Ім'я файлу: Міжнародні-відносин-Гетьманщини.doc
Розширення: doc
Розмір: 162кб.
Дата: 15.02.2021
Пов'язані файли:
Смол й В., Степанков В. Укра нська нац ональна революц я XVII ст


Міністерство освіти і науки України

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Факультет історії, політології і міжнародних відносин

Кафедра історії України та методики викладання історії


Реферат на тему:

Міжнародні відносини Гетьманщини в період Руїни
Підготував:

студент групи СОІ-22

Перекіцей В.

Перевірила: доцент

Пославська Г. Ю.

Івано-Франківськ – 2020

ЗМІСТ
ВСТУП ……………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1. Зовнішня політика І. Виговського……………...……………………...5
РОЗДІЛ 2. Проблема «вибору протекції» в умовах боротьби за об’єднання Лівобережної та Правобережної України …...…………………………………….8
РОЗДІЛ 3. Міжнародне становище Гетьманщини в 1672-1686 рр. ……….........15
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………..24
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………………….25


ВСТУП
Актуальність теми. Процес національного відродження, що охопив нашу країну з кінця ХХ ст., повернення із забуття багатьох імен державних, військових


  • політичних діячів, малодосліджених питань – усе це дає можливість наново переосмислити минуле України, без глибокого пізнання якого неможливо виробити вірні орієнтири на майбутнє. Такою проблемою, без сумніву, є період Руїни.


Події трьох останніх десятиліть XVII ст. внесли досить суттєві зміни в співвідношення сил між тогочасними державами, які розташовувалися між Балтійським та Чорним морями. У той час продовжувала формуватися нова система міжнародних відносин, підвалини якої були закладені ще на Вестфальському конгресі 1648 р. Як і раніше, значно впливало на події, що розгорталися в Центрально-Східній, Південно-Східній та Північній Європі. Саме від перебігу Української національної революції, головним чином, залежали міжнародні позиції провідних держав цього регіону – Речі Посполитої,
Османської імперії, Московської держави та Шведського королівства. Польські королі, московські царі й турецькі султани під впливом цих подій продовжували виснажливу боротьбу між собою за право вирішувати долю цієї частини Європи.
Об’єктом дослідження є міжнародні відносини Гетьманщини в період Руїни (1657-1687).
Предметом роботи виступають військово-дипломатичні форми реалізації зовнішньої політики Гетьманщини у 1657-1687 рр.
Мета роботи полягає у комплексному аналізі міжнародних відносин Гетьманщини в період Руїни (1657-1687).
Виходячи з поставленої мети, автором визначено наступні завдання:


  • висвітлити особливості зовнішньої політики І. Виговського;




  • проаналізувати проблему «вибору протекції» в умовах боротьби за об’єднання Лівобережної та Правобережної України;




  • охарактеризувати міжнародне становище Гетьманщини в 1672-1686 рр

Хронологічні межі роботи охоплюють період 1657-1687 рр. Нижньою межею дослідження є початок Руїни (смерть Б. Хмельницького), а верхньою межею – прихід до влади І. Мазепи.
Територіальні межі дослідження охоплюють регіон Центрально-Східної Європи.
Методологічною основою є принципи об’єктивності, історизму, всебічності, системності і понятійний. У дослідженні використано наступні загальнонаукові методи – аналізу і синтезу, індукції та дедукції, логічний, описовий; із спеціально-наукових – проблемно-хронологічний, генетичний, порівняльний (компаративний).
Практичне значення отриманих результатів. Накопичені факти, теоретичні обґрунтування й висновки дослідження можуть використовуватися:


  • науково-дослідницькій (для підготовки й написання курсових, бакалаврських і магістерських робіт з історії України); у навчально-виховній (для організації навчання і виховання). Зібраний джерельний, фактологічний матеріал,


запропоновані науково-теоретичні узагальнення можуть слугувати основою для подальшого, поглибленого вивчення.
Структура та обсяг реферативного дослідження обумовлені його метою та завданнями. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, 3 розділів, висновків і списку використаних джерел (15 позицій).


РОЗДІЛ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І. ВИГОВСЬКОГО
Смерть Б. Хмельницького у 1657 р. неухильно потягнула за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угруповань, чим не без успіху намагалися скористатися сусідні держави. Гостро постала проблема спадкоємця гетьмана. За життя Б. Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою. Після загибелі Тимоша Хмельницького залишився шістнадцятирічний Юрій. Б. Хмельницький вбачав у І. Виговському регента при своєму малолітньому синові. Ця позиція гетьмана несла небезпечний зародок конфлікту, що з’явився у владі ще за його життя.
Після смерті Б. Хмельницького 23-26 серпня в Чигирині було скликано старшинську раду. На ній Ю. Хмельницький відмовився від гетьманської булави,


  • І. Виговський став на чолі Гетьманської держави. Він, продовжуючи політику Б. Хмельницького, підписав 16 жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово-


політичний союз України зі Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави.
І. Виговський став гетьманом тоді, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось. Внаслідок невдач улітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і запросив миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибозької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти Московської держави і Данії).


  • закордонній політиці І. Виговський бажав утримати дружні стосунки з усіма сусідніми державами, не допускаючи жодної до особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить незалежність. З Річчю Посполитою на Корсуньській раді було укладено перемир’я. Одночасно був поновлений союз із Кримським ханством і Туреччиною.


Після смерті Б. Хмельницького Москва вирішила використати ситуацію і розгорнути наступ на державність України, її суверенітет та автономний устрій.

Цар не визнав обрання І. Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 p., яку однобічно висунула Москва, потрібно було одержати спеціальний дозвіл у присутності царського представника. Тож з Москви вислали окольничого Б. Хитрова, який був присутній на новій козацькій Раді 7 лютого 1658 р. в Переяславі. Вона втретє одноголосно підтвердила обрання І. Виговського. Проте гетьману і старшині довелося погодитися на утримання московських воєвод за рахунок місцевих коштів у Чернігіві, Ніжині, Переяславі, Білій Церкві, Корсуні, Полтаві, Миргороді.
Москвою було підтримано заколот кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря проти законно обраного гетьмана. 25 січня 1658 р. із сорокатисячним військом Я. Пушкар і М. Барабаш виступили проти гетьмана. Вони розбили надіслані ним війська під проводом полковників Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді І. Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши своїх нових союзників – татар, 40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм. 15 травня заколотники були розбиті.
У цих умовах гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Оскільки Швеція на той час припинила війни і формально замирилася з Росією і з Польщею, І. Виговський зі старшиною та вище православне духовенство з митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз з Польщею, яка, будучи ослаблена безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої. 16 вересня 1658 р. в місті Гадячі був укладений трактат про унію України з Польщею. Передбачалося, що на основі Гадяцької угоди буде утворений державний федеративний союз трьох вільних держав: Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України), об’єднаних між собою тільки особою короля.
У середині серпня 1658 р. розпочалася війна України проти Москви. Гетьман І. Виговський з головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об’єднатися з князем Трубецьким і ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського Пожарського вирушила в Україну.
16 квітня 1659 р. Трубецькой підійшов до Конотопа, причому до нього долучився загін Безпалого. 21 квітня сюди ж дійшла решта московського війська під командуванням князів Ромодановського, Львова та Куракіна. Розпочалася тримісячна облога Конотопа (2 травня – 9 липня 1659 р.), який мужньо боронили 3 тисячі козаків.
Під Шаповалівкою 24 червня І. Виговський розгромив один із московських загонів і непомітно підійшов до Конотопа, де з’єднався з кримським ханом. Головні сили московські війська у ході вирішальної битви зазнали нищівної поразки.
На жаль, Конотопська битва не привела до виграшу у війні, що дало б змогу зберегти незалежність і суверенітет Української держави. У критичний для


  • долі момент знову активізувалася опозиція, яка висунула претендентом на булаву молодого Ю. Хмельницького. Його підтримали авторитетні полковники Іван Богун, Іван Сірко, та Тиміш Цицюра. Більшість козацтва не сприйняла Гадяцької угоди: неможливим здавався жодний союз із Польщею. Боялися, що польські магнати і шляхта повернуться.




    • цей час Іван Сірко підняв повстання на півдні, організував напад на Крим. Щоб не допустити розпалювання громадянської війни, І. Виговський у кінці вересня 1659 р. склав гетьманську булаву, а на його місце було обрано Ю.


Хмельницького. Вже 17 жовтня 1659 р. новий гетьман змушений був під тиском російських військ підписати у Переяславі новий московсько-український договір. Він був нерівноправний для України, яка із незалежної держави перетворювалася на автономну одиницю у складі московської імперії.


РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМА «ВИБОРУ ПРОТЕКЦІЇ» В УМОВАХ
БОРОТЬБИ ЗА ОБ’ЄДНАННЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ ТА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ
УКРАЇНИ
Спроби об’єднати право- і лівобережну частини Українського гетьманату розпочалися відразу ж після політичного розколу унітарної козацької держави на початку 60-х рр. XVII ст. Це питання було головним під час проведення Генеральної ради в липні 1660 р. Підписання урядом Ю. Хмельницького Чуднівського трактату в жовтні того ж року та визнання ним протекції польського короля Яна ІІ Казимира викликало невдоволення значної частини козацтва Лівобережної України.
Відразу ж після укладення Чуднівської угоди гетьман вислав до полковника Т. Цицюри (він на той час очолював більшість лівобережних полків


  • підтримував російського воєводу В. Шеремєтьєва) універсал, у якому повідомляв, що цей договір передбачає збереження усіх «прав і вольностей»


Війська Запорозького як на Правобережжі, так і Лівобережжі. Саме тому молодший Хмельницький радив «задніпровським» козакам перейти на бік польського короля. Однак лівобережна старшина на чолі з наказним гетьманом Я. Сомком бажала залишитися у підданстві московському цареві.
Тому невдовзі Ю. Хмельницький обрав військові засоби як найефективніші в справі повернення під свою владу бунтівливого Лівобережжя. Вже в листопаді 1660 р. за його наказом п’ятитисячний козацький корпус оволодів містами Зіньковим, Ромнами та Гадячем.
Однак і цих сил виявилось замало для того, щоб опанувати великою територією з «лівого берега» Дніпра, а тому Хмельницький на початку грудня висилає до Яна ІІ Казимира посольство на чолі з колишнім генеральним писарем С. Голуховським. Воно мало добиватися від польського короля відновлення дії Гадяцької угоди 1658 р.
Продовжуючи полівасалітетну політику свого батька, Ю. Хмельницький одночасно з переговорами у столиці Речі Посполитої намагається налагодити стосунки з московським царем. Для цього ще у кінці листопада 1660 р. пише


листи до російських воєвод Ю. Барятинського та І. Чаадаєва. У них він переконує московських урядовців у тому, що Чуднівська угода була не добровільною, а стала наслідком «примусу і ситуації безвиході». Тому, засвідчував гетьман, він готовий повернутися до царської протекції, але за умови надання йому певних гарантій з боку Москви.
На початку 1661 р. Український гетьманат укладає певні домовленості з Кримським ханатом. Зав’язування українсько-кримських контактів відбувалося на тлі зростання інтересу Війська Запорозького до налагодження стосунків з Османською імперією. У вересні того ж року січневі домовленості між Хмельницьким і Гіреєм трансформуюься у Ставищанський договір, який передбачав військову взаємодію між Чигирином і Бахчисараєм та забороняв примусовий татарський «ясир» на Правобережжі.
Одночасно з відпрацюванням турецько-татарського напрямку зовнішньої політики Ю. Хмельницький знову кидає свій погляд на Москву. Це відбулося після того як на варшавському сеймі у травні українським послам відмовляють у багатьох вимогах, серед яких найголовнішою була щодо скасування унії.
Не полишаючи своїх намірів оволодіти Лівобережною Україною, Ю. Хмельницький у жовтні з метою завоювати тимчасову «тогобічну» столицю Переяслав (вона була резиденцією Я. Сомка) знову переходить Дніпро. Але ця військова операція закінчилася невдачею.
Чергова спроба приборкати «розкольників» відбулася в першій половині березня 1662 р., коли війська наказного гетьмана І. Богуна (за дорученням Ю. Хмельницького) захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та інші придніповські козацькі міста й селища. Проте вже в середині березня вони знову були витіснені за Дніпро Я. Сомком, якому допомогали московські частини І. Чаадаєва.
Одночасно з діями воєнного характеру гетьманський уряд проводить також і велику дипломатичну роботу. Протягом наступних трьох років свого правління Ю. Хмельницький відправляє дванадцять козацьких посольств до Яна ІІ Казимира, які запрошували польського монарха втрутитися в перебіг подій в


Україні з метою її об’єднання. Крім цього, Український гетьманат бере активну участь щодо відновлення, а потім і підтримки постійних стосунків із Кримським ханатом. Лише протягом квітня-червня 1662 р. до Баxчисараю було відправлено сім козацьких посольств. Головним пунктом інструкцій для всіх них була вимога-прохання до хана надавати боєздатне військо для участі в операціях з метою підкорення Лівобережжя. Невирішення об’єднання України за допомогою польської протекції підштовхувало Ю. Хмельницького знову до прийняття зверхності московського царя – у лютому 1662 р. він посилає до Константинопольського патріарха ченця Шафронського з метою, щоб той «звільнив його від присяги Чуднівської».
Поряд з військовими й дипломатичними заходами, Ю. Хмельницький користувався таким, спочатку досить ефективним, засобом прихилення до себе невдоволених лівобережців, як розсилання власних універсалів, які мали закликати до покори законнообраному гетьману та його «природному сюзерену»
– королю Речі Посполитої. Крім того, Ю. Хмельницький та його старшина зверталися з листами до окремих лівобережних полковників й особливо наказного гетьмана Я. Сомка. Але ні воєнні операції та дипломатичні заходи, ні розсилання універсалів і листів, ні зустрічі з лівобережною старшиною не допомогли уряду Ю. Хмельницького об’єднати всю Україну під єдиною булавою.
Правобережний гетьман П. Тетеря, який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, розпочав проводити об’єднавчу політику,
наслідуючи традиційні методи свого попередника. 22 cічня 1663 р. гетьман відправив до Варшави посольство Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна ІІ Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережжя.
21 березня гетьман висилає до лівобережних полків універсал, у якому закликає підкоритися своїй владі, адже лише в такому разі він зможе захистити їх від ворожих нападів. Крім того, він намагається встановити стосунки з представниками козацької старшини та вищого духовенства «лівого берега»


Дніпра. Наприкінці зими 1662 – весною 1663 рр. правобережні полки спільно з татарами оволоділи Кременчуком, Потоком, Переволочною та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час вони були змушені повернутися на Правобережжя, де розгорталося повстання окремих полків, що були невдоволені як внутрішньою, так і зовнішньою політикою свого гетьмана.
Розуміючи, що власними силами об’єднати Україну буде складно, П. Тетеря в серпні закликає на допомогу кримських татар та нагадує польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Правобережний гетьман разом із військами свого протектора протягом осені 1663 – зими 1664 рр. здійснює великий похід на Лівобережну Україну. Об’єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном ІІ Казимиром, нараховувала близько 100 тисяч чоловік. Ця грандіозна як на той час кампанія спочатку спричинила до переходу певної частини лівобережних полків (невдоволених політикою І. Брюховецького).
Відбивши наступ союзницької армії польського короля, кримського хана та правобережного гетьмана, правитель Лівобережної України І. Брюховецький планує й собі поширити владу на всю територію Українського гетьманату, а отже, оволодіти Правобережжям. Використовуючи московську протекцію, І. Брюховецький залучив на допомогу російські частини й спільно з ними в березні 1664 р. розпочав підготовку до переправи через Дніпро.
Та найпослідовнішим, у справі з’єднання двох політичних центрів Українського гетьманату був П. Дорошенко, який обіймав гетьманську посаду протягом одинадцяти років, з 1665 до 1676 рр.
Майже відразу після свого обрання на гетьманство, 25 жовтня 1665 р., П. Дорошенко звертається до полковника Полтавського полку із закликом перейти під протекцію польського короля й визнати його «гетьманський регімент», а отже, відмовитись від царської зверхності.
Протягом першої половини 1668 р. П. Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя й скликати там

загальноукраїнську раду для вибору гетьмана «обох сторін» Дніпра. Вона відбулася 8 червня 1668 р. І. Брюховецького було скинуто з лівобережного регіментарства, а П. Дорошенка обрано гетьманом «усього Війська Запорозького».
Посилення влади П. Дорошенка налякала верхівку Польсько-Литовської держави, яка переживала, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не перетворився в «удільного» володаря.
Залишаючи перед наступом польської армії Задніпров’я, П. Дорошенко призначив там наказним гетьманом миргородського полковника Демка Ігнатовича (Многогрішного). Призначений Дорошенком гетьманом над «сіверськими» полками, Ігнатович (це відбулося 8 червня 1668 р.) уже наступного року під тиском російських військ скликав на Лівобережжі Генеральну раду, де й був обраний гетьманом лівобережної частини Українського гетьманату та склав присягу московському цареві.
Д. Ігнатович, який після відступу гетьмана «обох сторін» Дніпра П. Дорошенка був залишений тим наказним («сіверським») гетьманом на Лівобережжі, вже наприкінці вересня того ж року звертається до Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича виступити посередником між ним та московським царем.
Після отримання через деякий час царської згоди на прийняття лівобережних полків під «високу руку» Ігнатович відписував Л. Барановичу, що він готовий це зробити, але лише у разі підтвердження московським урядом українсько-російських домовленостей 1654 р., а не «на яких інших статтях». Якщо це буде зроблено, то наказний гетьман обіцяв привести під російську протекцію не лише Лівобережжя, але й Правобережжя, що, мабуть, передбачало попередню згоду між ним та П. Дорошенком.
Глухівський договір, який було укладено між гетьманатом і Московською державою 6 березня 1669 р., повертав Україну й Росію до правових умов, визначених Переяславськими статтями 1659 р., а отже, був набагато «прогресивнішим» щодо збереження «прав і вольностей» українських станів,

відносно українсько-російських угод 1663 та 1665 рр. Сімнадцята стаття договору в Глухові дозволяла українським дипломатам брати участь уросійсько-польських переговорах.
На початку 1670 р. П. Дорошенко знову вирішив випробувати міцність московських військ на Лівобережжі. 19 лютого він звернувся з листом до Я. Собеського, в якому просив надати допомогу для чергового «задніпровського» походу. Крім того, як свідчать записи вітебського воєводи Й. Храповицького, український гетьман 30 березня прохав короля Міхала Корибута «Україну Москві не віддавати і пакти Андрусівські відмінити». У листі до білоцерківського коменданта П. Дорошенко знову ж таки вимагав у поляків відректися від андрусівських домовленостей з Московською державою й висував план відвоювання в останньої «Задніпров’я».
Готуючись до українсько-польської мирної комісії в Острозі, Дорошенко в інструкції козацьким комісарам від 10 травня 1669 р., окрім інших, висував і вимоги до польського уряду забезпечити право гетьмана Війська Запорозького урядувати на «обох берегах» Дніпра. Та небажання Речі Посполитої діяти в потрібному для гетьмана П. Дорошенка руслі штовхає останнього до визнання зверхності турецького султана Мехмеда ІV, яке відбувалося протягом 1669-1670 рр.
Найголовнішою причиною такої зміни політичного курсу українського уряду були великі сподівання Дорошенка на те, що Османська імперія забезпечить об’єднання України, на відміну від планів її розподілу між Москвою


  • Варшавою. У червні 1669 р. султан видав два універсали (берати), які затверджували П. Дорошенка на гетьманстві з умовою поширення його влади на всю Україну – як Правобережну, так і Лівобережну.

Однак надії П. Дорошенка на турецьку протекцію не здійснювалися в силу різних причин, серед яких були по-перше, невиконання османськими воєначальниками своїх зобов’язань перед українським правителем, а також поразка армії Мехмеда ІV в битві з польськими військами під Хотином у 1673 р. Поряд з іншими чинниками, це призводить до поступової переорієнтації Дорошенка на тіснішу співпрацю з польським урядом. І хоча про всі свої зносини з королем протягом 1674-1675 рр. гетьман повідомляв до Стамбула, серед урядовців Речі Посполитої наприкінці 1674 р. ходили чутки про відмову гетьмана «Дороша» від турецької зверхності й визнання польської протекції

У проєкті Чигиринських пунктів 1675 р. між Українським гетьманатом і Річчю Посполитою (вони були вислані Дорошенком до Варшави) відзначалося,
що «Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств: Київського, Чернігівського й Брацлавського…». А отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Також гетьманському урядові, згідно з проектом українсько-польського договору, мав бути переданий «обсаджений козацькою залогою» Київ. Звичайно, у цьому випадку Польща, зважаючи на те, що згідно з Андрусівським перемир’ям ці території підлягали під сферу впливу московського царя, не погоджувалася на такі пропозиції П. Дорошенка. Новообраний король Речі Посполитої Ян Собеський взагалі відкинув можливість співпраці зі своїм довголітнім «приятелем»-суперником і планував здійснити черговий військовий похід з метою захоплення Чигирина.
Таким чином, і турецький султан, і польський король, самі того не бажаючи, штовхали гетьмана П. Дорошенка до підданства його довголітньому противнику – московському царю. Але можливе визнання російського сюзеренітету також би не змінило твердих намірів українського гетьмана мати владу над обома частинами України. Власне, в результаті довготривалої боротьби за Лівобережжя П. Дорошенко й схилився до останнього варіанту, а саме – забезпечити єдність України під протекторатом московського монарха.

РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНЕ СТАНОВИЩА ГЕТЬМАНЩИНИ В
1672-1686 рр.
17 червня 1672 р. на Генеральній раді в Козацькій Діброві під Конотопом правителем лівобережної частини Українського гетьманату було обрано генерального суддю І. Самойловича. Разом зі старшиною він склав присягу на вірність московському цареві Олексію Михайловичу, підтвердив положення Глухівських статей 1669 р. та підписав нові – так звані Конотопські статті, які визначили характер відносин між Гетьманатом та Російською короною.
Згідно з четвертою статею українсько-російського договору 1672 р., український гетьман та його оточення брали зобов’язання «…без указу Великого Государя Його Царської Величності і без ради старшини до сторонніх монархів ні про що не писав і з усними своїми присилками зноситись не намагався». Хоча певні обмеження у веденні зовнішньої політики й не давали змоги Самойловичу активно впливати на співвідношення сил у східноєвропейському регіоні, це компенсувалося за рахунок постійної участі української дипломатії в підготовці проведення московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів.


  • лютому 1673 р. гетьман запропонував московському цареві йти походом на Крим або ж розпочати заходи щодо підкорення правобережного гетьмана П.Дорошенка. Цар не погодився розгорнути військові дії проти татар, але дав згоду наступати на Правобережжя.


Наприкінці січня 1674 р. лівобережні козацькі полки під проводом самого Самойловича та московські війська на чолі з боярином Г. Ромодановським переправилися через Дніпро та почали відвойовувати в П. Дорошенка (а також іншого правобережного гетьмана М. Ханенка) «тогобічні» міста й селища. 17 березня в Переяславі відбулася об’єднана Генеральна рада, на якій полковники семи правобережних та представники всіх лівобережних полків за рекомендацією боярина Г. Ромодановського висловили бажання «вчинити гетьмана Івана Самойловича на обох боках Дніпра єдиним гетьманом над усім Військом Запорозьким» та щоб московський цар прийняв їх у підданство «на таких же статтях», як і Лівобережну Україну. Тут також було укладено

Переяславські статті, які, в основному, повторювали положення Глухівського й Конотопського договорів України з Росією.
Однак, фактично І. Самойлович і не встиг цілковито оволодіти Правобережжям, а його населення – «задовільнитися» царською протекцією, оскільки за допомогою багатотисячних військ Османської імперії ця частина гетьманату знову опинилася під владою П. Дорошенка. Крім того, на правобережні землі вступила армія Речі Посполитої, що активно протистояла не лише заходам султана та царя, але й діям обох українських гетьманів. Та коли в 1675 р. московський цар запропонував польському королеві об’єднати свої війська для боротьби проти Дорошенка, Самойлович відрадив його це робити з огляду на небажання виникнення більш тісного союзу між Польщею й Росією.
Одержавши звістку про можливий наступ турків на Правобережжя, гетьман з осені 1676 р. розпочинає активну підготовку до відбиття ворожого нападу, в результаті чого були укріплені найбільші південні міста, а також дві тогочасні столиці України – Київ та Чигирин. Внаслідок таких дій гетьмана в Чигирині був сформований досить великий гарнізон з 7 тисяч козаків і 5 тисяч московських солдат. Це допомогло невдовзі, у серпні 1677 р., витримати багатоденну облогу турецької армії Ібрагім-паші. Керуючи 20-тисячним козацьким військом, гетьман Самойлович разом із підрозділами Г. Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армії біля Бужина, що спричинило відхід турків з-під Чигирина, залога якого трималася з останніх сил.
Розуміючи, що міжнародна ситуація складається не на його користь (крім того, гетьман враховував прагненння «князя Малої Русі» Ю. Хмельницького взяти під свій контроль правобережний регіон), І. Самойлович вирішив знищити всі фортеці на правобережному Подніпров’ї, а їхнє населення розселити на Лівобережжі й Слобожанщині. Восени 1678 р. розпочався перший етап «великого згону». Щоб не залишати султану та Ю. Хмельницькому бази для матеріального забезпечення й поповнення людськими ресурсами своїх військ, на Правобережну Україну в жовтні був висланий спеціальний загін на чолі з полковником Лисенком для переселення всіх її жителів і спалення міст та селищ.


  • наступного року розпочався новий етап цієї операції. Син гетьмана Семен Самойлович разом з окремими сотнями Київського, Переяславського,


Прилуцього, Ніжинського та двох компанійських полків і загоном російського воєводи Л. Неплюєва наприкінці лютого 1679 р. зайняли Ржищів, а згодом Канів і Корсунь. Жителі цих міст разом із населенням Черкас, Жаботина, Мошнів, Драбовки «на сю сторону зігнані і від неприятеля відлучені, а села і містечка в тій стороні всі без останку спалені».
Хоча в цей час серед частини козацької старшини були й прихильники протилежної зовнішньополітичної лінії, які схилялися до союзу з Польщею. Це, зокрема, підтверджує лист Яна ІІІ Собеського до М. Радзивіла від 20 березня 1680 р., у якому, зокрема, писалося: «…позавчора мали відомість від полковника Війська Запорозького з Задніпров’я…, що якщо Москва з турками трактат підпише, то від неї підуть і до Речі Посполитої вернуться до підданства».
І. Самойлович все-таки зумів переконати не тільки свою старшину, але й московський уряд у доцільності союзу з турками. Для укладення мирного договору з Портою й Кримським ханатом у листопаді 1680 р. до Бахчисарая в складі російського посольства вирушив представник гетьманського уряду С. Ракович. Раніше стольник В. Тяпкін, який на шляху до Криму зупинявся в Батурині, вислухав пропозиції гетьмана Самойловича щодо конкретного змісту майбутнього договору. Однак після отриманого «списку» Бахчисарайського договору в серпні 1682 р. лівобережний гетьман висловив незадоволення цими постановами.
Відносна поразка на дипломатичному фронті змусила гетьмана застосовувати інші засоби для того, щоб не дати Туреччині й Польщі оволодіти Правобережжям. На заклики супротивної сторони до населення Лівобережної України переходити на правобережні землі І. Самойлович відповів укріпленням кордонів та виданням універсалів, де під загрозою «нещадного карання на горло» заборонялося переходити через Дніпро. Реагуючи на звернення Яна ІІІ Собеського з пропозицією до українців «з обох сторін» Дніпра переходити на

його сторону для боротьби з турками, лівобережний гетьман у травні 1682 р. видає універсал до всього козацтва, в якому говорилося: «…поляки… переваблюють і заохочують наших людей… на життя в тогобічну порожню Україну, а особливо на військові звитяги, оманливо обіцяючи (бо ніколи того не учинять) велику свою уважливість і давні вольності, щоб…. не слухали нестатечних звідців і розкольників миру».


  • свою чергу, гетьман і його старшина неодноразово зверталися до правобережного козацтва з пропозиціями переходити на їхній бік. Наприкінці


1683 р., знехтувавши міжнародними угодами, І. Самойлович зробив спробу відсунути західні кордони лівобережної частини Українського гетьманату поблизу Києва, а влітку 1684 р. намагався оволодіти Богуславом. Лише завдяки тому, що комендант польського гарнізону спалив місто і знищив міст через Дніпро, гетьман був змушений відвести свої війська.


  • той же час гетьманський уряд продовжує надавати необхідні консультації московському цареві щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону, зокрема і щодо російсько-турецьких переговорів,


які після укладення Бахчисарайського миру між державами тривали з метою уточнення окремих його положень у Стамбулі.
В другій половині 1684 р. гетьман І. Самойлович переконував князя В. Голіцина й княгиню Софію, що вступати в союз із Річчю Посполитою не можна,


  • якщо і вступати, то лише на основі «вічного миру», який би передбачав відхід від Польщі Правобережжя й Запорожжя. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне «всю вагу війни на російське царство».

Негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К. Гжимультовського для підписання «вічного миру». Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнений лише за рахунок поділу її держави. Одержавши звістку про польське посольство, І. Самойлович звернувся до царя зі спеціальним меморіалом, у якому пропонував московському уряду вимагати від короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Волинь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя.

На початку березня 1684 р., з огляду на те, що коронна армія на чолі з С. Яблоновським вирушила до молдавського кордону, гетьманич Семен Самойлович на чолі стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з гомельською, чечерською, пропойською та кричевською волостями. Це був своєрідний демарш Українського гетьманату, застосований всупереч зовнішньополітичній позиції Москви, яка не хотіла розгортати жодного територіального військового конфлікту з Варшавою. На початку 1685 р. до московської столиці з Батурина відправляється український посол Л. Кочубей. Він мав прохати царя, щоб той добивався від поляків повернення території на лівому березі р. Сож, а також обговорити питання відносно майбутнього об’єднання ліво-бережної частини Українського гетьманату з Правобережжям.
У січні 1686 р. гетьман вислав до Москви своїх представників Г. Самойловича та І. Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху. Поштовхом до цієї поїздки стала отримана в гетьманській канцелярії звістка щодо можливого виїзду польських комісарів із Варшави до Москви.
Разом з тим, гетьманський уряд випрацював ґрунтовніший проект, згідно з яким цар, як протектор Лівобережної України, не повинен був укладати мирний договір з польським королем – «Статті Івана Самойловича», які з’явився 27 січня 1686 р. у результаті наказу московського уряду та переговорів І. Самойловича з представником царя севським воєводою Л. Неплюєвим. У «статтях» гетьманського уряду викладалися багато причин неможливості, на думку лівобережного гетьмана, ухвалення чергового російсько-польського миру. Разом з тим, гетьман І. Самойлович наводив переконливі аргументи щодо переваг укладення «вічного миру» саме з Османською імперією.
Одночасно з українсько-російськими консультаціями польський король хотів через митрополита Четвертинського вплинути на І. Самойловича, щоб той
«не заважав» порозумінню між Польщею й Росією. Однак гетьман не тільки не прислухався до побажань Яна ІІІ Собеського, але й ще більше радикалізував свої вимоги. Результатом активного втручання гетьманської влади в переговорний процес став запис у сьомій статті «Вічного миру» про відкладення на невизначений термін питання щодо належності правобережних земель «від містеч- ка Стайок, униз до Дніпра по річку Тясму, а саме: Ржищів, Трахтеми- рів, Канів, Мошни, Сокольне, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крилов і Чигирин», а також пункту щодо захисту польським королем православної віри на землях Корони Польської та Великого князівства Литовського.
Московські посли Б. Шереметьєв, І. Чаадаєв, П. Волков та І. Волков, які вирушили до Яна ІІІ Собеського для ратифікації тексту договору, мали провести додаткові переговори з проблеми належності правобережного Подніпров’я. «І нині бив чолом нам гетьман І. Самойлович, щоб ми зволили про домагання тих пустих земель наш указ до вас послати…», – говорилося в інструкції царському посольству на чолі з Б. Шереметьєвим, яке вирушило до Польщі в липні 1686 р. Воно одержало письмову інструкцію від царя, де відзначалося, що, за настійливими домаганнями гетьмана І. Самойловича, потрібно всілякими засобами добиватися повернення «пустих земель». Окрім того, російські посли мали вимагати від уряду Речі Посполитої, щоб «козаки Війська Запорозького, котрі нині в Польщі на службі його королівської величності затримані, а уродженці вони цього боку Дніпра (Лівобережжя) і дружини і діти їх і нині живуть у помешканнях своїх у наших царської величності малоросійських містах, і ті були б звільнені, і дана їм свобода, по договорам». У кінці серпня московські царі звернулися до своїх посланців у Польщі з тим, щоб вони, згідно з вимогами І. Самойловича, звернулися до короля відносно заборони титулуватися А. Могилі «гетьманом Війська Запорозького», а також вимагали більше не приймати втікачів із земель «царської величності».22 грудня польський король, перебуваючи у Львові, ратифікував польсько-російський договір, але справа долі подніпровських земель була відкладена.
Зі свого боку, український гетьман також звертався до короля Речі Посполитої з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна ІІІ
Собеського він стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана і було здобуте його сином Семеном у «турецького» гетьмана Ю. Хмельницького, внаслідок чого з’єдналося з рештою території України. В іншому документі під назвою «Пункти від Самойловича гетьмана» лівобережний правитель переконував польського короля: «А як на тій чигиринській (стороні) Дніпра… землі від віку власність Війська Запорозького… всі і дальші края за перших гетьманів належали до Булави Війська Запорозького, які одвіку були в міць нашу, однак з сьогоднішнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарі наші, їх в сторону уступивши, так ми без спору і учинили. Але ж вони нам прилеглі і належать». Тому Самойлович вимагав у короля, щоб «перелічені власні землі наші при нас були залишені, які хоч в пустці, а нехай будуть наші». Він аргументував це тим, що «та праця наша (війна з турками і татарами) не за однією Російською монархією…, але й для за- хисту країв Корони польської». У цих словах гетьмана проглядається давня традиція «служіння» відразу обом монархам. У листі до коменданта Білої Церкви С. Раппе гетьман писав про те, що правобережні землі України, включаючи Білу Церкву, здавна належали українському народу й Війську Запорозькому («ми тоді гетьман з Військом Запорозьким і з усім народом нашим Малоросійським засвідчуємо, що не тільки тих міст на слободи названих здавна Війську Запорозькому приналежних не маємо в сторону Королівства Польського відпускати, але й усіх тих земель, якими ми, почавши від Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, володіли в якій лінії і Біла Церква…»), і запитував: «то для чого б ґрунта і землі того боку Дніпра віддавати мали?».
Оскільки всі ці протести української сторони ігнорувалися польською владою, І. Самойлович розпочинає проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України. «Рубіж собі далі по Случ шукає і займає», – повідомляли сучасники. Коронний канцлер М. Огінський писав до Москви, що «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем». Ян ІІІ Собеський скаржився царю, що лівобережний гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько-російських домовленостей і «якусь собі удільність як другий Хмельницький…вживає». При цьому король посилався на особисті звернення Самойловича до Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана в зустрічах із кримським ханом, метою яких повинно було стати укладення військового союзу проти Речі Посполитої й Московської держави. Заходи І. Самойловича, спрямовані на повернення правобережних територій так перелякали поляків, що змусили скликати навіть спеціальну сенатську комісію з цього питання. Там, зокрема, відзначалося, що гетьман «бажає забрати собі всю Україну», «не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати».
Цілеспрямована правобережна політика І. Самойловича, що розходилася з прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його усунення з посади гетьмана Лівобережної України.
Частина козацької старшини, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду, в чолобитній до царя від 7 липня 1687 р. старшина відзначала, що Іван Самойлович «про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно». Однак несприятлива міжнародна ситуація завадила возз’єднатися двом частинам Українського гетьманату в єдину державу – Лівобережжя залишалося під протекцією московського царя, а Правобережжя перебувало під владою турецького султана і польського короля

ВИСНОВКИ
Смерть Б. Хмельницького у 1657 р. неухильно потягнула за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угруповань, чим не без успіху намагалися скористатися сусідні держави. В таких складних умовах для Козацької держави, гетьманом було обрано І. Виговського.


  • закордонній політиці І. Виговський бажав утримати дружні стосунки з усіма сусідніми державами, не допускаючи жодної до особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить незалежність. Був поновлений союз із Кримським ханством і Туреччиною. Спроби налагодити відносини з Річчю Посполитою вилилися в укладення Гадяцького договору 1658р.

Прагнення Юрія Хмельницького, Петра Дорошенка, Павла Тетері, Івана Брюховецького, Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного), І. Самойловича до об’єднання розділеного на дві частини Українського гетьманату, так і не були втілені в життя. Це було спричинене не лише внутрішньополітичною ситуацією


  • Україні, але й позицією монархічних дворів регіону, які не хотіли поступатися у боротьбі за нові території. Адже протекція над єдиною Козацькою державою того чи іншого династичного володаря (гетьмани використовували різні варіанти підлеглості) відразу ж надавала тому значну перевагу в міжнародному розподілі сил у цій частині Європи. Крім того, об’єднана Україна могла б з часом відмовитися від васально-залежного становища й започаткувати власну традицію монархічного правління. Лівобережжя остаточно закріпилося під протекцією московського царя, а Правобережжя перебувало під владою турецького султана і польського короля.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Джерела


  1. Величко С. В. Літопис. Т. 2. К.: Дніпро, 1991. 642 с.




  1. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. М., 1954. 220 с.




  1. Літопис Самовидця. Київ: «Наукова думка», 1971. 208 с.


Монографії та статті


  1. Апанович О. Гетьман І. Виговський – тактик і стратег. 1995. № 9/10. C. 54-58.




  1. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 p. УІЖ. 1998. № 3. С. 76-83.




  1. Горобець В. «Волимо царя східного...» Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. Український науковий ін-т Гарвардського ун-ту. К.: Критика, 2007. 464 с.




  1. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. К.: Інститут історії України,2001. 533 с.

  2. Заруба В. Українське питання в системі європейської політики останньої чверті XVII ст. Матеріали V Конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Чернівці, 2003. Ч.1. С. 268-279.




  1. Савчук Н.О. Діяльність уряду Ю. Хмельницького в умовах загострення


суспільно-політичної ситуації в Українській державі (1659 – початок 1663 pp.). Кам’янець- Подільський, 2001. 130 с.
10. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція (1648-
1676 рр.). К.: Альтернативи, 1999. 352 с.
11.Степанков В.С. Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична боротьба і проблема державного будівництва (серпень 1657 – вересень 1659 р.). Середньовічна Україна. К., 1994. С. 88-108.
12.Флоря Б. Войны Османской империи с государствами Восточной Европы (1672-1681 гг.). Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. М., 2001. Ч.2. С. 110-121.


13. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 - 1714 рр. К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. 518с.
14.Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663-1713). К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Акад», 2004. 288 с.
15. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття.
Причини і початок Руїни. К., 1998. 448 с.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас