Мислення як вища форма пізнавальної діяльності
Отже, мислення — складніша та вища за своєю організацією, порівняно з чуттєвим пізнанням, форма відображення дійсності. Воно має соціальну природу. Це виявляється в історичній наступності знань: кожне наступне покоління спирається на той багаж знань, який набули попередні покоління.
Водночас мислення як вища форма пізнання завжди ґрунтується на нижчій, бо для того, щоби відбулося узагальнення суттєвих властивостей предметів та явищ найперше необхідно отримати безпосередню інформацію про зовнішній світ. Ця інформація, як відомо, отримується за допомогою чуттєвого пізнання. Мислення починається там, де чуттєве пізнання виявляється недостатнім.
На мислення можуть впливати найрізноманітніші чинники. Воно залежить від того, яким способом людині пред’являють умови задачі (наприклад, письмово чи усно, наочно чи словесно), яку установку сформували на задачу (наприклад, наперед повідомили, що це дуже складна задача чи, навпаки, легка). Процес мислення залежитиме також від мотивації людини, її емоційного стану, різноманітних соціальних чинників. Найкраще, коли в людини є інтерес до задачі і при цьому оптимальне емоційне напруження. Замотивованість, надмірне емоційне збудження, підвищена тривожність та прагнення знайти відповідь якомога швидше негативно впливають на процес розв’язання задачі.
Основні функції мислення: Пізнавальна (відображення світу і самовідображення) Проектуюча (побудова планів, проектів, моделей практичної і теоретико-пізнавальної діяльності) Прогнозуюча (прогнозування або передбачення наслідків своїх дій, своєї діяльності, прогнозування майбутнього) Інформаційна (засвоєння інформації про знання та її смислова переробка) Технологічна (розробка правил, норм, стандартів, рецептів життєдіяльнсті людини і суспільства в різних формах і проявах) Рефлексивна (самопізнання розуму, самоаналіз) Інтерпретаторська (тлумачення, осмислення продуктів людської культури) Аналітична і синтетична (Постановка та розв’язання різноманітних задач і проблем)
Основні форми мислення — поняття, судження, умо-висновки — вивчаються формальною логікою. Поняття — це думка про найбільш суттєві ознаки предметів чи явищ дійсності; судження — відображення зв'язків між предметами та явищами дійсності або їх властивостями; умовисновок — зв'язок між думками (поняттями, судженнями), внаслідок чого ми дістаємо нові судження.
Мислення як діяльність, процес, складається з певнихмислительних операцій: аналізу, синтезу, порівняння, абстракції, конкретизації, узагальнення.
Види мислення: за формою, за характером вирішуваних завдань, за мірою новизни і оригінальності
Ступінь новизни та оригінальності
Репродуктивне або теоретичне (пізнання законів і правил, відкриття таблиці Менделєєва)
продуктивне (творче) (широта перенесень знань в нові умови, оригінальність розв’язання проблеми, гнучкість, що дає змогу бачити об'єкт під іншим кутом зору)
Репродуктивне мислення – мислення на основі образів і уявлень, почерпнутих з якихось певних джерел. Продуктивне мислення – мислення на основі творчої уяви.
Характер задач, які розв’язуються
Теоретичне ( те саме, що і репродуктивне)Теоретичне мислення - мислення на основі теоретичних міркувань і висновків. Практичне мислення - мислення на основі думок і висновків, заснованих на вирішенні практичних завдань.
Теоретичне мислення - це пізнання законів і правил. Основне завдання практичного мислення - розробка засобів практичного перетворення дійсності: постановка мети, створення плану, проекту, схеми.
Практичне (фізичне перетворення дійсності, складніше за теоретичне бо часто розгортається без перевірки теоретичних гіпотез)
Форма
Наочно-дійове наочно-образне словесно-логічне
Наочно-дійове мислення в розвиненому виді властиве й дорослій людині. Особливо воно притаманне людям таких професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування, наприклад, шахістам, конструкторам, винахідникам.
Наочно-образне мислення в розвинутих формах притаманне людям тих професій, які пов’язані з яскравим уявленням тих чи інших предметів або явищ (письменники, музиканти, актори).
Словесно-логічне (абстрактне) мислення дає можливість встановлювати загальні закономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв’язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.
Фізіологічні основи мислення
Мислення узагальнено відображає дійсність через слова, мову. Воно тісно пов’язане з чуттєвим пізнанням, яке є головним інформатором про навколишній світ. Практика є джерелом мислення, і водночас так, як для відчуттів та сприймань, практика для мислення є критерієм істини.
Отже, мислення – це опосередковане, абстрактне, узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, їх суті та існуючих між ними зв’язків здійснюване шляхом мислительних операцій (аналізу й синтезу, порівняння й розрізнення, суджень і умовиводів, абстракції, узагальнення тощо); вища форма відображувальної діяльності.
Фізіологічною основою мислення є діяльність мозку, створення надскладної системи тимчасових умовно-рефлекторних зв’язків. Виникають вони у межах першої та другої сигнальних систем. Мислення «нічого іншого не становить, як асоціації, спершу елементарні, що перебувають у зв’язку із зовнішніми предметами, а потім домінувальні» (І. Павлов). Завдяки слову виникають зв’язки між цими системами. Слово узагальнює сигнали першої системи (відчуття, образи, уявлення), а друга – дає змогу людині абстрагуватися від конкретних властивостей, предметів та явищ, уможливлюючи узагальнене міркування у формі понять, схем. Домінувальні другосигнальні зв’язки (сигнали сигналів) забезпечують людське мислення, основа якого – аналітико-синтетична діяльність мозку. Мозок є акцептором думки, а не її продуцентом. Здебільшого він приймає і обробляє чужі думки, а не продукує власні. Люди думають не лише за допомогою мозку, а й тіла. Органи чуття, м’язи, залози виконують важливі функції у розумовому процесі. Продовженням мозку є рука. Вирішальну роль відіграє нервова система.
Взаємозв’язок мислення та мовленні за Виготським
Мисленнєва дія, думка часто розгортається як таке зіткнення різних позицій і підходів, яке відображається й у внутрішньому мовленні. Перехід від думки до внутрішнього мовлення й від останнього до мовлення зовнішнього, повноцінного вербалізованого вираження думки – процес не тільки не прямолінійний, а загалом такий, що не може бути описаний на площині. Навіть більше: щоб його описати, недостатньо і трьох вимірів простору. За влучним висловом Л. С. Виготського, думка нависає хмарою змісту і може або пролитися, або не пролитися дощем слів. Перетворення особистісних смислів у значення робить процес переходу від думки до слова дуже складним, а часом непереборним для людини.
Проілюструвати сказане можна не тільки на прикладах написання художніх творів, а й на відомій майже кожному ситуації оволодіння іноземною мовою, перших спроб спілкування нею. Людина може мати досить вагомий запас слів, знати граматику й синтаксис, отримувати позитивні оцінки в навчальних умовах і при цьому принципово не володіти навичками так званого активного мовлення. З психологічної точки зору це означає, що не сформоване вміння виражати свої думки в новій знаковій системі, якою завжди є нова мова (до речі, це може бути й загалом інша знакова система – креслення, ноти та ін.).
Саме в значенні слова криється вузол тієї єдності, яка називається мовленнєвим мисленням. Це відбувається тому, що значення слова – явище мовленнєве й мисленнєве водночас тобто належить як до сфери мовлення, так і до сфери мислення. Разом з тим значення слова – єдність не тільки мислення і мовлення, а й єдність узагальнення і спілкування, комунікації і мислення. Спілкування, за Л. С. Ви-готським, передбачає узагальнення («слово майже завжди готове, коли готове поняття»).
Однак значення слова – не більше ніж потенція, яка реалізується в живому мовленні, значення – тільки один камінець в складній будові смислу. Смислом у такому контексті є сукупність усіх психологічних фактів, які викликає в нашій думні слою, почуте або промовлене.
Саме семантичні, пов’язані зі значенням моменти переважають у внутрішньому мовленні. Внутрішнє мовлення е чисто предикативним, тобто в ньому предикати (дієслова, інші слова, які позначають дію) суттєво переважають над словами, які позначають те, про що йдеться. Це відбувається тому, що тема, на яку ми розмовляємо самі з собою, нам, як правило, досить добре відома.
Внутрішнє мовлення, за Л. С. Виготським, - це мислення чистими значеннями. Воно не збігається з думкою, тому що не збігаються одиниці мислення й мовлення. Те, що в думці міститься симультанно (тобто одночасно), у мовленні розгортається суксесивно (тобто послідовно) (рис. 41).
Отже, думка не збігається не тільки зі словами, а й зі значеннями слів. Тому процес розуміння думки, незалежно від того, промовлена вона вголос чи ні, не є безпосереднім процесом. Думка, каже Л. С. Виготський, породжується не іншою думкою, а мотивуючою сферою людини. Тому й зрозуміти слово, думку означає передовсім зрозуміти мотив, те, заради чого думка промовляється.
Процес розуміння мовлення тісно пов’язаний з ширшою проблемою розуміння людиною, яка спілкується, не тільки слів, речень, а й того, що стоїть за ними, - думок, намірів, мотивів, ставлень. Однак слово, як кажуть, для того й дасться людині, щоб вона все це приховувала. Про глибину проникнення в завуальований зміст, тобто про можливості розуміння мовлення, психологи дізнаються завдяки такій методиці, як, наприклад, методика визначення рівня розуміння смислу прислів’їв.