Метафізика – галузь філософії, розглядає буття як буття, досліджує граничні й надчуттєві принципи, причини та засади буття[1]. Божественна наука, оскільки, по-перше,

Метафізика
– галузь філософії, розглядає буття як буття, досліджує граничні й надчуттєві принципи, причини та засади буття[1]. Божественна наука, оскільки, по-перше, має належати радше Богові, ніж людині, а по- друге, вона має своїм предметом Бога, буття в його найвищому, абсолютному значенні. Звідси традиція розглядати метафізику, з одного боку, як онтологію, а з іншого – як теологію. Або, кажучи словами М.
Гайдеґґера, як онто-теологічну сутність філософії.
Онтологія
(учення про буття) – фундаментальний розділ метафізики.
Історично вона формується першою та тривалий час практично повністю збігається з предметом метафізики. Онтологія розв’язувала і розв’язує низку ключових світоглядних питань: Що знаходиться в основі світу? Чи існують онтологічні засади людської свободи й творчості? Онтологія традиційно намагається пізнати світ як єдність і зрозуміти, що знаходиться в основі цієї
єдності. Усе, що є, воно Є. Але, що дає йому буття? Тут відповіді різні.
Монізм
(грец. monos - один, єдиний) - 1) зведення різноманітності всього, що існує (речей, явищ, процесів та ін.) до чогось єдиного - субстанції, першооснови, першопочатку; 2) виведення всього існуючого з одного початку, з однієї субстанції; 3) єдиний погляд у процесі обговорення певного питання чи проблеми; 4) відсутність альтернативи.
Дуалізм
(лат. - двоїстий, подвійний) - опозиція відношень між об'єктами
(предметами, властивостями, субстанціями та ін.), зумовлена роздвоєнням цілого на його протилежності, які визначаються в процесі пізнання цілого.
Історично дуалізм у філософії набув таких форм: матерія - свідомість, психічно-фізіологічне; біологічне - соціальне, а в наш час - природне - штучне. Отже, дуалізм у філософії - це визнання матеріальної й духовної субстанцій як двох рівноправних початків, з котрих виводиться все існуюче.
Прикладом дуалізму є визнання дуалізму тіла та духу, що отримав назву "психофізіологічний паралелізм", визнання двоїстості природи людини
(біологічної, соціальної) та ін.
Плюралізм
(лат. pluralis - множинний) 1) визначення не однієї, а декількох першооснов усього, що існує, виведення всього існуючого із двох і більше субстанцій; 2) множинність поглядів, припущень, думок у процесі обговорення певного питання чи проблеми; 3) існування альтернатив.

Матеріалі́зм
— один з основних напрямків філософії, який у відповідь на так зване основне питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним. Визначення первинності і вторинності різне у різних філософів.
Представники вульгарного матеріалізму[1] вважали, що думки, ідеї, свідомість, тобто те, що зазвичай відносять до ідеального, теж є матеріальним. Однак зазвичай матеріалісти визнають існування ідеального, хоча вважають його породженим складно організованою матерією.
Матеріалізм у філософії протиставляє себе різним школам ідеалізму, а також дуалізму. Відкидає свободу волі людини.
Ідеалізм
— один з основних напрямків філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ реальності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовна першооснова: світовий розум, ідея, відчуття тощо. При розв'язанні так званого основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.
Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного
ідеалізму в стародавні часи дав Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний
ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який розробив систему
ідеалістичної діалектики. В Україні філософські принципи об'єктивного
ідеалізму обстоювали С. Гогоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.
Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально
існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я».
Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії ірландського єпископа Джорджа Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Девід Г'юм та німецький філософ Іммануїл Кант.
Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Йоганн Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагували Памфіл Юркевич та інші.

Основне́ пита́ння філосо́фії
— термін марксизму; питання про первинність ідеї або матерії.
Ставлячи це питання, діалектичний матеріалізм вирішує його однозначно на користь первинності матерії. Відповідно, марксизм поділяє всю попередню філософську думку на дві основні течії: матеріалізм та ідеалізм. У стародавні часи розглядали і зворотну сторону основного питання філософії:
«Чи можна пізнати світ?» Відповідно, хто ствердно відповідав на цей запит — називались гностиками, хто спростовував можливість пізнання дійсності — називались агностиками.
Космоцентризм
— філософський напрямок античності, система філософських поглядів, що з'явилася в Стародавній Греції, за якою світ сприймається як космос, різноманітний, гармонійний і, водночас, здатний вселити жах. Всі явища навколишнього світу розглядалися через призму космосу.
Впродовж VI–I століть до нашої ери у Стародавній Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період було створено нове неміфологічне мислення, нову картину світу, центральним елементом якої стало вчення про космос.
Космос охоплює Землю, людину, небесні світила. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний кругообіг — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається — ніхто не знає.
Теоцентризм
(грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) — філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення йому вважається вищою метою людського життя.
Найпоширенішим теоцентризм був у Середні віки.
Антропоцентризм
(грец. ανθρωπος — людина і лат. centrum — центр) — різновид телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в

добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.
Геоцентри́зм
, Геоцентри́чна систе́ма сві́ту (від дав.-гр. Γῆ, Γαῖα —
Земля) — уявлення про світобудову, згідно з яким центральне положення у
Всесвіті займає Земля, навколо якої обертаються Сонце, Місяць, планети, зірки. Альтернатива геоцентризму — геліоцентризм.
Геліоцентри́зм або Геліоцентри́чна систе́ма сві́ту (від грец. ηλιος «сонце»
і лат. centrum «осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла в т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення - геоцентризм.
Окремі висловлювання на користь цієї системи містяться у давньогрецького мислителя Аристарха Самоського, середньовічного французького природознавця Орезма, німецького філософа- кардинала пізнього Середньовіччя Миколи Кузанського та інших.
Кордоцентризм
(від лат. «cordis — серце) — розуміння дійсності не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» — емоціями, почуттями, внутрішнім, «душею».
В європейській філософії кордоцентризм поділяли Б. Паскаль, нім. пієтисти і нім. романтики (Новаліс та ін.), частково Л. Феєрбах.
Буття
, іноді Суще — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку. Поняття буття охоплює поняття існування та реальності й суміжних із ними тем. Протилежністю буття є небуття або ніщо. Буття вивчає розділ філософії, який називають онтологією.
Питання буття є центральними у світогляді кожної людини. Не дивно, що ці питання цікавили людей з найдавніших часів і відповіді на ці питання займали важливе місце у віровченнях і філософських теоріях різних епох.
Таким чином проблема буття — це одночасно є проблемою роздумів і пошуку істини (філософії) і проблемою віри і віровчення (релігії).

Буття можна визначити як усе, що реально існує, як те, що існує як істинне, а не як видиме, як реальність, визначена незалежно від свідомості людини, як загальний спосіб існування людини.[1]
Субстанція
— це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення.
Світ
— це цілісна система, єдність природи, суспільства і сутнісних сил людини, що увібрала в себе уявлення про граничність для людини основи сущого. Світ є реальність, виділена і поєднана в цілісність певним сенсом. Реальність розгорнених людських сенсів постає як культура.
Реа́льність
(від лат. realis — речовинний, дійсний, від res — річ, предмет) — філософський термін, який означає усе те, що існує (існувало чи
існуватиме) насправді[1]. Окреслення того, що існує насправді, а що насправді не існує — складне онтологічне питання, а тому серед філософів термін реальність вживається в різних значеннях в залежності від філософського напрямку чи школи. Реальність також визначається як властивість речі, її справжній стан, те як вона існує насправді, а не те як вона уявляється[2].
Протилежні до реальності поняття суть «ілюзія», «фантазія», «ідеальне». Синонімом поняття «реальність» у повсякденному вжитку часто виступає поняття «дійсність», однак, наприклад, у філософії діалектичного матеріалізму дійсність визначається як філософська категорія, що протиставляється можливості, тобто дійсність — це реалізована можливість[3].
Мате́рія
(від лат. materia — деревина як будівельний матеріал) — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з

античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії.
Поширеним визначенням є таке. Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що надана людині у її відчуттях, яку вона може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини.
Атрибут
— суттєва, невід'ємна ознака предмета або явища (на відміну від його перехідних, випадкових станів) — те, що становить сутність субстанції,
її фундаментальну властивість, необхідний для її існування предикат[1].
Атрибути абсолютно незалежні, тобто не можуть впливати один на одного.
Однак як для субстанції в цілому, так і для кожної окремої речі вираженість
існування через атрибути протяжності та мислення узгоджуються: «Порядок та зв'язок ідей ті самі, що й порядок та зв'язок речей»[2].
Рух
— це не тільки будь-які зміни взагалі, а й всілякі взаємодії матеріальних об'єктів, перехід їх станів.
Матерія існує тільки в русі. Через рух і лише завдяки йому вона виявляє себе.
Неможливо знайти жоден об'єкт, який би не перебував у русі. Рух є способом
існування матерії. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії без руху, як і руху без матерії. Будь-який матеріальний об'єкт існує завдяки тому, що в ньому відтворюються певні типи руху. За умови їх знищення об'єкт припиняє
існування, переходить в інші об'єкти, які, у свою чергу, характеризуються певним набором типів і форм руху. Інакше кажучи, рух внутрішньо властивий матерії.
Простір і час
— це атрибути, тобто суттєві властивості рухомої матерії.
Вони — корінні форми її існування
Час
– це категорія, що позначає притаманну матерії, окремим речам і проявам, а також духовним явищам і внутрішнім станам людини, зміну, що характеризується послідовністю, тривалістю, інтенсивністю; протилежне вічності.
Простір
– це характеристика матерії (буття), усіх її проявів і рівнів, що визначає можливості руху і розвитку.

Фізи́чний ідеалі́зм
– суб'єктивно-ідеалістичний напрям у філософії природознавства, що виник наприкінці XIX – на початку XX ст. унаслідок кризи фізики. Фізичний ідеалізм заперечує існування матерії як об'єктивної реальності, а єдиною реальністю проголошує відчуття, логічні конструкції
Свідомість
[4] — специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов'язаної із пізнанням, яке робить відомим (свідомим), знаним зміст реальності, що набуває предметно-мовної форми знання. Свідомість відрізняється від «несвідомих» проявів духовного життя тим, що не опредметнюється безпосередньо у знанні.
Суспільна свідоміст
ь — це сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Марсисти-ленінці вірні своїй суспільно- політичній доктрині вважають суспільне життя первинним («матеріальним», дійсним), а індивідуальну (як правило «класову») свідомість вторинним до нього. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних характеристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Тим самим суспільна свідомість ніби підноситься над свідомістю індивідів. Однак зазначене не означає нівелювання свідомості індивіде
Націона́льна свідо́мість
— сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних, етичних, філософських, релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв і традицій, ціннісних орієнтацій та ідеалів, в яких виявляються особливості життєдіяльності націй та етносів.
Колекти́вна свідо́мість
(англ. consciense, collective; нім. Kollektivbewusstsein) за Е. Дюркгаймом — духовна єдність суспільства, яка не є простою сумою індивідуальних свідомостей, існує незалежно від них у вигляді соціальних факторів (звичаїв, моралі, права, традицій, знань і т. д.), що надає сильний вплив на індивідуальну свідомість.
Колективна свідомість створює моральне суспільне середовище, що змушує

людей приймати способи дії і мислення, поширені в даному суспільстві.
Форми Колективної свідомісті: Колективні уявлення, колективні почуття[1].
Індивідуальна свідомість
конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна.
Вона включає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття.
Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна свідомість – це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість.
Самосвідомість
- це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість - це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В
Підсвідомість
— це своєрідний резервуар свідомості людини, де зберігається незапитувана інформація із власного досвіду, а також закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Підсвідомість є також основою репродуктивної діяльності, сприймає та зберігає все, що людина бачить, думає, відчуває. У підсвідомість з часом відкладаються: дії доведені до автоматизму, для того, щоб розвантажити свідомість будь-які подавлені емоції, що не мали виходу потужні нереалізовані бажання
Підсвідоме - психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості. У філософській та психологічній літературі підсвідоме нерідко ототожнюють із несвідомим. Проте ці поняття слід розрізняти.
Надсвідомість
– вищий рефлективний рівень свідомості , що контролює продуктивну роботу свідомості в цілому, її безпосереднє відношення до буття. Конкретно на даному етапі проходить синтез найбільш когнітивного і цілісного складу свідомості і вибудовуються різноманітні форми світобачення, до них входять і філософські.

Політи́чна свідо́мість
(від лат. con — разом, спільно та scentia — знання)
— це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами — індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість, є системою ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому.
Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням
інтересів людей.
Правова свідомість
— форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та концепцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням. Правосвідомість є однією з пріоритетних складових теоретичної конструкції ("теоретичним тілом") більш складних форм правових свідомостей (наприклад, національної
"української правової свідомості".
Релігі́йна свідо́мість
— це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття
(або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.
Релігійна свідомість — це набута з певних причин віра у надприродне викликає інтелектуально-вольовий або емоційний потяг до конкретної моделі сакрального. Людина засвоює пропонований їй образ сакрального, на базі якого формуються розумові конструкції: поняття, судження, умовиводи, якими людина пояснює власну долю, причини появи себе на світ, мету життя тощо. До цього додаються релігійні переживання і релігійні по-чуття, викликані як власними умоглядними побудовами, так і специфічними релігійними символами.

Етична свідомість
– відображення елементів дійсності, що підкоряються нормам моралі.
Етична свідомість включає в себе наступні рівні:
– буденна свідомість, уособлює собою усталені впродовж багатьох тисячоліть правила людського життя, значення яких полягає у збереженні та захисті життя, здоров’я людини. До цих правил належать: не убий, не чини насильства над іншими, не кради, поважай старших, допоможи меншому, турбуйся про батьків і дітей своїх та ін.;
– теоретична свідомість, що включає в себе теорії моралі, які говорять про необхідність певної усталеної поведінки, встановлюють моральні ідеали.
Естетичну свідоміс
ть як особливого роду духовне утворення, що розкриває багатство естетичного ставлення людини до світу, виражаючи її активне прагнення до досконалості, гармонії, краси, ідеалу. Особливістю такого ставлення є емоційність; без неї не може скластися ціннісне відношення людини до світу. Естетична свідомість формується тільки на підставі практики. Чим різноманітніша практика людини або суспільства, тим багатша та складніша їхня естетична свідомість.
Наукова свідомість
, на відміну від буденної, є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства. тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості.
Відобра́ження в марксистсько-ленінській філософії — загальна властивість матерії[1], яка має «властивість, по суті споріднену з відчуттям, властивість відображення»[2], що виявляється в здатності матеріальних систем відтворювати визначеність інших матеріальних систем у формі зміни власної визначеності в процесі взаємодії з ними. Пріоритет у використанні категорії відображення в діалектичному матеріалізмі належить Леніну[3], хоча сам концепт відображення сходить до французького матеріалізму XVIII століття, один із представників якого Дені Дідро стверджував: «здатність відчуття є загальна властивість матерії або продукт її організованості»[4].
Приватними і специфічними формами відображення є інформація, відчуття і свідомість.

елементарне (механічне, фізичне и хімічне
) Відображення існує в неорганічний мир. Це, наприклад, сліди тварин на снігу, нагрівання електропровідниками і його світіння, зміна кольору листя в зв'язку з настанням осені і т. П
подразливіс
ть, як форма відображення, виникла разом з появою життя в її простих формах на рівні рослин і одноклітинних тварин. Відомо, наприклад, що голівці соняшнику властиво орієнтуватися на сонці, квіти складають свої пелюстки з настанням темряви. Деякі морські водорості реагують на зовнішні впливи захисними реакціями у вигляді електричного розряду. У названих випадках уже має місце найпростіша активність, внутрішнє збудження як реакція на зовнішній подразник.
Відчуття́ — психофізичний пізнавальний процес, який полягає у відображенні окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу при безпосередній дії подразника на органи чуття.
Сприйняття́
, сприйма́ння (перцепція, від лат. perceptio) — пізнавальний психічний процес, який полягає у відображенні людиною предметів і явищ, у сукупності всіх їх якостей при безпосередній дії на органи чуття[1]. Сприймання стосується скоріше когнітивних процесів, сприйняття є їх результатом. Саме тому потрібні два різних терміни. Також варто відрізняти від сприймання відчуття як низькорівневий когнітивний процес, що передує формуванню сприймання як високорівневого когнітивного процесу.
Уявлення
- чуттєво-наочний образ предметів або явищ дійсності, що зберігається і відтворюється у свідомості людини поза безпосереднім впливом їх на органи чуття.
Ми́слення
— процес перетворення фактів, інформації, емоцій тощо на цілісне й упорядковане знання. Мислення є фундаментальною властивістю людини, і через цю фундаментальність йому важко дати означення, спираючись на простіші поняття. Консенсусу щодо того, як визначити та розуміти мислення немає.
Поня́ття
, концепт — форма мислення, яка відображає істотні властивості, зв'язки і відношення предметів і явищ в їхній суперечності і розвитку; думка