МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ
КАФЕДРА ЕОМ
РЕФЕРАТ
з дисципліни "Логіка"
на тему: «Логічні судження та умовиводи»
Виконав ст. групи Перевірила
КБІКС-18-1 доц. кафедри філософії
Харків 2020
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………….……3
1. Імплікація, умови істинності. Дедуктивні умовиводи…............….......……..5
2. Дедуктивні та безпосередні умовиводи ……………………..…..…………...6
3. Обернення. Протиставлення предикату............................................................8
4. Види суджень в дедуктивних умовиводах.….…………………………..…..10
Висновок..………………………………………………………………………...14
Список літератури……………………………………....……………………….15
ВСТУП
Мислення людини підкоряється логічним законам і протікає в логічних формах незалежно від науки логіки. Логіка є лише наслідком існування певного закономірного стану речей і є його систематизоване і упорядковане відображення. Так як для фізики причиною її виникнення є закони Всесвіту, так логіці передують закони мислення. Як фізика, вона знаходиться в постійному становленні і розвитку, тому що можливості і предмет її дослідження і відображення безмежно широкий, і не пізнаний. Багато людей мислять логічно, не знаючи правил логіки, так само як для падіння (комусь або чомусь) необов’язково знати закони тяжіння або для розмовляння – закони граматики.
Логіка – наука про мислення. Назва її походить від грецького слова logos – "думка", "слово", "закон" і т. д. Термін "логіка" вживається також для позначення закономірностей об’єктивного світу (наприклад "логіка фактів", "логіка речей" і т. д.); для позначення строгості, послідовності, закономірності процесу мислення ("логіка мислення", "логіка міркування"). Закономірний характер мислення є своєрідним відображенням об’єктивних закономірностей. Логіка мислення є відображення логіки речей (змістовно). Але на відміну від інших наук, вивчаючих мислення людини, наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка вивчає мислення як засіб пізнання. Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення).
При визначенні предмета науки логіки у логіко-філософській літературі беруть до уваги три аспекти: онтологічний (філософське вчення про буття), гносеологічний (пізнавальний) та формально-логічний. В онтологічному аспекті визначається об'єктивна основа науки логіки - об'єктивне існування предметів, явищ, процесів (емпіричних об'єктів), між якими існують різноманітні взаємозв'язки (причинно-наслідкові, просторові, часові, генетичні та ін.), тобто те, що називають "логікою речей".
У гносеологічному (пізнавальному) аспекті визначаються процес відображення "логіки речей", "логіки подій" у "логіці понять" і становлення системи понять (категорій), які охоплюють сутність об'єктивно існуючих речей, явищ і процесів.
У формально-логічному аспекті визначаються необхідні взаємозв'язки між логічними формами мислення (поняттями, судженнями, умовиводами), які зумовлені не змістом мислення, а лише його структурою. Усі ці аспекти постають в єдності. Враховуючи цю єдність, можна дати таке визначення предмета науки логіки:
Логіка - це наука, яка вивчає закони і форми розумової діяльності людей, принципи і засоби побудови правильних суджень і міркувань про предмети і явища об'єктивного світу, методи формалізації знання як результату пізнавального процесу.
1. Імплікація, умови істинності.
Існують судження, які складаються з двох або більше простих суджень. Наприклад: "Я вийшов вранці з дому, замкнув двері і поїхав на роботу", "Студенти ДонДУУ є активними громадськими діячами і відмінно штудіюють логіку". Між цими простими судженнями є зв’язок, який виражається логічним союзом.
Імплікація – це вид логічного зв’язку, який проявляється через схему: "якщо..., то...".
Імплікативним судженням називають судження, яке включає в якості складових два судження – антецендент і консеквент, які сполучені зв’язкою "якщо..., то...". Наприклад: "Якщо запобіжник розплавився, то електролампа гасне". Логічна зв’язка "якщо..., то..." показує, що явище, про яке йдеться в першій половині судження, виступає умовою виникнення, існування або зміни другого явища, про яке йдеться в другій половині судження.
Схематично імплікативне судження зображують так: А à В (читається "якщо А, то В).
Умови істинності імплікативного судження А à В покажемо через таблицю:
Істинність імплікативного судження
| А | В | А ---> В |
| Істинне | Істинне | Істинне |
| Істинне | Не істинне | Не істинне |
| Не істинне | Істинне | Істинне |
| Не істинне | Не істинне | Істинне |
Імплікація істинна у всіх випадках, окрім одного: при істинності антецедента і неправдивості консеквентна (2-ий рядок таблиці) імплікація завжди буде хибною, неістинною.
2. Дедуктивні та безпосередні умовиводи
В процесі пізнання дійсності ми набуваємо нові знання. Деякі з них – безпосередньо, в результаті впливу предметів зовнішнього світу на органи чуття, але більшу частину знань ми отримуємо шляхом виведення нових знань зі знань, які вже є в наявності. Ці знання називаються опосередкованими, або вивідними.
Логічною формою отримання вивідних знань є умовивід.
Умовивід – це форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження.
Умовиводи класифікують на направленості логічного наслідку, тобто по характеру зв’язку між знанням різної степені спільності, вираженим в посиланнях (засновках) і висновку. З цієї точки зору розрізняють три види умовиводів: дедуктивні, індуктивні та умовиводи по аналогії.
Розглянемо дедуктивні умовиводи.
Дедуктивним (від латинського слова deductio – виведення) називається умовивід, в якому перехід від загального знання до часткового є логічно необхідним.
Правила дедуктивного висновку визначаються характером посилань, які можуть бути простими (категоричними) або складними судженнями. В залежності від кількості посилань дедуктивні висновки з категоричних суджень діляться на безпосередні, в яких висновок виводиться з одного посилання, і опосередковані, в яких висновок виводиться з двох посилань.
Безпосередні умовиводи отримують шляхом переробки суджень. До них відносяться:
перетворення;
обернення;
протиставлення предикату;
умовиводи по логічному квадрату.
Перетворення судження будується зі встановлення відношення суб’єкта до поняття, що суперечить предикату вихідного судження.
Таким чином, зі стверджувального судження "S є Р" ми отримаємо в такий спосіб заперечувальне судження "S не є не-Р". Висновок опирається на правило виведення: подвійне заперечення рівносильне ствердженню.
Перетворювати можна загально стверджувальні, загальнозаперечувальні, частковостверджувальні і частковозаперечувальні судження.
Наприклад:
"Деякі з присутніх не є повнолітніми.
Очевидно, що деякі з присутніх є неповнолітніми"
(тут частковозаперечувальне судження (О) перетворюється в частковостверджувальне (І)).
3. Обернення. Протиставлення предикату
Оберненням називається перетворення судження в судження у якого суб’єкт вихідного судження стає предикатом, а предикат – суб’єктом висновку.
Обернення підчиняється правилу розпреділеності термінів, згідно якого суб’єкт розпреділений в загальних і нерозпреділений в заперечувальних судженнях, предикат розпреділений в заперечу вальних і не роз приділений в стверджувальних судженнях. У відповідності з цим правилом розрізняють просте обернення і обернення з обмеженням.
Наприклад:
"Всі студенти нашої групи здали екзамени.
Отже, деякі з тих, хто здали екзамени, - студенти нашої групи" (змінюється кількість суджень – обернення обмежене)
Протиставленням предикату називається переробка судження, в результаті чого суб’єктом стає поняття, що суперечить предикату, а предикатом – суб’єкт вихідного судження.
Протиставлення предикату може розглядатися як результат перетворення і обернення: перетворюючи вихідне судження S – P, встановлюємо відношення S до не-Р, судження, отримане шляхом перетворення, обертається, в результаті встановлюється відношення не-Р до S.
Наприклад:
"Усі лікарі мають медичну освіту.
Отже, жоден з тих, хто не має медичної освіти не є лікарем".
Поширеним видом опосередкованих умовиводів є простий категоричний силогізм, висновок в якому отримується з двох категоричних суджень.
Наприклад:
Усі студенти нашого інституту вивчають логіку.
Деякі співробітники міліції – студенти нашого інституту.
Деякі співробітники міліції вивчають логіку.
Таким чином, простий категоричний силогізм скрадається з трьох категоричних суджень, два з яких є посиланнями, а третє – висновком.
З істинних посилань не завжди можна отримати істинний висновок. Його істинність обумовлена правилами силогізму. Цих правил всього сім: три з них відносяться до термінів і чотири – до посилань. Знання цих правил дає змогу визначити чи є істинним чи хибним висновок у простому категоричному силогізмі.
Наприклад:
Закони не створюються людьми.
Закон – це нормативний акт, прийнятий вищим органом держвлади.
Висновок робити не можна (!)
У даному випадку під поняттям "закон" розглядаються два різні поняття: у першому посиланні розуміється об’єктивний закон, існуючий незалежно від свідомості людей (закони природи, закони буття тощо), у другому посиланні – юридичний закон. Тут порушено правило трьох термінів. Отже, висновок робити з даних суджень не можна.
4. Види суджень в дедуктивних умовиводах
Дедуктивні умовиводи будуються не тільки з простих, але і з складних суджень. Широко використовуються умовиводи, посиланнями яких є умовні і розділювальні судження, що виступають в різних поєднаннях одні з одними або з категоричними судженнями.
Особливості цих умовиводів полягають в тому, що виведення висновків з посилань визначається не відношеннями між термінами, як в категоричному силогізмі, а характером логічного зв’язку між судженнями. Тому при аналізі посилань їх суб’єктивно-предикатна структура не враховується.
Розглянемо деякі виведення зі складних суджень.
Чисто умовні умовиводи – це такі умовиводи, де обидва посилання і висновок є умовними судженнями.
Наприклад:
Якщо погода зіпсується, то екскурсія не відбудеться.
Якщо екскурсія не відбудеться, то ми підемо в театр.
Якщо погода зіпсується, то ми підемо в театр.
Умовно-категоричний умовивід – це умовивід, в якому одне з посилань – умовне, а друге посилання – категоричне судження.
Наприклад:
Якщо позов пред’явлений недієздатною особою, то суд залишає позов без розгляду.
Позов пред’явлений недієздатною особою.
Суд залишає позов без розгляду.
Розрізняють декілька модусів умовно-категоричних умовиводів: стверджуючий та заперечуючий модуси. В свою чергу як стверджуючий, так і заперечуючий модуси мають свої різновидності.
Розділювально-категоричний умовивід – це умовивід, в якому одне з посилань – розділювальне, а друге посилання і висновок – категоричні судження.
Прості судження, з яких складається розділювальне судження, називаються альтернативами.
Стверджуючи одну альтернативу, ми з необхідністю повинні заперечувати іншу, і заперечуючи одну – стверджувати іншу. У відповідності з цим розрізняють два модуси розділювально-категоричного умовиводу: стверджуючи-заперечуючий і заперечуючи-стверджуючий.
Наприклад:
Угода може бути двосторонньою або багатосторонньою.
Здійснена угода не є двосторонньою.
Здійснена угода є багатосторонньою.
Однак такий висновок може бути неправдивим, оскільки у більшому посиланні не враховані всі можливі альтернативи: вона представляє собою неповне, або відкрите, диз’юнктивне висловлювання (угода може бути і односторонньою, для здійснення якої достатньо виявлення волі однієї особи – видача довіреності, складання заповіту, відмова від спадщини тощо).
Умовно-розділювальне судження – це умовивід, в якому одне посилання умовне, а друге – розділювальне судження.
Наприклад:
Якщо злочин здійснено внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин, то ці обставини визнаються пом’якшуючими відповідальність винного.
Якщо злочин здійснений під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого, то ця обставина також визнається пом’якшуючою відповідальність.
Злочин здійснено внаслідок важких особистих або сімейних обставин або під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого..
Отже, маються обставини, які пом’якшують відповідальність винного.
Окрім вищезгаданих типів силогізмів серед дедуктивних умовиводів існують і скорочені силогізми (ентимеми).
На практиці досить часто використовуються силогізми, в яких одне з посилань або висновок явно не виражаються, а тільки маються на увазі.
Наприклад:
"Ткачук – студент, тому він зобов’язаний здавати екзамени".
Тут пропущене посилання: "Всі студенти зобов’язані здавати екзамени". Дане судження загальновідоме, тому формулювати його не обов’язково.
В процесі міркувань просі силогізми виступають в логічному зв’язку один з одним, утворюючи ланцюг силогізмів, в яких висновок попереднього силогізму стає посиланням наступного. Попередній силогізм називається у такому випадку просилогізмом, наступний – епісилогізмом.
З’єднання простих силогізмів, в яких висновок попереднього силогізма стає посиланням наступного називається складним силогізмом (полісилогізмом).
Наприклад:
Суспільно небезпечна дія карається.
Злочин – суспільно небезпечна дія.
Злочин карається.
Дача хабара – злочин.
Дача хабара карається.
Висновок
Як бачимо, дедуктивні умовиводи – це перехід від загального знання до часткового. Дедуктивні умовиводи займають досить важливе місце в побудові гіпотез, доведенні чи спростуванні. Без них неможливий процес міркування та правильне ведення розслідування тощо.
У структурі доведень досить часто використовуються дедуктивні умовиводи – дедуктивні обґрунтування.
Отже, як бачимо, місце дедуктивних умовиводів у людському мисленні – досить суттєве. Без дедуктивних умовиводів важко було б вести розслідування, роботи певні висновки, відкривати нові знання тощо.
Список літератури
Гетьманова А. Д. Логика: - М.: "Новая школа", 1995.
Жеребкін В. С. Логіка. – Харків: Основа, 1995.
Кириллов В. И., Старченко А. А. Логика: Учебник. –М.: Высшая школа, 1982.
Конверський А. Є. Логіка: Підручник. - К.: Четверта хвиля, 1998.
Кондаков А. И. Логический словарь-справочник. - М.: Наука, 1975.
Поперечна Г. А. Логіка. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, ТДІТУ ім. В. Гнатюка, 2000.
Хоменко І. В. Логіка – юристам: Підручник. - К.: Четверта хвиля, 1997.