М. С. Грушевський як політичний і державний діяч

Ім'я файлу: М.С. Грушевський як політичний і державний діяч.docx
Розширення: docx
Розмір: 51кб.
Дата: 14.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Современные художники.docx
Современные художники.docx

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний

Університет імені Г.С. Сковороди

Художньо-графічний факультет

Реферат

З дисципліни:

Історія України

На тему : «М.С. Грушевський як політичний і державний діяч»

Виконала студентка 1 курсу

Группи 1 – А:

Солдатенко Ірина Миколаївна

Перевірила : Луценко Марія Володимирівна

Харків 2017

План :

Вступ.

Родовід М. Грушевського.
У Львові.
Літописець історії України.
На чолі Української Центральної Ради.
Роки еміграції.
Трагічне десятиліття 1924 – 1934.
Висновки.
Список літератури.

Вступ

Мета реферату - дослідити громадську і політичну діяльність М. Грушевського. Дана тема актуальна тому що, довгий час М. Грушевського вважали буржуазним істориком і його творчість не вивчалася. Сучасні науковці звертаються до творчості Грушевського, тому що вклад, що вніс Грушевський у розвиток політичного і громадського життя не був оцінений своєчасно. Історичні рамки – 1866 – 1934роки. Тему мого дослідження вивчали: видатний дослідник Грушевського і його доби – Л.Винар, історики: В. Верстюк, Т. Осташко, В. Солдатенко, Ю. Шаповал, І. Верба.

Український народ подарував світові багато видатних мислителів, які своєю працею на культурній, громадській і політичній ниві втілювали у життя мрії і прагнення багатьох поколінь українців. Серед них почесне місце належить і Михайлові Грушевському.

Заслуга М.Грушевського перед українським народом надзвичайно велика. Його імя стоїть у плеяді таких великих державних мужів і духовних подвижників , як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Іван Франко, велич думки яких мала вирішальний вплив на історичну долю нашого народу. М.Грушевський найгрунтовніше описав тисячолітню історію. Однак Грушевський був не лише літописцем, він став активним творцем української історії - першим Головою українського парламенту--Центральної Ради, фактично першим президентом Української Народної Республіки.

Упродовж десятиліть сама згадка його імені була вже крамолою. М.С.Грушевського вважали непримиренним ворогом Радянської влади, а його праці - відкритою фальсифікацією історичної дійсності.

Попри те, що він повернувся до УСРР, займав високі посади в АН, тривалий час він залишався “контрреволюційним істориком”. Грушевський формально не був репресований радянською владою. За весь час тоталітарного режиму його твори не перевидавалися, а надруковані раніше вилучалися з бібліотек і знищувалися. Наукова спадщина Грушевського в той час не вивчалася. Ситуація змінилася в 1990-1991 роках, з відродженням української державності. Відтоді розпочинаються і наукові дослідження життя і творчості Грушевського.

В деяких публікаціях стверджується, що треба відрізняти Грушевського-політика і Грушевського - історика. Але був лише один Грушевський, з одним життєвим шляхом, з однією творчою спадщиною, з усім позитивним і негативним, що мало місце в його біографії і в його найрізноманітніших за проблематикою і формою творах. Була і є лише одна історія, одна історична правда українського народу. Багатотомна його "Історія України - Руси" - це унікальна пам'ятка української і всеслов'янської культури, невід'ємна складова світової культури взагалі. Неоцінима заслуга Грушевського перед українським народом полягає в тому, що він на величезному архівному матеріалі показав безперервність історії українського народу від часів Київської держави і донедавна, довів, що український народ, як і всі інші слов'янські народи, мав своє власне коріння. Українська нація завжди зберігала свого національну культуру та історію.

Родовід М. Грушевського

Походить Грушевський, як він пише у своїй автобіографії з бідної родини Грушів на Чигиринщині. Народився він 17 вересня 1866 року в Холмі, а виростав на Кавказі, куди батько переїхав працювати в місцевій гімназії. Проте батьки зуміли в далеких краях прищепити синові любов до України, до її історії, культури, священних традицій.
Юний Михайло Грушевський захопився історією України ще будучи студентом Тифліської гімназії, де він дуже багато читав, зокрема, історичні праці «Історія Русів», дослідження визначних українських істориків середини XIX ст. Михайла Максимовича, Миколи Костомарова та інших відомих дослідників історії, етнографії, літератури й мистецтва. Про все це він пізніше згадував у своїх споминах. Але найбільшою школою для нього став відомий київський журнал «Киевская Старина», в якому друкувалися різні статті і розвідки з історії українського народу. Усе це спонукало молодого Грушевського обирати шлях до поглибленого вивчення історії України.

У1886 році двадцятирічний Михайло Грушевський вже з багатими знаннями поступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут доля звела його з видатним українським істориком, археологом, етнографом Володимиром Антоновичем, відомим дослідником і знавцем джерел з історії України. Михайло Грушевський, з головою пірнувши в історичну літературу, став його улюбленим учнем. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця отримала золоту медаль і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890—1894 роках Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

2. У Львові.

Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стає центром тяжіння усіх національно-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції.

На початку 1891 року професор Антонович, повернувшись з подорожі на Галичину, запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планувалося згодом відкрити у Львівському університеті. Грушевський переїздить до Львова і обіймає посаду завідувача цієї кафедри.

Крім університетської кафедральної роботи, Михайло Грушевський постійно працює у бібліотеках і архівах, збирає історичні матеріали, формує свою бібліотеку, стає зрілим дослідником. У цьому ж часі він розробляє нову тему і захищає магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

Відтоді й протягом 19 років діяльність Грушевського була пов'язана з цим Університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Тут виявились його здібності як громадського діяча. Саме тут почалась активна співпраця з науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка, яке він потім очолив і сприяв виданню понад 100 томів «Записок наукового товариства». Йому вдалося згуртувати навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурі кінця XIX--початку ХХ століть. Саме у Львові створився могутній тандем Михайло Грушевський--Іван Франко, який дав надзвичайно плідні результати: було видано цілий ряд літературних та публіцистичних часописів Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Ольги Кобилянської, інших майстрів української літератури. І все це в той час, коли українознавчі дослідження на території царської імперії далеко не заохочувалися. А видавнича й викладацька діяльність українською мовою взагалі була під забороною.

Літописець історії України.

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів — написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів. Послідовники Грушевського назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим "Кобзарем".

Багатотомна його "Історія України - Руси" - це унікальна пам'ятка української і всеслов'янської культури, невід'ємна складова світової культури взагалі. Неоцінима заслуга Грушевського перед українським народом полягає в тому, що він на величезному архівному матеріалі показав безперервність історії українського народу від часів Київської держави і донедавна, довів, що український народ, як і всі інші слов'янські народи, мав своє власне коріння. Українська нація завжди зберігала свого національну культуру та історію.

У цілому багатотомна історія України Михайла Грушевського, грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичного процесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття. Незважаючи на різні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим твором української національної історіографії, а її автор - Михайло Грушевський зайняв місце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково, починаючи від Івана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високу оцінку цьому дослідженню.

Працюючи в поті чола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгу для народу, причому не одну, а три. У 1907 році в С.-Петербурзі вийшла невеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вона стала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історії України для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисах переглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів до середини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очерк истории украинского народа . А у 1911 році в Києві з'явилася третя, значно більша книга автора - «Ілюстрована історія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XX ст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою. Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій - старовинні гравюри, малюнки, портрети і т. д. Це був свого роду дар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності.

Починаючи з 1906 року діяльність Грушевського дедалі більше зміщується до Києва. Він агітує за перенесення сюди «Літературно-наукового вісника», відкриття в Києві відділу львівської книгарні Наукового Товариства ім.Шевченка, запрошує до Києва молодих галицьких публіцистів і дослідників. З наступного року Грушевський керував у Києві Українським науковим товариством, яке , за його задумом, мало стати фундаментом майбутньої Академії наук. Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл.

З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Після кількох місяців допитів та перебування в Лук’янівській в’язниці в березні 1915 року Грушевського було вислано до Симбірська. У Симбірську Грушевський прожив до осені того ж року. Восени йому дозволили переїхати до Казані—міста більш придатного для наукових занять , а через рік—до Москви , під нагляд поліції і з позбавленням права педагогічної та іншої діяльності. З переїздом до Москви Грушевський продовжує роботу над багатотомною «Історією України-Руси» , написання якої перервала війна. Після двох років вимушеного відриву від українського громадського життя М.Грушевський поринає в активну громадсько-політичну діяльність. Він бере участь у виданні журналу «Украинская жизнь», та тижневика «Промінь»,організації української видавничої спілки. Учений стає центральною фігурою українського життя Москви, підтримує зв’язки з українськими діячами. У 1916 році Грушевському виповнилося 50 років. Він був у розквіті таланту і сил. Заслання лише додало йому авторитету та ореолу національного провідника в очах української інтелігенції.

На чолі Української Центральної Ради

Лютнева революція дала волю Грушевському. Після революції в Росії у лютому 1917 р. український народ отримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада - єдина парламентська інституція, що взяла на себе функцію центрального органу для об'єднання політичної діяльності українського громадянства . Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу увійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіх українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Кипуча енергія голови позначилась на всіх ділянках роботи Української Центральної Ради, підготовці національної маніфестації, створенні української преси , залученні нових членів до УЦР, формулюванні нових стратегічних гасел українського руху. Грушевський був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Рада творилася його руками майже на порожньому місці. Він мав дбати про її кадри, приміщення, фінанси. Завдання голови Центральної Ради полягало не лише в тому, щоб забезпечити толерантну взаємодію найрізноманітніших політичних сил, що входили до складу Ради, але й у тому , щоб рухати українську справу у визначеному напрямі. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

14 місяців існувала Центральна Рада і Грушевський був її незмінним головою—першим спікером першого українського парламенту.10 червня 1917 року Центральна Рада першим своїм Універсалом проголосила автономію України в складі Російської федеративної республіки, а 15 червня обрала і затвердила перший український уряд—Генеральний Секретаріат на чолі з першим українським «прем’єр-міністром» Володимиром Винниченком. 7 листопада 1917 року Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом повну політичну незалежність України. 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки , започаткувавши тим самим інститут президенства в нашій країні.

Очолюючи боротьбу України за незалежність і створення власної держави українського народу, Грушевський в цей напружений період знаходив час і для публіцистичної та наукової роботи . Він пише статті до газет та журналів, випустив брошури «Хто такі українці і чого вони хочуть» , «Звідки пішло українство», «Якої ми хочемо автономії і федерації?», «Українська Центральна Рада і її Універсали». Використовуючи історичний матеріал чи звертаючись до ідей сьогодення, М.Грушевський наголошував на думці, покладеній в основу його історіографічної концепції: українці-- народ зі своєю культурою, історією і мовою, який має право на незалежне життя. Рік 1917 був роком тріумфу Грушевського політика. Той час підніс його на височінь визнаного й неформального лідера нації. Політична діяльність М.Грушевського —неоціненний досвід розбудови Української незалежної держави саме як демократичної парламентської Республіки. Цей досвід і його повчальні уроки мають непересічне значення і для розбудови сучасної незалежної демократичної України.

Роки еміграції.

Неспокійні часи на Україні в середині 1918 року змусили Михайла Грушевського відійти від керівництва Української Народної Республіки. Настав період важких випробувань для українського лідера. Спочатку він деякий час перебував на нелегальному становищі, а з березня 1919 р. виїхав за межі України. Розпочався новий емігрантський період його життя, що тривав до початку 1924 р. Проживаючи в Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі, М. Грушевський продовжував політичну літературно-наукову і науково-організаційну діяльність. Він намагається привернути увагу світової громадськості до «українського питання», підтримує зв’язки з українськими діячами науки і культури, організовує допомогу голодуючим на батьківщині.

У 1922 р. він з сім’єю оселився в Бадені, під Віднем, де проживало чимало Українських емігрантів, з якими він був у постійних контактах. Перебуваючи в еміграції, М. Грушевський весь час линув думкою на Україну, підтримував з нею зв’язки, уважно стежив за подіями політичного, культурного та суспільного життя на рідній землі. Про це свідчить його листування з різними діячами науки і культури України. М. Грушевський довго і болюче вирішував дилему, чи повертатися йому в Україну, чи залишатися в еміграції. Йому пропонували професорську посаду у Празькому педінституті та Українському вільному університеті, а також офіційно запрошували на наукову роботу до Академії наук у Києві.

Трагічне десятиліття 1924 – 1934.

Після довгих роздумів і сумнівів М. Грушевський вирішив повертатися на Батьківщину для наукової роботи з бажанням завершити багатотомну «Історію України-Руси» та з надією реалізувати чимало інших наукових планів і, безперечно ж, з вірою, що в Україні він зможе більше зробити корисного в ім’я майбутньої незалежності. Разом з сім’єю 8 березня 1924 р. М. Грушевський прибув до Києва. Розпочався останній період його натхненного і трагічного життя.

Михайло Грушевський почав працювати в історико-філологічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) на посаді керівника кафедри української історії та очолив археографічну комісію. Завдяки організаторському таланту Михайла Грушевського за кілька років доручені йому академічні відділи перетворилися на розгалужену сітку історичних установ.

Визнанням великих заслуг Грушевського-вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася . Лабети сталінщини не обминули і М. С. Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування. Його арештовують, звинувачують в антирадянській діяльності .За задумом слідчих, Грушевський мав стати керівником вигаданої контреволюційної організації «Українский національний центр».Та незабаром вчений був звільнений та залишений у московському вигнанні. Його колишні політичні соратники співробітники та учні були репресовані позасудово. Дослідницькі установи, створені М.Грушевським в системі ВУАН, були ліквідовані. М.Грушевський раптово помер після хірургічної операції. Обставини його смерті й досі залишаються недостатньо з’ясованими. Поховано вченого у Києві на Байковому кладовищі.

Висновки.

Ми дослідили життя і творчість Михайла Грушевського, як історика, громадського і політичного діяча. Ознайомились з працями видатних істориків – дослідників творчої спадщини Грушевського. Ми дійшли висновку, що Михайло Грушевський – видатний вчений, політик та громадський діяч, людина широкої ерудиції і надзвичайної працьовитості.

Своє завдання, як історика свого народу, Грушевський розумів дуже широко, і сумлінно і талановито його виконав. Великою заслугою Грушевського, як вченого, є створення цілісної концепції українського історичного процесу. Не меншими є і його заслуги перед народом як політичного діяча. Саме Михайло Грушевський після майже 300-літнього національного поневолення і нищення проголосив Україну незалежною самостійною державою.

Тому так важливо звертатись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча. Ці та інші здобутки ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії. Творча спадщина М.Грушевського налічує не лише близько двох тисяч публіцистичних наукових праць з історії України, її літератури і культури, але також численну архівну і епістолярну спадщину, що є скарбницею думок і практичного досвіду з різних проблем української справи, які є актуальними і в наш час. Невмирущість історичних праць Михайла Грушевського грунтується на тому, що ці книги написані на міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичним узагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початку XX століття.

Список літератури:

Верстюк В. Осташко Т. Діячи Української Центральної Ради : Біографічний довідник. – Київ, 1998. – с.. 20-32.
Винар Л. Грушевськознавство: Генеза й історичний розвиток. Серія: Грушевськіяна, том 5. – Київ: Українське Історичне Товариство; Міжнародне товариство ім. М. Грушевського; Видавництво імені Олени Теліги. – 1998. – 216 с.
Грушевський М. С. Твори : У 50 т. /Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2002 – Т. 1: Серія « Суспільно-політичні твори ( 1894 – 1907)». – 2002. – 592 с.
Грушевський М.: Фотоальбом / Авт. тексту Л. В. Решодько. – К.: Україна, 1996. – 140 с.: іл..
Пристайко В., Шаповал Ю. михайло Грушевський і ГПУ – НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 – 1934. – К.: Україна, 1996. – 335 с.,16 арк. іл..
Солдатенко В. Ф. Проект «Україна». 1917 – 1920 рр. Постаті/ В. Ф. Солдатенко. – Кіровоград: Імекс – ЛТД, 2013. – 511 с.
Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. – К.: Видавничий дім « Альтернативи», 2005. – с. 352; іл..

© Усі права захищені
написати до нас