Ім'я файлу: Міжнародне_право_прав_людини_Цвірко_2к_3г_.docx
Розширення: docx
Розмір: 57кб.
Дата: 27.06.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 57кб.
Дата: 27.06.2022
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Військово-юридичний інститут
Кафедра міжнародного права
Реферат
з навчальної дисципліни « Міжнародне приватне право»
на тему: «Міжнародне право прав людини»
Курсанта 2 курсу 3 групи
Військово-юридичного інституту
Цвірко Анастасія Костянтинівна
Викладач:
Кудас Ірина Борисівна
Харків- 2022
План
1.Вступ
2. Поняття галузі міжнародного гуманітарного права.
3. Міжнародні стандарти у сфері прав людини та їх закріплення в міжнародних документах.
4. Міжнародно-правова регламентація правового становища населення. Правовий стан іноземців, осіб без громадянства (апатридів), осіб з подвійним громадянством (біпатридів). Міжнародно-правові питання громадянства. Право притулку.
5. Міжнародні органи із захисту прав людини. Європейський Суд з прав людини.
6.Висновки
Вступ
Міжнародне гуманітарне право має коротку, але багату подіями історію. Лише в другій половині XIX століття нації дійшли згоди відносно міжнародних норм, які необхідні для уникнення непотрібних страждань у війнах, – норм, дотримуватись яких вони зобов’язалися, прийнявши Конвенцію.
Відтак зміна характеру збройних конфліктів і руйнівний потенціал сучасної зброї обумовили необхідність неодноразового перегляду і розширення гуманітарного права в процесі тривалих і наполегливих переговорів.
У даній лекції простежується походження міжнародного гуманітарного права і в загальних рисах окреслюється його нинішнє охоплення та значення як для учасників бойових дій, так і для цивільних осіб, втягнених у збройні конфлікти.
Питання 1. Поняття галузі міжнародного гуманітарного права.
Міжнародне гуманітарне право виникло значною мірою як право війни. Першою можна назвати роботу Г. Гроція, що вийшла в 1625 р. називалася «Про право війни і миру». Головна увага приділялася визначенню правових підстав для початку війни, тобто право на війну (jus ad bellum). Друга частина – право війни (jus in bellum), що встановлює правила ведення військових дій, розвивалася повільніше. Щодо захисту жертв війни, поранених, полонених, мирного населення – ця частина привернула увагу міжнародного права лише у другій половині XIX ст. Ефективність права війни ніколи не була високою. Згадаймо широко поширену думку: «На війні, як і в любові, немає законів». Карл фон Клаузевіц писав, що жорстокість є засобом ведення війни. Проте поступово гуманітарні норми проникали у свідомість і практику держав.
Свого часу І. Кант писав: «Стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним станом, навпаки, природним станом є стан війни ... Отже, стан миру має бути встановлено примусово».
Це було зроблено в загальному масштабі Статутом ООН, який поставив війну поза законом, обмежив правомірне застосування збройних сил необхідністю самооборони. В результаті було покладено початок новому етапу в розвитку законів і звичаїв війни. Правда, деякі юристи стали стверджувати, що оскільки війна поставлена поза законом, то не можна говорити про права її учасників. Але більша частина вчених прийшла до висновку, що право воюючих і нейтралітет продовжують існувати, хоча і з певними змінами.
У доповіді Генерального секретаря ООН К. Аннана «Порядок денний для миру» йдеться: «Сьогодні, як і протягом всієї історії, збройні конфлікти продовжують наводити страх і жах людству, вимагаючи від нас прийняття невідкладних заходів, щоб запобігти, стримати і загасити їх». Цим цілям і служить міжнародне гуманітарне право. Декларація Генеральної Асамблеї присячена 50-й річниці ООН в якості однієї з основних завдань вказує на "необхідність сприяти повазі та імплементації міжнародного гуманітарного права".
Доводиться констатувати, що, незважаючи на просування людства по шляху цивілізації, збройні конфлікти відрізняються зростанням жорстокості. Щодо міждержавних конфліктів це пояснюється використанням досягнень науки і техніки. Що ж до конфліктів неміжнародних, то особлива їх запеклість звичайно пов'язана із застосуванням варварських способів ведення воєнних дій, ігноруванням елементарних правил захисту жертв війни. Все це надає особливого значення гуманітарному праву.
З прийняттям Статуту ООН у праві війни сталися принципові зміни. Покінчено з його головною в минулому частиною – з правом на війну. Принципи і норми націлені на обмеження війни. У результаті право війни перетворилося в гуманітарне право. У Консультативну акті Міжнародного суду ООН у справі про правомірність загрози або застосування ядерної зброї 1996 говориться, що комплекс «норм, який спочатку називався «закони і звичаї» ... в подальшому став іменуватися «міжнародне гуманітарне право».
Міжнародне гуманітарне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між державами з приводу захисту прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії як у мирний час, так і в період збройних конфліктів.
Міжнародні угоди, що регулюють права людини, поділяються на три групи.
До першої належать такі міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини, Пакти про права людини й інші акти, що містять принципи і норми, які стосуються прав людини переважно в умовах миру.
До другої – міжнародні конвенції про захист прав людини в період збройних конфліктів. Це головним чином окремі положення Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. Про закони і звичаї війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р.. про захист жертв війни і додаткові Протоколи до них, прийняті в 1977 р.
Третя група – це міжнародні документи, у яких регламентується відповідальність за злочинне порушення прав людини як у мирний час, так і в період збройних конфліктів.
Розділ ІХ Статуту ООН регулює відносини держав у важливій сфері – взаємодії між державою і людиною. Тому проблеми гуманітарного характеру відповідно до Статуту ООН містять у собі і сприяння додержанню прав людини, і широкий спектр проблем таких, як розв’язання міжнародних соціально-економічних питань, боротьба з масовими порушеннями прав людини внаслідок вчинення злочинів проти людства, захист прав людини у збройних конфліктах, визначення правового статусу окремих прошарків населення – апатридів, біпатридів, трудящих-мігрантів, емігрантів, іммігрантів, біженців та ін.
У Документі Московської наради-конференції з людського виміру НБСЄ держави-учасниці підтримали наведену вище теоретичну концепцію і підкреслили, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки додержання цих прав і свобод є однією з підвалин міжнародного порядку. Вони категорично й остаточно заявляють, що зобов’язання, прийняті ними у галузі людського виміру НБСЄ, становлять безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до суто внутрішніх справ для відповідної держави».
«Право Женеви». Історично так склалося, що майже всі конвенції, що містять норми, які захищають інтереси військових, що вибули зі строю, і некомбатантів, приймалися на конференціях, які відбувалися в Женеві.
З 8 по 22 серпня 1864 р. у Женеві відбулася міжнародна конференція, в якій узяли участь представники 16 країн, і яка завершилась прийняттям Женевської конвенції про поліпшення долі поранених на полі бою. Невелика за обсягом (усього 10 статей) конвенція містила надзвичайно важливі нововведення у міжнародне право. Серед них – поняття нейтральності: лікарі і медсестри не повинні визнаватися учасниками бойових дій і не можуть бути захоплені в полон; заохочувалися дії мирного населення, спрямовані на допомогу пораненим; гарантувався догляд за пораненими і хворими, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали; знак Червоного Хреста на білому тлі мав означати, що там, де він встановлений, розташовані госпіталі та медперсонал, яким повинні бути надані захист і допомога. Положення вказаної конвенції визнали практично всі великі країни того часу.
Свій розвиток джерела гуманітарного право отримали на конференції, яка проходила в Женеві з 21 квітня до 12 серпня 1949 р. і закінчилася прийняттям 4 конвенцій, що складає сучасне «право Женеви». Це:
1. Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях від 12 серпня 1949 р.;
2. Женевська конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельній аварії, із складу збройних сил на морі від 12 серпня 1949 р.;
3. Женевська конвенція про ставлення до військовополонених від 12 серпня 1949 р.;
4. Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р.
Вказані конвенції від 12 серпня 1949 р. під впливом часу були доповнені двома протоколами, що їх було підписано у Швейцарії 8 червня 1977 р.:
1. Додатковим протоколом, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І);
2. Додатковим протоколом, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол ІІ).
«Право Гааги». Іншим напрямком гуманізації воєнних дій є міжнародне регулювання «права війни», прагнення визначити права та обов’язки сторін, що воюють під час проведення воєнних операцій, обмежити сторони, що воюють у виборі засобів і методів нанесення збитків супротивнику.
У доктрині міжнародного права напередодні Гаазьких мирних конференцій були визначені такі основні напрями співробітництва держав у царині регулювання збройних конфліктів, як:
1. досягнення якомога повнішої кодифікації права війни;
2. розвиток процедур мирного розв’язання спорів.
Саме перший шлях відкрив шлях міжнародно-правовим нормам, які обмежували застосування засобів ведення воєнних дій проти окремих категорій осіб, зокрема тим, що визначали правовий режим поранених, хворих військовополонених, цивільного населення, громадян нейтральних держав, іноземців тощо.
Підсумком першої Гаазької конференції миру 1899 року стало підписання трьох конвенцій:
1. про мирне розв’язання спорів;
2. про закони і звичаї сухопутної війни;
3. про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864 р.) до морської війни.
На конференції 1899 вперше було підняте питання про роззброєння, однак кардинальне його розв’язання відкладалося до кращих часів.
Для продовження кодифікації і розвитку законів і звичаїв війни в Гаазі відбулася дуга мирна конференція (1906-1907 рр.). результатом конференції 1907 р. стало прийняття 13 конвенцій, однієї декларації і Заключного акту, що закріплювали закони і звичаї війни. Вказані конвенціївідомі в літературі під своїми номерами:
1. про мирне розв’язання міжнародних зіткнень;
2. стосовно обмеження випадків звернення до сили для стягнення боргів, що випливають з договорів;
3. про початок воєнних дій;
4. про закони і звичаї сухопутної війни;
5. про права та обов’язки нейтральних держав і осіб у сухопутній війні;
6. щодо становища торговельних суден противника під час або на початку воєнних дій;
7. стосовно переобладнання торговельних суден на військові;
8. щодо встановлення автоматичних контактних підводних мін;
9. про бомбардування під час війни за допомогою морських сил;
10. про застосування до морської війни засад Женевської конвенції 1864 р.;
11. щодо деяких обмежень у користуванні правом захоплення у морській війні;
12. про заснування міжнародного призового суду;
13. про права та обов’язки нейтральних держав у морській війні.
Також прийнято Декларацію стосовно заборони скидання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль. А в Заключному акті Гаазька конференція прийняла Декларацію на користь обов’язкового суду.
В Парижі на конференції підписано Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення.
10 грудня 1948 року прийнято Загальну декларацію прав людини.
16 грудня 1966 р. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.
16 грудня 1966 р. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.
Конвенція про запобігання геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. та інші.
Разом з тим міжнародне гуманітарне право створене не тільки договорами, а й звичаєвим правом. В цьому аспекті важливе місце займає позиція Міжнародного Суду ООН щодо природи норм міжнародного гуманітарного права, так і консультативному висновку від 8 липня 1996 р. Суд зазначив, що «норми міжнародного гуманітарного права повинні дотримуватись усіма державами, незалежно від того, ратифікували вони конвенції, що вміщують дані норми, чи ні».
УРСР ратифікувала згадані вище Женевські конвенції 3 липня 1954 р., і вони набули чинності для України 3 січня 1955 р.
Україна поголосивши в Декларації про державний суверенітет 1990 року про свій намір стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках, яка першою у світі добровільно відмовилася від ядерної зброї і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї, послідовно виступає проти вирішення будь-яких конфліктів – міжнародних чи внутрішніх – шляхом застосування сили.
Питання 2. Міжнародні стандарти у сфері прав людини та їх закріплення в міжнародних документах.
Міжнародні стандарти у галузі прав людини – це обов’язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені універсальними і регіональними міжнародно-правовими актами права і свободи, а також не зазіхати на такі права і свободи.
У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства.
Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 p.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 p.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 p.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 p.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Міжнародно-правові документи визначили той універсальний комплекс основних прав та свобод, який у єдності з конституційними правами повинен забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Якщо певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів, оскільки пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співтовариства.
У ході Другої світової війни були виявлені недоліки в міжнародному регулюванні прав та свобод людини. Цей етап у розвитку людства довів необхідність, з одного боку, підтримки міжнародного миру та безпеки, а, з іншого — дотримання прав і свобод людини.
Створення ООН та прийняття її Статуту поклали початок якісно новому етапу міждержавних відносин у сфері прав людини. Статут ООН покладає на держави обов'язок дотримуватися основних прав і свобод людини, не допускаючи при цьому будь-якої дискримінації.
10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла розроблену Комісією ООН з прав людини Загальну декларацію прав людини. Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як День прав людини.
Загальна декларація вперше закріпила перелік політичних, соціально-економічних та культурних прав людини. Оскільки цей документ мав форму резолюції Генеральної Асамблеї ООН, він мав рекомендаційний характер і не міг визнаватися як юридично обов'язковий. Саме тому Генеральна Асамблея доручила одночасно Комісії з прав людини через Економічну та Соціальну Раду розробити єдиний пакт про права людини, що охоплював би широкий перелік основних прав і свобод. У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які набрали юридичної сили у 1976 р. Загальна декларація прав людини та міжнародні пакти складають Міжнародний білль прав людини (чи Хартію прав людини), що покладає на держави обов'язок забезпечити здійснення закріплених у цих документах прав всіма необхідними засобами, у тому числі й правовими.
Враховуючи суттєві протиріччя позицій держав-членів ООН, Загальна декларація прав людини і пакти про права людини проголосили природний характер прав людини і вмістили загальні принципи та поняття без визначення їх класових особливостей, надаючи їм загальнодемократичного і загальнолюдського значення, сприйнятливого для всіх держав. Більшість статей зазначених міжнародних документів мають загальний характер. Лише в останні роки почалася конкретизація норм з прав людини, яка особливо активно здійснюється в рамках Організації з безпеки і співробітництва у Європі.
Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:
1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.
2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).
3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.).
4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни).
5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. — Відень, 1993 p.).
В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку були закріплені лише громадянські та політичні права, потім —економічні та соціальні. Саме вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав. Однак кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність зі взятими на себе міжнародними зобов'язаннями, а й вчиняти певні дії та створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.
1 2 3 4