МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
КАФЕДРА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА
НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА
ТЕМА № 13. ПРАВОВА СИСТЕМА. ОСНОВНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ.
Навчальний час 2 години
Київ – 2015
Вид лекції Інформаційна
Дидактичні цілі:
Навчальна мета: домогтися обізнаності здобувачів вищої освіти у теоретичних питаннях сутності і функціонування правової системи та її елементів, характеристики юридичної карти світу, слугувати подальшому міцному засвоєнню знань, формуванню практичних умінь і навичок щодо аналізу певної правової системи, її структури, генезису. Отримання інформації про фактори, що обумовлюють найбільш ефективне формування правової системи окремої держави, шляхи її удосконалення. Прищеплення знань щодо загальних та специфічних закономірностей виникнення, функціонування та розвитку основних правових систем сучасності, їх спільних та особливих рис.
Розвивальна мета: розвити інтелектуальні здібності здобувачів вищої освіти щодо визначення місця кожного з правових явищ у правовій системі, визначення взаємодіючих аспектів між ними. Сприяти розвитку у здобувачів вищої освіти навичок чіткого формулювання теоретичних положень: давати визначення поняттю правової системи, статичних елементів правової системи, динамічних елементів правової системи. Отримання навичок щодо оцінювання сучасного стану правової системи в Україні та прогнозування її розвитку, шляхів її удосконалення, приведення у відповідність до міжнародних стандартів. Крім перерахованого, засвоєння зазначеної теми дасть змогу підвищити у здобувачів вищої освіти культуру мовлення, пам'ять, увагу, уяву, мислення, спостережливість, активність, творчість, самостійність при прийнятті рішень, прищеплювати їм раціональні способи пізнавальної діяльності.
Виховна мета: сприяти формуванню наукового світогляду, підвищення рівня правової свідомості, правової культури, моральних, естетичних та інших якостей особистості.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:
Забезпечуючі дисципліни: Історія та культура України, Історія держави та права України; Історія держави та права зарубіжних країн, Філософія.
Забезпечувані дисципліни: Конституційне право, Адміністративне право, Адміністративна відповідальність, Цивільне право, Кримінальне право (загальна та особлива частина), Юридична компаративістика.
Навчально-методичне забезпечення лекції:
Наочність: викладення матеріалу забезпечується мультимедійним супроводженням з використанням схем, таблиць та ключових тез.
Технічні засоби навчання: відеопроектор, комп’ютерна техніка та відповідне програмне забезпечення.
ПЛАН ЛЕКЦІЇ
Правова система: поняття та елементи.
2. Загальна характеристика юридичної карти світу:
2.1. романо-германська правова сім’я;
2.2. англо-американська правова сім’я;
2.3. сім’я мусульманського права;
2.4. звичаєво-традиційна правова сім’я.
РЕКОМЕНДОВАНІ ДЖЕРЕЛА
Основні джерела
Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина І. Актуальні проблеми теорії держави: навчальний посібник / С.М. Тимченко, С.К. Бостан, С.М. Легуша, Н.М. Пархоменко, Т.О. Пікуля, Н.В. Пронюк. – К., 2007. – 288 с.
Актуальні проблеми теорії держави та права[Текст]: навч. посібник (за вимогами кредитно-модульної системи навчання) / Є.В. Білозьоров, Є.О. Гіда, А.М. Завальний, А.О. Осауленко, Т.О. Пікуля; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К.: КНУВС, 2010. – 260 с.
Алексеев С.С.Общая теория права [Текст] : учеб. / С.С. Алексеев. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М.: Проспект, 2009. – 576 с.
Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Пер. с англ. – 2–е изд. – М.: Изд–во МГУ: Изд. группа ИНФРА М – НОРМА, 1998. – 624 с.
Бехруз Хашматулла. Вступ до порівняльного правознавства: Навчальний посібник. – Одеса: Юрид. літ., 2002. – 328 с.
Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ “Вид-во “Юридична думка”, 2007. – 992 с.
Загальна теорія держави і права [Текст]: підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / [М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.] ; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В. Петришина. – Х : Право, 2009. – 584 с.
Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство. Навчальний посібник / Відп. редактор В.Н. Денисов. - К.: Юстиніан, 2003. - 184 с.
Марченко М.Н. Правовые системы современного мира. Учебник для ВУЗов. – М.: Зерцало, 2008. - 480 с.
Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: Збірник наукових праць / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.П. Тихого, М.М. Цимбалюка, І.С. Гриценка; упор. О.В. Кресін, І.М. Ситар. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів, Київ: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. – 652 с.
Скакун, О.Ф.Теорія права і держави [Текст] : підручник / О. Ф. Скакун ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Вид. 3-тє, доп. і перероб. – К. : Правова єдність, 2011. – 524 с.
Додаткові джерела
Быдыкаров В. Сравнительное правоведение. - Харьков: "СПД ФЛ Шевченко", 2004. - 120 с.
Европейское право: Право Европейского Союза и правовое обеспечение защиты прав человека // отв. ред. Энтин Л.М. - М.: Норма, 2007. – 939 с.
Кравчук І.В., Парапан М.В. Гармонізація національних правових систем з правом ЄС. – К.: Слово, 2004. – 320 с.
Кресін О. Порівняльне правознавство. Порівняльна політологія. Систематичний бібліографічний покажчик. – К.: Інститут держави і права ім.Корецького, 2002. – 312 с.
Кресін О.В. Порівняльне правознавство у системі юридичних наук. Проблеми методології. Монографія. Вип.3. – К.: Юридична думка, 2006. – 256 с.
Кресін О.В. Порівняльне правознавство. Вітчизняні та зарубіжні спеціалізовані центри дослідження і викладання. – К.: Юридична думка, 2005. – 192 с.
Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. - М.: ООО "Зерцало", 2002. - 1068 с.
Марченко М.Н. Правовые системы современного мира. Учебник для ВУЗов. – М.: Зерцало, 2008. - 480 с.
Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть. Учебник для юридических вузов. - М.: Издательство "Зерцало", 2001. - 560 с.
Менахем Элон. Еврейское право /Под общ. ред. д.ю.н., проф. Ю.И. Козлихина; пер. с иврита А. Белова, М. Китросской - СПб.: Издательство "Юридический центр Пресс", 2002. - 611 с.
Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Коренцького НАН України, 2002. - 352 с.
Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Коренцького НАН України, 2002. - 132 с.
Порівняльне правознавство За ред. В.Д Ткаченка. - Харків: "Право", 2003. - 169 с.
Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: Збірник наук.праць / За ред.. Ю.С. Шемшученка, І.С. Гриценка, О.К. Маріна; упор. О.В. Кресін, І.М. Сітар. – Київ: Логос, 2011. – 520 с.
Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / В.С. Журавський, О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко / За заг. ред. В.С. Журавського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 296 с.
Прудников М.Н. История государства, права и судопроизводства зарубежных стран. – М.: Юнити-Дана, 2007. – 415 с.
Рене Давид. Основные правовые системы современности. - М.: Прогресс,1988. - 496 с.
Савчин М.В. Порівняльне правознавство. Загальна частина. – Л.: ЦУЛ, 2005. - 288 с.
Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности). – М.: Юристъ, 2005. – 448 с.
Скакун О.Ф. Правова система України на правовій карті світу. – Х.: Эспада, 2004. – 96 с.
Тимохов Ю.А. Иностранное право в судебной практике. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 176 с.
Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика. Философские, теоретические и методологические проблемы. – К.:Знання, 2005.–334 с.
Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М.: Издательство НОРМА,1996. - 427 с.
Ткаченко В.Д., Погребняк С.П. та ін. Порівняльне правознавство. Підр. для юр. вузів. – Х.: Право, 2003. – 274 с.
Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи. Посібник. - Харків: "Одісей", 2002. - 128 с.
Черкасов А. Глава государства и правительство в странах современного мира. Конституционно-правовое регулирование. – М.: Экзамен, 2006. – 222 с.
Черноков А.Э. Введение в сравнительное правоведение. Учеб. пос. – СПб, 2007. – 208 с.
Чернецька О.В., Шилінгов В.С. Правові системи сучасності: Навчальний посібник. -Ірпінь: Нац. академія ДПС України, 2003.-102 с.
Чиркин В.М.. Основы сравнительного государствоведения. - М.: Издательский дом «Артикул»,1997.- 352 с.
Шумилов В.М. Правовая система США (3-е изд., перераб. и доп.). – М.: М/н отношения, 2010. – 408 с.
Інформаційні ресурси
Бібліотека Інституту Поглиблених Правничих Студій. Велика Британія http://www.ials.sas.aс.uk/library/library.htm
Наукова бібліотека ім.. М.Максимовича Київського національного університету ім.. Тараса Шевченка www.library.univ.kiev.ua
Наукова бібліотека Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова http://www.lib.msu.su/
Наукова бібліотека Національного університету “Києво-Могилянська академія” http://www.ukma.kiev.ua/ukmalib
Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/
Національна бібліотека Франції http://www.bnf.fr/
Національна Парламентська бібліотека України http://www.nplu.kiev.ua/
Німецькі бібліотеки http://www.ddb.de/
Російська державна бібліотека http://www.rsl.ru/
Російська національна бібліотека http://www.nlr.ru:8101/
Сайт “Бібліотека юриста” http://www.lawbook.by.ru/
Українська правнича фундація http://www.ulf.com.ua/
Центр європейського і порівняльного права http://www.ecle.gov.ua/
Центр розвитку українського законодавства http://www.ulde.kiev.ua/news.php
Юридична бібліотека Школи права Йелльського університету http://www.law.yale.edu/library/
ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
Вступ.
Поняття правової системи є самостійним поняттям, одним із основних у сучасній юридичній науці та суспільствознавстві. Його поява стала можливою внаслідок комплексного підходу в дослідженні правових явищ шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання. Становлення цього поняття пов’язане з розвитком наукового праворозуміння, так як термін "праворозуміння" включає не лише поняття "право", але й ряд інших загальнотеоретичних правових категорій та понять, які охоплюють усю систему правових явищ, а також філософських і соціологічних категорій, що виражають зв’язки опосередкування права та інших соціальних явищ.
Вже більше двох десятків років дане поняття інтенсивно досліджується як зарубіжною, так й вітчизняною юридичною наукою.
У даний час існують різноманітні підходи щодо дослідження правової системи, є досить велика кількість аспектів такого наукового процесу, накопичений об’ємний науковий матеріал, проте, і до тепер відсутня єдність поглядів на поняття правової системи, його гносеологічну та методологічну цінність, генезис тощо.
1. Правова система: поняття та елементи.
В юридичній науці термін "правова система" використовується у трьох значеннях: 1) у розумінні типу права; 2) як тотожні поняття з правом або законодавством; 3) у розумінні груп правових систем ("правової сім’ї). Сучасна теорія права розрізняє широке і вузьке розуміння правової системи. У широкому розумінні – це сукупність національних правових систем, які об’єднує спільність походження джерел права, основних правових понять, методів та способів розвитку. У вузькому – національна правова система.
В юридичній енциклопедії правова система (англ. Legal system) визначається у широкому розумінні як сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних явищ (засобів), за допомогою яких офіційна влада здійснює регулятивно-організаційний та стабілізуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей.
Відомі українські вчені визначають правову систему як систему всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або групі держав (П.М. Рабінович), або як комплекс взаємопов’язаних і узгоджених юридичних засобів, що мають своїм призначенням регулювати суспільні відносини, а також юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформація, правопорядок та ін. (О.Ф. Скакун). Як зазначає Н.М. Оніщенко правова система є складовою нормативно упорядкованої частини правового життя – процесу виробництва та відтворення правових відносин, що виникають між людьми з приводу задоволення тих чи інших інтересів, а правове життя – це неперервний процес діяльності численних індивідів, що спрямовують свої зусилля на вирішення суспільно значущих завдань з допомогою системи правових засобів.
У літературі представлена точка зору, згідно з якою правова система – це цілісна сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих правових явищ, що формуються суспільством, при необхідності опосередкованих державою, призваних особливими засобами і методами об'єднувати людей в єдиний соціум та регулювати їх відносини з метою самозбереження суспільства та його прогресивного розвитку.
У вітчизняному правознавстві зустрічається й таке визначення правової системи: це – полісистемний комплекс внутрішньо погоджених, взаємозалежних, соціально однорідних правових явищ, що відносяться до нормативного, інституціонального, ідеологічного рівнів правової дійсності, за допомогою яких виявляється регулятивно-організуючий і стабілізуючий вплив на соціальні відносини з метою гармонійного розвитку суспільства.
На думку вітчизняних науковців правова система – це комплекс взаємопов’язаних, взаємоузгоджених та взаємозалежних між собою правових явищ та процесів, які розвиваються системно, циклічно та послідовно, а також правових інститутів, які здійснюють управлінський вплив на суспільні відносини у відповідності з чітко визначеною процедурою.
Виходячи з запропонованого визначення науковці виділяють наступні основні ознаки правової системи: системність, циклічність функціонування та послідовність розвитку правових процесів у системі, інтегративність, поєднання статики і динаміки, постійність, чіткість, внутрішня впорядкованість.
Мета правової системи обумовлюється соціальною системою, тому правове регулювання слід розглядати як функцію правової системи. Метою правової системи є передбачуваний, бажаний результат, який повністю чи частково можна досягати внаслідок функціонування цієї системи, тобто – правовий порядок, який є необхідним для досягнення мети соціальної системи.
Узагальнюючи наведене вище та використовуючи за основу поняття структури правової системи, можна дати таке визначенням поняття "правова система суспільства" – це цілісна структурно організована за допомогою юридичних норм стійка взаємодія суб’єктів права, що забезпечує досягнення належного правопорядку як необхідної умови функціонування соціальної системи.
В юридичній літературі висловлюються різні точки зору щодо елементів, які входять до складу правової системи. Так, М.І. Матузов вбачає такі елементи, як: погляди, відносини, установи, стани, інститути, режими, процеси, статуси; К. Мольнау та Ч. Варга поряд із системою права до складу правової системи суспільства включають систему законодавства, реальні можливості та функції правових приписів; С.С. Алєксєєв елементами правової системи називає об’єктивне (позитивне) право, правову ідеологію (правосвідомість), судову (юридичну) практику.
Деякі автори до складу правової системи відносять систему права, систему законодавства, правові інститути та установи, правові поняття, принципи, символіку, правову політику, ідеологію, культуру, юридичну практику.
Проф. П. Рабінович до складу правової системи відносить: 1) різноманітні правові акти і діяльність відповідних суб’єктів із створення таких актів; 2) різноманітні види і прояви правосвідомості; 3) стан законності та його деформації.
Н. Оніщенко вважає, що елементами правової системи є: право як сукупність норм, що створені й охороняються державою; законодавство як форма вираження цих норм (нормативні акти); правові принципи; правові установи, які здійснюють правову політику держави; судова та інша юридична практика; механізм правового регулювання; правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення); права, свободи і обов’язки громадян (право в суб’єктивному значенні); правова діяльність; система сформованих у суспільстві правовідносин; законність і правопорядок; правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, теорії, правова культура тощо); суб’єкти права (індивідуальні і колективні); системні зв’язки, які забезпечують єдність, цілісність та стабільність системи; інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб’єктність, правовий статус, режим, гарантії, законні інтереси тощо), які утворюють "інфраструктуру" правової системи.
Американський вчений Л. Фрідмен виділяє три групи правових явищ: 1) "структура", яка включає принципи правової системи та правові установи; 2) "сутність", яка включає норми та зразки поведінки людей, які фіксуються у рішеннях та інших актах (інструкціях); 3) "правова культура" – відношення людей до права та правової системи, ідеали тощо.
І.В. Петеліна, посилаючись на існуючі в юридичній літературі позиції, виділяє такі елементи правової системи: 1) право (система норм); 2) законодавство (як форма виразу норм); 3) правові установи, що здійснюють правову політику держави; 4) судова та інша юридична практика; 5) механізм правового регулювання; 6) правореалізаційний процес (та акти застосування й тлумачення права); 7) права, свободи та обов’язки громадян (суб’єктивне право); 8) систему правовідносин; 9) законність та правопорядок; 10) правову ідеологію (правосвідомість, юридичні доктрини, правова культура); 11) суб’єктів права (індивідуальні та колективні); 12) систематизуючі зв’язки; 13) інші правові явища (юридична відповідальність, правовий статус тощо), що утворюють "інфраструктуру" правової системи.
Тим самим, структурну організацію правової системи утворюють інституційна, функціональна та нормативна частини, які необхідні для існування правової системи як цілісного явища, та зумовлені основними властивостями її внутрішньої будови. Інституційну частину складають суб’єкти права, функціональну частину – сукупність зв’язків між суб’єктами права, які об’єктивуються через діяльність суб’єктів (у більшості випадків) у правові відносини. Під нормативною частиною правової системи слід розуміти таку сукупність нормативно-правових засобів (нормативних регуляторів), які є посередниками у виникненні та існуванні зв’язків між суб’єктами. При цьому інституційна частина є детермінуючою для нормативної та функційної.
Цікавою видається думка В.Д. Пєрєвалова, згідно з якою системний підхід дозволяє виділяти п’ять рівнів правової системи з відповідним елементним складом: 1) суб’єктно-сутнісний (суб’єкти права); 2) інтелектуально-психологічний (правосвідомість); 3) нормативно-регулятивний (норми права); 4) організаційно-діяльнісний (відносини, діяльність); 5) соціально-регулятивний (законність, правопорядок, правова культура).
Функціонування правової системи відбувається у нерозривному зв’язку із життєдіяльністю певного соціуму. У цьому зв’язку слушним здається твердження, що правова система притаманна певному соціуму, який досяг рівня державності, а наявність у держави власної правової системи зумовлена тим, що в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, особливості правового менталітету, правової культури, які склалися історично. Правова система є підсистемою соціальної системи і тільки в ній вона може функціонувати у відповідності з цілями і завданнями, які покликана вирішувати. Загальний розвиток правової системи є частиною розвитку суспільства, як органічної системи (становлення її як цілісності), який відбувається у межах певних загальних закономірностей.
Нарівні із розглянутим поняттям правової системи у розумінні її як національної, тобто такої, що має місце у кожній державі, в юридичній науці має місце й широке розуміння правової системи як результату пізнавального процесу національних правових систем різних держав світу, тобто їх типологізації. Необхідність типологізації правових систем обумовлюється тим, що допомогає встановити найважливіші загальні для всіх правових систем якості, сприяє їх глибокому пізнанню, дає змогу зафіксувати закономірні зв’язки між правовими системами. Типологізація правових систем дозволяє органічно поєднувати дослідження загальних закономірностей розвитку правових систем різних держав світу з їх особливостями, що проявляються в межах певного правового простору, полегшує визначення місця і ролі певної національної правової системи на правовій карті світу. У такому розумінні правова система термінологічно, як правило, позначається – «правова сім’я».
2. Загальна характеристика юридичної карти світу:
2.1. Романо-германська правова сім’я.
Романо-германська правова сім’я (сім’я континентального права) охоплює національні правові системи країн континентальної Європи.
Умовно історичний генезис романо-германського права може бути поділений на три основні етапи.
1 період – ХІІ ст. – період становлення, що характеризується наявністю звичаєвого та канонічного права, а також рецепцією (пристосуванням до нових умов, відновленням дії) римського права.
2 період – з ХІІІ по ХVІІІ ст. – період Відродження, основна ідея якого – підготовка суддів та інших юристів-практиків, які б вирішували життєві справи на підставі права, справедливо. Університети є засобом розповсюдження ідей права (справедливості), моралі. Право трактувалось як модель соціальної організації, тому повинно було базуватись на гуманістичних засадах. У ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. вплив на розвиток романо-германського права мала теорія природного права.
3 період – кінець ХVІІІ ст., початок ХІХ ст. – до сьогодні, характеризується розвитком національного права, національного законодавства, кодифікацією, визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права. Теорія природного права уступає місце теорії позитивізму, розвиток якого сприяє створенню національних кодексів.
Отже, з наукової точки зору романо-германська правова сім’я виникла у ХП-ХVІ ст.ст. Утворення романо-германської правової сім’ї пов'язане з відродженням, яке відбувалося у XII-XIII ст.ст. на заході Європи. Це відродження виявлялося у багатьох сферах, і одним з його аспектів був юридичний, зокрема це стосувалося відродження вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах.
Основними рисами романо-германської правової сім’ї є наступні:
поділ структури права на публічне і приватне, домінування матеріального права над процесуальним;
галузевий характер права;
провідна роль у формуванні правових норм відводиться законодавцю;
єдина ієрархічно побудована система джерел права, домінуюче місце в якій посідає нормативний акт;
наявність писаних конституцій як основних законів держави;
високий рівень нормативних узагальнень, що досягається завдяки кодифікації;
суттєве значення мають підзаконні нормативно-правові акти;
правовий звичай та юридичний прецедент виступають в якості допоміжних джерел права;
особливе значення має правова доктрина, що здатна впливати на правовий розвиток;
домінування суб’єктивних прав і свобод, а не обов’язків людини.
Поділ права на публічне і приватне має досить загальний характер, є в принципі доктринальним, але при цьому залишається важливою характеристикою структури сучасного права континентальної правової сім’ї.
Загалом можна сказати, що до публічного права належать ті галузі й інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного - галузі й інститути, які регулюють відносини індивідів між собою.
Джерела права у романо-германській правовій сім’ї слід поділяти: 1) залежно від способу формування на: - акти, які виходять від державних законодавчих і виконавчих розпорядчих органів різних рівнів, що формують статутне право; - акти, що виникають і розвиваються в силу розвитку тих чи інших відносин в суспільстві, а також (функціонування) самого суспільства (звичаї, традиції, правова культура, доктрини і праці відомих вчених-юристів); 2) залежно від способу оформлення і форми зовнішнього прояву на: - писані й неписані або формальні (нормативно-правові акти) й неформальні (правові традиції, правові доктрини, загальні принципи права); 3) залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності на: - первинні (мають обов’язкову силу для суддів) та вторинні (документи) - М.М. Марченко.
Компаративіст К. Осакве джерела романо-германського права поділяє на обов’язкові (нормативні), до яких відносить законодавство (Конституція, закон, підзаконний акт), міжнародні договори, звичаєве право, загальні принципи права, приватні правові угоди; необов’язкові (ненормативні), до яких відносяться судове право (на рівні судового звичаєвого права та авторитетних рішень вищих судових інстанцій), юридична доктрина [56].
Метр порівняльного правознавства – французький вчений Р. Давид визначає для всіх правових систем, що входять до романо-германської правової сім’ї, такі джерела права, як нормативно-правові акти на чолі із законом, звичаї, міжнародні договори, загальні принципи права, правова доктрина, судова практика.
Отже, у романо-германській правовій сім’ї сформована ґрунтовна полісистема джерел права, кожне з яких має відповідну юридичну силу, соціальне значення та ступінь поширеності.
2.2. Англо-американська правова сім’я.
Основою сім'ї загального права або, як її ще називають, - англо-американської правової сім'ї є англійське право і право Сполучених Штатів Америки.
В історії англійського права виділяють чотири основних періоди:
І - передував нормандському завоюванню 1066 року; ІІ- від 1066 року до встановлення династії Тюдорів (1485 р.), - це період становлення загального права, коли воно утверджується, долаючи опір місцевих звичаїв; ІІІ- з 1485-1832р.,- розквіт загального права, однак воно вимушене було піти на компроміс з додатковою правовою системою, що знайшло своє відображення у “нормах справедливості”; ІV – з 1832 року і по наш час, коли загальне право зустрілось з небаченим розвитком законодавства і йому необхідно пристосовуватись до суспільства, де постійно зростає значення державної адміністрації.
Таким чином, серед основних ознак англо-американської правової сім’ї є сенс виділити наступні:
основним джерелом права виступає судовий прецедент;
юридичний прецедент носить індивідуальний (казуїстичний) характер;
провідна роль у правотворчості відводиться суддям;
відсутній поділ права на публічне і приватне, домінуюче значення має процесуальне право;
правові норми сформовані здебільшого в інститутах правах, без чіткого галузевого характеру;
статутне право і правові звичаї виступають в якості допоміжних джерел права;
правова доктрина носить прагматичний, прикладний характер;
домінують права і свободи особи, що забезпечені судовим захистом, а не її обов’язки.
Термін «загальне право» неоднозначний. Як правило, під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім'ї. У вузькому значенні "загальне право" розуміється як право англійських королівських судів. Під загальним правом розуміють право й у тому значенні, що воно є загальним для всієї країни, тобто воно розроблялось для всієї країни, на противагу місцевим звичаям.
Відмінна риса англійського права полягає у тому, що
англійське право має дуалістичний характер, тобто має подвійну структуру, яка виражається в розподілі права на загальне право і право справедливості. Загальне право - це право, загальне для всієї Англії, створене у ході діяльності королівських судів, які іменувалися також судами загального права, що “виросли” з королівської адміністрації. Право справедливості в Англії зародилося і стало поступово розвиватися у XV ст. як сукупність правових положень, створених лордом-канцлером. У початковий період свого розвитку право справедливості носило характер певного релігійного суб'єктивізму, оскільки лорд-канцлер мав вищий духовний сан; але згодом, починаючи з 1529 р., після призначення першого світського лорда-канцлера, практика застосування права справедливості починає наслідувати загальне право, відбувається поступовий процес формування його норм і доктрини.
У другій половині XIX ст., що характеризується як період
реформації і модернізації англійського права, зокрема у 1875 р.,
Актами про судоустрій були ліквідовані формальні відмінності
між судами загального права і канцлерськими судами справедливості. Всі
суди Англії дістали можливість застосовувати як норми загального права,
так й норми права справедливості.
Споконвіку в англійському праві процесуальні питання висувалися на перший план, а увага англійських юристів зверталася на судову процедуру. Незважаючи на те, що за останнє століття англійська судова процедура істотно спростилася, а англійське матеріальне право значно збагатилося, досягши досить високої визначеності, судова процедура в Англії зберегла своє значення, процесуальне право в системі англійського права є домінуючим порівняно з правом матеріальним.
У зв'язку з тим, що суди Англії володіють загальною юрисдикцією, галузі англійського права не мають чіткого поділу між собою. Проблемі класифікації галузей англійського права не приділялося достатньої уваги і тому, що англійський юрист уявляє право однорідним, оскільки в Англії відсутні галузеві кодекси європейського типу. Проте в англійському праві існує деяке розмежування галузей законодавства, зокрема щодо належності судової справи до тих чи інших галузей законодавства і визначення, до якого права - загального чи права справедливості, відноситься певна судова справа.
Загальне право охоплює питання кримінального, договірного, цивільно-деліктного права, а до права справедливості відносяться питання нерухомості, довірчої власності, торгівлі, успадкування та ін.
Англійське право є правом судовим, тобто суб'єктами створення норм права в Англії виступають судді у процесі розгляду конкретних випадків, причому суддя не створює рішень загального характеру, а вирішує конкретний спір. Отже, основним джерелом англійського права є судова практика.
Поряд з прецедентом у системі джерел англо-американського права досить важливе місце займають закони, які часто називають статутами. Для Англії особливе значення має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі правового суверенітету (або верховенства) парламенту. В узагальненому вигляді акти, що приймаються Парламентом, можна поділити на два вида: акти загального, публічного характеру, якими визначається політичний курс держави, і які адресуються всьому народу; акти індивідуального характеру, що мають своїм адресатом певну групу осіб, організацію або певну територію держави. За змістом англійські статути можуть бути поділені на акти – реформи права, консолідовані та кодифіковані акти, акти про стягнення податків, поточне законодавство. Також класифікувати статути можна за сферою регулювання відносин (конституційні, кримінальні, цивільні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні).
Таким чином, на сьогоднішній день закон у системі джерел права в Англії відіграє не меншу роль, ніж судова практика.
У праві США діють категорії і поняття загального права, існує таке саме розуміння права і його ролі, розподіл права і трактування норми права теж такі самі, які й в англійському праві. Однак є й істотні відмінності. Основне з них полягає в тому, що за своєю природою США - федеральна держава, з чого випливає існування в США федерального права і права штатів.
2.3. Сім’я мусульманського права.
Мусульманське (ісламське) право є основою нормативного регулювання суспільних відносин у країнах, в яких іслам офіційно встановлений і визнаний як державна релігія, або в яких переважна більшість населення сповідує дану релігію, що привносить в його розуміння й національні особливості.
Генезис ісламського права може бути представлений у чотирьох основних етапах:
зародження і начальний етап розвитку ісламського права (VII ст.)
період доктринальної розробки ісламського права в період становлення Арабського Халіфату і поява перших ісламсько-правових шкіл (VII – XIII ст.)
розвиток ісламського права в епоху Османської імперії і період «ісламської реформації» як спроба адаптації його положень до нових умов (кінець ХІІІ – перша половина ХХ ст.)
сучасний етап (друга половина ХХ ст. – до теперішнього часу).
Основними рисами мусульманського права є наступні:
головним творцем права визнається Бог, а тому правові приписи є непорушними і підлягають суворому дотриманню;
тісне переплетіння юридичних положень з релігійними, філософськими, моральними, звичаєвими правилами поведінки;
джерелами права виступають релігійно-моральні принципи і цінності, що визначені у відповідних релігійних книгах;
відсутній поділ на публічне і приватне право;
особливе місце у системі джерел права відводиться правовій доктрині (працям вчених), що тлумачить і конкретизує релігійні першоджерела;
законодавство має другорядне значення, судова практика не виступає джерелом права;
домінування у правових приписах встановлення обов’язків особи, а не її прав та свобод.
В узагальненому вигляді мусульманське право можна визначити однією з правових систем сучасності, що являє собою комплекс соціальних норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні установлення і приписи ісламу, а також органічно пов’язані з ними і пройняті релігійним духом моральні та юридичні норми, що регулюють суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам. Інакше кажучи, терміном мусульманське право позначається єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка охоплює як юридичні норми, так й неправові регулятори (релігійні, моральні та звичаєві) суспільних відносин. Тим самим, мусульманське право носить персоніфікований характер, поширюючи свою чинність на осіб, які сповідують релігію іслам, незалежно від країни проживання, що дає підстави визнавати його транснаціональний характер. Водночас мусульманське право є основою нормативного регулювання суспільних відносин у країнах, в яких іслам офіційно встановлений і визнаний як державна релігія, або в яких переважна більшість населення сповідує дану релігію, що привносить в його розуміння й національні особливості.
Систему форм (джерел) мусульманського права складають: Коран як священна Книга мусульман; Сунна, під якою в ісламі розуміють висловлювання і дії Магомета, тобто опис його життєвого шляху з того часу як він став пророком; Іджма, що являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтихідів) як знавців ісламу про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану і Сунни; а також Кийяс, що являє собою судження за аналогією, засноване на детальному вивченні Корана і Сунни, і охоплює широкий спектр проблем правового регулювання життя мусульман.
2.4. Звичаєво-традиційна правова сім’я.
Однією з суттєвих рис кожної правової системи є показник сприйняття права як соціального інструмента регулювання суспільних відносин. За цим показником традиційно-звичаєва правова система має яскраво виражену специфіку. І саме за даним показником доволі несхожі між собою національні правові системи країн Далекого Сходу та Африки умовно об’єднуються в одну правову систему – традиційно-звичаєву, яка відповідно представлена традиційним правом (національні правові системи далекосхідного регіону) та звичаєвим правом (національні правові системи африканських держав та Мадагаскару).
Серед основних ознак традиційно-звичаєвої правової сім’ї можна виділити наступні:
домінуюче значення в системі джерел права посідають звичаї і традиції, що носять, як правило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління;
звичаї та традиції являють собою синтез юридичних, моральних, ідеологічних приписів, що склалися історично і визнаються державами;
звичаї і традиції регулюють відносини всередині спільноти, а не між окремими індивідами;
високий рівень архаїчності звичаїв та традицій;
істотне значення в якості джерела права набуває законодавство, певне значення має судовий прецедент;
юридична доктрина не відіграє істотного значення в юридичному житті;
судова влада керується ідеєю примирення при здійсненні правосуддя.
Африканське звичаєве право характеризується: 1) неписемною формою; 2) тісною єдністю правових і моральних норм; 3) домінуванням ідеї примирення при вирішенні конфліктних ситуацій; 4) різноманітністю звичаєвих комплексів, обумовлених численністю етнічних спільнот навіть у межах однієї країни; 5) сукупністю елементів соціальних звичаїв і релігійних норм; 6) тим, що воно є правом спільнот, а не індивідів; 7) наявністю відповідальності спільноти чи групи людей за порушення, скоєні їх членами; 8) на відміну від позитивного, для звичаєвого права не існує поняття суб'єктивного права індивіда; 9) інститутам сімейного, земельного, спадкоємницького права притаманний корпоративізм у визначенні прав та обов'язків; 10) дуалізмом офіційного і звичаєвого права.
На відміну від інших правових сімей, у далекосхідних суспільствах позитивне право не визнається як соціальна цінність, добро. У більшості країн Далекого Сходу підтримання суспільного порядку базується здебільшого на використанні засобів соціального контролю, застосування і незмінність яких забезпечується особливостями традиційного виховання і ефективністю переконання.
Ця система регуляції відносин, чисто соціальна за своєю природою (а не юридична), базується на традиційних зв'язках між індивідами, на відношеннях підпорядкування, що виникають між вищими і нижчими персонами, найчастіше виявляється значно більш дієвою, ніж правові норми західних систем. Тому в багатьох далекосхідних країнах право грає другорядну роль, закони там застосовуються у обмеженій сфері, судова практика надто незначна, і часто судова процедура зводиться до посередництва між сторонами, а правових теорій майже не існує. Найбільш доцільним визнається необхідність безумовного і добровільного виконання етичних правил спілкування, виховання у членів суспільства впевненості, що свобода кожного повинна оберігатися іншими, а поведінка відповідати природному порядку речей. При розв'язанні конфліктів головним є примирення сторін, а не визначення, хто правий, а хто винний, чи застосування примусу для покарання порушників.
ВИСНОВКИ
Пізнання правової системи як категорії вивчення і об’єктивно існуючого явища є потрібним для отримання повноцінних юридичних знань про правову дійсність.
Правову систему в теорії права розглядають у вузькому розумінні – як національну правову систему, і у широкому розумінні – як правову сім’ю.
Правова система як одна з найбільш широких категорій пізнання в теорії права і одна з соціальних підсистем, являє собою багатогранне явище, що має власне змістовне наповнення та структуру.
Сучасна юридична карта світу представлена широким різноманіттям національних правових систем, які в результаті науково-пізнавальної операції - типологізації, при їх схожості на підставі визначених критеріїв угруповуються у правові сім’ї, завдяки чому й досягається можливість характеристики юридичної карти світу.
Настанови щодо самостійної роботи під час підготовки до семінарів і практичних занять:
Під час підготовки до семінару здобувачам вищої освіти слід детально опрацювати сучасні підходи до розуміння поняття правова система, її ознак, функцій, рівнів та елементів. Підготувати характеристику основних правових систем сучасності, визначити місце правової системи України на юридичній карті світу.