МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Микола Макаренко.
Життя та діяльність
Виконав Лепетька Батькович
Черкаси - 2022р.
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………...…...3
Розділ 1. Початок життєвого шляху та перші наукові архітектурно-археологічні дослідження…………………………………………………….…5
1.1. Дитячі та юнацькі роки видатного археолога……………………………5
1.2. Кар’єра та перші наукові архітектурно-археологічні дослідження.........6
Розділ 2. Археологічні дослідження та захист культурної спадщини України……………………...……..…………………………………………….11
2.1. Археологічні дослідження городища Ведмежого на Роменщині……..11
2.2. Археологічні дослідження в Північному приазов’ї. Маріупольський могильник………………………………………………………..…………….…17
2.3. Захист культурної спадщини України від наступу більшовицької влади та останні роки життя М. О. Макаренка………………………………………21
Висновки…………………………………………………………...……………27
Список використаних джерел………………………………………….……..29
ВСТУП
Микола Макаренко – легендарна для української культури особистість. Це людина, яка вийшла із збіднілої козацької родини, а її діяльність в історії України позначилася настільки вагомим внеском, що до сьогодні повної мірю неможливо його оцінити. Микола Омелянович Макаренко відомий своєю активною громадянською позицією щодо захисту пам’яток культури і старовини.
Бібліографія публікацій про М.О. Макаренка за останнім часом поповнилася низкою статей, присвячених різним аспектам життя вченого. Співпрацю М.О. Макаренка з колегами, його листування досліджували В. Колеснікова, С. Кузьміних і А. Усачук; внесок вченого у розвиток музейної справи – К. Слівіна, І. Ходак; проведення археологічних і мистецтвознавчих досліджень, участь у розбудові наукових інституцій і пам’яткоохоронних осередків – Н. Німенко.
Проте, незважаючи на досить активне використання наукової спадщини М.О. Макаренка сучасними дослідниками, ще залишається низка питань, пов’язаних із життям і працею вченого. Це й не дивно, адже його науковий архів не зберігся. Більшість матеріалів була знищено, частина осіла у приватних колекціях, причому не лише в Україні. Адже останні роки М.О. Макаренко прожив у засланні, поневірявся у таборах.
Певні аспекти життя вченого вдалося встановити за його публікаціями, які є надзвичайно цінним джерелом інформації. Особливий стиль М.О. Макаренка полягав у тому, що автор не лише описував результати проведених досліджень, методи і методики, що застосовувалися під час робіт, давав порівняльні й аналітичні коментарі, а й окреслював загальні аспекти підготовки, фінансування, проведення дослідів, посилався на імена тих, хто так чи інакше впливав на хід робіт тощо. Загалом, наукові публікації вченого мають дуже емоційний характер. За стилем викладення матеріалу, лексикою можна простежити зміни, які відбувалися не лише у житті М.О. Макаренка, а й країни загалом. Адже протягом 1930-х років усі прояви «червоного ренесансу» були зведені майже нанівець, країною одна за одною котилися хвилі репресій.
Вчений залишив нащадкам численні надбання (біля 170 наукових праць, тисячі малюнків, акварелей, екслібрисів, малюнків мап, безліч наукових картотек, археологічних розвідок, фото, діапозитивів). Ідеали науки, мистецтва і культурної спадщини України М. Макаренко відстоював усе своє життя, завдяки його археологічних відкриттів, Україна отримала світове визнання.
Розділ 1. ПОЧАТОК ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ТА ПЕРШІ НАУКОВІ АРХІТЕКТУРНО-АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ.
1.1. Дитячі та юнацькі роки видатного археолога.
Микола Омелянович Макаренко народився 4 лютого 1877 р. у с. Москалівка Роменського повіту Полтавської губернії (нині – Роменський р-н Сумської обл.). Саме там провів дитячі роки, отримав початкову освіту. Хлопець виявиляв неабиякі здібності до малювання і зацікавленість старовинними речами. Його батько належав до бідного, але відомого козацького роду і обіймав посаду волосного писаря. Відомостей про дитячі та юнацькі роки М.Макаренко не збереглося, але, судячи з того, що свою першу книгу «Археологічні дослідження 1907-1909 рр.» Миколай присвятив рано померлому батькові, той зіграв значну роль у формуванні світогляду майбутнього вченого.
Будинок сім'ї Макаренка стояв біля дороги, що вела до порома через тоді ще повноводну Сулу. На правому березі річки Микола вже студентом, на канікулах незмінно проводив розкопки за участю місцевих жителів. Пізніше ці дослідження зроблять його відомим у світі науки. Початкову ж освіту здобув у Перекопівці, а продовжив навчання у Лохвицькій гімназії.
Заручившись підтримкою близького друга родини, місцевого поміщика Г.С. Вашкевича, який перебував на державній службі у Санкт-Петербурзі, М.О. Макаренко переїхав до столиці Російської імперії для продовження навчання.
У 1897 році Микола Макаренко вступає до Санкт-Петербурзького Центрального училища технічного малювання ім. барона А. Штиглиця, одне з кращих на той час не тільки в Росії, а й у Європі. Тут знайомиться з братами Миколою та Борисом Реріхами. Під їх впливом цікавиться історією рідного краю - так з'являються його перші наукові статті - і після закінчення училища вступає до Санкт-Петербурзького Археологічного інституту.
Період навчання в Археологічниму інституті став вирішальним для М.О. Макаренка. Лекції провідних вчених (зокрема, О.А. Спицина), співпраця з братами Реріхами, М.І. Ростовцевим, М.Т. Біляшівським, Д.Я. Самоквасовим, Д.І. Багалієм та іншими відомими дослідниками сформували коло його наукових інтересів. М.О. Макаренко брав участь в археологічних і мистецтвознавчих дослідження, наукових подорожах у різні регіони Російської імперії, зокрема і на Роменщину під час канікул та відпусток; друкував перші замітки, статті, наукові розвідки.
Майбутній учений закінчив Археологічний інститут. Перші документи щодо М.О. Макаренка, виявлені в архівних фондах Сумщини, стосуються саме цього періоду. Вони засвідчують важке матеріальне становище юнака. У 1898 р. студент змушений був звернутися до Роменської повітової управи з вдячністю і проханням збільшити субсидію на навчання хоча б на 20 крб «ввиду того, что субсидий в 180 р., при самой бедной жизни, … не хватает» [1, с.152-153]. На підтвердження успішності учня 4 «фігурного» класу Рисувальної школи Імператорського товариства заохочення мистецтв на бланку закладу було надіслано Свідоцтво, де зазначалося, що Микола Макаренко «оказывает в рисовании большие успехи и прилежание» [1, с.154]. Отже, М.О. Макаренко отримував щорічну стипендію-субсидію на навчання від Роменської повітової управи у розмірі 180 крб. На жаль, результат цього запиту невідомий.
У 1907 одружується з Анастасією Федоровою, яка стане не лише його дружиною, а й постійним помічником у археологічних дослідженнях. Через три роки у них народиться син Орест. Уже в підлітковому віці він допомагав батькові на розкопках в Холодному Яру, неподалік Матронівського монастиря (в якому колись гайдамаки освятили мечі). В обідню пору юнак пішов купатись і потонув, похоронений в кам’яній труні уже на той час недіючого монастиря. Смерть єдиного сина була важким ударом для Миколи Омеляновича.
Попри усі складнощі, він успішно закінчив навчання, згодом на запрошення М.К. Реріха розпочав викладацьку діяльність в Училищі.
1.2. Кар’єра та перші наукові архітектурно-археологічні дослідження.
Зацікавлення археологією у Миколи Макаренка розпочалося ще з юності: перший досвід практичної роботи він отримав у 1898 р. в експедиції П. І. Грекова в Саратовській губернії. У 1901 р. Микола Макаренко взяв участь у розкопках городища Монастирище під Ромнами. Самостійні археологічні дослідження М. Макаренко розпочав у 1902 р. згідно Відкритого листа від Археологічного товариства, підписаного графом Бобринським. Він тісно співпрацював з Імператорською Археологічною комісією, був Дійсним членом Російського археологічного товариства. Всі наступні роки, впродовж 1903–1919 рр., кожен рік Микола Макаренко проводив розкопки в різних частинах Російської імперії, особливо часто в Україні.
У 1906 р. М. Макаренко здійснював дослідження від імені Імператорського Російського Археологічного Товариства в Полтавській губернії, у Роменському та Переяславському повітах. Микола Макаренко робить своє перше наукове відкриття — знаходить і розкопує праслов'янські городища невідомого до цього типу, які за місцем їхнього розташування одержують у науці назву роменських (сьогодні вони включені до «7 чудес Сумщини»).
Поблизу м. Ромни він провів розкопки на городищі «Монастирище», відомому йому ще з 1901 р. Завдяки дослідженням у Ромнах М. Макаренком згодом була виділена роменська археологічна культура, що існувала протягом VІІІ – Х ст. на території Дніпровського Лівобережжя, носіями якої було східнослов'янське племінне об'єднання сіверян. Довгий час він єдиний з археологів досліджував цю культуру та розвідував нові пам’ятки. У тому ж 1906 році він досліджував курганні та ґрунтові могильники, включно з роменськими, у сс. Липове, Малі Будки, Ліпляве та ін.
Микола Омелянович свою дослідницьку діяльність почав в Ермітажі (м. Санкт-Петербург), тісно співпрацюючи з Імператорською Археологічною комісією, друкувався в журналі «Старі роки», викладав на Вищих жіночих архітектурних курсах, вивчав художню спадщину Михайла Ломоносова та Тараса Шевченка.
Його кар’єра вченого складалася доволі вдало. В 30 років Микола Омелянович видав свою першу працю «Археологічні дослідження 1907 — 1909 рр», присвятивши її пам’яті батька, що відіграв значну роль у формуванні сина, хоча й прожив недовго.
Ще в студентські роки почалася його співпраця з Ермітажем, а з 1910 р. він почав там працювати, пройшовши посади кандидата, асистента, завідувача античного відділу, помічника головного хранителя Ермітажу (1910–1917). Надзвичайно вагомою працею вченого було написання в 1916 р. “Короткого путівника” по Ермітажу. Попередній путівник, підготовлений охоронцем Ф. Жілем у 1864 р. на той час дуже застарів. Музеї поповнились новими експонатами, археологічними речами. Путівник М. Макаренка має 307 сторінок й ілюстрований 116 малюнками. Він не втратив свого значення до сьогодні, адже подає конкретні відомості про всі речі дореволюційного періоду.
Окрім того, М. Макаренко написав працю “Художні скарби Ермітажу” (1916). У той же час учений збирає різні старожитності (церковного вжитку, прикрас, оздоблення) для музею при Центральному училищі технічного малювання і в 1916–1917 рр. стає віце-директором цього музею.
Перебуваючи далеко від домівки, дослідник постійно цікавився історією козаччини, вивчав українську культуру і мистецтво. З-під його пера у 1908 р. у журналі «Зодчий» виходить стаття «Памятники украинского искусства XVIII века», потім друга, присвячена Покровській церкві, збудованій у 1764 році останнім кошовим Запорозької Січі Петром Калнишевським. Микола Макаренко автор ще одного надзвичайно цікавого дослідження — «Запорозькі клейноди в Ермітажі». Працюючи на посаді помічника головного хранителя музею, в його записниках учений уперше віднайшов 14 козацьких прапорів і корогв, що є цінним джерелом інформації про символіку і військові традиції січовиків. Як зазначає історик Валентин Бугрим, описані Макаренком прапори використовувалися протягом останніх 15 років існування Запорозької Січі, фактично за кошовування Петра Калнишевського. Потім вони були захоплені трагічного 1775 року російськими військами генерал-поручика Текелі при ліквідації Січі. У першій половині XIX ст. потрапили до Ермітажу. Де вони тепер, досі невідомо. Дослідники наголошують, що Микола Макаренко, описавши прапори, започаткував нову науку «Вексилологія», або ж прапорознавство.
1914 року на честь 75-річчя училища М.Макаренко нагороджується як один із найкращих викладачів орденом Станіслава ІІІ ступеня, а незабаром отримує звання колезького радника — чин, прирівняний за тодішнім «Табелем про ранги» до військового звання полковника. До 1919 він вже широко відомий як вчений-археолог, художник і історик мистецтва.
У 40 років Микола Макаренко вважався авторитетним археологом, істориком мистецтва далеко за межами тодішньої Російської імперії. «Українськість» учергове спрацювала у 1918 р., коли Макаренко приїхав у відрядження до Києва. Його захоплює «рух українізації», і Микола Омелянович залишився в Україні, сподіваючись, що революція і нова влада принесуть в Україну зміни на краще. Його призначають першим директором Музею Мистецтв АН України, створеного на базі знаменитих колекцій родини Ханенків.
У 20-х рр. минулого століття Микола Омелянович активно працював в установах з охорони культурної спадщини України, займався реставрацією храмів по всій країні, і передусім, у Києві. Паралельно він проводить розкопки на місці Десятинної церкви, разом зі своїм товаришем студентських часів Борисом Реріхом, займається реконструкцією Михайлівського собору, досліджує Софію Київську, Андріївську церкву.
Фахівцю такого рівня як Макаренко неможливо було оминути увагою Чернігів з його архітектурною старовиною. 1923 року Микола Омелянович здійснив дослідження Спасо-Преображенського собору у Чернігові. По суті це були перші наукові архітектурно-археологічні дослідження, хоча й тривали вони лише два місяці, з липня по вересень 1923 року. У ході цих досліджень Макаренко відкрив і описав фресковий фрагмент, що увійшов в науковий обіг під назвою «Свята Текля» — єдиний у всьому соборі фрагмент, у якому композиція збереглася цілісно. Результати досліджень були опубліковані у книзі «Чернігівський Спас: археологічні досліди 1923 року», яка і дотепер залишається надзвичайно цінним джерелом для сучасних дослідників як споруди собору, так і внутрішньої архітектури та частин його інтер’єру.
У Санкт-Петербурзі М.О. Макаренко активно долучився до наукового життя. Він став співробітником Археологічної комісії, дійсним членом Російського Археологічного товариства, членом багатьох наукових комісій і товариств, зокрема «Общества имени Т.Г. Шевченко для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях Санкт Петербурга», Полтавської вченої архівної комісії та ін. Результати активної діяльності М.О. Макаренка знайшли відображення на сторінках наукових публікацій, звітів щодо проведеної роботи, у приватному листуванні з друзями-колегами, що інколи мало суто науковий характер. За цими джерелами можна простежити основні напрями роботи вченого, коло його інтересів, спроби сформувати власні методи досліджень об’єктів старовини, перші власні припущення-висновки щодо виявлених пам’яток.
Розділ 2. АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ЗАХИСТ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ
2.1. Археологічні дослідження городища Ведмежого на Роменщині.
Історія дослідження городища Ведмежого М. Макаренка розпочалася у контексті вивчення археологічних пам’яток Роменщини на початку ХХ ст. Із 1901 р. студент Центрального училища технічного малювання барона О. Л. Штиглиця, згодом – Археологічного інституту в Санкт-Петербурзі, обстежував городища й кургани на території малої батьківщини (народився у с. Маскалівка Роменського повіту). Вже тоді М. Макаренко припустив, що вони мають суттєві відмінності відносно відомих на той час археологічних пам’яток [2, с. 242].
Одним із перших повідомлень М. Макаренка про городище Ведмеже була згадка на сторінках Звіту про археологічні дослідження у Полтавській губернії у 1906 р., проведених за дорученням Імператорської археологічної комісії [3 с. 38–39]. Дослідник провів численні розкопки та представив описи городищ і курганів, плани найцікавіших об’єктів, малюнки й реконструкції керамічних виробів та їхніх фрагментів. Серед досліджених пам’яток було й городище Ведмеже. Щодо нього автор, зокрема, зазначав, що городище розташоване на правому березі р. Ромен, на видовженому зі заходу на схід довгому плато, відрізаному від решти території з південно-західної сторони яром. Плато розділяє на дві різні за розміром частини канава, проте обидві мають захисні вали. Північно-західне укріплення краще збереглося, проходить краєм городища і спускається донизу крутим обривом. До городища веде дорога, утворюючи прохід із південно-західного боку. Друга укріплена лінія розташована в північно-східному напрямі від першої, значно менших розмірів і також оповита валом. На час обстеження частина городища була зруйнована ярами, решту займало кладовище.
Під час дослідження Ведмежого М. Макаренко виявив фрагменти керамічного посуду, за складом, формою й орнаментацією подібні до черепків із Донецького, Глинського та Липлявського городищ. Вони тонкі, на зламі темного кольору, являють собою фрагменти посуду, зробленого за допомогою гончарного кола з гарно вимішаної глини; мали характерний хвилястий орнамент на плічках, відігнутих назовні, а потім загнутих всередину вінчика. На одному з фрагментів денця посуду М. Макаренко розгледів клеймо у вигляді рельєфного кола з двома виступами у вигляді пелюсток. Окрім фрагментів посуду, виявлено також багато колотих кісток тварин. На південь і південний захід від городища, за яром, на великій площі, проте незначній відстані один від одного, перебувала значна кількість маленьких курганів неправильної форми, «немов би пошкоджених». Багато з них зіпсовані рівчаками.
Наступного разу М. Макаренко згадує про городище Ведмеже в роботі, присвяченій археологічним дослідженням 1907–1909 рр. [4]. Вперше – опосередковано. Описуючи городище Снітин Полтавської губернії, зокрема виявлені там фрагменти керамічного посуду, вчений наводив аналогії з інших городищ Роменщини. В усіх випадках наявні однакові форми вінчиків посуду («подвійний вигин»), оздоблення хвилястим орнаментом, темний колір глини й тонкі стінки – «по товщині вони лише зрідка перевершують розміри в 0,01 м» [4 c. 112]. М. Макаренко зазначав, що загалом такі фрагменти посуду в археологічній номенклатурі відносять до слов’янських і датують ХІІ–ХІІІ ст., проте в нього виникли сумніви. Адже подібні черепки із хвилястим орнаментом у кілька паралельних рядків, виявлені на городищі Вашкевища й інших роменського типу, впевнено датуються «давнішими не лише ХІІ, але й Х ст.» [4 с. 112]. Додавав упевненості в цьому й фрагмент денця керамічного посуду, на якому виявлено клеймо у вигляді рельєфного кола, проте цього разу з чотирма діаметральними прямими лініями й однією паралельною в середині кола.
Згодом, описуючи велику за розміром і скупчену між собою групу курганів, що розташовувалися перед Снітинським городищем, вчений вказав на безпосередню подібність до курганних груп, зокрема городища Ведмежого [4 с. 115]. Тож протягом наступних років М. Макаренко обмірковував результати обстеження городища Ведмежого, шукав аналогії, розглядав подальші перспективи дослідження.
У 1916 р. городище потрапило в поле зору працівників Полтавського музею, які обстежували кургани в Роменському повіті. Вони зробили фото для експозиції [5 с. 14, 16].
Революційні події 1917 р. у Росії та Україні й зміни, що відбулися опісля, круто змінили долю вченого – він повернувся в Україну, брав участь в археологічних і мистецтвознавчих дослідженнях у різних куточках країни, у створенні пам’яткоохоронних інституцій, музеїв тощо. Багато писав. Тепер він мав більше можливостей продовжити дослідження раніше виявлених пам’яток на Роменщині. Цьому сприяло й формування регіональних пам’яткоохоронних осередків.
У травні 1919 р. М. Макаренко навідувався в Ромни, брав участь у засіданнях товариства, ймовірно, проводив обстеження археологічних пам’яток, зокрема і городища Ведмежого. Про це свідчить малюнок «Загальний вигляд городища біля села Ведмежого», а також план, датований 1919 р. На ньому окремо виділена ділянка А, щодо якої автор нижче зазначив: «Місце найбільш цікаве. Вал розмивається водою, видно шар попелу (у ньому знайдена кістяна голка). У цьому ж місці знайдені деякі черепки» [6, с. 127, 128].
Результати роботи товариства дали підстави звернутися до відділу народної освіти з пропозицією про створення музею, що й реалізовано 17 березня 1920 р. [7, спр. 3, арк. 1]. Директором призначено М. Семенчика. У квітні 1920 р. на загальних зборах членів товариства за участі М. Макаренка прийнято статут Роменського народного музею мистецтв, науки і промисловості, згідно з яким у його складі створювалися етнографічний, художньо-історичний та археологічний відділи [14, спр. 2, арк. 11]. За кілька місяців, зважаючи на значне поповнення фондів, структура музею була змінена і кількість відділів зросла до п’яти: археологічний, природничо-науковий, мистецтва, промисловості, етнографічний, архітектури [7, спр. 3, арк. 1].
Улітку 1921 р. музей відкрили для відвідувачів. За остаточним переліком структурних підрозділів на першому місці значився археологічний відділ. Саме цей напрям роботи став пріоритетним для новоствореної установи. Перші згадки про археологічні дослідження, проведені працівниками музею під керівництвом М. Макаренка, датуються серпнем–вереснем 1920 р. Вони стосувалися розкопок пам’яток у с. Ведмеже. У щоденниках роботи Роменського окружного музею хронологічно зафіксовані дати обстежень і результати. Так, 7–8 серпня дослідники на чолі з М. Макаренком оглядали городище, на якому на той час уже було кладовище, і кургани (поблизу школи), відібрали багато фрагментів керамічного посуду; 20 серпня отримали аванс для проведення розкопок; 21 серпня оглядали городище; протягом 21 серпня – 6 вересня дослідили «5 курганів слов’янського типу (група 1-а), 3 кургани (2-ї групи) та городище» [8, спр. 44, арк. 4–4зв.]. Проте у звіті Роменського музею, надісланому до Центрального пролетарського музею Полтавщини, значиться дещо інша інформація: виявлено 6 слов’янських і 1 кіммерійський курган, зроблено 2 розрізи валів слов’янського городища. Речі, знайдені під час розкопок, передані музею [7, спр. 3, арк. 2]. Інформація щодо розкопок Ведмежого з’являлася і в документах наступних років. У матеріалах з історії Роменського музею за 1923–1924 рр. записано: «Вже влітку 1920 року М.М. Семенчик під орудою відомого археолога професора М.О. Макаренка були зроблені розкопки слов’янського городища та могил в с. Ведмежому …, які дали важливі наукові наслідки (а саме, було знайдено чимало посуду, кілька оздоблень, знаряддя й найбільш цікаве поховання скорчених є ціле, з цілком орнаментованим горщиком)…» [9, спр. 5, арк. 9 зв.].
Останнє сталося 6 вересня 1920 р. В інвентарній книзі музею, складеній 1945 р., зазначено: «Скелет людини, що лежить у скорченому положенні. Знайдений у кургані № 3 у слов’янському городищі у с. Ведмеже при розкопках 6.ІХ.1920 р.» [10, спр. 142, арк. 15 зв.–16].
Микола Макаренко провів унікальну музеєфікацію поховання, вирізавши його разом із землею та супроводжувальними речами, та в неушкодженому вигляді доправив до музею. Цей експонат і сьогодні окраса археологічної колекції Роменського краєзнавчого музею [11, с. 65]. Фактично, це перший випадок вирізки поховання. Згодом вчений неодноразово застосовував цей метод (розкопки в Зеленому гаю (поблизу м. Суми), Маріуполі).
Про важливість досліджень городища і курганів у Ведмежому свідчать також малюнки М. Макаренка, зроблені в 1920 р. (зберігаються у фондах Донецького краєзнавчого музею) [12, с. 316, 318], і план [13, с. 21]. Протягом 1921 р. працівники музею продовжили опрацювання матеріалів, виявлених у с. Ведмеже. Зазначалося, що дослідження охопили «кургани, слов’янські поховання, поховання скорчених та слов’янські городища» [7, спр. 3, арк. 4зв.]. У червні 1921 р. відбулося кілька засідань Товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, зокрема й за участі М. Макаренка. М. Семенчик виступив із доповіддю про результати дослідження курганів і городищ у Роменському повіті [14, спр. 2, арк. 18].
У 1924 р. М. Макаренко провів масштабні розкопки городища Монастирище на Роменщині. Ймовірно, обстежував й інші археологічні пам’ятки. Дослідження роменських пам’яток викликало жваве обговорення у наукових колах, і не лише в Україні. У 1924 р. за сприяння М. Макаренка М. Семенчик був відряджений до Москви, де 16 жовтня виступив на засіданні Археологічної комісії Московського відділення Російської академії історії матеріальної культури. Він ознайомив присутніх «з розкопками в селі Медведском и в г. Ромнах, проведених ним влітку 1924 р. разом із М. О. Макаренком». У доповіді йшлося про результати досліджень городищ, згадано розкопки М. Макаренка 1906 р., а також зазначалося: «… у с. Медведского знайдено 88 курганів, 8 з них розкопано; вони виявилися слов’янськими». Відповідаючи на запитання присутніх, М. Семенчик зазначив, що розкопки велися «траншеєю зі зняттям землі пошарово…» [15, спр. [б.н.], арк. 18].
Результатом багаторічних досліджень на Роменщині, крім унікальних знахідок і звітів, стала фундаментальна праця М. Макаренка «Городище «Монастирище»» [16]. Вчений писав: «Що ні звістка про городище, то все нова культура, нові типи, нова доба. Місця оселищ колишніх мешканців на Україні так ріжноманітні щодо культур, так ріжнотипні своїми добами, що в сучасний момент занадто рано не тільки ділити їх на типи, але й говорити про кількість культур. … головним завданням сучасної археології є виявлення шляхом певних пробних дослідів над відомими городищами характера й культури тієї величезної сили їх (городищ) на Україні, якими вона так густо вкрита» [16, с. 4]. Тож він не лише узагальнював результати проведених робіт, а й ставив завдання на майбутнє, окреслював перспективи подальших досліджень. Вважав, що вивчення городищ дасть можливість відтворити сторінки давньої історії: «Велике значення їхнє в важливому питанні про заселення України в найдавніші часи виявиться в майбутньому, коли городища будуть хоч частково досліджені. Речі, що знайдено в них – певний ключ до відкриття історії заселення, до характеристики життя минулого, зо всіма його громадськими, релігійними й іншими явищами. І треба додати, що це джерело – єдине до вивчення доби до Х століття нашої ери». [16, с. 4]
1 2 3