центрів. У них зберігалися і листувалися книги, велися хроніки (літопису), містилися школи. У тих випадках, коли монастирі виникали в слабозаселених місцевостях, вони сприяли поширенню сільського господарства, а зведення монастирських будинків, особливо кам'яних церков, сприяло появі нових будівельників і художників.
Виникнення великої кількості монастирів стало можливим завдяки характерному для середньовіччя величезному значенню релігії в житті людей. Релігія зміцнювала своїм авторитетом знаходивший соціальний і політичний лад, і державне життя часто було майже невіддільне від церковної.
Пізніше з’являються хрестовокупольні храми. Знаменита Софія у Константинополі (532 – 537 рр., архітектори Анфімій з Трал та Ісідор з Мілета) – величезна тринавна базиліка, що наближається у плані до квадрату. Зовнішній її вигляд відзначається масивністю форм. Середня частина середньої нави перекрита банею (діаметр 31,5 метрів). Тонку оболонку основи купола прорізають 40 вікон, через які світло заливає весь підкупольний простір. Чітка конструктивна система передає навантаження колосальної бані на легкі сферичні паруси, за допомогою яких здійснюється перехід від округлої бані до квадрату на широкі підпружні арки і чотири масивних стовпи, що укріплені контрфорсами. Сяйво вогнів численних лампад і свічок сприяє ілюзії необмеженого простору. Загалом внутрішній інтер’єр храму формувався на основі сполучення добре освітленого центрального нефу і затемнених бокових.
Весь простір середнього нефа утворює систему сферичних форм, котрі наростають угору, до центру і поступово переходять одна в одну. Їхній простір під головним куполом є своєрідним архітектурним акцентом, оскільки весь рух архітектурних форм спрямований до нього. Тут, у підкупольному просторі стояв прикрашений коштовним камінням амвон (узвишшя перед вівтарем, з якого читали проповіді священники) і відбувалися містерії богослужіння, тоді як всі присутні розміщувалися у ложах двохярусних бокових нефів, відмежованих від середнього рядами колон. Загалом інтер’єр храму вражає своєю легкістю в порівнянні з екстер’єром. Його не можна охопити одним поглядом, він розрахований на тривале споглядання. Його призначення – урочистий вселенський ритуал.
Відблиски мармурового обличкування стін, мерехтіння золота мозаїк, живописна гра світла й тіні – все це наповнювало якоюсь теємницею незбагненний простір собору. Недарма сучасники порівнювали його з космосом. Зазначені архітектурні особливості стали матеріальним втіленням нових світоглядних принципів: ідеї багатогранності світу та утаємниченості творіння його богом. Виходячи з цих принципів, архітектурні ідеї перестають бути відвертими й наочними. Вони самі себе ховають і спрямовуються на те, щоб створити ілюзію дива, нерукотворності, незбагненності.
Незважаючи на значні розміри, храм був збудований досить швидко, всього за 5 років і 26 грудня 537 р. його освятили. Храм задумувався імператором Юстиніаном як символ Божої мудрості (звідси і його назва, адже «Софія» у перекладі з грецької мови означає «мудрість») і призначався для патріарших та імператорських церемоній. Зведений на одному з пагорбів в центрі міста храм святої Софії велично височів серед інших будівель.
Із пам’яток візантійської архітектури, спорудженої на Заході, найбільшу славу має церква Сан-Марко у Венеції (кін. ХI ст.), собор Чефалу на Сицилії (поч. ХII ст.).
Починаючи з ХІ ст. особливого значення набуває будівництво монастирів. Кожен з константинопольських патріархів будував монастир. Котрий потім підтримував матерально протягом свого життя. Були вироблені основні принципи монастирської архітектури. Кожен монастир являв собою комплекс споруд, що оточувався фортечними мурами та баштами. У середині двора розташовувався головний храм – католікон. Були в монастирі й утилітарні будівлі: лікарня, трапезна, бібліотека тощо. У плані обриси стін монастиря утворювали багатокутник, конфігурація якого зумовлювалася рельєфом місцевості. Особливо показовмими є так звані афонські монастирі, архітектура яких відзначалася показовою монументальністю.
Живопис Візантії.
На Візантійський живопис, який, на жаль, погано зберігся до наших часів, помітно вплинули елліністичні традиції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов'язані з життям Христа.
Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни, зокрема церкви Сан Вітале. Серед кращих — композиції "Імператор Юстиніан з почтом" та "Імператриця Феодора з почтом". Кольорова гама мозаїк насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами, що мерехтять і переливаються.
Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні пропорції фігур, контрастна, багатокольорова гама характеризують ці мозаїки.
Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля Афін). Мозаїки тут складають органічну єдність з конструкцією храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними архітектурними формами.
Візантійський стиль у образотворчому мистецтві з перемогою іконошанувальників остаточно утвердився у вигляді поєднання площинних чистих кольорових силуетів, ритміки ліній, символічних образів. З візантійського монументального образотворчого мистецтва найбільш відомі мозаїки – зображення, що викладалися на стінних площинах із маленьких різнокольорових кубиків або шматочків смальти (сплаву скла з мінеральними фарбами й окислами металів). Ці зображення яскраво переливалися і відбивали світло, що на них падало. Художники точно вираховували кут падіння світла і робили поверхню шорсткою, а не гладкою, чим досягалися цікаві малярські ефекти. Шедеврами мистецтва мозаїки у Візантії є церкви Успіня в Нікеї (VII ст), Святої Софії у Константинополі, церкви монастиря Дафні поблизу Афін (II ст.).
Ще один вид візантійського монументального образотворчого мистецтва – фрескові розписи. Фреска – вид стінопису, виконаний водяними фарбами по вологій, щойно поштукатуреній стіні. Фрескові цикли ХI – ХIII ст. – приклади зрілого, закінченого візантійського стилю в малярстві. Тут панує сувора ієрархія розташування сюжетів, що ілюструють основні догмати християнства.
Розписи візантійських храмів здійснювалися відповідно до суворо встановлених схем іконографічного канону. В його основі лежало християнське уявлення про те, що приміщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм був символом Неба, Землі, Раю та Пекла. Середньовічна люди мала загострене світовідчуття і вірила, що колись зі Сходу відбудеться друге пришестя Христа. А тому саме в сзідній частині храму розташовувався вівтар. З протилежного боку – на заході – біля входу в храм часто розміщували приміщення для хрещення, котре слугувало символом християнства. Ця уява про церкву як про мікрокосмос зумовила просторову ієрархію розміщення храмових розписів: чим святішим був зміст зображуваного, тим вище воно розміщувалося у приміщенні храму.
Тому у центральній бані (просторі центрального куполу) завжди розташовувалося поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя), в центральній абсиді (напівкруглому чи гранчастому виступіі, перекритому півкуполом, що розташовувався у вівтарній частині) – фігура Богоматері (найчастіше Оранти, тобто зображеної у молитовній позі з піднятими до гори руками), обабіч неї, в бокових апсидах – фігури архангелів, що уособлювали варту Богоматері, у нижньому ярусі – апостоли, на парусах – євангелісти Марк Іоанн, Матвій та Лука, на стовпах – Благовіщення, на стінах трансепту – сцени з життя Христа і Марії, на західній стіні – сцени Страшного суду. Ця канонічна схема була узгоджена з архітектурою церкви.
Провідним видом станкового живопису Візантії був іконопис. Перші християни називали іконами всі зображення святих, протиставляючи їх язичницьким ідолам. Пізніше словом «ікона» почали називати лише станкові зображення святих, прагнучи відрізнити їх від мозаїк та фресок. Перші ікони зображали зазвичай одного святого по пояс чи погрудно і обов’язково обличчям до молящогося («ан фас»). Такий канон (правило) виник унаслідок міркувань, що між людиною, яка молиться, і святим, до якого звернена молитва, повинен виникнути певний містичний зв’язок. Святий ніби відповідає своїм поглядом на молитви. Через іконоборчий рух, котрий призвів до масового знищення іконописних зображень, ранні візантійські ікони до нас майже не дійшли. Після перемоги іконошанувальників у ХІ ст. поклоніння іконам було відновлено, однак стиль візантійського іконопису став суворішим і жорстко канонічним. А щодо самих ікон вкорінилася ідея, що в них можна відтворити лише божий «прообраз». Звідси – сувора канонізація іконопису. Серед таких канонів – обов’язкова площинність зображення, символічність кожного кольору, певні правила композиційної побудови іконописного зображення. В іконі Миколи Чудотворця (ХII ст.) відзначаємо тонке моделювання складок вбрання, стриману колористичну гаму, високу якість виконання.
Особливе місце у візантійській культурі посідає книжкова мініатюра – ілюстрації до рукописних книг. Візантія успадкувала від античності особливу любов і шану до книги, яка сприймалася не лише як витвір мистецтва, а й як священний предмет, в якому зафіксоване Боже одкровення. В ній органічно поєднувались каліграфічний почерк, мініатюри, заставки та ініціали літер. Більшість мініатюр константинопольських рукописів характеризується гармонійністю композиції, у побудові яких основна роль відводиться ритму.
Візантійська скульптура втратила характерну для епоху античності велич і тілесність, розвиваючись виключно в рамках дрібних декоративних рельєфів.
Література Візантії.
У Візантії розвивалася така сільськогосподарська техніка: переважав безколісний плуг, молотьба здійснювалася з допомогою биків та ослів, яких запрягали в дерев’яні сани. Землеробство було двопільне, важливу роль грало виноградарство, садівництво, вирощування оливок. Застосовувалось мистецтво зрошування. Ручні чи зрушувані худобою млини з VII ст. витісняються водяними; пізніше з’являються вітряки. В Х ст. в монастирських господарствах з’являються спроби застосувати для замісу тіста “машини”, які приводилися в рух з допомогою биків. Автоматичні пристрої і механізми, як і в античні часи, застосовуються тільки для розваг і гулянь. В ювелірному і шовкоткацькому виробництві Візантія до кінця ХII ст. посідала перше місце в Європі; в кораблебудуванні – спочатку переганяла Західну Європу (з ІХ ст. застосовувався косе вітрило).
Високого рівня розвитку у Візантії досягла й література, яка згодом справила значний вплив на європейське, в т. ч. й слов’янське письменство. Насамперед йдеться про церковну літературу, представлену низкою жанрів. Серед провідних – гімнографія (поезія релігійних гімнів). Найвидатнішим поетом Візантії, що виявив свою творчість у цьому жанрі, був Роман Солодкоспівець (VІ ст.), авторству якого належить близько 1000 гімнів. Гімни також писали імператор Юстиніан (527 – 565 рр.), патріарх Константинопольський Сéргій (автор акафіста Богоридиці, написаного у зв’язку з перемогою Візантії над аварами в 626 р.), патріарх Єрусалимський Софроній та інші.
Кращими письменниками ценковної літератури ІV ст. були Афанасій Олександрійський, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзін (Богослов), Іоанн Златоуст. Слід зазначити, що тоді чіткої межі між філософією, теологією та красним письменством не існувало, а тому ті самі твори належать і до філософської, і до богословської думки.
Східний елемент візантійської літератури знайшов своє яскраве виявлення в численних збірниках оповідань V – VІ ст. про відлюдників-аскетів візантійських околиць (так звані патерики). Вони належать до жанру агіографії («житія святих»), який особливо розквітає в період іконоборства. Серед видатних агіографічних творів Візантії – величезна 12-місячна збірка «Четьї – Мінеї».
З припиненням іконоборства, починаючи з ІХ ст. з’являються короткі огляди із всесвітньої історії – «хроніки» з виразною клерикальною (церковною) тенденцією. Серед видатних культурних діячів того часу слід згадати ім’я імператора Константина Багрянородного. Він наказав скласти за свій рахунок величезні збірки, енциклопедії з творів старої літератури, які стали рідкістю. З творів самого Константина відома історія царювання його діда Василія, твори про управління державою, що були написані для його сина Романа, про церемонії візантійського двору.
Література XII—XIII ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького — бродячі люди), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.
У XI—XII ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала "Пісня про Роланда", у якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і, навіть, віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є "Пісня про Нібелунгів", у якій розповідається про загибель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 р., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен молитись, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.
При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння "прекрасній дамі". Цей культ займав центральне місце у творчості трубадурів — провансальських поетів, серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо.
Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, треба підкреслити його стильові особливості, які дістали найбільший прояв у церковній архітектурі і скульптурі. З часів Карла Великого виробляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, розташованого на узвишші. Все, разом узяте, повинно демонструвати церковну могутність, велич духовного кліру і породжувати в людині усвідомлення власного безсилля і нікчемності.
У другій половині XII ст. на Заході, перш за все у північній Франції, народжується інший архітектурний стиль — готичний. Для готики характерне устремління споруди вгору за рахунок гострих стрілчастих шпилів, у стінах — величезні вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом (вітражами). Численні гостроконусні арки, багатство скульптур, пишних оздоб — усе це надавало готичним соборам (Кафедральний у Львові, собори в Ам'єні, Парижі, Кельні) динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль використовувався і в світських будовах.
Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскравому спалахові людського генія в часи Відродження і Реформації.
Візантійський побут.
Візантійський побут — сфера культури візантійського суспільства, основною метою якої було задоволення його матеріальних, суспільних і духовних потреб. Він характеризується, як все життя візантійського суспільства, поєднанням архаїчних пізньоантичних рис із християнською релігійністю. Християнство, в його візантійській (що пізніше була названа православною) формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного візантійця. Цей вплив відчувався у всіх сферах — від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності було невід'ємною частиною візантійського побуту. В цьому візантійське суспільство було подібне і до інших середньовічних європейських суспільств.
Попри першочергову роль християнської релігійності у візантійському житті античні впливи залишались достатньо значними протягом всього часу існування Візантійської імперії. Сліди цього можна побачити більшою мірою в інших аспектах культурного життя Візантії, але вони є і в побуті. Античні тенденції мали значний вплив на візантійське сімейне право, особливо у ранньовізантійський період. І їх можна побачити навіть у сфері розваг. Найпопулярнішим видом розваг серед візантійців були вистави на іподромі, що є безпосереднім спадком римського часу. Візантійці уважали себе прямими спадкоємцями Римської імперії і називали себе ромеями, тобто римлянами. Ідеологічна спрямованість на імперський універсалізм сильно відбилась у свідомості візантійського суспільства і одночасно вимагала у нього постійної уваги до свого античного минулого, хоча часто і переосмисленого через призму християнства.
І видом впливу, що зіграв велику роль у формуванні візантійського побуту, був вплив східний. Цей вплив був неминучим, тому що фактично найбільш значущими були саме азійські володіння імперії. Постійний контакт у військовій чи торговельній формі зі східними народами не міг не призвести до східного впливу на різноманітні сфери життя та культури візантійців.
Висновок.
Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі та Московської держави. Вже з IХ ст.. починаються активні контакти Візантії і Київської Русі знаменитим шляхом “із варяг у греки”. З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі. У середині Х ст.. поїздка київської княгині Ольги до імператора Костянтина Багрянородного відіграла чималу роль у подальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їх влади.
Найбільш помітним був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували в Київ , а згодом і у Володимир візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів і монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві тринадцяти купольний собор св. Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської дерев’яної архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд із візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівних з художниками, запрошеними із Константинополя.
Протягом багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво відбилося у збереженні тісних зв’язків українського православ’я з Константинопольською церквою, у системі навчання в школах церковних братств України, у діяльності острозької та Києво-Могилянської академій. Українське богослов’я, іконопис, церковна архітектура та література, довгий час спиралася на візантійську традицію. Мотиви візантійської філософії відчутні у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.
Література.
https://studopedia.su/11_31167_vizantiyskiy-stil-u-mistetstvi-zhivopis-arhitektura-muzika.html
http://ru.osvita.ua/vnz/reports/culture/11384/
Теорія та історія світової вітчизняної культури” Курс лекцій – А.К.Бичко,П.І.Гнаменко, А.М.Феоксистов. –К.:Либідь,1992р.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч.вид./за загальною редауц. Яртися А.В., Шиндрика С.М., Черепашової С.О.-лвів; Світ 1994.