Ім'я файлу: Макс Шелер. Самостійна.doc
Розширення: doc
Розмір: 95кб.
Дата: 13.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
sovfed-15052018.pdf
курсовая исправленная.docx
Семінарські_заняття_завдання_Міжнародна_журналістика.docx
Практична 16.docx



Самостійна робота на тему:

«Макс Шелер «Місце людини в Космосі»

Зміст

1. Макс Шелер ……………………………………………………………... 3

1.1. Роки життя……………………………………………………………...3

1.2. Основні періоди творчої діяльності…………………………………...3

1.3. Основні праці…………………………………………………………...3

1.4. Філософські джерела формування поглядів………………………….3

1.5. Представник школи, напрямку, течії………………………………….4

1.6. Послідовники, опоненти……………………………………………….4

1.7. Основні події соціально-політичного та культурного життя

суспільств………………………………………………………………..…4

2. «Місце людини в Космосі» – характеристика праці……………………4

2.1. Структура твору………………………………………………………4

2.2. Стиль викладення……………………………………………………..4

3. Характеристика поглядів у творі………………………………….…..4

3.1. Основоположні поняття праці (категорії наукового знання,

філософські категорії, категорії філософії)………………………...........4

3.2. Ідеологеми праці……………………………..……………………….6

3.3.Антропологеми праці (вітальність, соціальність, духовність)…….10

3.4. Соціальна онтологія праці……………………………………………11

3.5. Антиномії у праці …….………………………………………………12

Список використаної літератури……………………………………..…14

1. Автор

1.1. Макс Шелер народився – 22 серпня 1874 р. у Мюнхені, Німеччина, помер – 19 травня 1928 р.

1.2. Основні періоди творчості.

Макс Шелер вивчав медицину, філософію, соціологію та психологію в університетах в Мюнхена, Берліна. Захистив дисертацію під керівництвом Рудольфа Ойкена в 1897 році, проходив стажування в університеті Гейдельберга. Пізніше, до 1905 року, займався викладацькою діяльністю в Єнському університеті. В 1919-1928 роках – професор Кельнского університету, у 1928 році – здобув посаду професора Франкфуртського університету. Написав та видав багато наукових робіт [3].

Дослідники творчого шляху філософа виділяють два основних етапи. На першому з них Макс Шелер досліджував питання з етики, почуттів та релігії. Цей період тривав приблизно до 1922 р. Другий етап тривав до смерті вченого, був присвячений трактуванню Божества як не завершеного, чогось такого, що проходить шлях становлення разом з космосом та людською історією [1].

1.3. Основні праці

«Проблеми соціології знання» (1924-1926), «Форми знання та освіта» (1925), «Форми знання та суспільство» (1926), «Місце людини в Космосі» (1928), «Людина та історія» (1929 – після смерті), «Трактати про кохання», «Вибрані твори» (посмертні видання) та інші [3].

1.4. Філософські джерела формування поглядів.

На М. Шелера мали вплив ідеї соціології та філософії Зиммеля й Дільтея, Ойкена й Лібмана; національна економіка Пієстрофа; географія Регеля, які він вивчав у Берліні. Великий вплив Гуссерля, з яким познайомився у 1902 р. [3].

1.5. Представник школи, напрямку, течії

Німецький філософ і соціолог, один із засновників філософської антропології.

1.6. Послідовники, опоненти

М. Хайдеггер, П. Хельмут, Г. Арнольд, М. Жак, Ф. Еуген та інші.

1.7. Основні події соціально-політичного та культурного життя суспільств

Народився і жив мислитель в епоху бурхливих соціальних змін у світі, що виливались у революції та війни. До того ж німецька нація, як жодна інша, була залучена до цих подій [1].
2. «Місце людини в Космосі» – характеристика праці

2.1. Структура твору

Макс Шелер не встиг закінчити свою працю «Сутність людини, новий досвід філософської антропології» («Філософська антропологія»), коротким викладом якої стала робота «Місце людини в космосі» (1928) (їй передувала зроблена в 1927 році доповідь «Особливе становище людини»). Твір поділено (можливо, видавцями після смерті філософа) на своєрідний вступ, шість розділів та примітки [2].

2.2. Стиль викладення

Стиль викладення – науковий, хоча і не надто складний для фахівців, містить велику кількість посилань на інших дослідників філософської антропології.

3. Характеристика поглядів у творі

3.1. Основоположні поняття праці (категорії наукового знання, філософські категорії, категорії філософії)

Основними науковими категоріями, які можна виділити, ознайомившись з працею М. Шелера, є «людина», «інтелект», «психічне».

Макс Шелер вважає, що відразу однозначного визначення поняттю «людини» дати неможливо, адже тут слід враховувати три кола уявлень, що виникають, коли ми говоримо про людину (іудео-християнська традиція, заснована на уявленнях про Адама і Єву, про творення, рай і гріхопадіння; греко-античне уявлення, у якому самосвідомість людини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе місце, про що говорить теза, що людина є людиною завдяки тому, що у неї є «розум», логос; уявлення сучасного природознавства і генетичної психології, згідно якого людина є достатньо пізнім підсумком розвитку Землі, істотою, яка відрізняється від форм, що передують їй у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергії та здібностей, які самі по собі вже зустрічаються в нижчій порівняно з людською природі) [2, с. 30]. Але дослідник стверджував, що між цими трьома колами ідей немає єдності. Крім того, на думку М. Шелера, слово і поняття «людина» містить підступну двозначність, без усвідомлення якої неможливо підійти до питання про особливе місце людини. Слово це повинно, по-перше, вказувати на особливі морфологічні ознаки, якими людина володіє як підгрупа роду хребетних і ссавців. «…жива істота, названа людиною, залишається не лише підпорядкована поняттю тварини, але й складає досить невелику частину царства тварин». Друге поняття «людини» повинно означати сукупність речей, що абсолютно протилежні поняттю тварини, бо людині надається особливий статус, який не можна порівняти з будь-яким іншим особливим станом будь-якої живої істоти [2, с. 31-32]. Крім того, людині притаманний інтелект (здатність до розумних дій; «… розсуд стану справ на основі системи відносин, фундамент якої частково даний в досвіді, а почасти доповнюється передбачливим уявленням, наприклад, на визначеній сходинці оптичного споглядання» [2, с. 47-48]). Але автор праці стверджував, що інтелект притаманний не лише людині, але й багатьом тваринам, що було доведено багатьма дослідниками. І тим поняттям, що відрізняє людину серед усього іншого живого є поняття «духу» або «душі». Отже, за працею «Місце людини в космосі» М. Шелера можемо зробити висновок про те, що людина – це розумна (наділена інтелектом) істота, яка має спільні ознаки з іншими живими організмами (рослинами, тваринами), і володіє особливою якістю, що відрізняє її від інших організмів – наявністю душі, духу.

Ще одним важливим науковим поняттям, що його ми вказали на початку є «психічне». Характеризуючи його, М. Шелер подав також власне розуміння філософської категорії «духу», «душі».

М. Шелер виділив такі ступені розвитку психічного: чуттєве прагнення (властиве всьому живому – від рослини до людини); інстинкт; асоціативна пам'ять (її немає у рослин, про що говорив ще Аристотель); практичний інтелект, «кінцевим сенсом якого завжди є дія, завдяки якій організм досягає або не досягає мети» [2, с. 47] (автор праці зауважив, що «майже немає асоціацій, на які б не вплинув інтелект» [2, c. 44]); дух (властивий тільки людині). Принцип всього живого – це порив, у якому дійсність, пережита в досвіді опору, пізнається як «існування». Дух же дає можливість пізнати буття як «сутність». Взаємовідношення духу і життєвого пориву постає в розвитку культури і суспільства як взаємодія «ідеальних» і «реальних» факторів [2, с. 52-54]. Отже, «духом» у широкому розумінні слова ми можемо назвати і поняття розуму, але поряд з мисленням в ідеях він охоплює й певний рід споглядання, споглядання прафеноменів або сутнісних змістів, і також визначений клас емоційних та вольових актів, наприклад доброту, любов, каяття, шанування і т. д.

3.2. Ідеологеми праці

Найбільш цінними ідеями, сформульованими у праці Макса Шелера «Місце людини у космосі», ми вважаємо, є думки, висловлені щодо визначення поняття «людини» та визначення її місця у світі, тобто створення нової теорії антропології. У пропонованій праці дослідник виклав лише окремі моменти, що стосуються «сутності людини, порівняно з тваринами та рослинами, а також особливого метафізичного становище людини» [2, с. 31].

Дослідник взявся за цю проблему, бо вважав, що у нас є природничо-наукова, філософська і теологічна антропології (розглянуті нами вище), які не цікавляться одна одною, а єдиної ідеї людини ми не маємо. А «спеціальні науки, що займаються проблемами людини, швидше приховують сутність людини, ніж розкривають її» [2, с. 31].

Особливе місце людини стане для нас зрозумілим лише тоді, коли ми розглянемо всю будову біопсихічного світу, що і робить автор праці, розглядаючи ступені розвитку психічних сил і здатностей, які поступово виявляються наукою і, на які ми вже вказували. Що ж до межі психічного, то «вона збігається з межею живого взагалі» [2, c. 32]. Поряд з об'єктивними сутнісно-феноменальними властивостями речей, які ми називаємо живими суттєвою їх ознакою є той факт, що живі істоти по суті не тільки предмети для зовнішніх спостерігачів, а й володіють усередині себе «себе-буттям», в якому вони виявляють самі себе.

Також М. Шелер навів дві позиції дослідників щодо різниці людини та тварини з погляду притаманності інтелекту. Одні дослідники відмовляли в інтелекті тварині й визначали його за специфічну ознаку людини, інші ж (переважно еволюціоністи дарвінської і ламарківської шкіл) заперечували існування будь-якої кінцевої відмінності між людиною і твариною, бо остання також володіє інтелектом. Макс Шелер рішуче відкинув обидва вчення і ствердив, що сутність людини і те, що можна назвати її особливим місцем, підноситься над тим, що називають інтелектом і здатністю до вибору, і воно не було б досягнуто, навіть якби цей інтелект і здатність до вибору виросли у кількісному відношенні дуже високо, навіть безкінечно. Але неправильно було б мислити собі те нове, що робить людину людиною, тільки як новий суттєвий ступінь психічних функцій і здатностей, який додається до інших психічних ступенів. Новий принцип, що робить людину людиною, лежить поза межами всього того, що в найширшому розумінні, з внутрішньопсихологічного або зовнішньовітального боку ми можемо назвати життям. Те, що робить людину людиною, є принципом, «протилежним усьому життю взагалі, він, як такий, взагалі не може бути зведеним до «природної еволюції життя», і якщо його до чого-небудь і можна звести, то тільки до вищої основи самих речей – до тієї основи, частковою маніфестацією якої є «життя» [2, c. 52]. І цим поняттям М. Шелер називає дух.

М. Шелер стверджував, що дух є «предметність, визначеність так-буттям самих речей». «Носієм» духа є така істота, у якої принципове поводження з дійсністю поза нею прямо-таки перевернуто порівняно з твариною. Далі пояснюючи більш глибоко відмінність між тваринами й істотою носієм-духу (тобто, людиною). У будь-якої тварини – високо- чи низькоорганізованої – будь-яка дія, реакція, яку воно відображає, навіть «розумна», виходять з фізіологічної визначеності її нервової системи, якій в області психіки підпорядковані імпульси потягів і чуттєве сприйняття.

Істота, що має дух, здатна на поведінку прямо протилежну за формою. Перший акт цієї нової драми, людської драми: поведінка спочатку мотивується чистим так-буттям піднесеного до предмету комплексу споглядань, до того ж принципово незалежно від фізіологічної визначеності людського організму. Другим актом драми є вільне, що виходить з центру особистості гальмування або розгальмовування початково затриманого імпульсу потягу. А третім актом є зміна предметності якоїсь речі, пережита як самоцінне і остаточне. Таким чином, ця «відкритість світу» має таку форму: людина – світ. Людина, на думку М. Шелера, це Х, який безмежним чином може бути «відкритим світові» [2, c. 53-54].

Далі, окрім духу, як найбільш сутнісної ознаки людини, автор праці «Місце людини у космосі» визначає ще характеристики, що роблять людину особливою у цьому світі. Однією з таких характеристик є самоусвідомлення.

Предметне буття М. Шелер визначає найбільш формальною категорією логічної сторони «духу». Автор констатував, що духовний акт, на який здатна людина, сутнісно пов'язаний з другим виміром і другою сходинкою рефлексивного акту. Такий акт він розглянув разом з його ціллю, назвавши ціль цього «самозосередження» усвідомленням самого себе центром духовних актів, або «самосвідомістю». Тварина ж, на відміну від людини, хоч і має свідомість (що помітив ще Лейбніц), але не має самосвідомості.

Зосередження, самосвідомість і здатність до можливості опредмечення початкового опору потягу утворюють одну єдину нерозривну структуру, яка властива лише людині [2, с. 54-55].

Наступною сутнісною ознакою людини М. Шелер вважав те, що людина здатна не лише розповсюджувати навколишній світ у вимір «світового» буття і зробити опори предметними, але також знову опредметити власний фізіологічний і психічний стан і навіть кожне окреме психічне переживання [2, c. 55]. Тобто людині притаманна воля, яка існує незалежно від імпульсів змінюваних потягів.

Макс Шелер, справедливо, на нашу думку, вважав, що особистість людини варто мислити як центр, що звеличується над протилежністю організму і навколишнього світу.

Отже, людина і справді є істотою особливою та неповторною, якій притаманні такі сутнісні ознаки, як дух, самосвідомість, воля, чого не можемо спостерігати у інших живих істот. Це вирізняє її серед усього живого і звеличує її існування у світі загалом. Як підсумок усього, що було сказано про людину в аналізованій праці, М. Шелер стверджував: «Лише людина – оскільки вона особистість – може звеличитись над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби по інший бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, в тому числі і саму себе» [2, с. 59].
3.3. Антропологеми праці (вітальність, соціальність, духовність)

Якщо говорити про розуміння автором людини та її сутності у вказаній праці, то варто підкреслити, що важливим показником варто назвати вітальність, але визначальним – духовність.

Людині, як і всьому живому, рослинам та тваринам, притаманні такі ознаки як чуттєвість, інстинктивність, асоціативна пам'ять, практичний інтелект. Усі ці функції та здібності, за М. Шелером, лежать у межах компетенції психології. Людина ж вирізняється саме завдяки духові, який включає в себе поняття розуму, але поряд із мисленням в ідеях охоплює і певний рід споглядання, споглядання першофеноменів або суттєвого змісту, крім того – і певний клас емоційних і вольових актів, які ще мають бути охарактеризовані, наприклад, доброту, любов, каяття, шанування тощо. Центром цих актів, у якому дух з'являється всередині кінцевих сфер буття, автор назвав особистістю. Макс Шелер задавався питанням, що ж таке цей «дух», цей новий і настільки вирішальний принцип? Рідко яке слово поводились так некоректно, і мало хто розуміє під цим словом щось визначене. Якщо головним у понятті духу вважати особливу пізнавальну функцію, рід знання, яке може дати тільки він, тоді основним визначенням «духовної» істоти буде її екзистенціальна незалежність, свобода, відчуженість її – чи її центру існування – від примусу і тиску, від залежності від органічного, від «життя» та усього, що йому належить, отже, і її власного, пов'язаного з потягами інтелекту. Така «духовна» істота більше не прив'язана до потягів та навколишнього світу, але «вільна від навколишнього світу» і «відкрита світові». У такої істоти є «світ». Одвічно надані їй центри «опору» і реакції навколишнього світу, в якому екстатично розчиняється тваринне, вона здатна піднести до «предметів», здатна в принципі осягнути власне так-буття цих «предметів», без тих обмежень, яких зазнає цей предметний світ або його даність через вітальну систему потягів та її чуттєвих функцій і органів чуття.

Тому дух є предметністю, здатністю визначатися так-буттям самих речей. І «носієм» духу є така істота, у якої принципове відношення до дійсності поза нею є прямо протилежним порівняно з твариною [2, с. 52-53].

Ще однією ознакою духовності людини можна назвати її здатність як особистості піднестися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру наче по інший бік просторово-часового світу, зробити предметом пізнання все, враховуючи себе. Таким чином вчений робить висновок, що «людина – це істота, яка перевершує саму себе та світ» [2, с. 59].

3.4. Соціальна онтологія праці

З’ясувавши основні поняття, виокремивши ідеологеми та антропологеми праці, можемо окреслити її онтологію, яка ідентифікує погляди мислителя і прив’язує їх до традиції психологізму з наукової точки зору, а з точки зору філософії – до ще більш узагальненого філософського антропологізму.

Ідучи від природничо-біологічного аналізу людини, як живої істоти, та притаманних їй особливостей усього живого, Макс Шелер зробив висновок, що найбільш визначальною характеристикою людини є поняття духу.

Саме цей дух дозволяє людині стати особистістю, яка може самозосереджуватись, але не може об’єктувати буття, бо сам дух «це чиста і бездомішкова актуальність, буття якої складається лише у вільному здійсненні її актів» [2, с. 60].

Саме завдяки своєму духу людина може сказати «ні» тому виду дійсності, в якому вона перебуває, адже вона – це «той, хто може сказати ні», «аскет життя», вічний протестант проти будь-якої лише дійсності [2, с. 62, 64]. І саме завдяки тому, що людина є такою, як вона є, вона може надбудувати над світом свого сприйняття ідеальне царство думок, а, з іншого боку, сублімувати енергію власних потягів у духовну діяльність [2, с. 64].

Розуміння світу, самосвідомість і розуміння Бога, за М. Шелером, становлять структурну єдність, що характеризує людину [2, с. 90].

Зі змісту аналізованої праці М. Шелера можна зробити висновок, що основний стосунок людини до світової основи полягає в тому, що ця основа безпосередньо осягає і здійснює себе в самій людині, яка і в якості духовної, і в якості живої істоти є завжди лише «частковий центр духу і прориву «через себе сущу» [2, с. 92].

Підсумовуючи усе сказане до цього, вважаємо, що основним завданням філософської антропології Макса Шелера було правильно вказати, як з основної структури людського буття випливають усі специфічні монополії, звершення та справи людини: мова, совість, інструменти, зброя, ідеї праведного і неправедного, держава, керівництво, образотворчі функції мистецтва, міф, релігія, наука, історичність та соціальність.

3.5. Антиномії у праці

Наостанок виокремимо основні світоглядні, логічні та смислові суперечності, що зустрічаються у цій невеликій роботі Макса Шелера, яка, на жаль, через передчасний відхід автора так і не набула свого повного вигляду.

Деякі з антиномій уже були розглянуті нами вище в аналізі попередніх важливих понять праці: протиставлення людини як живої істоти всьому іншому живому, суперечність між інтелектом людини та тварини тощо.

Проте тут, вважаємо за доцільне зупинитися на тих антиноміях, що зустрічаються у праці під час аналізу виникнення духу як результату сублімації.

На думку М. Шелера, заперечною діяльністю, цим «ні» дійсності зумовлюється не буття духа, а лише його насичення енергією. Дух у своїй «чистій» формі не має жодної «влади», «сили», «діяльності» [2, с. 65], але разом з тим саме він возвеличує і начебто підносить людину над усім живим.

Виокремлюючи дві можливості розуміння духа, що грали фундаментальну роль в історії ідеї людини, можна вказати на одну з антиномій. Перша з них була розвинена греками, в ній духові приписували не лише силу та діяльність, але й вищу ступінь влади та сили – це «класична» теорія людини. Іншу теорію названо «заперечною теорією» людини. Вона передбачає протилежну думку, що сам дух – оскільки взагалі допускається це поняття – як мінімум уся «культуростворююча» діяльність людини, тобто всі її моральні, логічні, естетично споглядальні та художньо формуючі акти виникають лише завдяки цьому «ні» (про яке йшлося вище). Автор заперечує обидві теорії, стверджуючи, що, хоча завдяки цьому негативному акту і відбувається насичення енергією початково безсильного духу, що знаходиться в групі чистих «інтенцій», але дух «виникає», перш за все, не завдяки цьому. І далі автор наводить кілька заперечних теорій людини: вчення Будди, погляди Шопенгауера, Альсберга, пізніше З. Фройда. Здавалось би кожна з цих теорій висловлювала власну думку щодо людини, її духу, але (саме це автор вважає їх головним недоліком), а ми можемо назвати логічною та смисловою антиномією – в них нема і сліду відповідей на питання: «що в людині здійснює заперечення, що заперечує волю до життя, що витісняє потяги, з яких причин витіснена енергія потягу одного разу стає неврозом, а іншого – сублімується в культуростворюючій діяльності»? [2, c. 68].

Вкажемо на ще одне протиставлення, яке можна виділити, уважно аналізуючи працю М. Шелера «Місце людини в космосі». Зокрема, розглядаючи вищі та нижчі форми буття і категорії цінностей за силами, вказано на таке: «Нижче першопочатково сильніше, вище – безсильне». Кожна більш висока форма буття безсильна відносно більш низької, і здійснюється не власними силами, а силами нижчої форми [2, c. 71].
Можливо, не всі ключові поняття та думки, на перший погляд, досить невеликої за обсягом праці Макса Шелера «Місце людини у космосі» нам вдалося висвітлити у поданому аналізі. Проте зауважимо, що саме це і свідчить про її широту та багатоаспектність. Відразу помітно, що концентрація думок та висловлених положень, мала бути втілена у праці більшого обсягу, а також могла мати досить широкі антропологічні висновки.

Список використаної літератури:

1. Макс Шелер. – Електронний ресурс. – Режим доступу http://uk.wikipedia.org/wiki/ Макс_Шелер

2. Шелер М. Проблема человека в западной философии: Пере­воды / Сост. и послесл. П. С. Гуревича; Общ. ред. Ю. Н. Попова. — М. : Прогресс, 1988. – 552 с.

3. Шелер Макс // Філософський енциклопедичний словник. – Київ: Абрис, 2002. – С. 719
скачати

© Усі права захищені
написати до нас