МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
ФАКУЛЬТЕТ ЖУРНАЛІСТИКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Самостійна робота
З дисципліни
Зовнішня політика України
Виконала
Київ 2018
Україна та Китай: традиції сильніші за потреби сьогодення
Описати досвід Китаю для України в запровадженні ринкових механізмів
Протягом усієї історії розвитку цивілізацій зароджувались і поступово занепадали десятки моделей економічних систем. Проте за сучасною класифікацією найпоширенішою формою господарювання є змішана економіка. І, звичайно ж, найяскравішим прикладом дієздатності такої системи є застосування її Китайською Народною Республікою.
Дослідження показали, що китайські реформи стосуються практично всіх аспектів розвитку економіки і є потужним стимулом для активізації наукових досліджень. Зокрема, висока динаміка економічного розвитку Китаю за три останніх десятиліття та глибокі трансформації у структурі економіки не могли не вплинути на розробку нових підходів у регіональній економіці, запровадження амбітних та тривалих програм і найоптимальніших моделей подальшого зростання національної економіки.
Починаючи з 1978 року розпочався новий етап розвитку китайської економіки, що був пов'язаний з запровадженням політики гайге кайфан чженце – "реформ та відкритості", суть якої полягала у поступовому впровадженні ринкових методів господарювання, у розвитку товарно-грошових відносин, створенні сприятливих умов для успішного виходу на зовнішній ринок і залученні іноземних інвестицій. Усі подальші концепції – "три представництва", "гармонійне суспільство" – можуть вважатися еволюцією політики "реформ та відкритості" у нових конкретно-історичних умовах кінця ХХ – початку ХХІ століття.
В першу чергу було визначено регіони пріоритетного розвитку – приморські, адже саме вони мали найбільший потенціал економічного зростання. Пришвидшені темпи розвитку цих районів забезпечили високі темпи зростання економіки КНР загалом ("кумулятивний ефект"), оскільки інші регіони завдяки системі міжрайонних зв’язків тепер також отримали стимули для зростання.
Згодом було вирішене і питання власності на землю. Упродовж тривалого часу вона продовжувала залишатися національним багатством, що не підлягало відчуженню. Проте тепер було розроблено механізми купівлі-продажу права на розпорядження землею (однак не права власності) чи надання землі у довгострокову оренду.
Не менш важливими факторами економічного розвитку були й значні внутрішні нагромадження, інтенсивне використання дешевої робочої сили і активне залучення іноземного капіталу в усіх галузях, особливо (у поєднанні із
вітчизняними інвестиціями) на територіях пріоритетного розвитку. Економічно освоєна територія держави відкривалася для зовнішніх зв’язків поступово, починаючи зі спеціально створених економічних зон.
У результаті реформування за цими векторами до початку ХХІ ст. були закладені тенденції сталого розвитку економіки Китаю, найочевиднішою перевагою яких стало досягнення високих темпів розвитку. У середньому за 30
років політики "реформ та відкритості" темпи економічного приросту складали до 10, а іноді й більше відсотків, у той час як середньосвітові показники за той же період дорівнювали 2,4 %. Валютно-фінансова азійська криза кінця 1990-х не завадила китайській економіці розвиватися стійкими темпами і, більше того, виступити фактором стабілізації економік країн Азійсько-Тихоокеанського регіону. Уже на той час це свідчило про неабиякий антикризовий потенціал економіки КНР.
Керівництво держави не прагнуло відповідного розвитку фінансового сектору економіки, орієнтуючись, насамперед, на модернізацію виробничих потужностей, не допустило широкої приватизації потужних державних підприємств. Саме цей факт і забезпечив стійкість національної економіки.