Ім'я файлу: 149606.rtf
Розширення: rtf
Розмір: 155кб.
Дата: 04.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
Прат.docx
1-9.rtf
Злоякісна фіброзна гістіоцитома — копия.docx
Розширення: rtf
Розмір: 155кб.
Дата: 04.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
Прат.docx
1-9.rtf
Злоякісна фіброзна гістіоцитома — копия.docx
1. Міжнародний кредит
Міжнародний кредит це надання позичкових капіталів одних країн іншим у тимчасове користування на засадах повернення, платності та строковості. Кошти для міжнародного кредиту мобілізуються на міжнародному та національних ринках позичкових капіталів. Суб’єктами міжнародного кредиту виступають банки, фірми, держави, міжнародні валютно-кредитні організації. Об’єктом кредитування є передача кредитором товарних і валютних ресурсів у тимчасове розпорядження позичальника.
Міжнародний кредит функціонує в різноманітних формах. Залежно від того, хто є кредитором виділяють: фірмовий, банківський, урядовий. З точки зору об’єктів кредитування розрізняють фінансовий і комерційний міжнародний кредит.
Фірмовий (комерційний) кредит означає відстрочку платежу за продані товари в кредит. Кредитором виступає фірма експортер, а позичальником імпортер. З позиції позичалника фірмовий кредит є найменш зручним, оскільки сфера функціонування кредиту обмежена, а позичальник попадає у пряму комерційну залежність від кредитора.
Гнучкішою формою кредиту в міжнародних відносинах є банківський кредит, при якому одним із суб’єктів кредитних відносин виступає банк. Міжнародний банківський кредит за формою є фінансовим кредитом.
Фінансовий кредит це надання кредитів у грошовій (валютній) формі. Фінансові кредити можуть надаватися у валютах країни-кредитора, країни-боржника, а також у третіх валютах або взагалі в декількох валютах, як це буває на європейському ринку, коли позика розміщується одночасно в кількох країнах. Однією з форм фінансових кредитів є облігаційні позики, які розміщуються іноземними позичальниками на міжнародному та національному ринках позичкового капіталу за допомогою банків. Крім того, міжнародні банки виконують гармонійні функції.
Урядовий кредит (міжурядові позики) різновидність міжнародного кредиту, який надається однією країною іншій в товарній або грошовій формі, в рамках міжурядової угоди. В широкому розумінні до міжурядових позик належать кредити міжнародних валютно-кредитних організацій, які надаються через МВФ, групу МБРР, Європейський Інвестиційний банк та інші фінансово-кредитні інститути.
Для урядового кредиту характерним є те, що суб’єктами кредитних відносин виступають окремі держави, а об’єктом перерозподілу їх національний доход. Звичайно, урядовий кредит надається на більш пільгових умовах, ніж приватний. Він може бути безпроцентним, пільговим, може надаватись у вигляді субсидій. Найчастіше урядовий кредит є цільовим для опанування конкретних проектів, програм економічного та соціального розвитку. Міжурядові позики виступають у формі інвестиційного кредиту, який використовується для фінансування капітальних вкладень. Він може направлятись на збалансування платежів між країнами.
У міжнародному обороті кредит виконує функцію нагромадження та перерозподілу позичкових капіталів між країнами для забезпечення потреб розширеного відтворення з метою отримання максимальних прибутків. Міжнародний кредит відіграє важливу роль зокрема:
- сприяє інтернаціоналізації виробництва та обміну;
- сприяє зміцненню міжнародних економічних зв’язків;
- підвищує економічну ефективність зовнішньої торгівлі, стимулює та прискорює ріст світового товарообороту;
- забезпечує безперервність міжнародних розрахунків та прискорює обіг коштів у міжнародному обороті;
- слугує методом регулювання платіжних балансів;
- посилює конкуренцію між країнами, оскільки використовується як знаряддя конкурентної боротьби за ринки збуту.
В Україну залучаються іноземні кредити для розв’язання проблем, що пов’язані з структурної перебудовою економіки, технічним переоснащенням і модернізацією виробничих процесів, а також для проведення конверсії і розвитку експортного потенціалу.
Міжнародні кредити залучаються на основі міжнародних угод, що заключаються між суб’єктами кредитних відносин. Для координації діяльності економічних агентів України з приводу залучення та цільового використання іноземних кредитів створено Валютно-кредитну раду при Кабінеті міністрів.
Протягом останніх років Україна заключила низку міжнародних угод про відкриття кредитних ліній з окремими державами під конкретні проекти і програми. Набула сталого характеру співпраця Національного банку України (головного агента Уряду) з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку. У 1995 році було підписано угоду про кредит "стенд-бай" Україні з боку МВФ, опрацьовано декілька проектів реструктуризації та підтримки фінансового сектору, що реалізуються із Світовим банком починаючи з 1996 року. У 1996 році набула чинності керована НБУ кредитна лінія з ЕБРР на підтримку малого та середнього підприємництва шляхом переуступлення кредитів через ряд комерційних банків.
Розширились також двосторонні зв’язки з центральними банками ряду країн. Підписано угоди про співробітництво з центральними банками Німеччини, Франції, Нідерландів, Китаю, Ірану. Триває співпраця з фінансовими установами США через Агентство міжнародного розвитку США.
Разом з тим зараз спостерігається різке зростання зовнішнього боргу держави та погіршення показників, що характеризують його обслуговування. Це можна пояснити за таких обставин:
- по-перше, високими темпами зростає обсяг іноземних кредитів, що призводить до непомірного накопичення боргових зобов’язань перед іноземними кредиторами. Але така політика не завжди підкріплена потенційними фінансовими можливостями (внутрішніми джерелами) погашення зовнішнього боргу;
- по-друге, ускладнюються умови використання кредитних ресурсів внаслідок внутрішньої економічної та соціальної нестабільності в країні, виникає недовіра окремих іноземних банків-кредиторів до кредитоспроможності позичальників. Низький економічний потенціал призвів до того, що кредитний рейтинг нашої країни значно понизився. Сьогодні Україна відноситься до груп країн з високим кредитним ризиком;
- по-третє, допускається неефективне використання кредитів економічними агентами країни-позичальника. Допускаються нераціональні схеми визначення потреби в іноземних ресурсах, їх мобілізації та наступному погашенні. В Україні серед економічних агентів панує так званий "економічний романтизм", внаслідок чого були допущені оптимістичні прогнози розвитку економіки. Тому потенційні можливості були дещо переоцінені і залучено більше кредитів порівняно із реальною можливістю їх обслужити. Зараз наша держава змушена обслуговувати свій зовнішній борг у деякій мірі за рахунок кредитів МВФ. Але погашати кредити за рахунок нових кредитів це ганебна практика. Можна застрягнути у "спіраль відсотків"; звалитися у "боргову яму".
А тому, головними завданнями органів системи управління зовнішнім боргом полягають у здійсненні системного аналізу та контролю за ефективним використанням іноземних кредитів у відповідності з реальними можливостями країни обслужити свій зовнішній борг. Такий аналіз любої держави розпочинається з вивчення сукупного розміру заборгованості, рівня заборгованості, на душу населення, обсяг нето-заборгованості. При цьому розглядається динаміка, структура за строками, валютою та джерелами утворення зовнішньої заборгованості.
Потім аналізуються відносні показники, тобто абсолютні розміри заборгованості пов’язуються з показниками економічного розвитку країни. Наприклад, порівнюється сума зовнішнього боргу з обсягом ВВП або з обсягом експортних доходів тощо. Аналіз показує, яка частка експортних надходжень направлена на погашення боргу, тобто скільки років орієнтовано понадобиться для погашення зовнішньої заборгованості.
Серед розмаїття показників головним є норма обслуговування боргу. Вона виводиться як відношення суми платежів за обслуговування зовнішньої заборгованості (сплата відсотків та погашення капітальної суми боргу) до загального обсягу експорту. Цей показник засвідчує, яка частка валютної виручки вилучається на певний період із економічного обороту країни і не може бути використана ні з метою нагромадження, ні споживання.
При аналізі міжнародної валютної ліквідності в розрахунок приймаються стан і тенденції платіжного балансу, співвідношення валютних резервів та обсягу імпорту і багато інших показників.
2. Валютно-фінансові відносини
2.1 Міжнародна фінансова політика та її реалізація
Міжнародна фінансова політика — це сукупність заходів і рекомендацій держави у сфері міжнародних фінансів. Реалізація міжнародної фінансової політики відбувається через укладення міжнарод-них угод, видання нормативних актів, усі форми державного регулювання фінансової сфери. Міжнародна фінансова політика може бути довгостроковою та поточною.
Довгострокова політика передбачає структурні зміни в галузі міжнародних фінансів. Поточна політика — це оперативне регулювання фінансових ринків.
З функціонального погляду в структурі міжнародної фінансової політики можна виділити валютну, податкову, кредитну політики. Валютна політика — це сукупність заходів, що здійснюються у сфері міжнародних валютних та економічних відносин відповідно до поточних та стратегічних цілей країни. У процесі еволюції визначаються різні форми та завдання валютної політики: подолання валютної кризи та забезпечення валютної стабілізації, девальвація та ревальвація національної валюти, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів, установлення режиму валютних паритетів та курсів тощо.
Кредитна політика — це політика, спрямована на регулювання міжнародних кредитних відносин. Ступінь втручання держави у сферу міжнародних кредитних відносин різний, але форми втручання у різних країнах майже однакові. На практиці існує протиріччя між обмеженістю національних форм регулювання та потребами сфери міжнародного кредитування. Спроби координації умов національного регулювання привели до розвитку міждержавного регулювання міжнародного кредиту, яке здійснюється у формі координації умов експортних кредитів та гарантій, узгодження розмірів допомоги країнам, що розвиваються, регламентації діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.
Податкова політика — інструмент державного регулювання експорту та імпорту товарів, послуг та капіталу. Вона діє через реалізацію норм податкового механізму, що застосовується до резидентів, які діють за кордоном, та до іноземних платників податків. Звичайно, міжнародні системи оподаткування різних країн відрізняються одна від одної, але є певні подібності і взаємні домовленості. Податкова політика може застосовуватись для обмеження чи сприяння надходжень у країну імпортних товарів, послуг та капіталу.
2.2 Міжнародні розрахунки та валютне регулювання
Організація міжнародних грошових потоків між суб'єктами господарювання застосовується на встановлених формах розрахунків та системі валютного регулювання. Порядок проведення розрахунків регламентується відповідними міжнародними документами і угодами. Стандартизація документального оформлення розрахунків необхідна для забезпечення відповідних гарантій експортерам та імпортерам на поставку товарів та на їх оплату. Вона встановлює також систему однакового тлумачення прав, зобов'язань і відповідальності сторін.
Основними формами міжнародних розрахунків виступають інкасо та акредитив. Також використовуються банківський переказ та відкритий рахунок. При розрахунках на основі інкасо банк імпортера перераховує кошти на рахунок експортера після передачі імпортеру отриманих від банку експортера документів, передбачених контрактом, тобто застосовується схема: платежі проти документів. Така схема розрахунків досить проста, однак вона не дає достатніх гарантій на оплату товарів і послуг. На відміну від інкасо акредитивна форма передбачає достатні гарантії експортеру за рахунок відкриття акредитива в банку імпортера. Платіж на відкритий рахунок найменш надійна форма. Експортер поставляє товари, імпортер переказує гроші на день платежу. Банківський переказ являє собою доручення одного банку іншому виплатити певну суму отримувачу.
Форми розрахунків у системі міжнародних фінансових відносин характеризують організаційну сторону руху грошових потоків, порядок проведення операцій, їх документальне оформлення, відповідальність сторін і банків та ін. Це дуже важлива сторона, однак вона підпорядкована сутнісній - забезпеченню еквівалентності обміну. Тому серцевиною міжнародних розрахунків, з позицій фінансової теорії, є встановлення курсу валют.
Політика валютного регулювання кожної країни визначається її економічними інтересами в міжнародній торгівлі. Валютне регулювання характеризує встановлений порядок визначення валютного курсу та його регламентування, здійснення валютних операцій суб'єктами валютного ринку (комерційними та центральним банками, юридичними і фізичними особами), порядок ввезення і вивезення іноземної та національної валюти, порядок проведення міжнародних розрахунків. Основою валютного регулювання є вплив на валютний курс. У більшості випадків кожна країна зацікавлена в стабільності національної валюти, адже це забезпечує стабільність як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики. Однак у певних умовах може проводитись політика як на зниження, так і на зростання курсу національної валюти.
Політика зниження рівня курсу національної валюти вигідна в тих умовах, коли в даній країні експорт переважає імпорт. У цьому випадку доходи підприємств експортерів у національній валюті зростатимуть, оскільки за кожну одиницю валютної виручки підприємство отримає більше національної валюти. Прикладом такої політики в 80-ті роки була постійна девальвація японської йєни відносно до американського долара. Як відомо, в ті часи у сальдо торгового балансу між Японією і США спостерігалась істотна перевага Японії. Оскільки таке відхилення обмінного курсу від реального вело до перерозподілу фінансових ресурсів на користь Японії, США постійно вводили обмеження на ввезення японських товарів.
Політика на зростання курсу національної валюти доцільна в тому випадку, коли переважає імпорт товарів і послуг. У цьому випадку витрати імпортерів на закупівлю валюти для оплати поставок у країну зменшуватимуться. Звичайно, при цьому втрачають експортери, оскільки вони отримують менше доходів. Однак перевищення імпорту над експортом веде і до перевищення виграшу імпортерів від завищеного курсу над втратами експортерів.
Необхідність установлення реальних курсів валют врешті-решт привела до встановлення системи міжнародного валютного регулювання. Воно полягає у прийнятті загальних для всіх країн правил установлення проведення валютних операцій. В умовах золотовалютного стандарту особливих потреб у такому регулюванні не існувало. Можливість вільно обміняти паперові гроші на золото надавало такій системі достатньої стабільності.
Утримувати систему стабільних курсів в умовах нерівномірності розвитку країн було надзвичайно складно. У кінці 60-х - на початку 70-х років виявились значні коливання курсів валют. У зв'язку з цим в 1976 р. відбулась конференція Міжнародного валютного фонду на Ямайці, яка зафіксувала створення нової - ямайської - валютної системи. Суть її полягала у встановленні ринкового методу визначення валютних курсів. Валютні курси стали "плаваючими", тобто такими, що змінюються під впливом попиту і пропозиції, на відміну від попередніх стабільних. Одночасно встановлювалась система контролю і резервування з метою недопущення різких коливань курсу, що могло б негативно вплинути на світову економіку.
Нині створено досить надійні міжнародні та національні системи валютного регулювання. Вони дозволяють ефективно контролювати валютні курси. Разом з тим, оскільки курс національної валюти відображає стан економіки країни, вони не мають на меті утримання валютного курсу за будь-яку ціну. Навпаки, це не доцільно і небезпечно. Перевага ринкового механізму якраз і полягає в тому, що він дає змогу встановити на певну дату курс валюти, максимально наближений до реального. Це в свою чергу ставить на міцну основу міжнародні фінансові відносини.
міжнародний кредит капітал грошовий
2.3 Наднаціональна координація міжнародних валютно-фінансових відносин
Більшість країн здійснює політику, захищаючи власні інтереси. Об’єктивно існує ціла низка аргументів на користь співробітництва держав, а отже, і на користь наднаціональної координації їхньої міжнародної політики. Проведення взаємовигідної міжнародної політики можливе двома способами: співробітництвом у цій сфері (країни обмінюються інформацією про свої цілі, стратегії, економічну діяльність та ін.) чи через координацію міжнародної політики (країни визначають свою політику, керуючись взаємною вигодою).
Координація регулювання фінансових ринків має своїх прибічників і супротивників. Розвиток комп’ютерних, телекомунікаційних і транспортних технологій дав можливість проводити арбітражні операції, що регулюються. Це операції кредитно-фінансових установ, спрямовані на використання різниці в нормативному регулюванні різних держав для переказу капіталів з країн із жорстким режимом регулювання в країни, які мало в чому обмежують фінансову та банківську діяльність. Прибічники координації міжнародного фінансового регулювання виступають за відкритий доступ на фінансові ринки, за уніфікацію регулювання в різних країнах. Координація валютної політики реалізується в основному завдяки встановленню фіксованих обмінних курсів та проведенню контролю над світовою грошовою масою. Деякі економісти пропонують більш широкі та гнучкі правила координації валютної політики.
Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Їхні завдання — сприяти розвитку міжнародного валютно-фінансового співробітництва, підтримувати рівновагу платіжних балансів країн, що входять до них, регулювати курси їхніх валют, надавати кредити та гарантії.
Один з найвдаліших експериментів сфери міжнародного співробітництва та координації політики — Банк міжнародних розрахунків (БМР). Його основне призначення — виконання функції розрахункової палати для центральних банків усього світу. Він є центром міжнародного співробітництва в банківській та валютній сферах. БМР організовує періодичні зустрічі експертів і конференції персоналу центральних банків та регулюючих органів країн-учасниць, надає інформацію про фінансові та валютні ринки, володіє базою статистичних даних щодо міжнародних банківських проблем.
В останні роки в Європі зросли масштаби фінансової інтеграції та координації валютно-фінансової політики в межах ЄС.
Література
1. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. — 2-ге вид., перероб. й допов. — К.: Знання: КОО, 1999. — С. 187—203, 247—299.
2. Валютный рынок и валютное регулирование: Учеб. пособие / Под ред. И.Н. Платоновой. — М.: БЕК, 1996. — С. 11—29, 81—86.
3. Гальчинський А. Теорія грошей: Навч. посіб. — К.: Основи, 2001. — С. 263—292.
4. Кругман П.Р., Обстфельд М. Международная экономика. Теория и политика: Учебник для вузов. Пер. с англ. / Под ред. В.П. Колесова, М.В. Кулакова. — М.: Экон. ф-т МГУ: ЮНИТИ, 1977. — С. 492—499.
5. Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей: Пер. с англ. / Общ. ред. и предисл. О.В. Ивановой. — М.: Прогресс, 1992. — С. 324—427.
6. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Финансы и статистика, 2000. — С. 180—211.
7. Мишкін, Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків / Пер. з англ. С. Панчишин, А. Стасишин, Г. Стеблій. — К.: Основи, 1999. — С. 512—619.
8. Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений: Учебник / Науч. ред. д-р экон. наук, проф. В.В. Круглов. — М.: ИНФРА-М, 2000. — С. 175—182.
9. Роджер Лерой Миллер, Девид Д. Ван-Хуз. Современные деньги и банковское дело: Пер. с англ. — М.: ИНФРА-М, 2000. — С. 799—824.
10. Рязанова Н.С. Міжнародні фінанси: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц.